| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості досліджуваної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, виявлено наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.
У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державного регулювання рекреаційної сфери Карпатського регіону” визначено, що актуалізація державно-управлінської діяльності в рекреаційній сфері Карпатського регіону України відбулася одночасно з поглибленням системної кризи в суспільстві, що проявилася в економіці, політиці, соціальному житті, культурі. Ситуація ускладнюється систематичними маніпулюваннями в управлінні майном курортних підприємств, активним розвитком недержавних форми власності в складових сфери рекреаційного обслуговування без урахування комплексності створення такого товару, як рекреаційно-туристичні послуги.
Наявність на території Карпатського регіону великої кількості сучасних санаторно-курортних і готельних комплексів та унікальних туристичних маршрутів дає підстави стверджувати, що туризм і оздоровлення є важливими об’єктами державного управління.
Сьогодні рекреація й туризм розглядаються як специфічний сектор національної економіки, невід'ємна складова соціально-економічної політики держави і регіонів. Саме з таких позицій визначається розвиток цього сектору національної економіки в Законі України "Про туризм", Указах Президента України "Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року" та "Про деякі заходи щодо розвитку туристичної й курортно-рекреаційної сфер України", Державній програмі розвитку туризму на 2002–2010 роки.
Рекреація і туризм розглядаються як національне явище сфери реалізації прав і потреб людини в системі його життєзабезпечення. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, поняття здоров'я трактується не тільки як відсутність захворювань або обмежень працездатності, а ще і як стан повного фізичного, психічного й соціального благополуччя. Дослідження фахівців США, Японії, Ізраїлю, Франції, Росії доводять, що здоров'я людини залежить насамперед від якості життя.
Значну роль у підвищенні якості життя відіграють рекреація й туризм, оскільки саме вони дають потужний поштовх для активного повноцінного життя людини.
Наявність лікувальних природних ресурсів і сприятливого клімату є однією з найважливіших умов розвитку туризму й рекреації. Так, на базі використання мінеральних і термальних вод та інших бальнеологічних ресурсів тільки на території Карпат функціонує 62 санаторії, 16 пансіонатів, 52 санаторії-профілакторії, 130 будинків відпочинку, в яких протягом року можуть поліпшити своє здоров'я до 800 тис. чоловік. Світову популярність мають такі курорти, як Трускавецький, Моршинський, Слов'янський, Бердянський та інші.
Дослідження дають підстави зробити висновок про те, що для Карпатського регіону, де територіально чітко поєднуються рекреаційно-курортні і туристичні ресурси виправданий пріоритетний розвиток рекреації й туризму.
Відповідно до досліджень, цільовим призначенням елементів сфери (медико-біологічних, соціальних, економічних, культурно-пізнавальних, спортивно-оздоровчих, інтеграційно-комунікативних) є задоволення духовних і фізичних потреб людей у системі їхнього споживання. На основі єдиного функціонально-цільового критерію санаторно-курортна мережа, туризм і сфера відпочинку можуть бути інтегрованими в єдину рекреаційну сферу.
Необхідність інтегрування окремих видів рекреаційної діяльності в сучасних умовах обумовлена також посиленням ролі підприємництва. Об'єднані загальною метою й спрямованістю, такі види діяльності, як санаторно-курортна, лікувально-оздоровча, туристична, спортивно-фізкультурна, культурно-дозвільна, набувають основних ознак підприємницької діяльності, а саме: затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися в рамках кожної з них; самостійний вибір нових напрямів діяльності в межах, дозволених законодавством; необхідність прояву ініціативи; наявність ризику припинення діяльності, у тому числі через неспроможність; пошук нових джерел фінансування при значному зниженні державного.
Можливість об'єднання різних видів рекреаційної діяльності в один об'єкт пояснюється й загальними характеристиками: безпосередньою спрямованістю на забезпечення конституційних прав громадян на відпочинок, охорону здоров'я; наявністю матеріально-технічної бази; використанням коштів державного або місцевого бюджету як основного джерела фінансування; застосуванням однакових методів і засобів державного регулювання; забезпеченням кінцевого результату діяльності у вигляді виробництва, наданням послуг з відновлення фізичних і духовних потреб людини.
Для визначення рекреаційної сфери як об’єкта державного регулювання на регіональному рівні необхідно ввести поняття рекреаційно-курортного й туристичного господарства. До рекреаційно-курортного й туристичного господарства відносяться, по-перше, установи, що здійснюють властиві їм рекреаційні, курортні й туристичні послуги; по-друге, підприємства інших галузей, які безпосередньо обслуговують рекреантів (засоби розміщення, підприємства торгівлі, громадського харчування, зв'язку, транспорту, комунальних і побутових послуг, а також промислові, що виробляють товари рекреаційно-туристичного асортименту, тощо). Базовою складовою рекреаційної сфери є санаторно-курортні установи.
Таким чином, рекреаційна сфера – це комплекс взаємодіючих підприємств і організацій, що експлуатують територіально-ресурсний потенціал для задоволення рекреаційно-туристичних потреб населення з метою одержання доходів, які забезпечують функціонування й розвиток цього господарства.
Основу функціонування рекреаційної сфери становить низка факторів, зокрема, наявність: комплексу ресурсів – природних, культурно-історичних, фінансових, трудових, матеріальних, технічних; комплексу рекреаційних підприємств і підприємств інфраструктури, що безпосередньо експлуатує такі ресурси з метою виробництва рекреаційно-туристичних послуг; комплекс підприємств і організацій, що займаються охороною й нагромадженням ресурсного потенціалу; нормативно-правових механізмів регулювання діяльності всього складового рекреаційно-курортного й туристичного господарства на різних рівнях (державному, регіональному, місцевому); органів управління, які координують функціонування, визначають стратегію й тактику розвитку господарства з метою максимального задоволення рекреаційних потреб населення.
Необхідно констатувати, що одне із центральних місць, які визначають ефективне функціонування рекреаційної сфери, належить рекреаційним ресурсам. Узагальнюючи існуючі в науковій літературі визначення, під рекреаційними ресурсами слід розуміти сукупність природних, історико-культурних, матеріально-технічних і соціально-економічних ресурсів, які можуть бути використані для задоволення рекреаційних потреб населення. Окремі елементи рекреаційних ресурсів визначені законодавством у Земельному Кодексі України, прийнятому 18 грудня 1990 р., де описані землі оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення. Природно, для вирішення проблеми необхідно чітко врегулювати ці поняття на законодавчому рівні. У свою чергу, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає рекреаційні зони як ділянки суші й водного простору, призначені для організованого масового відпочинку і туризму.
На підставі аналізу різних термінів під рекреаційними зонами доцільно розуміти території, які внаслідок якостей, властивих їм природних ресурсів (унікальність, лікувальні й оздоровчі фактори, природна привабливість тощо) при наявності відповідної інфраструктури здатні впливати на організм людини, відновлення його фізичних властивостей, здоров'я й працездатність, задоволення духовних, комунікативних, освітніх, пізнавальних, професійних та інших потреб.
Питанням нормативно-правового забезпечення рекреаційної сфери певна увага приділяється вже достатньо тривалий час (Закони України “Про туризм”, прийнятий 1995 р., “Про курорти”, 2000 р., “Про внесення змін до Закону України “Про туризм”, 2003 р.; Державна програма розвитку туризму на 2002–2010 роки, затверджена у 2002 р., Концепція розвитку санаторно-курортної галузі 2003 р. та інші нормативно-правові документи). Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” для надання послуг у курортній сфері підприємства незалежно від форм власності повинні мати ліцензію, що видається строком на три роки. Необхідність ліцензування в курортній сфері обумовлена тим, що санаторно-курортні послуги – це фактично медичні послуги, тобто дуже відповідальний вид діяльності. Рекреаційно-курортне й туристичне господарство є також складовою частиною сфери охорони здоров'я і тому його діяльність регламентується Законом України “Основи законодавства України про охорону здоров'я”. У Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” виділено три аспекти діяльності курортів. Порядок використання ресурсів у рекреаційній сфері регламентується Земельним та Водним кодексами України.
Таким чином, рекреаційна сфера являє собою складний об'єкт правового регулювання. Чинні нормативні акти можна розділити на кілька груп: перша – спеціальні нормативні акти: Закони України “Про туризм”, “Про курорти”, “Про фізкультуру й спорт”; друга – загальні норми, що регулюють господарську діяльність: Господарський кодекс України; третя – норми окремих галузей права: про особливості оподатковування туристичної діяльності, про захист прав споживачів тощо. Тобто рекреаційна сфера є об'єктом багаторівневого правового регулювання.
Правовою основою економічного стимулювання рекреаційної сфери є відповідні статті спеціальних законів, зокрема ст.9 Закону України “Про туризм”, ст.67 “Основ законодавства України про охорону здоров'я”, ст.3 “Основ Законодавства України про культуру”, ст.3 Закону України “Про фізкультуру й спорт” тощо.
Дослідження показали, що в Україні сформувалася певна система організаційно-правового регулювання туристсько-рекреаційної діяльності. До організаційної спадщини можна віднести вертикальну підпорядкованість установ різним міністерствам, відомствам, підприємствам, організаціям при відсутності горизонтальної підпорядкованості й слабкого впливу територіального фактору управління. Така управлінська й фінансова негнучкість є основною перешкодою ефективного функціонування рекреаційної сфери.
Виходячи з існуючої ситуації, окремі процеси реформування рекреаційної сфери дотепер перебувають на початковій стадії, що характеризується майже повною відсутністю законодавчого та нормативно-правового забезпечення, неврегульованістю питань роздержавлення і приватизації нерентабельних закладів відпочинку і туризму, скороченням бюджетного фінансування соціальних програм, скасуванням пільг і дотацій на дитяче оздоровлення й відпочинок, неврахуванням специфіки дитячого оздоровлення і туризму в бюджетному, податковому, інвестиційному, фінансово-кредитному законодавстві, децентралізацією управління, руйнуванням управлінської вертикалі та майже повною відсутністю відповідних управлінських структур на місцях, нормативних актів з акредитації закладів дитячого оздоровлення і туризму, сертифікації надаваних ними послуг тощо.
Реалізація стабілізаційних заходів, поетапний перехід до ринкових відносин потребують упровадження економічних та правових механізмів регулювання економіки як на державному, так і регіональному рівні. Ці механізми, як свідчить досвід розвинених країн, передбачають централізоване державне та регіональне прогнозування, планування і програмування соціально-економічних процесів. Комбінація цих елементів, їх взаємоузгодженість визначають особливості управлінської політики держави.
З позицій системного підходу, спираючись на вітчизняні й іноземні нормативно-правові акти та наукові джерела, досвід України і зарубіжних держав, сформована загальна проблема взаємозв’язків держави і регіонів, з яких виділено наукове обґрунтування державного регулювання розвитку регіонів України.
Наукова концепція державного впливу на розвиток регіонів має базуватися на чітких дефініціях, які б адекватно відображали сутність того чи іншого явища або процесу. Отже, об’єктивною потребою є перенесення центру управління багатьма соціально-економічними процесами безпосередньо на місця і залучення до їх вирішення всіх учасників господарської діяльності. Регіональна політика держави в рекреаційній сфері повинна охоплювати такі напрями, як економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та науково-технічний, найважливішим серед яких є економічний. Суть його полягає в забезпеченні комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіону з урахуванням наявних ресурсів, науково-технічного потенціалу та можливостей їх ефективного використання, тобто розвитку економіки регіону.
Методологічні підходи до державного регулювання рекреаційної сфери полягають у визначенні його мети, механізмів, об’єктів і суб’єктів, стратегії державної політики, принципів, методик та відповідного термінологічного апарату. Стосовно останнього вище уточнено певні терміни. Метою державного регулювання розвитку рекреаційної сфери в Карпатському регіоні є створення ефективного механізму, спрямованого на розвиток адаптивного і стійкого організаційно-економічного та оздоровчого його елементів, інтегрованого в ринкову та світову економіку, здатного виживати в умовах конкурентного середовища, створювати профілактичну та відновлювану продукцію, надавати ефективні оздоровчі й сервісні послуги, виготовляти необхідні товари курортного і туристичного попиту, спрямовані на максимальне задоволення духовних та фізичних потреб населення України, забезпечення на цій основі комплексного розвитку території та її соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги.
Найбільш узагальнено механізм державного регулювання розвитку рекреаційної сфери може мати вигляд єдності і взаємодії п’яти основних структурних блоків: науково-інформаційне забезпечення, нормативно-правові акти, ресурсний потенціал, організаційно-економічний механізм, рекреаційна культура населення. Науково-інформаційний блок фіксує факти рекреаційних послуг, визначає причини їх неефективності і подає органу державного управління матеріалу про можливі методи вирішення проблеми. Органи управління через відповідні нормативно-правові акти (рішення) вносять необхідні корективи та активізують основні цілереалізуючі ланки – ресурсний потенціал, організаційно-економічний механізм, систему формування рекреаційної культури населення.
Отже, в широкому розумінні механізм державного регулювання розвитку рекреаційної сфери можна визначити як систему цілей і дій, спрямованих на реалізацію інтересів держави стосовно рекреаційної сфери регіонів та внутрішніх інтересів власне регіонів за допомогою методів, що враховують історичну, етнічну, соціальну, економічну та екологічну специфіку територій.
З наведеного визначення випливає, що об’єктом державного регулювання розвитку рекреаційної сфери є весь спектр соціально-економічних процесів, що відбуваються на конкретній території, а суб’єктами є люди, природа і всі суспільні інститути, що забезпечують взаємодію між ними. Отже, проблема суб’єктивізації державного регулювання розвитку рекреаційної сфери трансформується в проблему представлення інтересів населення в органах законодавчої та представницької влади різних рівнів, які реалізовані також через сформовані ними виконавчі структури. Звідси випливає взаємозв’язок і нерозривність між поняттями держава, влада і політика.
Наступне принципове завдання – визначення місця і ролі рекреаційної сфери в системі соціально-економічних пріоритетів регіонального розвитку. Необхідно вибрати варіант, за яким рекреаційна галузь визнається як пріоритетна сфера перспективного розвитку регіону з чіткою політикою стосовно неї, що займає відповідне місце на всіх рівнях державного управління, яке через різні форми сприяння стимулює підприємницьку активність у сфері бізнесу. У таких випадках рекреація дала б своєрідний поштовх практичним діям в інших сферах, безпосередньо з нею не пов'язаних. Таким чином, можна стверджувати, що рекреація, крім прямої економічної вигоди і соціальних зрушень, зробить регіон привабливим для зарубіжних інвесторів, що в нинішніх умовах дуже важливо. Цей варіант, на нашу думку, і повинен стати основним стратегічним напрямом державної політики рекреаційного освоєння Карпатського регіону.
При розробці принципів пропонується вибір цільового орієнтира, основного критерію формування рекреаційної індустрії як середнього між соціальним та економічним, який буде орієнтований на екологічну безпеку і помірно зростаючі прибутки для регіону й держави. Цей варіант ґрунтується на таких головних специфічних принципах: організація і формування індустрії відпочинку як специфічного виду товару – рекреаційних послуг; створення багатопрофільних рекреаційних центрів та монофункціональних рекреаційних територій; максимальне розширення спектру оздоровчих, культурно-пізнавальних, спортивних і туристичних послуг, послуг відпочинку тощо.
Запорукою ефективної політики, здійснюваної органами влади, є оптимальна якість системи моніторингу рекреаційної сфери регіону. Нині використовуються різні методики, насамперед з домінуванням кількісних показників: макроекономічних, соціально-гуманістичних, суб'єктивно-емоційних. Особливо складно в рамках таких методик оцінити реальний стан розвитку рекреаційної сфери регіону, можливі перспективні напрями, ефективність регіонального управління. Проблема полягає в тому, що більшість застосовуваних методик засновані тільки на кількісному (економіко-статистичному) аналізі рівня соціально-економічного розвитку регіону. Тим часом надання будь-якій кількісній методиці оцінки поточного рівня розвитку регіону більшої практичної цінності полягає в забезпеченні якісного аспекту цієї оцінки.
Для реалізації окреслених завдань потрібна чітко визначена методика, що враховує якісні особливості й умови швидкої зміни зовнішнього середовища, та оцінки його внутрішніх перспектив при перетворенні такого складного соціально-економічного об'єкта, як рекреаційна сфера регіону, що базується на кількісному (економіко-статистичному, динамічному й історичному) аналізі рівня її розвитку.
Основу системи моніторингу має становити методика, що забезпечує пізнавально-цільову структуризацію знань про внутрішні компетенції розвитку рекреаційної сфери регіону та її зовнішнє середовище. Метою такої структуризації повинно бути виявлення найбільш оптимальних компетенцій (ключових факторів успіху), використання яких забезпечує досягнення генеральних цілей розвитку. Вибір цих компетенцій здійснюється з використанням економіко-статистичного і SWOT-аналізу, актуальність і доцільність яких підтверджена історично сформованою практикою. Економіко-статистичний аналіз ґрунтується на розрахунку визначеного комплексу соціально-економічних показників на основі статистичних даних, вивчення яких дає можливість дати поточну соціально-економічну характеристику рекреаційної сфери.
Внаслідок цього визначаються актуальні проблемні сфери, т. зв. вузькі місця, шанси, небезпеки, пов'язані з досліджуваним об'єктом, з урахуванням факторів зовнішнього середовища і проблемне поле рекреаційної сфери регіону.
У другому розділі “Стан державного регулювання рекреаційного потенціалу Карпатського регіону України” зазначається, що в регіоні немає широкого, відповідно до світових стандартів і норм асортименту продуктів харчування, інформаційне забезпечення тур бізнесу перебуває на підставі стадії, не кажучи вже про проблему поганих доріг, невідповідність нормам 90% матеріальної бази туристичної сфери і напружену екологічну ситуацію. Наприклад, в екологічно небезпечних умовах знаходяться навіть курорти і курортні місцевості рівнинної та передгірської зон.
Однак певні кроки у вирішенні проблем розвитку рекреаційної сфери вже зроблено. Так, зокрема, Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська та Львівська області, які об’єдналися в Раду з туризму Карпатського регіону, тільки за останній рік взяли участь у 18 європейських виставках і бренд організації вже добре знайомий відомим турфірмам Заходу. Питання підготовки кадрів також поступово вирішується: тільки у Львівській області 16 закладів різного рівня акредитації готують студентів за спеціальністю “Туризм”. Починає вирішуватись проблема сертифікації туристичних послуг: 2007 р. сертифіковано 16 львівських об’єктів розміщення. В цілому програми розвитку туризму в регіоні вже розроблені в кожній західноукраїнській області. Тільки для Львівщини програма обійдеться в 325 млн. грн., з яких 85% коштів планується залучити ззовні.
Ключовими завданнями сталого розвитку Карпатського регіону вважаються збереження і стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття, впровадження сталого природокористування, збереження культурної спадщини і традиційних знань горян. Одним із шляхів вирішення цих питає є забезпечення умов для сталого функціонування національних природних парків у регіоні, екологічна та соціально-економічна роль яких в Україні принижувалася протягом радянського періоду.
Західний регіон України за ступенем економічного розвитку поступається іншим, насамперед індустріальному Придніпров’ю та Донбасу. Виробництво промислової та сільськогосподарської продукції у розрахунку на одну особу в регіоні є нижчим від середнього в державі. Головні причини цього недостатній рівень модернізації та аграрне перенаселення регіону.
Одним з основних напрямів регіональної економічної політики держави стало створення, спеціальних (вільних) економічних зон туристично-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець” та “Яремча”, з метою поліпшення інвестиційного клімату.
Регіональна політика держави в галузі туризму включає також державну підтримку окремих центрів рекреації, причому найчастіше вона полягає у нормативно-правовому забезпеченні сприятливих умов для розвитку таких центрів, і тільки інколи передбачає виділення бюджетних коштів на їх розбудову. Так, є кілька нормативних актів центральних органів виконавчої влади, які спрямовані на розвиток бальнеологічного курорту Східниці. На державному рівні існує підтримка окремих санаторно-курортних закладів та закладів відпочину, в яких лікуються й відпочивають діти. Є спеціальний перелік закладів такого типу, що звільнені від сплати податку на додану вартість, згідно з яким на території Західного регіону пільговий режим оподаткування при лікуванні дітей мають: у Львівській області – 23 заклади, Закарпатській – 10, Івано-Франківській – 8 закладів.
З метою поліпшення екологічної ситуації в Україні розроблено спеціальні екологічні програми. Одним із найважливіших зовнішньоекономічних чинників впливу на рекреаційну сферу заходу держави є розширення європейського співтовариства. З наслідків цього процесу слід виділити зростання ролі державного кордону як бар’єру між Україною та новими державами ЄС. Цей фактор важливий з огляду на те, що саме з прикордонних країн, зокрема Польща і Словаччини, в Західну Україну прибуває основна частина іноземних туристів. Місцеве населення загалом більш прихильно сприймає економічну інтеграцію з країнами Центральної та Західної Європи, тоді коли до зближення з Росією відноситься негативно. З боку країн Центральної та Західної Європи, насамперед прикордонних з Україною держав, також існує зацікавленість в економічних зв’язках із західними регіонами. Основу цього інтересу становлять як суто економічні міркування, так й історичні особливості розвитку суспільних відносин у Центрально-Східній Європі.
Продовжуючи дослідження проф. Шаптала О.С., який у рекреаційній діяльності виділяє три основні групи суспільних функцій – медико-біологічну, соціально-культурну та економічну, у контексті вивчення системи державного управління використано системний підхід до аналізу медико-біологічних та економічних функцій рекреаційної діяльності.
Рекреаційну сферу Карпатського регіону можна розглядати як складну систему, до складу якої входять соціальні, біологічні, технічні та інші компоненти. Діяльність органів і установ регіональної сфери рекреаційного обслуговування змінюється залежно від вимог часу, впливу факторів зовнішнього середовища тощо. Між окремими підсистемами рекреаційної сфери регіону існують різні види взаємодії – медичні, інформаційні, матеріально-технічні тощо. З погляду інформаційної взаємодії, вона являє собою кібернетичну систему, в якій можна виділити об’єкти управління (лікувально-профілактичні заклади, НДІ тощо) та органи управління (Міністерство охорони здоров’я, Головні управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій Карпатського регіону, головні лікарі лікувально-профілактичних закладів тощо).
Аналіз наукових праць Шигана Є.М. та узагальнення результатів досліджень Карамишева Д.В. дають право стверджувати, що сьогодні основними напрямами використання системного аналізу для вирішення актуальних завдань, що виникають у рекреаційній сфері, слід вважати наступні: розробка та реалізація цільових програм; довгострокових прогнозів і планів розвитку установ, служб та рекреаційної сфери в цілому; її реорганізація (формування нових спеціалізованих служб, діяльність приватних лікарень тощо); створення автоматизованих систем управління рекреаційною сферою; розподіл ресурсів; оцінка діяльності рекреаційних закладів і служб; розробка комплексної оцінки здоров’я населення; розробка наказів, інструкцій, рекомендацій тощо; виявлення причини різноманітних порушень у забезпеченні наступності, етапності та обґрунтованості лікувально-профілактичних заходів; розробка рекомендацій з удосконалення організації лікувально-діагностичного процесу.
В основу нової парадигми державної політики України в галузі охорони здоров’я необхідно покласти розуміння того, що це не збиткова, а пріоритетна та надзвичайно перспективна сфера. Перспективною видається розробка питань правового регулювання рекреаційної сфери, гармонізації національного законодавства України в галузі охорони здоров’я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу; механізми взаємодії органів управління та лікувально–профілактичних закладів державної охорони здоров’я України з приватними медичними підприємствами тощо.
Важливим є також механізм підтримки інвестиційної привабливості рекреаційної сфери Карпатського регіону. На допомогу підприємцям створені й успішно функціонують консультативні і навчальні установи: Західноукраїнське агентство сприяння іноземним інвестиціям, УКБЦ і філії в Коломиї та Калуші, бізнес-інкубатори, регіональне агентство економічного розвитку, бізнес-центр підтримки жіночого бізнесу.
Досвід Львівської області свідчить про позитивні наслідки цілеспрямованої та ефективної діяльності місцевих управлінських органів щодо реалізації регіональної туристської політики, залучення інвестицій у галузі туризму. Для оновлення основних фондів туристської і санаторно-курортної галузі щороку залучається понад 15 млн. грн. інвестицій. Однак Програма розвитку санаторно-курортної сфери, туризму та відпочинку у Львівській області на 2003–2007 роки на теперішній час виконана лише частково. Тому в наступних роках основними механізмами залучення позабюджетних коштів на виконання програми можуть бути: надання короткострокових (від 3-х місяців до 1 року) та довгострокових інвестиційних (від 1 до 5 років) податкових кредитів з податків, які зараховуються в місцевий бюджет для підприємств, що здійснюють чи спонсорують проведення програмних заходів у рекреаційній сфері; використання норм прискореної амортизації для тих підприємств сфери туризму та рекреації, які в рамках програм здійснюють інвестиції у створення й модернізацію місць для розміщення туристів, об’єктів їхньої рекреації і розваг, у зонах пріоритетного розвитку рекреації, та для підприємств громадського харчування; надання Кабінетом Міністрів України або облдержадміністрацією гарантій інвесторам, які вкладають засоби в реалізацію інвестиційних проектів.
У третьому розділі “Засади управління охороною здоров’я населення як важливою складовою рекреаційної сфери регіону” йдеться про те, що сьогодні особливо гостро стоїть проблема поглибленого дослідження сутності та змісту системи охорони здоров’я як важливої складової соціальної політики держави в контексті спрямованості останньої на формування соціальної безпеки людини і суспільства.
Пропонується державну рекреаційну політику розглядати як систему поглядів, заходів і методів соціального, економічного, політичного, правового, екологічного та культурного характеру, що здійснюються державними органами влади у сфері рекреаційної діяльності з метою її регулювання, координації та створення відповідних умов для подальшого економічного розвитку. Рекреаційну ж діяльність слід розуміти як комплексну систему, що включає організацію та безпосереднє надання громадянам рекреаційних послуг.
Сучасні тенденції в розвитку споживання, що супроводжуються підвищенням добробуту та зміною структури споживчих пріоритетів, характеризуються різким зростанням ролі послуг у системі потреб людини. Виходячи з цього, найважливішими ознаками послуг рекреаційної сфери є наступні: невідчутність (послуги рекреаційної сфери не мають матеріальної форми, тому їх якість визначається не стільки формою або процесом її надання, скільки комплексним синергетичним ефектом трансформації цієї послуги у фізичний і духовний потенціал особистості); невіддільність послуги від джерела її утворення (кожна установа рекреаційної сфери відрізняється особливою специфічністю та неповторністю, що, у свою чергу, унеможливлює надання таких послуг за її межами); мінливість (рекреаційні послуги зазнають відчутного впливу як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, що вимагає від організації рекреаційної сфери дотримання соціальних стандартів послуги, приведення її у відповідність до потреб ринку, постійного контролю і моніторингу); незбереженість (процес досягнення бажаного ефекту від наданої рекреаційної послуги переривається в міру отримання результату); відсутність права власності (на відміну від товару, рекреаційна послуга не може бути об’єктом власності внаслідок того, що вона не має матеріальної форми та інших характерних ознак і властивостей); складність нормування (має дуже суб’єктивний характер і залежить від рівня дисципліни, прагнення й бажання учасників соціальних відносин відповідати вимогам суспільства та ринку).
Власний практичний досвід роботи та результати наукового пошуку переконують у тому, що в рекреаційній діяльності, у процесі якої надаються такі соціально значимі послуги населенню, як медичні, сьогодні існує низка важливих проблем, що вимагають прийняття принципових рішень з боку держави. Передусім це зумовлюється, на думку автора, гострою потребою в розробці нормативно-правових актів, які б стали основою розширення мережі санаторно-курортних закладів для літніх людей. Адже інвестиції в людину, розширення її потенціалу набувають стратегічного значення, а соціальний капітал, як відомо, є фундаментом економічного й політичного розвитку держави.
У Карпатському регіоні України активно розвиваються нові форми власності в рекреаційній діяльності: приватні оздоровчі заклади, акціонерні, спільні та малі підприємства, сільський туризм. Посилення конкуренції між рекреаційними підприємствами різних форм власності активізує їх діяльність, стимулює підвищення якості рекреаційних послуг і, як результат, сприяє покращенню здоров’я відпочиваючих.
Виходячи із т. зв. людиноцентристської ідеї побудови моделі суспільства, в якій людина є частиною природи, та аналізу реальних тенденцій кількісно-якісного зростання потреб населення в інтенсифікації соціальних процесів, можна зробити висновок про об’єктивно зумовлену зміну пріоритетів суспільного розвитку. Саме тому основою відтворювальних процесів, їхньою рушійною силою, а головне – кінцевою метою повинне стати розширене відтворення фізично здорової, творчо активної, вільної й політично рівноправної особистості.
Ґрунтуючись на викладеному, державна політика України щодо розвитку регіонального комплексу, забезпечення соціальної ефективності його функціонування та раціонального природокористування повинна формуватися з урахуванням передусім задоволення потреб людини, тобто орієнтуватися на практичну реалізацію пріоритетів особистісного начала як основи добробуту суспільства; на екологізацію господарювання, у тому числі на розумну політику ресурсоспоживання; у сфері матеріального виробництва й соціальної сфери – на примат випуску товарів народного споживання й послуг, що сприяють комфортності життєдіяльності й інтелектуалізації праці всіх верств населення, на практичний розвиток напрямів, які допомагають інформованості й творчій активності особистості, підвищенню її соціального статусу.
Проведені автором дослідження показали, що при формуванні ефективних управлінських рішень з боку держави в системі управління закладами санаторно-курортного забезпечення мають застосовуватися наступні принципи: реальності (при формуванні рішення потрібно виходити з цілей, які можуть бути досягнуті, реальних ресурсів у сфері санаторно-курортного обслуговування і часу, який існує для вироблення і прийняття цього рішення); збереження свободи вибору рішення або принцип неостаточних дій (свобода вибору рішення забезпечується тим, що в кожний наступний момент вироблення і прийняття рішення кількість доступних рішень з-поміж кращих, прийнятих у попередній період і близькі до оптимального, повинно бути більшою ніж одне. Це дозволяє запобігти т. зв. аварійних рішеннях при виникненні ситуації, яку неможливо передбачити заздалегідь, коли обиралося тільки одне оптимальне (квазіоптимальне) рішення; стійкості за ефективністю до можливих помилок у визначенні вихідних даних. Необхідність урахування цього принципу обумовлена тим, що використання недостовірних або неточних даних може призвести до прийняття помилкового рішення і негативних наслідків після його реалізації. Це має особливе значення для сфери санаторно-курортного забезпечення в умовах обмеженого фінансування і формування стратегії існування та розвитку структурних складових досліджуваної сфери в умовах ринкових відносин; своєчасності рішення, доцільність якого для сфери санаторно-курортного забезпечення обумовлена переважно рішеннями законодавчого характеру. Несвоєчасно прийняте рішення може призвести до втрат як фінансових, так і рекреаційних ресурсів; реалізованості, тобто рішення не повинне містити положень, які можуть призвести до зриву його виконання в результаті конфліктів, спричинених цими ж положеннями; системності: якщо за часів СРСР існувала тільки державна форма власності в усіх структурних складових сфери санаторно-курортного забезпечення, то в умовах ринкових відносин налічується кілька форм власності в досліджуваних структурних складових. Виходячи з такої ситуації, що спостерігається при формуванні управлінського рішення з боку держави, необхідно обов’язково враховувати інтереси різних власників з метою подальшого розвитку сфери санаторно-курортного забезпечення в Україні; регуляризації рішень, важливість якої обумовлена тим, що цей принцип вимагає наявності норми, відповідно до якої визначається необхідний ступінь досягнення мети завдяки прийнятому рішенню.
Управлінська технологія проблемного аналізу передбачає аналітичну роботу в наступних напрямах: формулювання проблеми як такої, що незадоволена; визначення просторових і часових меж проблеми; з’ясування типу, характеру проблеми, її основних системних характеристик (структури, функцій тощо); виявлення закономірностей розвитку проблеми, її наслідків; діагностика її принципової вирішуваності; визначення ресурсів, які необхідні для розв’язання проблеми; розроблення управлінських технологій її вирішення і власне розв’язання проблеми.
Окремим аспектом управління санаторно-курортними закладами є застосування інформаційних технологій у системі охорони здоров’я. Адже поява доступної інформації дасть змогу вирішувати питання координації політики різних відомств у галузі охорони здоров’я, суттєво підвищувати інформованість лікарів щодо новітніх ефективних медичних технологій, радикально впливати на швидкість отримання та якість інформації про стан здоров’я пацієнта, методи лікування, забезпечувати медичні заходи профілактичного і просвітницького характеру. Саме таке інформаційне середовище створить необхідні передумови для подальшого реформування системи охорони здоров’я України, покращення стану здоров’я населення, підвищення ефективності лікувально-діагностичного процесу і профілактичних заходів.
Отже, системний аналіз літературних джерел українських авторів дає підстави стверджувати, що ключовим чинником оптимізації механізмів управління галуззю охорони здоров’я взагалі та державного регулювання санаторно-курортного потенціалу України є впровадження в діяльність закладів охорони здоров’я інформаційних технологій. Одним з перспективних інструментів проведення медико-соціальних і медико-екологічних досліджень є інформаційні географічні системи.
Завдання, що стоять перед системою охорони здоров'я у зв’язку з курсом України на європейську інтеграцію, обумовили збільшення попиту на медичну інформацію та необхідність реформування медичної статистики. Саме реформування має забезпечити надійність і достовірність статистичних даних для управління галуззю, задоволення інформаційних потреб щодо стану здоров'я населення та ресурсів охорони здоров'я, враховуючи необхідність вимог ВООЗ та приєднання до країн з розвиненими медичними інформаційними технологіями.
Основними напрямами реформування є: удосконалення системи статистичних показників, яка адекватно відображатиме результати діяльності закладів охорони здоров'я та економічну характеристику; створення на цій основі медико-статистичної інформаційної бази адміністративних територій (райони, міста обласного підпорядкування); удосконалення існуючих технологій формування державних і галузевих медичних інформаційних ресурсів; зміцнення матеріально-технічної бази структурних підрозділів медичної статистики; поліпшення системи підготовки і перепідготовки кадрів для служби медичної статистики; розвиток міжнародного співробітництва в галузі методології та практики медичної статистики, включаючи обмін досвідом; перехід до загальноприйнятих у міжнародній практиці методів збору, опрацювання, аналізу та розповсюдження медико–статистичної інформації; створення медико-статистичної системи, адаптованої до особливостей ринкових відносин в охороні здоров’я, до гнучкого сприйняття змін міжнародних методологій і стандартів.
Реформування системи медико-статистичних показників передбачає створення трьох блоків, які дадуть змогу характеризувати: реформування галузі; процеси економіки в охороні здоров'я, їі розвиток та ефективність; стан охорони здоров'я та її розвиток. На основі системи показників у рамках першого блоку можливо проаналізувати і відстежити наслідки реформування в охороні здоров'я, ефективність функціонування ії економіки під впливом управлінських рішень. Другий блок включає заходи щодо вдосконалення показників, які характеризують процеси функціонування галузі охорони здоров'я, передусім її ефективність. Третій блок включає статистичні показники-індикатори стану охорони здоров'я та їі розвитку.
Реформування стосується всіх аспектів медико-статистичних і соціальних показників (демографія, очікувана тривалість життя, ресурси, діяльність, стан здоров'я населення і т. ін.). Реформування системи статистичних показників передбачає реалізацію сучасних підходів до організації статистичного обліку (нові форми статистичного спостереження, звітності, відмова від показників, що втратили актуальність тощо). За таким же принципом можна підійти і до реформування інших напрямів роботи як усієї медичної галузі, так і її працівників.
У четвертому розділі “Система державного регулювання надання медичних послуг у рекреаційній сфері” визначено, що найголовнішою метою процесу управління формуванням нової генерації керівників системи охорони здоров’я України є використання їх особистісного професійного потенціалу – комплексної характеристики стосовно придатності для ролі активного суб’єкта управлінської діяльності. Діяльність сучасного керівника поліфункціональна. Це зумовлено тим, що в управлінській діяльності він постійно вирішує питання як загального, так і вузькоспецифічного характеру. У зв’язку з цим, ми повністю погоджуємося з тими авторами, які вважають, що підготовка нової генерації державних службовців має бути багатодисциплінарною і забезпечувати набуття знань з широкого спектру складних управлінських проблем. Саме такий підхід, на переконання Я.Ф. Радиша, думку якого ми поділяємо, забезпечить прихід до керівництва системою охорони здоров’я України адміністративно–політичної еліти – прошарку, що як носій найхарактерніших політико–управлінських якостей та функцій спроможний результативно вирішувати складні питання виведення галузі з глибокої системної кризи. У зв’язку з цим, важливою складовою державного впливу на формування політичної та адміністративної еліти для охорони здоров’я України є організація навчальної підготовки представників державних та адміністративних лідерів галузі.
На думку автора, управління з орієнтацією на співробітника означає: по-перше, використання управлінського стилю, який дозволяє працівникам висловлювати свою думку та брати участь у прийнятті рішень; по-друге, організацію управління, що дає можливість співробітникам брати участь в організації своєї праці (проектні групи), делегування компетенції та відповідальності; по-третє, застосування допоміжних засобів управління, таких як управління за цілями та оцінювання персоналу; по-четверте, збереження здатності організації до постійної професійної освіти та інновацій шляхом розвитку наявного персоналу та залученням нового і, по-п’яте, надання допомоги співробітникам в усвідомленні професійного змісту праці та життєвого досвіду завдяки праці, що може з успіхом використовуватись для підвищення управлінської культури керівників лікувально-профілактичних закладів України.
Отже, вітчизняна система охорони здоров’я характеризується все ширшим запровадженням ринкових механізмів, що, в свою чергу, потребує нового спеціаліста в управлінні системою – менеджера охорони здоров’я. До останніх слід віднести перш за все керівників середньої ланки, тобто начальників лікувально–профілактичних закладів та їх заступників, а також клінік і відділень та керівників структурних підрозділів. У силу своїх службових обов’язків вони здійснюють загальне керівництво організацією (системою), координують дії окремих її ланок і об’єднують зусилля підлеглих для досягнення мети й отримання високого результату.
Аналіз чинних урядових програм реформування системи охорони здоров’я, зокрема, Указу Президента України „Про концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” та Міжгалузевої комплексної програми „Здоров’я нації” на 2002 – 2011 рр., переконливо свідчать, що оцінка якості цієї системи є однією з актуальних проблем подальшого вдосконалення санаторно-курортного забезпечення населення України.
Ґрунтуючись на актуальності питань якості та ефективності медичної допомоги, ми поділяємо думку тих авторів, які вважають, що порівняльна оцінка медичної допомоги визначає не її якість, а ефективність. Тобто медична допомога не може бути більш чи менш якісною, а лише якісною або неякісною.
Виходячи з цього, розроблені основні напрями перспективного розвитку системи забезпечення населення України санаторно-курортним лікуванням та оздоровленням. Серед найважливіших її складових передусім слід виокремити необхідність удосконалення маркетингових досліджень, інвестиційної та фінансової діяльності, організаційної роботи, а також науково–обґрунтованої кадрової політики та підвищення корпоративної культури працівників.
Для подальшого розвитку державної політики щодо забезпечення населення України ефективним санаторно-курортним лікуванням як однієї з пріоритетних форм лікувально-профілактичного забезпечення необхідно: досягти високого рівня інформованості населення України про можливість отримання на базі оздоровчих закладів ефективного санаторно-курортного лікування; гарантувати повну прозорість здійснення всіх заходів щодо діяльності та розвитку санаторно-курортної системи; створювати можливості для отримання медичним персоналом лікувально-оздоровчих закладів спеціалізації та подальшого підвищення кваліфікації з питань медичної реабілітації й фізичних методів лікування на відповідних кафедрах вищих медичних навчальних закладів України.
Найважливішими принципами організації внутрішньоаптечного технологічного процесу є: комплексний підхід до визначення раціональної схеми цього процесу; відповідність технології роботи аптеки сучасному науково-технічному рівню розвитку аптечної діяльності, досягненням вітчизняного і закордонного досвіду; економічна ефективність прийнятої технологічної схеми роботи аптеки, що забезпечує раціональне використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів; створення умов для повного збереження ліків і їх споживчої вартості; скорочення застосування ручної праці і підвищення ефективності використання технологічного устаткування.
Системний аналіз опрацьованих літературних джерел дає підстави стверджувати, що в сучасній економіці охорони здоров’я існує два основні підходи до ціноутворення: по-перше, охорона здоров’я певною мірою є регульованим середовищем, де держава повинна контролювати доступність послуг лікарів та здійснювати заходи щодо ефективності профілактики захворювань, гарантувати всім громадянам визначений обсяг медичної допомоги; по-друге, охорона здоров’я регулюється ринковими механізмами.
Управління ціноутворенням є складним процесом, який потребує врахування багатьох факторів, причому окремі з них мають вірогіднісний характер. Ступінь невизначеності при вирішенні багатьох завдань у лікувально-профілактичних закладах України забезпечується наявністю інформаційної підтримки прийняття управлінських рішень та чітко сформульованими цілями, завданнями і ринковою стратегією певного лікувально-профілактичного закладу.
В Україні найпопулярнішим у більшості організацій, що надають медичні послуги, до цього часу вважається затратний метод, на який орієнтоване і вітчизняне законодавство.
Політика ціноутворення на платні медичні послуги в санаторно-курортних закладах України, як і раніше, базується на врахуванні як короткотермінової, так і довготривалої рентабельності цього лікувально-профілактичного закладу. При ціноутворенні на платні медичні послуги у собівартість медичної послуги потрібно закладати той розмір заробітної плати, який би влаштовував медичного працівника.
Ще однією проблемою, яку необхідно вирішити на шляху оптимізації медикаментозного забезпечення, повинно стати проведення раціонального призначення та розподілу медикаментів для конкретних хворих з максимально можливим використанням препаратів-гендериків. Це дасть змогу знизити витрати на придбання медикаментів і певною мірою знизить ціни на медичні послуги.
Виходячи із викладеного та ґрунтуючись на тому, що одним з основних аспектів управління ціноутворенням лікувально-профілактичного закладу є раціональний розподіл ресурсів, модель визначення першочергових завдань при цьому доцільно розглядати саме як оптимальний розподіл ресурсів, беручи за основу при цьому економічну ефективність замовлень і проблем, що вирішують лікувальні заклади.
Будемо вважати, що конкретний лікувально-профілактичний заклад має перелік з п (і=1, ….., п ) замовлень, які він може виконати за конкретний період часу. Очікуваний прибуток при виконанні і-го замовлення дорівнює Сі. При вирішенні j–ї проблеми можна отримати додатковий прибуток Dj (якщо додаткового прибутку при вирішенні цієї проблеми немає, то Dj =0). Якщо ж зазначена проблема не вирішена, лікувально-профілактичний заклад понесе втрати – Zj. Позначимо Xj змінну, що відповідає замовленню з номером і може набути значення від Xi min до Xi max від мінімально можливого рівня забезпечення і-го замовлення ресурсами до максимально можливого. Сумарний ресурс k-го виду позначимо Rk; кількість ресурсу k-го виду, що необхідний для вирішення j-ї проблеми, – Rik.
Тоді завдання ціноутворення та оптимального розподілу ресурсів санаторно-курортних закладів МОЗ України формулюється наступним чином:
N m m
 ∑ Сі Xi + ∑ +∑ Zj (Yj- I) max (1)
j=1 j=1 j=1
|
при обмеженнях
R k > ∑ Rik Xi + ∑ Rjk Yj, (2)
|
Отже, можна безпосередньо переконатися в тому, що сформульована нами економіко-математична модель містить завдання визначення першочергових питань, які стоять перед лікувально-профілактичним закладом у зв’язку із вирішенням проблеми управління ціноутворення.
У п’ятому розділі “Засади створення ефективної системи державного регулювання розвитку туризму Карпатського регіону” йдеться про те, що туризм як соціально-економічне явище все більше набуває всіх ознак самостійної галузі національної економіки. По-перше, його суб’єктами є досить однорідні за призначенням і технологією виробництва товарів і послуг підприємства (туристичні бази, готелі, фірми, транспорт, зв’язок тощо). По-друге, поступово вдосконалюється система управління туризмом. І, по-третє, незважаючи на значну диверсифікацію, у туристичній індустрії створюється однорідна за цільовим призначенням продукція. Сфера туристичних послуг в Україні останнім часом розвивається досить високими темпами. Так, за офіційною інформацією Державної служби туризму і курортів України, обсяг наданих туристичних послуг суб’єктами туристичної діяльності збільшується щорічно в середньому на 37 %.
Однак внутрішній туризм страждає через надмірну конкуренцію. Вона загострюється за рахунок присутності на ринку турфірм з інших країн, у тому числі Росії, Білорусі, Туреччини, Єгипту, Чехії. Фірми з іноземним капіталом підтримуються урядами своїх держав, а окремі одержують пряму підтримку з бюджету. В Україні ж такої практики немає. Наступною проблемою являється інфраструктура. У нашій країні майже не зводиться нових готелів, темпи їхнього будівництва досить незначні через низьку інвестиційну привабливість багатьох потенційних і реальних туристичних проектів. У той же час на закордонних ринках вкладення коштів у туріндустрію вигідне й має довгострокову перспективу. Не просунулася Україна й у вирішенні ще однієї вічної проблеми – відсутність сервісу. Готелів, що мають достатню кількість “зірочок”, як і раніше, небагато, а деякі регіони таких об'єктів не мають взагалі.
До речі, сьогодні за формальними ознаками до курортів можна віднести лише 27 вітчизняних територій, однак всі вони не відповідають вимогам Закону України “Про курорти” повною мірою. І далі зменшується кількість оздоровчих і санаторно-курортних закладів. Зокрема, нині в Україні працює 520 санаторіїв і пансіонатів з лікуванням (2005 р. їх було 524, а 2001 р. – 555), лише 277 санаторіїв-профілакторіїв (а рік тому майже 300). Аналогічна ситуація склалася і з будинками відпочинку, турбазами, дитячими оздоровчими установами.
Останнім часом влада України стала більше приділяти увагу туризму й курортам. Відбулося це з кількох причин. По-перше, 2012 р., якщо УЄФА не змінить свого рішення, Україна буде приймати фінальну частину чемпіонату Європи з футболу. По-друге, Президентом України підписано указ, що оголосив 2008 рік роком туризму й курортів; розроблено фундаментальний документ – проект Стратегії стійкого розвитку туризму й курортів в Україні.
Проте вітчизняна туристична сфера практично позбавлена діючої управлінської вертикалі. Якщо на національному рівні функціонує профільне Міністерство культури й туризму, а в його складі – спеціалізований орган (Державна служба туризму й курортів), то на рівні багатьох регіонів робота з розвитку індустрії подорожей і супутніх послуг (екскурсії, готелі, захист прав туристів і організація їхньої безпеки) практично не здійснюється.
У багатьох обласних адміністраціях створені управління культури й туризму. Але реальність така, що вони виникли на базі управлінь культури, тому основний акцент робиться на відстеженні й фінансуванні роботи бібліотек, музеїв і театрів. А туризмом, як правило, реально займається лише один або два фахівці. Причому в більшості випадків йдеться про фахівців не у сфері державного управління, а знавців місцевих екскурсій, які добре знають маршрути й визначні пам'ятки, але не більше.
В окремих областях управління туризму фактично розкидане по різних підрозділах. За стратегію розвитку туризму відповідає одне управління, за готелі – друге, за якість послуг і безпеку туристів – третє. Це стосується Вінницької, Кіровоградської, Львівської і Харківської областях. Тобто немає узгодженості й мобільності в роботі.
Регулювання розвитку туристичної індустрії на державному рівні необхідне з метою: збільшення валового національного доходу від рекреаційно-туристичної діяльності; захисту споживача туристичних послуг; організації рекреаційно-туристичної діяльності в цивілізованих рамках; збереження й охорони рекреаційно-туристичних ресурсів.
До основних напрямів туристичної політики України належать: захист прав подорожуючих та інтересів виробників вітчизняного туристичного продукту; всіляка підтримка внутрішнього та в’їзного туризму, що може проявлятися у формі прямих інвестицій у формування туристичної інфраструктури, наукового та рекламно-інформаційного забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, податкових та митних пільг, стимулюючих надходження інвестицій.
Карпатський регіон є перспективним з погляду туристичної індустрії. Однак рівень розвитку туристичної галузі в регіоні недостатній. Більшість туристів організовували подорожі самостійно, а не використовували послуги турфірм. Потребує розширення перелік видів туризму, які розвиваються в регіоні, оскільки основними видами залишаються традиційні ще з періоду СРСР відпочинок, краєзнавча подорож та лікування. Недостатнім є рівень реклами туристичного регіону, оскільки основним джерелом інформації про нього залишаються розповіді родичів, знайомих та попередній досвід перебування.
З метою прискореного розвитку ринкових відносин у сфері туристичного обслуговування доцільне створення зон вільного підприємництва. Процес державного регулювання сфери туризму потребує здійснення комплексу організаційних, економічних, фінансових, управлінських та інших заходів як складових ефективної реалізації державної політики. Враховуючи зазначене, державне регулювання сфери туризму можна розглядати через дію основних механізмів регулювання на всіх рівнях управління, до переліку яких нами віднесено регламентуючий, організаційний, контролюючий, коригуючий, соціальний і стимулюючий.
Пропозиції з удосконалення механізмів державного регулювання сфери туризму на загальнодержавному рівні стосуються наступного: впровадження механізму пільгового кредитування заходів, пов’язаних із розвитком сфери туризму; розробка нових форм співробітництва між органами місцевого самоврядування та суб’єктами підприємництва; створення туристичних інформаційних центрів у формі комунальних підприємств; розробка шляхів взаємодії органів місцевого самоврядування із суб’єктами господарювання, які здійснюють діяльність з надання туристичних послуг, шляхом проведення конкурсного відбору переможців; розробка державних і відповідних місцевих програм розвитку туризму; створення місцевих фондів розвитку туризму за допомогою договірних угод на передачу суб’єктами підприємництва, які здійснюють діяльність у сфері туризму, частини прибутку від їх діяльності; впровадження акціонування, господарювання на умовах оренди, сприяння створенню підприємств малого та середнього бізнесу; розробка пропозицій щодо формування координаційних рад з питань розвитку туризму на обласному рівні, концептуальних підходів організації підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування, на яких покладено обов’язки державного регулювання у сфері туризму.
На регіональному рівні практичні рекомендації зводяться до наступних напрямів: інституційний (формування структур на зразок туристичної ради, асоціацій, робочих груп, котрі мали взяти на себе впровадження ідей, що передбачає надання підтримки недержавним організаціям з метою посилення їх впливу на регіональні та загальнодержавні законодавчі й виконавчі органи влади, надання консультацій тощо); маркетинговий (створення позитивного іміджу регіону і просування його на ринок); підготовка кадрів для туризму; підтримка малого бізнесу шляхом пільгового кредитування по мікрокредитних лініях.
У шостому розділі “Удосконалення механізмів державного регулювання прискореного розвитку рекреаційної сфери Карпатського регіону України” виявлено, що останнім часом у сфері господарської діяльності почали використовуватися нові методи і технології, які базуються на концепції логістики. Адже правильно побудована логістична система підприємств рекреаційної сфери Карпатського регіону дає їм значні конкурентні переваги, що, в свою чергу, підвищує рентабельність бізнесу за рахунок скорочення товарних запасів, прискорення обігу оборотних коштів, зниження собівартості продукції і загальних логістичних витрат, оптимального використання складських і транспортних потужностей, забезпечення найбільш повного задоволення споживачів якістю логістичного сервісу.
Упровадження принципів логістики у процес регулювання рекреаційного потенціалу Карпатського регіону обумовлюється передусім тим, що рекреаційні ресурси цього краю мають обмежені запаси. Можна говорити про їх вичерпність, що теоретично визначається рівнем такого порогового навантаження на них, вище якого ресурси або істотно змінюються в напрямі меншої привабливості, або деградують природні багатства. В основі рекреаційної політики повинні лежати науково обґрунтовані норми рекреаційного навантаження на природне середовище, в межах яких воно зберігає здатність до самовідновлення. У практичному аспекті рекреаційне навантаження виражається максимально можливою кількістю осіб, які можуть одночасно перебувати на певній території, не спричиняючи деградації природних екосистем.
Проблема державного контролю за дотриманням вимог щодо збереження рекреаційної унікальності Карпатського регіону значною мірою зумовлена ще й тим, що територія Івано-Франкіської, Закарпатської та Львівської областей входять до складу Карпатського єврорегіону – одного із семи єврорегіонів, створених за участю України. Його характерними особливостями є низький рівень ВВП на душу населення порівняно з іншими регіонами ЄС, значне безробіття, гострота екологічних проблем. У зв’язку з цим слід створювати господарчі структури, які б здійснювати координацію та організацію логістичних процесів на конкретній території, виходячи з особливостей формування регіональних рекреаційних продуктів. Логістичні центри можуть виконувати різні функції та завдання. Це залежить від того, де саме їх планується розмістити: на території туристично привабливих міст, які сприяють формуванню єдиного рекреаційного простору в регіоні (Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Чернівці), або на території конкретного регіону (Карпатський регіон володіє природним, виробничим, туристичним, курортно-рекреаційним та іншим потенціалом).
Пропонуємо організаційну структуру логістичної системи в рекреаційній сфері Карпатського регіону, яка підтримує основні управлінські функції та охоплює наступні підсистеми.
Підсистема управління процедурами замовлень включає раціоналізацію процесів розміщення, харчування, перевезення: аналіз споживчого попиту та потреб регіону; укладання договорів на матеріально-технічне забезпечення об’єктів розміщення та харчування, транспортне обслуговування; розміщення туристів на основі оптимізації навантаження об’єктів розміщення; організація перевезення туристів; розробка пропозицій щодо оптимізації транспортних потоків; удосконалення транспортної інфраструктури (створення парків транспортних засобів та автостоянок) тощо.
Підсистема зв’язків відображає вплив зовнішнього та внутрішнього навколишнього середовища на процес логістичного менеджменту.
Підсистема генерування інформації передбачає інформаційне забезпечення організації процесу надання логістичних послуг: формування бази даних про об’єкти розміщення туристів (готелі, табори, гуртожитки, приватні будинки); об’єкти харчування (ресторани, їдальні, кафе, буфети); парки транспортних засобів; автостоянки; об’єкти розваг, культури та рекреаційної діяльності; надання необхідної інформації про об’єкти інфраструктури тощо.
Підсистема підтримки логістичних рішень є інтерактивною комп’ютерною інформаційною системою, що включає бази даних й аналітичні моделі, які реалізують оптимізаційні та інші завдання, що виникають у процесі логістичного менеджменту: аналіз функціонування існуючих рекреаційних об’єктів у регіоні; формування баз даних щодо стану виробничої, спеціальної, інституціональної інфраструктури регіону; збір інформації про потенційних інвесторів та можливі інвестиційні проекти. Завершальним етапом цієї підсистеми є розробка пропозицій з обґрунтування необхідності створення нових об’єктів рекреаційної інфраструктури (будівництво доріг, готелів, ресторанів, складів з продуктами харчування, тематичних парків, об’єктів розваг, автостоянок, аквапарків, сміттєпереробних заводів); підвищення якості логістичних послуг та приведення у відповідність до міжнародних стандартів рівня обслуговування туристів у готелях, ресторанах, мотелях, кемпінгах, на транспорті та інших підприємствах.
У процесі дослідження виявлено, що зміцнення рекреаційного потенціалу Карпатського регіону України дає змогу виділити як домінуючий шлях інноваційного розвитку, що ґрунтується на використанні стратегії нарощування інноваційного потенціалу на заздалегідь визначених пріоритетних напрямах технічного, технологічного та соціально-економічного розвитку. На перспективу такий шлях забезпечує реалізацію стратегії випереджаючого розвитку, яка спроможна забезпечити щорічні темпи прискорення інноваційного оновлення економіки регіону.
На основі системного аналізу літературних джерел за темою дослідження можна стверджувати, що головними механізмами регулювання інноваційних процесів розвитку рекреаційного потенціалу Карпатського регіону є організаційно-правові – наявність ефективного законодавства, що являється запорукою формування державної політики України, вдосконалення державного управління та забезпечення успіху реформування системи охорони здоров’я в галузі, а також фінансово-економічні – залучення коштів, необхідних для фінансування рекреаційної сфери. Важливу роль у державному регулюванні економічних відносин рекреаційної сфери відіграє лізинг.
Формування механізму прискореного розвитку рекреаційного потенціалу Карпатського регіону на інноваційних засадах вимагає суттєвих змін у здійсненні трансформаційних процесів, їх системному оновленні, переходу до такої моделі перетворень, де ринкові відносини поєднуються з ефективним державним регулюванням.
Важливою складовою механізму прискореного розвитку рекреаційного потенціалу регіону є формування рекреаційного кластера, що дає змогу ефективно використовувати природні та антропогенні рекреаційні ресурси, історичну й культурну спадщину, значно посилити вплив сфери рекреації та туризму на економічний розвиток регіону.
Організація і діяльність кластера у сфері рекреації є надзвичайно актуальною, адже це може бути одним з основних елементів організаційно-економічного механізму регулювання діяльності та мати великий вплив на підвищення ефективності управління. Саме кластер може найкращим чином сприяти об’єднанню однорідних туристичних підприємств, супутніх фірм і організацій, що виробляють і реалізовують рекреаційно-туристичні послуги та, створити гідну конкуренцію подібним туристичним продуктам на міжнародному ринку.
Організаційно-економічні засади створення і функціонування рекреаційного кластера передбачають у першу чергу вибір організаційної форми. Найбільш зручною в управлінні та правовому забезпеченні є географічно-адміністративна форма кластера в поєднанні з фокусною формою, які передбачають формування просторового кластера на основі територіально-адміністративних одиниць (Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Чернівці, Ужгород) і територіально-рекреаційної системи.
Організаційні основи створення і функціонування рекреаційного кластера передбачають об’єднання фірм і організацій не тільки тих сфер господарського комплексу регіону, що виробляють і надають рекреаційні й туристичні послуги (готельне, ресторанне господарство, транспорт, тощо), а й супутніх галузей (харчова та легка промисловість, сільське господарство, виробництва сувенірної продукції, комунальне господарство та ін.). Ці галузі тісно пов’язані між собою та сприяють зростанню конкурентоспроможності одна одній.
У всій економіці Карпатського регіону рекреаційний кластер відіграватиме роль локальних точок зростання внутрішнього ринку, що може привести до створення нових кластерів, а це значно посилить міжнародну конкурентоспроможність регіону та країни в цілому.
Надзвичайно важливим є економічне обґрунтування розміщення рекреаційного кластера Карпатського регіону, яке включає наступні етапи: аналіз функціонування територіально-рекреаційної системи та сучасного розвитку рекреації і туризму та можливості формування кластера; визначення умов і факторів розвитку сфери рекреації й туризму, окремих підприємств; вибір альтернативних варіантів, пошук оптимального варіанту.
Окрім того, проблему зміцнення рекреаційного потенціалу Карпатського регіону слід розглядати в контексті євроінтеграційного курсу України. Інтегрування нашої держави в європейські структури вимагає вироблення й реалізації такої моделі взаємовідносин з Карпатським регіоном й управління ним, яка б відповідала принципам регіональної рекреаційної політики Європейського Союзу. Значна увага, яка приділяється проблемам регіонального розвитку, зменшення регіональних і соціальних диспропорцій у країнах Європейського Союзу є підтвердженням того, що державна регіональна політика взагалі та регіональна рекреаційна політика зокрема повинна розглядатися як один з найважливіших механізмів забезпечення сталого економічного зростання та суспільної злагоди в Україні.
Одним з дієвих інструментів щодо стимулювання регіонального розвитку є угоди (контракти) регіонального розвитку. Регіональний контракт значною мірою сприяє подоланню бюджетних обмежень за рахунок поєднання ресурсів регіону – інтелектуальних, фінансових, організаційних – з державними ресурсами. Контракт гарантує, що в межах регіону держава буде діяти з урахуванням пріоритетів діяльності регіональної влади і навпаки.
Основна мета запровадження контрактних відносин між державою та регіоном полягає в необхідності чіткого формулювання та юридичного закріплення пріоритетів, у реалізації яких зацікавлені держава та регіон, а також визначити ресурси, які сторони зобов’язуються направити на реалізацію програм та проектів згідно з виділеними в контракті пріоритетами.
Центральною ланкою є питання забезпечення і підтримки екологічної збалансованості Карпатського регіону. Реалізація концепції екологічно збалансованого розвитку курортно-рекреаційної території (туристичного центру) відбувається за умов використання певних організаційних форм. У цьому випадку найбільш доцільною формою реалізації концепції є розробка цільових комплексних програм відповідних рівнів: державної, регіональної (обласної), локальної (конкретної курортно-рекреаційної території чи туристичного центру).
|
