РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено стан її наукової розробки, розкрито зв’язок з науковими проектами, програмами, планами, сформульовано мету, задачі, предмет і методи дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію.

Перший розділ – » – містить результати дослідження щодо теоретичного обґрунтування державного регулювання розвитку електроенергетичної галузі України як природної монополії. Як правило, природними монополіями є суб’єкти господарювання (юридичні особи, певні групи осіб, галузі, держава тощо), що мають виняткове право розпоряджатися рідкісними елементами і ресурсами виробництва, у тому числі такими, що вільно не відтворюються, а також право на виробництво, промисел, торгівлю та інші види діяльності. У цьому випадку ефект масштабу виробництва та розподілу продукції досягається за рахунок розгалуженої діяльності і забезпечує найменші витрати у розрахунку на одиницю виробленої продукції.

До позитивних властивостей природних монополій відносяться: ефект масштабу виробництва, мобілізація значних ресурсів для підтримки на належному рівні засобів виробництва, забезпечення якості продукції і послуг вимогам єдиних стандартів, можливість запровадження системи контрактних відносин і внутрішньофірмової ієрархії з подальшим скороченням витрат, пов’язаних з ризиком і невизначеністю. Основний негатив природних монополій – це свавілля у перекладанні тягаря витрат на кінцевого споживача. Обмеження такого свавілля досягається шляхом встановлення державної форми управління власністю або запровадження державної регуляторної політики.

З початком ринкових реформ в економіці України посилюються монополістичні тенденції, що є наслідком дії закону максимізації прибутку. Рушійною силою тут виступає концентрація виробництва і конкуренція, що забезпечує окремим суб’єктам господарювання домінуюче положення на ринку.

Характер державного впливу на природні монополії визначається значною мірою змістом обраної моделі ринкової економіки, тобто взаємозв’язками елементів, що забезпечують функціонування економіки. Антимонопольна політика держави завжди базується на спеціальному законодавстві. В Україні першим антимонопольним актом став Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.). За його порушення передбачаються такі покарання, як штраф, вилучення незаконно отриманого прибутку, відшкодування збитків.

Незалежно від особливостей державного управління та організації влади, для реалізації антимонопольного законодавства у різних країнах використовуються два підходи:

– функціональний, коли держава застосовує антимонопольні заходи лише за наявності доведених монополістичних зловживань;

– структурний, коли держава автоматично втручається у справи у разі перевищення монополістом встановлених законом вимог.

В Україні залишаються невирішеними питання, пов’язані із спробами реструктуризації природних монополій, примусового розчленування єдиної господарської системи на самостійні блоки, приватизації частини цих блоків, запровадження конкуренції усередині блоків і між ними. Це призводить до необгрунтованого розчленування управлінської вертикалі, адже ще й досі природні монополії залишаються основною ланкою життєзабезпечення суспільства. Відсутність соціальних гарантій у забезпеченні, наприклад, електроенергією, порушує найважливіші права людини.

Основне завдання держави щодо усунення недоліків діяльності природних монополій полягає у дієвому контролі за ціноутворенням на їх продукцію та послуги. Саме цінове регулювання припускає примусове закріплення максимальної величини цін з метою максимізації виробництва.

У роботі доведено, що державне регулювання розвитку електроенергетики, насамперед, пов’язано із специфікою її продукції, яку не можна накопичувати. Для її виробництва потрібні значні капіталовкладення на тривалий час. Державне регулювання має три основні форми:

– пряме державне управління (держава володіє і безпосередньо керує галуззю, визначає основні параметри виробництва, інвестує створення нових потужностей);

– державне регулювання і нагляд за функціонуванням галузі (підприємства галузі чи їх частина знаходяться у приватній власності, а держава регулює їх діяльність за допомогою ліцензування, контролю за дотриманням монополістом законодавства, нагляду за безпекою праці тощо);

– державне управління галуззю через державну корпорацію (держава володіє галуззю, а керує нею через спеціально створену державну корпорацію, яка має певну самостійність щодо ухвалення рішень).