ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Короткий зміст

Розділ 1. Державна політика регіонального розвитку як об’єкт наукового дослідження.

Регіональний рівень державного управління виступає як відносно самостійна складова загального процесу державного управління, яке у свою чергу є різновидом соціального управління та має певні ознаки. Це дозволяє розглядати його як соціальне явище, вид суспільної діяльності, пов’язаної з реалізацією державної влади.

З урахуванням цих та інших характеристик процесу державного управління він визначається як цілеспрямований та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої через діяльність органів державної влади, наділених необхідним рівнем компетенції.

З таких позицій державна політика (у даному випадку – державна політика регіонального розвитку) є системною, цілеспрямованою та планомірною діяльністю повноважних органів державної влади, яка розробляється при абсолютній першості чинного законодавства, спрямована на забезпечення умов для розвитку регіонів як складових держави на  засадах соціально-адекватної оцінки існуючого стану для визначення пріоритетності та перспектив їх розвитку, заходів щодо вирішення економічних, соціальних та культурних проблем, сприяння рівноправному, діловому та взаємовигідному розвитку співробітництва в середині країни та за її межами.

Оцінюючи сучасну ситуацію, що склалася в українському суспільстві, як перманентно кризову, слід акцентувати увагу на можливості виходу з неї за рахунок надання моделі системи управлінської практики регіонального рівня ознак соціальної адекватності.

Розробка державної політики регіонального розвитку має спиратися на чітко визначене методологічне підґрунтя, що визначає, за умов її реалізації на соціальному (у широкому розумінні) рівні, необхідність використання у комплексі діяльнісного, системного та  структурно-функціонального підходів. Уявляється важливим також застосування саме комплексного підходу, з огляду на необхідність визначення міри  соціальної адекватності, органічно поєднаних процесів «державна політика – державне управління».

Унаслідок використання зазначеного підходу до вивчення процесів системи управління регіональним розвитком стає можливим визначення їх закономірностей в Україні, а саме: вплив демократизації на всі сфери життя, посилення впливу ринкових відносин на психологію суб’єктів продукування державної політики стосовно регіонів, певне зростання масштабів суспільного виробництва, суттєве скорочення можливостей врахування специфіки регіонального управління і впливу на його перебіг та результативність на державному рівні з урахуванням складності коригування як рівневих потенціалів, так і послідовності їх використання.

Зазначені закономірності виявляються за рахунок реалізації у системи процесів формування політики  державного управління на регіональному рівні низки теоретичних принципів: 1 – сталості та повноти моніторингу потреб розвитку; 2 – об’єктивності оцінки рівня регіонального й загальнодержавного розвитку та їх співвідношення; 3 – співробітництва та взаємної відповідальності державних та регіональних органів влади у вирішенні завдань регіонального розвитку у загальному контексті розвитку країни; 4 – створення рівних умов для  збалансованого на загальнодержавному рівні динамічного розвитку регіонів країни; 5 – плановості та поступовості у досягненні визначених пріоритетів на підставі оцінювання набутого; 6 – процесуальності, яка розуміється у тому, що управління на різному рівні має свій процесуальний бік, а тому певний протяг у часі, зайнятому його атрибутами у  певній частині управлінського простору; 7 – усебічного врахування специфіки регіону (регіонів), що управляються; 8 – науково обґрунтованого, зваженого, політично консолідованого зосередження економічних, фінансових, організаційних  тощо потенціалів з метою їх більш ефективного використання для досягнення ефективності функціонування усіх ланок системи «державна політика – державне управління – регіональні потреби та інтереси – регіональний розвиток»; 9 – комплексності у розробці та реалізації державної політики щодо конкретного регіону, збалансованості  загальнодержавних та регіональних інтересів розвитку з урахуванням пропозицій щодо визначених пріоритетних напрямів; 10 – футуристичності, тобто врахування максимальної більшості  характеристик, у яких реалізується регіональне управління на засадах державної політики з довгостроковою орієнтацією на перспективу, зваженою стратегією та визначеними засобами досягнення поставленої мети; 11 – врахування зовнішніх впливів на зміст управління регіонального рівня; 12 – оперативності  державного управління з ознаками  соціальної адекватності, що забезпечує своєчасність постановки та вирішення проблем регіонального рівня без їх накопичення та природного, за цих умов, ускладнення.

Реалізація відправних правил, за якими відбувається процес формування державної політики, забезпечується комплексом методів. Але  впровадження певних методів у процесі формування державної політики має бути органічно пов’язане  з логікою не тільки розробки, а й реалізації на практиці державного управління її основних положень, що передбачає використання наступних основних методів: аналіз територіальних проблем та пошук шляхів їх розв’язання в контексті проблематики загальнодержавного рівня; синтез регіональних проблем як змістоутворюючого чинника завдань загальнодержавного розвитку; моделювання як засіб експериментального відтворення регіональної специфіки у процесах державного управління.

Суб’єктами розробки державної політики у галузі регіонального розвитку та її носієм і реалізатором найчастіше виступають органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Об’єктами, у свою чергу, виступає широкий спектр таксономічних одиниць з притаманними їм множинними якісними характеристиками. Суб’єктно-об’єктні відношення спрямовуються на досягнення цілей регіональної політики держави, які полягають у визначенні пріоритетних для розвитку регіонів (що створює підставу для загальнодержавного прогресу у соціально-економічній сфері як стратегічного напрямку діяльності); створенні єдиного економічного простору; максимальному використанню природного, виробничого та культурного потенціалу регіонів за умов його обов’язкового відтворення; гарантованому розвитку місцевого самоврядування; забезпеченні мінімальних соціальних стандартів і рівного соціального захисту; реальному вирівнюванні умов для соціально-економічного розвитку регіонів; вжитті ефективної системи заходів щодо розв’язання екологічних проблем (від захисту та збереження навколишнього середовища до ліквідації наслідків техногенних катастроф, які  вже відбулися); гарантуванні соціальних прав пересічних громадян держави незалежно від рівня розвитку та економічних можливостей окремих регіонів.

Управлінські впливи на рівні державних органів влади, спрямовані на розробку та реалізацію політики регіонального розвитку, що розраховують на необхідний рівень ефективності, мають резонувати з найважливішими ментальними характеристиками українського соціуму. Розуміння менталітету як відображення свідомих і несвідомих настанов індивіда або соціуму на визначені, специфічні тільки для нього зразки і форми поведінки, дає можливість культивувати  управлінські моделі, що є оптимальними в конкретному соціокультурному середовищі.

Поєднуючи існуючі в сучасній науці точки зору на сутність і основний зміст ментальності, можливо визначити (за В. Поповим) ментальність як певну систему суспільно-психологічних феноменів, що знаходить виявлення в напівсвідомих ціннісних перевагах, модусі світосприйняття та виборі форми суспільної поведінки.

На сьогодні загальновизнаним є факт суттєвого впливу на українську ментальність архетипів візантизму. Серед них найбільш яскравий прояв має архетип тотожності влади й істини. Істина, що привласнюється владою, набуває ознак нормативності й законності у захисті владних пріоритетів. Саме тому в свідомості пересічних громадян України збережена віра у мудру владу, яка знає, що потрібно робити для народу, але не має при цьому звітувати за свої дії та нести відповідальність перед законом. Імперативність дії закону насамперед поширюється на пересічних членів суспільства, разом з тим, не забезпечуючи захисту їх головних інтересів. Це спонукає людину шукати для себе нішу, перебування в якій дозволяє якщо найменше опинятися у площині де перетинаються інтереси держави і пересічного громадянина.

Разом з поняттям «ментальність» достатньо широко використовується поняття «національна психологія», яке складається (за П.І. Гнатенко) з національного характеру, національних почуттів та національної самосвідомості, що формуються  під впливом історичних і соціально-економічних умов. Для практики державного управління розбіжності між ними не є значущими, але врахування специфічних рис сприйняття членами суспільства владних впливів, національно-психологічних настанов і стеоретипів має бути принциповим. Так, матріархальний характер української сім’ї сприяє формуванню емоційно-почуттєвої компоненти українського менталітету, яка проявляється у таких формах суспільної поведінки, як слабка екстравертність, «хрестоматійний» український індивідуалізм, відносна байдужість до загальнодержавних інтересів, зовнішнє сприйняття влади з одночасною недовірою та певною зневагою до неї разом з прагненням вийти з під її контролю.

Унаслідок узагальнення найбільш сталих уявлень щодо рис української ментальності, обумовленої характерними властивостями української національної культури, базисними ознаками її соцієтальної психіки може стати твердження про те, що головними з них можуть бути названі такі: егоцентризм на груповому та індивідуальному рівнях; сторожкість у відношенні до пропозицій (впливів) зовні до визначення особистих або групових переваг; прагнення до перекладання відповідальності за все, що відбувається, на центральну владу; певний індивідуалізм (в окремих випадках спроможний привести до самоізоляції та конфліктності з зовнішнім оточенням); суспільна пасивність; традиційна покірність долі; немотивована амбітність; нехтування правових норм; розвинуті приватновласницькі  інстинкти; комунікабельність; потайливість; відносна закритість (певною мірою унаслідок усвідомлення самодостатності), замикання у вузько групових рамках, обмеженість обміну з навколишнім середовищем (насамперед, інформаційному); поступливість (як аналог соціальної конформності й залежності стосовно ухвалення рішень політичного, економічного характеру); схильність до еволюційних шляхів розвитку; здебільшого предметне ставлення до дійсності; толерантність до інших культур; емоційно-почуттєвий характер сприйняття світу (перевага значущості морально-етичних та культурно-ціннісних настанов перед логіко-нормативними); сентиментальність; ліризм; екофільний характер праці (особливо землеробської); працьовитість; традиції добровільної, спільної співпраці.

Саме такі риси української ментальності й складають спектр соціально-психологічних та культурно-історичних чинників, які стають вирішальними в процесі цілевизначення, відбору ресурсної частини, конструювання механізмів взаємодії, оцінювання наслідків реалізованої державної політики по відношенню до регіонів.

Важливою умовою успішності процесу формування політики державного управління, насамперед на регіональному рівні, має виступати органічне урахування найзначущих рис ментальності українського народу (за умов визнання фактом того, що держава існує для захисту інтересів народу). При цьому слід зважати на те, що має йтись не про титульну націю, а про увесь український народ в різноманітті національного складу.

У зв’язку з відсутністю в Україні єдиного рівня  концентрації національної ментальності наявною стає проблема різної спрямованості векторів прагнень окремих регіонів країни. Тоді ідея соборності стає найголовнішим сенсом в ході визначення цільного, органічно структурованого процесу державного управління на засадах зваженої загальнонаціональної політики в культурній, освітній, економічній та інших галузях.

Ідентифікація України як соціуму в геополітичному аспекті, який передбачає знаходження її місця на перетинанні векторів Схід-Захід, Північ-Південь у європейському політичному просторі, дає підстави для її презентації як «Середньої Європи», де особливістю менталітету української нації визнається те, що його не можна віднести до якогось одного полюсу за характерною виразністю рис соцієтальної психіки.

Внаслідок ментальних особливостей української нації конче необхідною  уявляється поява сучасної української національної ідеї. Її пошуки протягом останніх п’ятнадцяти років не принесли успіху тому, що пропоновані моделі не були соціально-адекватними, не резонували з ментальними складовими. Проблема полягає в тому, що український народ у змозі згуртувати тільки ідея, що містить  в собі раціональну основу із позначенням цілком конкретних цілей, досягнення яких забезпечувалось би реальним механізмом.

Розділ 2. Джерельна база процесів розробки та реалізації державної політики регіонального розвитку.

Легітимізація державної політики регіонального розвитку має свою джерельну основу, закріплену Основним законом України – Конституцією та цілою низкою законів, що регулюють владні відносини у  державі, визначаючи соціальну спрямованість державного управління. Саме ці  засади мають забезпечувати конструктивність державної політики, застерігати від її підміни політичними амбіціями партій, або окремих впливових осіб, які, посідаючи певні місця у державній ієрархії, здатні впливати на процеси формування та реалізації політики держави щодо розв’язання регіональних проблем.

Важливе місце за значущістю в ініціації процесів розробки державної політики мають Посилання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України. Саме вони визначають специфічність процесів розробки державної політики практично в усіх галузях суспільного життя, притаманних Україні як державі. Віддаючи належне значущості за масштабами проблем, що ставляться у президентських  посиланнях, та за їх соціальною гостротою, слід відзначити їх змістовну еклектичність та фрагментарність, відсутність наскрізної логіки, системності та єдності у підходах до їх структури, що спричиняється насамперед пріоритетністю політичної доцільності. Окрім того, стосовно проблематики регіонального розвитку, це свідчить про недостатню ефективність функціонуючих при Президентові України консультативних і консультативно-дорадчих органів, наприклад – Національної ради з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

З метою забезпечення виконання завдань, що ставляться Президентом України перед Верховною Радою, в її структурі створено комітети з питань державного будівництва та місцевого самоврядування та з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики. Аналіз законодавчо-нормативного забезпечення розв’язання проблем регіонального рівня показав існуючий дефіцит законодавчого регулювання в частині розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, недосконалість правової бази, невизначеність щодо питань фінансово-економічних основ розвитку органів управління на регіональному рівні та рівні місцевого самоврядування.

Практичне забезпечення виконання політичних завдань в Україні щодо регулювання регіонального розвитку покладається на Кабінет Міністрів, що є головною інституційною основою реалізації державної політики розвитку регіонів, яка діє на підставі конкретних програм функціонування уряду.

Незважаючи на наявність достатньо обґрунтованих стратегічних підходів у діяльності уряду до вирішення проблем регіонів, а через них – загальнодержавних проблем, основною причиною труднощів, що виникають, виступає непослідовність та порушення системності, пов’язаних з пріоритетністю питань перерозподілу влади у державі та з урахуванням використання ресурсів, які мають спрямовуватися як на розвиток держави взагалі, так і регіонів зокрема.