ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його мету та завдання, основні наукові положення, що виносяться на захист і містять наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено інформацію щодо їх апробації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження фінансової інфраструктури в науці державного управління” – розкрито зміст складного поняття “фінансова інфраструктура”, її структурні елементи, види, принципи формування та регулювання її розвитку.

Ґенеза поняття фінансової інфраструктури охоплює тривалий період формування уявлень про гроші, фінансову систему, ринки, інструменти, фінансове посередництво, інститути та інституції. Дотепер у середовищі науковців не існує системного уявлення про фінансову інфраструктуру як виокремлений самостійний предмет дослідження, тим більше як про об’єкт державного регулювання, що ускладнює або навіть унеможливлює практичне запровадження державних заходів щодо досягнення її ефективності. Внаслідок відсутності цілісної концепції побудови системи державного регулювання фінансової інфраструктури, особливо її висвітлення у вітчизняній науковій економічній літературі, виникають великі прогалини, які заповнюються спотвореними уявленнями про відносини всередині складного фінансового організму країни, якому в період “хвороби” важко поставити “діагноз”, не знаючи досконало його будови.

У системі існуючих наукових уявлень про фінансову інфраструктуру склалося два основних підходи. Прихильники першого пов’язують походження поняття фінансової інфраструктури із загальним поняттям інфраструктури. Отже, фінансова інфраструктура трактується ними як певний вид інфра­структури, притаманний ринковим мегасистемам (країні, економіці), яка має обмежене коло функцій і параметрів, що характеризують її як сферу, що обслуговує реальний сектор.

Другому підходу (із значно меншою кількістю прихильників, до яких належить і автор роботи) властивий розгляд фінансової інфраструктури як певної самостійної сутності, що випливає з природи фінансової системи та взаємодії її складових. Ця парадигма базується на діалектичній природі виникнення інфраструктури та активізації її ролі відповідно до подальшого розвитку фінансового ринку, методів і механізмів його державного регу­лювання.

Зважаючи на необхідність обґрунтування правильності другого підходу, у дисертації послідовно розкривається поняття фінансової системи, фінансових ринків та їх складових для того, щоб встановити межі, які існують між різними поняттями, ступінь їх спорідненості та відмінності, їх реакцію на застосування щодо них методів державного управління. Визначається фінансова інфра­структура як система, що їх об’єднує та розмежовує, як свого роду оболонка зі своєю складною структурою.

На грошовому ринку, який умовно поділяється на обліковий, між­банківський та валютний ринки, головними характеристиками є ризик, процентна ставка, ступінь надійності інституцій, але кожна із його складових має свій набір інфраструктурних характеристик. Найважливішим інститутом облікового ринку є інститут надійності інструментів. На міжбанківському ринку найвищі вимоги щодо інфраструктурного забезпечення ставляться до виконання нормативів банківськими установами та іншими його учасниками, отже, законодавча база функціонування цих інституцій є надзвичайно важливою, а інститут надійності учасників – ключовим. На валютному ринку умовою створення системи, що нормально функціонує, є формування розвиненої комунікативної інфраструктури, розробка адекватної оцінки вартості валют і валютних курсів.

Ринок капіталів висуває зовсім інші вимоги до інфраструктури, ніж гро­шовий. Значно більше уваги має приділятися кількості (а не якості) суб’єктів інфраструктури, обороту їх інструментів. Це ринок, на якому існує (або має існувати) сувора контрактна дисципліна, розвинена формальна і неформальна законодавчо-правова інфраструктура, а інформація щодо ринкових трансакцій значною мірою впливає на процеси ціноутворення, перерозподіл доходів і “гравців” на ринку, підвищення вартості фінансових активів.

Віртуальний характер функціонування строкового ринку, його спе­ку­лятивність зумовлюють викривлення понять контракту, товару та його мате­ріальності, ціни, але на цьому ринку формуються механізм страхування і прогно­зування ризиків, численні складні інструменти хеджування, і май­стер­ність професіоналів щодо їх використання виходить на перший план.

Отже, інфраструктуру фінансового ринку можна визначити як сукупність інститутів та організацій, науково-методичних і кадрових елементів, які спільно забезпечують неперервну, прозору, надійну та безпечну основу функціонування такого ринку та його складових елементів в їх динамічному розвитку, а також організують переміщення й розподіл потоків капіталів між секторами, суб’єктами й об’єктами ринку.

До складу фінансової інфраструктури входять формальні та неформальні елементи – інститути. До формальних інститутів віднесені конституція як основний закон країни, система права, державні регуляторні процедури, міжнародні угоди тощо. Неформальні інститути включають культурні норми і традиції. У фінансовій системі неформальними нормами є етичні взаємо­відносини між позичальниками та боржниками, етичні кодекси професіоналів ринку, традиції залучення коштів на депозитні рахунки та ін.