Механізми державного управління реформуванням та розвитком підприємств житлово-комунального господарства в регіоні

Короткий зміст

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади державного і регіонального управління житлово-комунальним господарством в сучасних умовах» науково обґрунтовано класифікаційні ознаки, які характеризують соціальну сутність державного управління, визначено науково-методичні основи оцінки ефективності регіонального управління функціонуванням ЖКГ, а також методологію формування систем управління ЖКГ, які забезпечують зростання ефективності виробництва житлово-комунальних послуг. 

Доведено, що від часу проголошення| незалежності| країни| й досі| навіть| не визначено| її соціально-економічну| орієнтацію|, владні| структури| діють| емпірично|, вельми| нераціональним| способом проб і помилок|. Відірваність від| життя| багатьох| програм| і рішень|, брак|шлюб| науково| обґрунтованого| прогностичного| підходу|, невизначеність| функцій| та повноважень| державних| структур, вкрай| низька| відповідальність| майже| усіх| ланок господарського| механізму| поставили країну| на межу катастрофи|. Вказані обставини| вимагають| особливої| уваги| до проблем управління| з боку державних| інститутів та, природно, науки. У|біля| міру| створення| і розвитку| нового апарату| державного управління| мають| розширюватися| та поглиблюватися| наукові| уявлення| у|біля| цій| галузі|, оскільки| змінюється| не тільки| конкретика його| діяльності|, але| й найбільш| типові| риси| та властивості|, що| має| першорядне| значення| для розвитку| як теорії|, так і практики державного управління|.

Визначено, що потрібна нова концепція державного управління, яка виходила б з об'єктивних потреб переходу до цивілізованого ринку і враховувала б специфічні умови становлення української держави. Та для цього необхідно методологічно правильно визначити сутність і поняття управління, оскільки тільки державне управління забезпечує функціонування і розвиток суспільства як єдиного цілого. Нові функції і завдання держави перехідного періоду зумовлюють інший зміст її управлінської діяльності, і отже, визначають нові форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління.

Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового механізму саморегулювання проте не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні та інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх в інших формах і іншими методами, ніж раніше: шляхом сприяння утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням, проведенням податкової, кредитної і дотаційної політики, пільговим квотуванням, заохоченням науково-технічного прогресу та ін. Тобто державне управління не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління.

Визначено класифікаційні ознаки, які характеризують соціальну сутність державного управління, яка притаманна також управлінню житлово-комунальним господарством. Сутність цих ознак полягає, перш за все, у визначенні суспільства як соціальної організації, яка самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому державне управління є способом існування соціальної організації, її іманентним елементом, а також особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в ситуації соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту.

Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст державного управління не можна відривати від середовища його функціонування.

Класифікаційні ознаки характеризують також матеріальний зміст державного управління як соціальну функцію, що виявляється передусім в організаторській діяльності і, в свою чергу, є однією з головних рис державного управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом об’єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими примусовими заходами держави. Організаційний зміст державного управління найбільш чітко виражається в плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, в розпорядженні, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.

У цьому контексті мета є найважливішою характеристикою державного управління – його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється державне управління. Не можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними. Отже, якщо говорити про причини сьогоднішньої політичної, економічної та моральної кризи у нашому суспільстві, то, мабуть, головною й визначальною причиною її є відсутність наукової обґрунтованості дій державних органів і осіб, що очолюють управлінську піраміду, а також відсутність в них чітко окреслених, зрозумілих цілей, нових моделей суспільного розвитку.

Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього радянського суспільства відзначався наявністю негативних зворотних зв’язків не лише у структурному відношенні, а й у функціональному – статичністю завдань управління, неприйнятих народом, збереженням їх попередньої змістовної наповненості і неврахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не розвитку, що суперечить самій природі людського суспільства.

Таким чином, державне управління – це, насамперед, організація дій з координації, об'єднання в систему зусиль групи людей, елемент системи суспільних відносин, характер і зміст якої залежать від їх сутності. У свою чергу державне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

З переходом у постіндустріальне суспільство, з розвитком науково-технічної революції, необхідністю реформування і розвитку такої соціально важливої сфери як житлово-комунальне господарство, зростає питома вага управління цими процесами. За цих умов людина має розкрити усі свої творчі потенції, аби успішно виконати нові функції і соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.

Упорядкування суспільних відносин, збереження їхньої сталості та доцільності у розвитку для конкретно-історичного суспільства забезпечується організуючою роллю державного управління, але для практичного переведення управлінського впливу у напрямку, що визначається соціальними завданнями, для забезпечення належної соціальної поведінки індивідів, потрібен авторитет та влада. І в соціальній організації державне управління виступає як організуючий процес реалізації влади, як її динаміка. Немає суспільства без управління, як і немає управління в суспільстві без провідної волі, влади, авторитету. Таким чином, влада виступає як функціональна властивість, іманентна якість соціальної організації, і реалізується вона через соціальне управління. Це означає, що управління у царині суспільних відносин має здійснюватися на основі підпорядкованості, єдності волі учасників спільної діяльності. Сукупна воля підпорядковує собі індивідуальні волі, володар нав'язує свою волю підвладному, керує діями та вчинками індивідів, тобто здійснює управління людьми.

Практичне здійснення управлінських процесів щодо реформування та розвитку житлово-комунального господарства залежить від наявних соціальних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними умовами життя суспільства.

Усі ці ознаки, які характеризують соціальну сутність державного управління, дають підстави визначити житлово-комунальне господарство як об’єкт державного управління.  

Науково-методичні підходи щодо оцінки ефективності регіонального управління функціонуванням ЖКГ дали змогу визначити основні чинники  інтенсифікації житлово-комунального комплексу, зокрема: прискорення науково-технічного процесу на підприємствах ЖКГ; активізація людського чинника, зміцнення дисципліни, порядку і організованості в усіх ланках житлово-комунального господарства; корінна зміна організаційно-економічного механізму управління житлово-комунальним господарством; поліпшення використання виробничого потенціалу; вдосконалення інвестиційної і структурної політики; поліпшення|покращання| оновлення основних фондів|фундацій| об'єктів комунального господарства| з урахуванням|з врахуванням| досягнень науки і техніки; проведення активної соціальної політики.

Обґрунтовано методологію формування систем управління ЖКГ, які забезпечують зростання ефективності виробництва житлово-комунальних послуг на основі постійного зростання в них потреби у зв’язку з об’єктивним підвищенням рівня благоустрою житлового фонду кожного міста. Усе це  пояснює об’єктивне зростання кількості підприємств ЖКГ, які будуть конкурувати на ринку послуг, що, в свою чергу, зумовлює відповідну зміну кількості міських і районних органів управління ЖКГ. Остання, природно, вплине на зміну масштабів координаційної діяльності обласного управління ЖКГ і потребуватиме відповідної зміни його структури. Отже, кількісні і якісні зміни ЖКГ можуть служити причиною удосконалення організаційних структур як муніципальних органів управління ЖКГ, так і регіональних органів.  

У другому розділі «Оцінка стану організації державного управління функціонуванням і розвитком житлово-комунального господарства» проаналізовано соціально-економічний розвиток Донецького регіону в контексті визначення проблем надання житлово-комунальних послуг населенню, розглянуто стан та проблеми розвитку житлово-комунального господарства в Україні та регіонах в контексті зарубіжного досвіду та зроблено аналіз дієвості механізмів управління державними програмами розвитку житлово-комунального господарства.

Визначено, що житлова проблема в Україні є однією з найболючіших для громадян України і значною мірою впливає на впевненість людей у майбутньому, продуктивність праці, стан здоров'я та тривалість життя. Згідно з дослідженням, невирішеність житлової проблеми займає друге місце серед причин відкладання народження першої/наступної дитини, поступаючись лише труднощам матеріального забезпечення.

Реально сегмент самозабезпечення житлом охоплює лише 10% населення, з них лише 3% можуть купувати і будувати житло з будь-якими технічними, кількісними і ціновими характеристиками, 7% – будувати і купувати житло в кредит. Для 80% населення перспективи оновлення чи поліпшення житлових умов залишаються невизначеними.

У результаті аналізу соціально-економічного розвитку регіону в контексті визначення проблем надання житлово-комунальних послуг населенню визначено, що стримуючим чинником розвитку конкурентного середовища у сфері надання житлово-комунальних послуг залишається збитковість підприємств галузі, яка пов'язана з тим, що чинні тарифи не відшкодовують повною мірою витрати на виробництво послуг. Основні чинники, які істотно ускладнюють фінансовий стан галузі, залишаються незмінними: це неповне відшкодування тарифами виробничих витрат житлово-комунальних підприємств, недостатній рівень оплати послуг споживачами, високі питомі витрати енерго- і матеріальних ресурсів.