Ель-Хайєк Гассан Мирний договір між Йорданією та Ізраїлем 1994 року: актуальні теоретичні та практичні аспекти

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується важливість і актуальність теми дослідження, розглядається рівень її наукової розробленості, розкривається новизна, практичне і теоретичне значення дисертації, визначається мета і завдання дослідження.

У першому розділі — “Двосторонні договори в системі сучасного міжнародного права” — проведено аналіз і дається оцінка двосторонніх договорів, їх місце та специфіка у системі цього права.

Аналіз питань правоздатності держав як основних суб’єктів міжнародного права в двосторонніх правовідносинах і юридичної природи двосторонніх договорів дозволяє сформулювати важливий у методологічному плані висновок, що двосторонні договори і норми, які містяться в них, становлять одну з найважливіших частин загальної системи міжнародного права, якій притаманні всі її характерні особливості.

Разом з тим двосторонні договори мають і свої власні специфічні особливості і властивості, наявність яких завжди необхідно брати до уваги як при вирішенні питань договірної практики, так і в теоретичних дослідженнях.

Виходячи з усталеного у доктрині розуміння правової природи договірних норм, дисертант відзначає, що узгодження і взаємообумовленість позицій держав у процесі створення правових норм, як  двосторонніх, так і будь-яких інших міжнародних договорів, визначає юридичну сутність договору як угоди сторін, що беруть у ньому участь.

Таким чином, принципи міжнародного права формують узагальнені норми поведінки, визначають моделі поведінки держав у конкретних видах міжнародних правовідносин, насамперед — у договорних правовідносинах (ці принципи також визначають зміст і цілеспрямованість міжнародного права на конкретному історичному етапі його розвитку). Становлячи основу міжнародного правопорядку, міжнародно-правові принципи здійснюють постійний вплив на взаємовідносини держав (у тому числі — двостороннього характеру), що веде до конкретизації та деталізації актів їх поведінки, і відповідно, до доповнення норм-принципів конкретними нормами угод.

Таким чином, загальні принципи і норми міжнародного права, на нашу думку, виконують стосовно міжнародних договорів декілька функцій: вони не тільки є критерієм правомірності міжнародних договорів і умовою виникнення тих юридичних наслідків, з яким пов’язано укладання договорів (мається на увазі принцип pacta sunt servanda), але й визначають у самому загальному вигляді аналоги моделей, згідно з якими виникають конкретні договірні правовідносини і діють суб’єкти цих правовідносин. На підтримку цієї точки зору можна навести ряд концепцій, наприклад В.М.Хоніна, В.А.Соколова, які виявляють характер міжнародно-правового впливу на міжнародні відносини, а також види зв’язків норм міжнародного права і міждержавних правовідносин.

Оскільки двосторонній договір укладається між двома суб’єктами міжнародного права, в ньому втілений такий основний елемент структури вказаних суб’єктів, як воля. Таким чином, міжнародний договір є вольовим актом суб’єктів міжнародного права, у нашому випадку — держав. Крім того, у двосторонній угоді завжди виявляється волевиявлення двох суб’єктів, тобто воля, яка втілюється шляхом узгодження їх позицій.

Двосторонній договір, з допомогою якого держави прагнуть досягти поставленої перед собою загальної мети, укладається для конкретного та чіткого визначення взаємних прав і обов’язків двох сторін договору. Тому кожне зобов’язання дається державою — стороною договору — за умови, що аналогічне зобов’язання буде виконане і його контрагентом.

Таким чином, важливою властивістю юридичної сутності двостороннього договору є його взаємообумовленість.

Однією з основних характеристик двостороннього договору є те, що двосторонні договори не допускають застережень і вимагають повного узгодження всіх частин і статей договору між договірними сторонами. З іншого боку, застереження є однією з особливостей багатосторонніх угод (право на застереження до багатосторонніх угод міститься у положеннях Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Юридичний зміст двосторонніх договорів визначає інші, ніж у багатосторонніх угодах, умови припинення чинності двосторонніх договорів. Договірні норми діють як елементи акту, який їх містить. Тому порушення хоч би одного зобов’язання за договором є не тільки порушенням конкретної договірної норми, з якого це зобов’язання випливає, але й всього змісту двостороннього договору в цілому, який перестає бути нормативним актом.

Прагненням до збереження рівноваги двосторонніх договорів визначається і ряд інших особливостей їх укладання та набуття ними чинності. При укладанні двосторонньої угоди будь-які процедурні формальності виявляються особливо важливими, бо саме завдяки цим формальностям сама процедура укладання договору набирає юридичної чинності. До двосторонніх договорів відноситься і те, що в самих цих договорах може не передбачатися дата набрання ними чинності. Юридичної сили двосторонньому договору надають підписи договірних сторін. З цим пов’язана неможливість відстрочки підписання двостороннього договору: уповноважені обох держав підписують обидва оригінали по черзі або одночасно. Багатостороння угода, навпаки, не завжди підписується на місці, а може бути запропонована для розгляду відповідних урядів.

Існує і ряд інших відмінностей у процедурних формальностях укладання багатосторонніх і двосторонніх договорів: у підготовці оригіналів договорів, у церемоніалі обміну документами, які засвідчують ратифікацію міжнародної угоди, у змісті преамбули. Так, в двосторонніх договорах в преамбулі прийнято вказувати прізвища учасників переговорів і повноваження, які були надані їм для проведення переговорів і підписання договору. В багатосторонніх договорах, навпаки, замість переліку держав, що підписалися, застосовуються спрощені формули (особливо останнім часом) — дуже короткі та позбавлені урочистості.

Особливості юридичної природи двосторонніх договорів визначають специфіку їх укладання і припинення чинності.

Вказані характеристики становлять юридичний зміст двостороннього міжнародного договору і тісно пов’язані з основним принципом міжнародного права — принципом рівності держав. І дійсно, якщо однією із сторін двосторонньої угоди порушено принцип добровільності або принцип взаємообумовленості воль договірних сторін, то тим самим порушується принцип суверенної рівності держав, які є його учасниками, і відповідно договір перестає бути правомірним і втрачає свою юридичну силу. Принцип взаємообумовленості особливо чітко виявляється у двосторонніх договорах, де будь-яке відхилення від виконання того чи іншого положення договору або обмеження сфери його дії може привести до припинення чинності всієї угоди.

Найважливіше у двосторонній угоді — зберегти загальну рівновагу обох сторін угоди, зберегти ті вигоди, яких обидві сторони намагаються добитися винятково на взаємній основі. Все це визначає ряд особливостей укладання, дії та припинення чинності двосторонніх договорів, яке відрізняє їх від угод багатостороннього характеру.

Зміст першого розділу дає можливість дійти наступних висновків.

Сучасний стан розвитку міжнародних правовідносин визначає особливості міжнародних договорів. Цей стан характеризується розширенням механізмів багатостороннього співробітництва держав, посиленням на міжнародній арені міжнародних міжурядових організацій, утвердженням нових міжнародно-правових принципів і появою нових зобов’язань держав, випливаючих з цих принципів. Право міжнародних договорів сформувалося як самостійна підсистема системи загального міжнародного права з виділенням із сфери міжнародних відносин свого власного об’єкту і певної сукупності спеціальних правових норм.

У розділі виявлено ряд особливостей системно-підсистемних зв’язків загального міжнародного права з правом міжнародних договорів. Так, конвенційне закріплення принципів і норм права міжнародних договорів стало важливим етапом на шляху зміцнення юридичних основ механізму дії загального міжнародного права. З іншого боку, загальні принципи та норми міжнародного права виконують щодо міжнародних договорів функцію критерія правомірності не тільки норм і принципів права міжнародних договорів, але й конкретних зобов’язань, що з них випливають, а також у самому загальному вигляді визначають аналогії моделей, згідно з якими виникають конкретні договірні правовідносини і діють суб’єкти цих правовідносин. Ієрархія зобов’язань держав права міжнародних договорів має трьохрівневий характер, включаючи зобов’язання за Статутом ООН, зобов’язання, випливаючі з загальновизнаних принципів і норм міжнародного права; зобов’язання за чинними міжнародними договорами.

Розділ містить висновок, що ця ієрархія зобов’язань визначає ряд спеціальних норм і положень сучасного права міжнародних договорів: 1) положення про недійсність міжнародних договорів, які не відповідають імперативним нормам міжнародного права;   2) положення про умови припинення дії двосторонніх угод (включаючи анулювання). Юридична сутність умов припинення двосторонніх договорів полягає в пріоритеті принципу суверенної рівності держав-членів договору (принципу рівноваги та взаємної угоди) над основним принципом права міжнародних договорів pacta sunt servanda і конкретними зобов’язаннями за двосторонніми договорами.

Зв’язок між системою міжнародного права та його підсистемою — права міжнародних договорів — виявляється також у єдності найзагальніших цілей, методів і джерел при зверненні до існуючих міжнародно-правових аналогів при розробці спеціальних норм права міжнародних договорів або при його відсутності деяких спеціальних норм права міжнародних договорів; у віднесенні об’єкта права міжнародних договорів до галузі міжнародно-правових відносин, в концепції міжнародної правосуб’єктності держав і міжнародних міжурядових організацій, які є суб’єктами права міжнародних договорів.

У першому розділі розглянуті також специфічні проблеми тлумачення міжнародних договорів. Загальновідомо, що тлумачення міжнародних договорів належить до винятково важливих питань міжнародного права. У дисертації підкреслюється, що проблема тлумачення міжнародних договорів набуває особливої актуальності. Це пов’язано з тим, що в таких договорах гостро стоїть питання єдності тлумачення, однакового розуміння обома сторонами умов договору, що, в свою чергу, є основоположним моментом для наступного застосування та імплементації двосторонньої угоди. Підтверджуючи це посиланнями уряду на практику, в дисертації наводиться досліджуваний Йордано-Ізраїльський Договір, де саме різні тлумачення йорданською та ізраїльського сторонами положень деяких статей привело до відстрочки підписання ряду наступних угод економічного характеру. Деякі статті Договору (зокрема ст. 4 і ст. 25) були витлумачені арабськими державами, як такі, що порушують принцип pacta sunt servanda стосовно зобов’язань Йорданії за іншими регіональними договорами.

Проведений в дисертації аналіз дав можливість обгрунтувати однозначний висновок про те, що мирний Йордано-Ізраїльський договір є з точки загального міжнародного права повністю правомірним, дійсним, відповідає основним міжнародно-правовим міжнародно-правовим принципом, у тому числі принципу pacta sunt servanda.

Другий розділ — “Мирний договір між Йорданією та Ізраїлем як нормативна база у вирішенні арабо-ізраїльського конфлікту” — присвячений аналізу його нормативно-змістовних, структурно-семантичних особливостей, а також широкому розумінню контексту його підписання: економічних, політичних і юридичних факторів укладення Договору.

У розділі показано, що тлумачення Договору, має включати не тільки питання про розкриття нормативного змісту з метою з’ясування справжнього наміру його сторін, але й питання про ієрархію договірних міжнародно-правових норм згідно з їх юридичною силою. Обраний підхід обумовлений тим, що Договір міг бути витлумачений арабськими юристами як неправомірний в аспекті зобов’язань Йорданії за іншими міжнародними договорами, в той час як з точки зору загального міжнародного права Договір є повністю правомірним і дійсним, який відповідає положенням   ст. 103 Статуту ООН і ст. 30 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. На основі аналізу нормативного змісту Договору зроблено висновок, що його положення відповідають сучасній практиці укладання міжнародних двосторонніх договорів, нормативно узагальнених Віденськими Конвенціями 1969 і 1986 рр., і не можуть бути витлумачені як відмова Йорданії від раніше укладених міжарабських регіональних договорів.

Що стосується основних принципів і способів тлумачення, використаних в процесі аналізу Договору, то з метою їх узагальнення розглянуто основні доктринальні концепції тлумачення міжнародно-правових норм: суб’єктивну, об’єктивну і функціональну. На основі цього аналізу зроблено висновок, що суб’єктивна і функціональна концепції, які суттєво не відрізняються за оцінкою завдань тлумачення, не використовують різного роду підготовчі матеріали, можна об’єднати поняттям функціонально-прагматичного підходу до тлумачення міжнародного договору, в той час як концепція об’єктивістів визначена в роботі як інструментально-позитивний підхід. Умовно ці два підходи можна співставити з двома рівнями аналізу тексту Договору: текстуальним, який включає граматичне, логічне, телеологічне, структурно-семантичне, семантико-стилістичне тлумачення, і концептуальним, що розуміється у широкому смислі — не тільки як лексико-семантичне “оточення” слів і термінів, що використовуються для виявлення нормативного змісту договору, але й як дослідження реалій (факторів) політичного, історичного, економічного й юридичного характеру які виходять за межі тексту, що тлумачиться, але впливають на його нормативний зміст.

У зв’язку з цим у розділі докладно аналізуються різні юридичні та метаюридичні фактори підписання Договору, взаємодія яких забезпечила можливість узгодження суверенних суб’єктів — сторін Договору. Отже, розгляд цих факторів є частиною тлумачення нормативного змісту Договору, що дає можливість з’ясувати справжні наміри сторін Договору та дійсний зміст його умов.

Серед основних економічних, політичних і правових факторів підписання Договору у дисертації виділено наступні: прагнення Йорданії інтегруватися у систему світового господарства та всесвітньої торгівлі, стати членом Всесвітньої Торгівельної Організації, з метою здійснення Йорданією структурних реформ, пов’язаних з лібералізацією національної економіки; прямі й опосередковані, зовнішні та внутрішні політико-правові фактори у тому числі — резолюції Ради Безпеки ООН, які встановлюють міжнародно-правові стандарти поведінки сторін арабо-ізраїльського конфлікту; етапи арабо-ізраїльського переговорного процесу, щодо мирного врегулювання близькосхідної проблеми; мирні проекти щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту; укладення двосторонніх палестино-ізраїльських угод політичного та економічного характеру, підписання Вашингтонської йордано-ізраїльської Декларації 1994 р.; особливості політико-правового устрою йорданського суспільства, існування в Йорданії демократичної, багатопартійної, плюралістичної системи, яка забезпечує розвиток процесів політичної лібералізації та демократизації йорданського суспільства.

Текстуальний аналіз Договору дозволив дисертанту дійти висновку, що його нормативний зміст визначив відповідні особливості формально-юридичного прояву. Так, у Договорі переважають норми “м’якого права”, норми-принципи, норми-програми, норми декларативного характеру (зокрема, ті, які декларують значення Договору для держав регіону і закликають сторони утримуватися від будь-яких ворожих дій стосовно один одного). Переважання цих видів норм пояснюється унікальністю Договору 1994 р. як політико-правового акту не тільки регіонального, але й світового значення. Достатньо “загальний” характер нормативних положень Договору обумовлений тим, що завдання сторін полягало не стільки в конкретизації взаємних прав і обов’язків у різних сферах двосторонніх відносин, скільки у формулюванні основних цілей і найбільш загальних напрямів йордано-ізраїльського і, ширше, арабо-ізраїльського співробітництва після тривалого періоду конфронтації та стану ворожості.

У цьому зв’язку особливістю Договору є також використання норм, які підкреслюють правомірність Договору з точки зору міжнародного права та його актуальність для сучасного етапу міжнародно-правового регулювання міждержавних відносин. З цією метою широко використовуються відсилочні норми, які співвідносять Договір з імперативними принципами міжнародного права, основоположними Конвенціями, міжнародними програмами, включаючи програми ООН.

Роль відсилочних норм виконує і проведення аналогій між існуючими у світі моделями регіональних союзів і регіональних систем безпеки — і можливості у цьому плані близькосхідного регіону, намічені Договором.

Використовуючи відсилочні норми, сторони прагнули показати не тільки правомірність Договору але і впливати на правосвідомість держав регіону за допомогою явного та непрямого обгрунтування значення Договору для регіону в цілому.

Цій меті слугує, зокрема, і лексико-семантична організація Договору: від екомпліцитного підкреслювання його юридичного значення для арабських держав до асоціативного співвідношення цілей Договору з інтересами арабських країн завдяки повторюванню значень “загальноарабський”, “регіональний”, “регіональне співробітництво”.

Незважаючи на політичний характер йордано-ізраїльської угоди, вона орієнтована, головним чином, на вирішення двосторонніх економічних проблем, що дістало свій вияв у формальній організації Договору. Так, із 30 статей Договору врегулюванню і розвитку двосторонніх економічних зв’язків тією чи іншою мірою присвячені 22 статті і частина додатків. Більше того, навіть ті питання двосторонніх відносин, які мають явний політико-правовий характер, наприклад, делімітація і демаркація йордано-ізраїльського кордону — також вирішуються в аспекті розвитку економічних відносин (перспективи створення на прикордонних територіях вільних економічних зон).

Аналіз нормативного змісту “економічних” статей Договору дав можливість зробити висновок, що Договір значною мірою вирішує для Йорданії ряд найважливіших економічних проблем, в тому числі проблему розширення торговельно-економічних зв’язків з Ізраїлем, майже до утворення зон вільної торгівлі (ст. 7), і проблему доступу Ізраїлю до водних ресурсів (ст. 6 і Додаток ІІ). Разом з тим “економічні” статті Договору, подібно “політичним” статтям, містять формулювання доволі загального характеру, що пояснюється частково недостатньою готовністю сторін до конкретизації взаємних зобов’язань у сфері економічного співробітництва (так, економіка Йорданії повинна пройти період відповідної структурної адаптації до принципів і норм вільної торгівлі з такою індустріально розвинутою державою, як Ізраїль).

Третій розділ — “Соціально-політичні, правові та економіко-правові наслідки Йордано-Ізраїльского Договору” — присвячений розгляду значення Договору в різних сферах йордано-ізраїльських та арабо-ізраїльських відносин.

Політико-правове і соціально-політичне значення Договору оцінюється у роботі в аспекті його впливу на процес врегулювання не тільки йордано-ізраїльських відносин, але й арабо-ізраїльського конфлікту в цілому. Це виявилося, насамперед, у зміні самого концептуального підходу більшості арабських держав до оцінки ролі Ізраїлю в регіоні та можливостей нормалізації арабо-ізраїльських відносин і досягнення взаємовигідного співробітництва в економічній та інших сферах. Так, офіційно було проголошено відмову від політики тероризму проти Ізраїлю (керівництвом Організації Визволення Палестини), активізувався процес обговорення перспективних арабо-ізраїльських угод (насамперед, ізраїльсько-сірійського), почастішали зустрічі арабських та ізраїльських лідерів на вищому рівні, в процесі яких здійснюється визначення політико-правових і економіко-правових рамок співробітництва і визначаються його конкретні механізми.

Таким чином, для Ізраїлю Договір 1994 р. став фактором нормалізації відносин з багатьма арабськими державами. Мирний процес дав можливість Ізраїлю встановити дипломатичні та економічні відносини з 148 державами (замість 40 країн в попередній період). Що стосується Йорданії, то мирний Договір з Ізраїлем дозволив їй відновити і зміцнити політичний імідж держави-миротворця; прискорив процеси політичної інтеграції у світове співтовариство, що виявилося в різних аспектах:в утвердженні та розвиткові Йорданією ідеалів громадянського суспільства, демократичних принципів, введення методів “обмеженої демократії, у політико-правовому законодавстві з метою приведення внутрідержавних політичних процесів у відповідність з положеннями Договору; у зміні підходів до йорданської дипломатичної політики.

Положення Договору дістали розвиток і в наступних йордано-ізраїльських та йордано-палестинських угодах 1995-1996 рр. Цими угодами охоплено практично все коло питань, передбачених статтями Договору: сільське господарство, транспорт, двостороння торгівля, туризм, сфера телекомунікацій, банківський та валютно-фінансовий сектор, спільне управління водними ресурсами. У розділі зроблено висновок, що особливості правової регламентації Йорданією та Ізраїлем проблеми справедливого доступу до водних ресурсів вносять певний вклад у створення моделей вирішення інших регіональних спорів у цьому зв’язку, а також в розроблення норм міжнародного водного права, яке формується.

Договір 1994 р. вплинув на розвиток процесів політичної та економічної лібералізації на Близькому Сході та в арабському регіоні в цілому. Так, вплив Договору на процеси політичної лібералізації розглянуто у розділі в кількох аспектах: a) в аспекті усунення причин, які сприяли збереженню авторитарних і антидемократичних режимів у регіоні; б) в зв’язку з демократичними перетвореннями в Йорданії та інших арабських країнах, поширенням демократичних принципів управління на Західному Березі річки Йордан і в секторі Газа. Що стосується економічної лібералізації в регіоні, то після укладення Договору було проведено ряд арабо-ізраїльських зустрічей (в Касабланці, Аммані та ін.), присвячених спільному вирішенню регіональних проблем, обговоренню великих інтеграційних проектів щодо можливості створення за участю Ізраїлю зон вільної торгівлі (наприклад, економічного союзу на Близькому Сході з участю Ізраїлю, Йорданії та палестинських територій).

У розділі докладно аналізуються економічні наслідки для Йорданії миру з Ізраїлем, серед яких — активізація структурних реформ йорданської економіки за рахунок значного припливу в країну приватних зарубіжних інвестицій, суттєвого скорочення зовнішнього боргу Йорданії; підвищення конкурентноздатності йорданської продукції на світових ринках за рахунок поглиблення спеціалізації йорданських підприємств на виробництві одного або кількох найменувань товарів; збільшення виробництва ізраїльських галузей за рахунок імпорту з Ізраїлю спеціалізованих програмних продуктів та інноваційних проектів, адаптованих до місцевих умов, у кінцевому підсумку — скорочення строків для входження Йорданії у систему світового господарства і світової торгівлі, приєднання до ГАТТ/ВТО.