ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ЛІЗИНГУ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність і стан завдання, що вирішується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну сутність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного регулювання розвитку лізингу” – здійснено виклад теоретичних досліджень системи державного регулювання розвитку лізингу з використанням зарубіжної практики; удосконалено класифікацію функцій державного регулювання лізингу; обґрунтовано передумови державного регулювання лізингу як нової форми інвестування в сучасних умовах.

В існуючій економічній ситуації в Україні найбільш перспективним зовнішнім джерелом довгострокових інвестицій є лізинг. Лізинг, як інвестиційний інструмент має глибокі історичні корені, і також великий досвід застосування в різних економічних ситуаціях.

Історичний аналіз дозволяє зробити діагностику мирової економічної системи з точки зору використання лізингу у ній. Ми пропонуємо схему, в якій циклічні стани системи державного регулювання чітко пов’язані з відповідними станами економічного розвитку: пожвавленням, зростанням, процвітанням та розвитком, стабільним процвітанням, деградацією, депресією та спадом.

В українській правовій базі є декілька різних визначень лізингу. Господарський кодекс та визначає договір лізингу, або фінансової оренди: лізинг – це одна з форм надання майна у користування, яка, виходячи з властивих їй специфічних рис, має спеціальне правове регулювання.

Відповідно до Закону України “Про лізинг”, яке є більш детальним у своєму визначенні, лізинг є підприємницькою діяльністю, яка направлена на інвестування власних або залучених фінансових ресурсів і складається з надання лізингодавцем у користування на визначений термін лізингоотримувачу майна, яке є власністю лізингодавця або придбається їм за дорученням та узгодженням з лізингоотримувачем  у відповідного продавця майна, за умови оплати лізингоотримувачем періодичних лізингових платежів.

У західних країнах лізинг отримав черговий поштовх до розвитку у результаті науково – технічної революції, різкого підвищення економічної активності, бурно зростаючих інвестиційних потреб  економіки, в силу об’єктивно створених значних темпів економічного зросту, які вже не могли бути задоволені за рахунок лише  традиційних каналів фінансування економіки і технічного переобладнання виробництва. В умовах конкуренції, що більш  загострилася, лізингові угоди стали одним з найважливіших додаткових каналів збуту виробленої продукції, дозволяючи виробникам добиватися значного розширення кола споживачів та завойовувати нові ринки збуту, випереджуючи при цьому конкурентів.

Визначено, що лізинг реалізується як на мікро -, так і на макрорівнях. Одна із зовнішніх функцій – регулююча – проявляється у процесі раціонування дефіцитних ресурсів у вигляді виробничих активів. Реалізація регулюючої функції  полягає, по – перше, у стимулюванні інвестиційних процесів на макрорівні, по – друге, полегшує фінансування, знижує вхідні бар’єри на ринках, по – третє, сприяє модернізації та розвитку структури ринку. Реалізація функцій державного регулювання лізингу сприяє подоланню кризи та її наслідків, що дозволяє виділити синтетичну антикризову функцію, яка реалізується у забезпеченні процесу переозброєння виробництва. Проявом антикризової функції треба вважати можливість використання при лізингу різних форм взаєморозрахунків,  що не наносять збитків економіці в цілому, наприклад, розрахунок за лізингове обладнання продукцією, виробленою на даному виробництві.

Пропонується введення до базових інвестиційної функції, реалізація якої містить у собі забезпечення та організацію взаємовигідних зв’язків для проходження інвестиційних та матеріальних потоків. Критерієм для визначення її базовою стало те, що усі основні суб’єкти лізингових відносин виступають у ролі інвесторів. Інвестиційна функція забезпечує дії фінансової, збутової, ресурсозберігаючої, відтворювальної, антикризової та виробничої функцій державного регулювання лізингу.

В цілому держава повинна виконувати такі функції щодо регулювання лізингової діяльності та лізингових відносин: антимонопольна, контролюючо-координаційна, організаційна та стимулююча, правова, (як основні), господарська, інформаційна та інші. Згідно з ними регулятори впливу поділяються на: економічні, соціальні, правові, адміністративні, інформаційні, політичні та інші. З урахуванням запропонованих функцій рівні регулюючого впливу держави на лізингову діяльність поділяються на: національний, регіональний (обласний), місцевий (районний, міський, сільський).

Слід зазначити, що державне регулювання в умовах ринкової економіки повинно докорінно відрізнятися від управління, що існувало при командно-адміністративній системі, об’єктами, суб’єктам, предметом, функціями та методами регулювання. Основна відмінність полягає в тому, що органи влади діють не шляхом прямого безпосереднього втручання в діяльність лізингових компаній, підприємств, а за допомогою ринкових важелів створюють відповідні умови для розвитку лізингу. Відповідно до цього система його регулювання повинна включати у себе такі підсистеми: антимонопольна політика та контроль за операціями з лізингу, поліпшення організації лізингової діяльності та удосконалення мотиваційного механізму лізингу.

При цьому дещо стихійний механізм ринкового саморегулювання переплітається з виваженим державним регулюючим впливом. Але роль держави повинна кардинально змінитися, а саме у бік відмови від жорсткого адміністративного регламентування, здійснення контролю, регулювання економіки, створення сприятливого економічного середовища, нормативно – правового поля для розвитку усіх форма власності і господарювання в аграрному секторі економу і лізинговому бізнесі.

На підставі проведених досліджень виділено наступні передумови державного регулювання лізингу як нової форми інвестування в сучасних умовах:

- історичні: наявність традицій орендного підприємництва; можливість використання досвіду орендних відносин в період економічних реформ;

- економічні: необхідність розвитку ринкових відносин, в тому числі, через формування ефективних елементів ринкової інфраструктури; об’єктивна потреба в нових формах і джерелах кредитування та інвестування; зміни ситуації у збутовій політиці продукції; потреба в більш раціональному розміщенні і використанні основних засобів виробництва; структурні зміни в сфері матеріального виробництва і послуг юридичним особам; наявність зацікавленості зарубіжних лізингових компаній до розширення зв’язків зі споживачами в Україні; можливість виходу українських товаровиробників з допомогою лізингу на ринки інших країн;

- організаційно-технічні: наявність досвіду зовнішньоторгових орендних операцій; участь банківських установ в лізингових операціях; зацікавленість вітчизняних підприємців в фінансовій лізинговій діяльності; проведення процесу реструктуризації великих підприємств з елементами лізингу; вдосконалення процесу створення спеціалізованих лізингових компаній;

- науково-дослідні: відомість для спеціалістів лізингу як метода стимулювання розвитку виробничих сил; наявність зарубіжних наукових шкіл у сфері лізингу; зацікавленість в дослідженні проблем лізингу;

- соціальні: підвищення рівня життя через оновлення основних засобів; підвищення зайнятості через збільшення збуту продукції;

- правові: створення основ законодавства про лізинг; встановлення пільг по лізинговим операціям;

- суспільно-політичні: державна політика, що поширюється в області лізингу.

У другому розділі – “Аналіз механізмів державного регулювання розвитку лізингу в Україні” – досліджено особливості державного регулювання лізингу в реальному секторі економіки та пріоритетні напрями його використання в Україні; визначено головні чинники, що гальмують розвиток лізингу в Україні; встановлено недоліки та розроблено пропозиції удосконалення законодавчої бази щодо регулювання лізингу в Україні.

Упродовж останніх років лізингова індустрія в Україні продемонструвала значний потенціал свого розвитку: портфель лізингових угод виріс на 70%, а кількість зареєстрованих лізингових компаній, серед яких чимало іноземних, подвоїлася.

Для України, яка гостро відчуває потребу в оновленні основних фондів в усіх галузях економіки, необхідність розвитку ринку лізингових послуг, в тому числі, завдяки зарубіжним гравцям, є особливо актуальною. За експертними оцінками Україна потребує щонайменше 172 млрд. дол. США інвестицій в основні фонди з метою їх оновлення. Адже рівень зносу основних засобів в Україні нині становить у середньому 50%, а в сільському господарстві, промисловості, будівництві, водному і авіаційному транспорті, соціальній сфері 60% та більше відсотків (сюди входить як рухоме, так і нерухоме майно).

Зацікавленість зарубіжної лізингової спільноти в українському ринку лізингу носить знаковий характер. Адже крім конкурентних переваг регіону, які дають можливість компаніям досить швидко збільшувати обсяги бізнесу, Україна зробила ряд важливих кроків на законодавчому рівні, серед яких і минулорічна ратифікація Верховною Радою Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг.

До особливостей державного регулювання лізингу в реальному секторі економіки віднесені: в промисловості — робляться лише перші кроки в розробленні законодавства щодо стимулювання розвитку лізингу; в агропромисловому комплексі — на сьогодні прослідковується чітка тенденція розроблення лізингового законодавства саме в забезпеченні стимулювання розвитку лізингу в даній галузі економіки.

До пріоритетних напрямків використання лізингу в Україні віднесено: високотехнологічні наукоємні галузі: літако - і машинобудування, порошкова металургія, керамика, электрозварювальне виробництво; енергозберігаючі технології, нафтогазовий комплекс, агропромисловий комплекс; видобувні і металургійні галузі, кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат; виробництво товару народного споживання; незавершене виробництво; дрібний бізнес та ін.

Можна виділити такі головні чинники, що гальмують розвиток лізингу: зниження обсягів виробництва в усіх галузях економіки; зростання цін на виробничі матеріально-технічні ресурси; жорстка рестрикція грошово-кредитного забезпечення інвестицій; відсутність обґрунтованої податкової політики; нестабільність законодавства; повільні темпи здійснення приватизації; відсутність обґрунтованої амортизаційної політики та повноцінної індексації основних фондів. Тому для системи державного регулювання лізингу немає більш важливого напрямку як створення сприятливих умов для залучення вітчизняних інвестицій із різних джерел і активного стимулювання інвестування внутрішнього за рахунок власних коштів.

Можна констатувати, що в нинішній час Україна є сировинним придатком розвинутих країн світу (нацією забезпечення) і тому однією з першочергових задач економічної політики повинна бути задача виходу України на рівень технологічної нації. Для цього необхідні технологічні інвестиції, що можуть бути отримані з допомогою міжнародного лізингу.

Україна повинна скористуватися лізингом для вирішення своїх інвестиційних проблем. Інвестиційному ринку України характерно зменшення капіталовкладеннь, що відбувається швидше, ніж спад виробництва. В умовах дефіциту бюджету державні кошти обмежені. Вирішення вище зазначених проблем, що ускладнюють ефективність і мобільність регулювання лізингових відносин, врахування переваг регулювання лізингових операцій в інших країнах, приєднання України до Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, всебічна підтримка розвитку лізингу з боку держави дадуть Україні змогу вирішити значну кількість проблем, пов`язаних з інвестуванням і залученням коштів.

Нині чинний в Україні Закон “Про лізинг” від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР (далі – Закон про лізинг), який містить багато юридично некоректних формулювань, певною мірою обмежує життєздатність лізингу як підприємницької діяльності, спрямованої на інвестування, і позбавляє його фінансових переваг. Натомість даний Закон не зазнавав дотепер змін (окрім прийнятої у 1999 р. поправки, що позбавляла резидентів від обов’язкової наявності ліцензій НБУ на здійснення валютних операцій при виконанні договорів міжнародного лізингу). На нашу думку новий Закону “Про лізинг” має вирішити низку питань.

По-перше, ліквідувати невідповідність поняття лізингу, наведеного в Законі про лізинг та Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР, тим визначенням лізингу, які містяться в інших нормативно-правових актах, а також неадекватність визначення фінансового лізингу, поза як воно встановлює невиправдані обмеження на строки контрактів фінансового лізингу і обмежує свободу вибору лізингоотримувача по закінченні строку лізингу.

По-друге, потрібно визначити, хто є юридичним власником об’єкта лізингу. По-третє, необхідно позбавити суб’єктів лізингу від неточностей та неузгодженості законодавства.

У нашому законодавстві відсутній інститут сублізингу, тому існує вірогідність визнання такої операції незаконною. Це обмежує доступ до українського ринку нерезидентів; у тих же випадках, коли договори сублізингу укладаються, права та обов’язки сторін залишаються неврегульованими.

Лізингоотримувач за Законом про лізинг не має права захищати лізингове майно від третіх осіб, а також не має юридичних прав вимагати від постачальника лізингового майна виконання зобов’язань щодо якості, монтажу, обслуговування майна, що є невід’ємною складовою договору лізингу в усіх країнах.

В Україні можна визначити такі проблеми податкового законодавства в частині лізингових операцій: жорстка залежність строку договору лізингу від строку амортизації об’єкта лізингу; невизначеність строку закінчення договору фінансового лізингу; надмірне оподаткування лізингоотримувача ПДВ; надмірне оподаткування лізингоотримувача податком на репатріацію.

Після аналізу законодавства України, яке регулює лізингові операції, можна дійти висновку про необхідність прийняття Податкового кодексу, а також внесення змін до спеціального Закону про лізинг, який має виходити з визначення лізингу, наданого у Цивільному кодексі Україні від 16 січня 2003 р. № 435-IV. Теоретично існує трактування лізингу як особливого виду оренди. Загалом цей погляд переважає у світі.

Перспективним є застосування договору міжнародного лізингу для обходу податкових законів. Звичайно, за умови, що обхід закону здійснюється у рамках законодавства про міжнародне приватне право, яке таку можливість передбачає.

У третьому розділі – “Удосконалення механізмів державного регулювання розвитку лізингу в Україні” – удосконалено законодавчу бази щодо регулювання лізингу в Україні; розроблено напрями створення належного інформаційного  забезпечення державного регулювання лізингу; удосконалено систему державного регулювання лізингу в Україні.

Державне регулювання розвитку ринку лізингу в Україні має базуватися на наступних принципах: ефективність – максимальна реалізація можливостей ринку лізингу в оновленні основних засобів, впровадження найсучаснішої технології в економіку України для забезпечення конкурентноздатності та ефективності виробництва, для задоволення життєвих потреб населення; рівноправність учасників кредитних відносин на фінансовому ринку – забезпечення рівних можливостей та спрощення умов доступу інвесторів та позичальників на ринок фінансових ресурсів, недопущення монополії та дискримінації прав і свобод суб’єктів ринку лізингу; захист прав учасників лізингових угод – створення необхідних умов (правових, соціальних, економічних) для реалізації прав та інтересів всіх учасників лізингових угод; прозорість та відкритість – забезпечення зацікавлених осіб достатньою та достовірною інформацією щодо лізингодавців; контрольованість – створення надійно діючого механізму обліку та контролю, запобігання зловживанням на ринку лізингу; конкурентність – забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності лізингодавців, створення умов для здорової конкуренції у залученні ними фінансових ресурсів, недопущення монополізації окремих секторів ринку лізингу через можливість залучення окремими лізингодавцями  безкоштовних  (бюджетних) фінансових ресурсів.

Необхідне розроблення нового законопроекту, метою якого повинно бути суттєве розширення використання лізингу як інвестиційного механізму модернізації основних фондів через створення цілісної системи його правового регулювання. Досягнення цієї мети передбачає:

- удосконалення режиму оподаткування лізингових операцій, зокрема через внесення змін до Закону України “Про оподаткування податку на прибуток підприємств”, що дозволить: застосовувати прискорену амортизацію для переданих за договором фінансового лізингу основних засобів третьої групи; врегулювати питання віднесення на валові витрати платника податку платежів, пов’язаних із страхуванням майна, придбаного (переданого) за договором фінансового лізингу; корегувати визначення оподаткованого доходу нерезидента у межах процентів і комісій за договорами фінансового лізингу;

- Закону України “Про податок на додану вартість”, що дозволить: врегулювати оподаткування процентів та комісій за договорами фінансового лізингу; сплачувати податок на додану вартість, в тому числі за договорами міжнародного фінансового лізингу, по мірі нарахування або сплати лізингових платежів в частині компенсації частки вартості об’єкту фінансового лізингу, на протязі дії лізингового договору, а не в момент передачі об’єкту фінансового лізингу; зараховувати до податкового кредиту суми податку, сплаченого при  придбанні легкових автомобілів, що включаються до складу основних засобів; удосконалення цивільно – правового регулювання лізингових операцій; скасування обмежень Господарського кодексу України, щодо інвестування в предмет лізингу грошових коштів лізингодавця, одержаних за банківськими та бюджетними кредитами, облігаційними позиками.

В Україні лізинг почав формуватися на початку 90-х років минулого століття. Проте і до нині  в країні відсутня необхідна достовірна інформаційна база не тільки по кількісних, а й по якісних показниках, що характеризують вітчизняну лізингову діяльність. Державні статистичні органи  не мають даних по обсягах лізингових послуг, кількості укладених, виконаних і невиконаних договорів, джерелах фінансування, вартості техніки і обладнання, переданого у лізинг тощо у розрізі видів економічної діяльності,  суб’єктів господарювання та економіки в цілому. Це пояснюється, в свою чергу, недосконалістю, інформаційною обмеженістю звітності господарських структур.

Це значно ускладнює проведення наукових аналітичних досліджень з лізингу, вироблення і прийняття оперативних і зважених управлінських рішень, управління лізинговою діяльністю. Для створення належного інформаційного  забезпечення державного регулювання лізингу необхідно здійснити комплекс заходів з таких напрямів: удосконалення статистичної звітності, формування інформаційного банку даних, пропаганда та розповсюдження інформації, надання дорадницьких, просвітницьких послуг.

Розглянемо їх послідовно і детальніше.

Удосконалення статистичної звітності з лізингової діяльності потребує, з одного боку,  введення нових форм відповідної звітності для учасників лізингових відносин, з другого - розширення її змісту, а з третього боку – забезпечення єдиного науково-методологічного підходу, уніфікації термінології,  облікових даних та показників відповідно до міжнародних стандартів. Перспективним  і таким, що відповідає вимогам сьогодення, є створення, можливо, на базі крупної лізингової компанії, міжобласного лізингового центру, який, міг би розробляти та розповсюджувати різні методичні рекомендації, методики з лізингу, створення інформаційного банку даних. Останній має містити інформацію про попит підприємств, у тому числі аграрних на техніку та обладнання, її пропозицію і постачальників, лізингодавців та лізингоотримувачів, умови здійснення лізингових операцій  тощо. Не менш важливим питанням є забезпечення доступності, якості   інформації, насамперед, звітних даних. Ефективне застосування лізингового механізму та активізація лізингової діяльності потребують організації надання кваліфікованих порад, роз’яснень професійних дорадників, проведення відповідного навчання. Необхідно постійно проводити навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників лізингових компаній, потенційних і реальних клієнтів, постачальників техніки та обладнання з питань фінансування, бухгалтерського обліку, оподаткування, менеджменту, правових питань тощо.

На наш погляд, основними напрямами державного регулювання лізингової діяльності повинні бути: лібералізація сфери лізингової діяльності, забезпечення сприятливих умов для розвитку лізингових компаній різноманітних форм власності і господарювання, підтримка підприємців – вітчизняних товаровиробників, підприємств-виробників техніки та обладнання, розвиток інфраструктури ринку лізингових послуг.

Головним критерієм ринкового регулювання повинна виступати економічна ефективність, прибутковість лізингової діяльності як для лізингоодержувача, так і для лізингодавця.

Державі слід здійснювати антимонопольну діяльність і стосовно виробників техніки та обладнання. Доцільно контролювати ціни на техніку та обладнання, які передаються у лізинг, бо вони можуть перевищувати ринкові ціни. Доцільно також забезпечити державний контроль за якістю техніки, яка виробляється на вітчизняних заводах і особливо за тією, що призначена для передачі у лізинг.

Ефективним організаційним заходом державного регулювання лізингової діяльності є переклад фінансових ризиків з держави на лізингодавців. Це логічно та об’єктивно витікає із необхідності проведення антимонопольної політики, про яку говорилося вище, вимог функціонування  господарських структур в  умовах ринкового середовища, а також із складного фінансового стану лізингових компаній.

Слід створити атмосферу взаємного партнерства, довіри між владними структурами та лізинговими компаніями і підприємствами - лізингоодержувачами. Одночасно слід спрямовувати зусилля на підвищення відповідальності учасників лізингових угод до їх виконання. Для посилення порядку дотримання графіка виплат лізингових платежів варто інформувати про підприємства-боржники районні та обласні державні адміністрації,  а  також залучати їх до вирішення питання неплатежів.

Варто  було б також встановити певну відповідальність місцевих і регіональних органів влади за своєчасність повернення отриманих адміністративними одиницями  бюджетних коштів лізингового фонду, не зменшуючи при цьому вимоги до фінансової дисципліни, ефективності та цільового призначення використання  лізингових фондів лізингодавців.

Заходами державної підтримки діяльності лізингових організацій  можуть бути: формування та реалізація Національної і регіональних програм розвитку лізингової діяльності як складової програми соціально-економічного розвитку країни чи регіону; створення заставних фондів  для забезпечення банківських інвестицій у лізинг з використанням державного майна; дольова участь державного капіталу у створенні інфраструктури лізингової діяльності в окремих цільових інвестиційно-лізингових проектах; фінансування із державного бюджету та надання державних гарантій з метою реалізації лізингових проектів; надання інвестиційних кредитів  для реалізації лізингових проектів; надання банкам на іншим кредитним установам звільнення від сплати податку на прибуток, який отримують вони завдяки  наданню кредитів    суб’єктам лізингу, на строк не менше як  на 3 роки для реалізації договору лізингу; надання у законодавчому порядку податкових та кредитних пільг лізинговим компаніям для створення сприятливих умов для їх діяльності; створення, розвиток, формування та удосконалення  нормативно-правової бази, що забезпечує захист правових і майнових інтересів учасників лізингової  діяльності; створення, розвиток, формування фонду державних гарантій по експорту при здійсненні міжнародного лізингу вітчизняних машин та обладнання.