МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СТРУКТУРНО-ІННОВАЦІЙНИМИ ЗРУШЕННЯМИ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, сформу­льовано загальну мету, деталізовану в конкретних завданнях щодо її досягнення, а також розкрито ступінь наукової розробленості теми; визначено об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне й практичне значення; наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікації за темою дисертації.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного управління структурними зрушеннями в господарській системі” – проаналізовано вітчизняну та зарубіжну наукову літературу з проблем державного управління структурними трансформаціями економіки, зокрема, розглянуто структурно-інноваційні зрушення в економіці як об’єкт теоретичного аналізу та управління, зміну регулюючих функцій держави в умовах постіндустріального типу розвитку суспільства, інструменти та методи державного регулювання макроекономічних пропорцій суспільного відтворення.

Ґрунтовний аналіз літератури з питань державного управління таких авторів, як В.Авер’янов, Б.Гурне, О.Оболенський, Г.Райт, В.Цвєтков та багатьох інших, дає підстави розуміти державне управління структурно-інноваційними зрушеннями як цілеспрямований, організуючий, регулюючий і координуючий вплив держави та її органів на структуру економіки за допомогою відповідних методів та інструментів з метою забезпечення умов для розширеного відтворення виробництва, формування ефективної, конкуренто­спроможної структури економіки, яка б задовольняла суспільні потреби, що змінюються. Застосування системного підходу дало можливість розглянути економіку як надскладну систему, що має певні елементи та зв’язки між ними. У процесі дослідження динаміки розвитку економіки та її структури основну увагу зосереджено на структурному аспекті розвитку економічної системи, який проявляється через кількісні параметри зростання та якісні зміни в економіці суспільства.

Дослідження наукової літератури з питань динаміки розвитку економічної системи таких учених, як В.Бодров, С.Біла, Є.Домар, І.Лукінов, М.Кондратьєв, І.Крючкова, І.Розпутенко, Р. Харрод, Л.Шаблиста, Й.Шумпетер та багатьох інших, дало змогу виявити структурно-інноваційні зрушення (СІЗ) як ключовий фактор економічного зростання. При цьому під структурно-інноваційними зрушеннями розуміється процес удосконалення економічної системи шляхом оновлення її елементів та зв’язків між ними, який зумовлює появу нових властивостей та якостей функціонування системи, перехід її на наступний етап розвитку. Серед нових властивостей економічної системи варто виділити відкритість та гнучкість, які дають їй змогу зміню­ватись під впливом зовнішніх та внутрішніх чинників.

У розділі економіка розглядається як неоднорідна, ієрархічна система з відповідними пропорціями між її складовими, яка потребує постійних якісних коригувань, оскільки стихійне формування цих складових призводить до деформації всієї економічної системи. Розвиток її структури відбувається під впливом двох сторін одного протиріччя – сталості та мобільності. Мобільність економіки проявляється в структурних зрушеннях. В основу взаємодії стабільності та мобільності покладена така закономірність її функціонування, як циклічність. СІЗ зумовлюють не лише різкі зміни в співвідношеннях окремих елементів економіки, а й суттєвий перерозподіл ресурсів, і виникають як наслідок розв’язання певних протиріч у механізмі функціонування економіки шляхом формування нової економіки.

Змінити стихійний характер формування структурних пропорцій в економіці можливо за умови доповнення ринкового механізму державним управлінням. Державне управління відбувається на основі реалізації його функцій, для яких характерними є розвиток та удосконалення, що пов’язано із зміною умов, у яких здійснюються ці функції. Зміна, або інверсія регулюючих функцій, що відбувається в умовах формування постіндустріальної економіки, полягає в зростанні впливу держави щодо стимулювання структурно-інноваційних процесів у господарській системі, підтримки освіти та науки, сприяння економічному зростанню.

У розділі на основі аналізу наукових джерел розглядається необхідність в державному управлінні формуванням пропорцій споживання та нагромадження. Зважаючи на закономірності розподілу капіталу у ринковій економіці (що ґрунтуються переважно на максимізації прибутку), держава має доповнювати ринковий механізм, беручи на себе функцію управління потоками капіталу та спрямовуючи його частину на розширене відтворення, тим самим стимулюючи структурно-інноваційні зрушення в економіці. Вирішуючи завдання зростання національного доходу та підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, держава має виконувати функцію раціоналізації галузевої структури економіки, а також функцію стимулювання якісних зрушень у факторах виробництва (підвищення продуктивності праці, переходу на нові, кращі технології використання сировини, матеріалів).

Аналізуючи праці вітчизняних науковців, можна зробити висновок, що технологічні зміни, випереджають зміни в інституційній структурі держави, що є більш інертною через притаманний їй консерватизм інтересів. А отже існує потреба в удосконаленні управлінських функцій, надання їм нового змісту. Світовий досвід державного управління в умовах формування постіндустріального типу розвитку суспільства свідчить про необхідність поступової інверсії регулюючих функцій, що виявляється передусім у перетворенні держави на активного суб’єкта інноваційного процесу. Цей суб’єкт має формувати відповідний механізм державного управління на базі визначення структурних пріоритетів та прогнозувати, планувати, організовувати, стимулювати, контролювати, оцінювати рівень відтворення продуктивних сил і виробничих відносин, зокрема: визначати і своєчасно вносити корективи в перелік стратегічно важливих галузей, досліджень та технологій, здатних забезпечити найбільш значні економічні та соціальні блага; налагоджувати ефективну взаємодію з ринковими структурами щодо розвитку венчурної індустрії; стимулювати вітчизняні фінансово-кредитні установи, що надають кредити, на виконання інноваційних та інвестиційних проектів; надавати фіскальні пільги та можливість отримання інвестиційних податкових кредитів суб’єктами інноваційної діяльності тощо.

Аналіз праць зарубіжних вчених свідчить про наявність діаметрально протилежних теорій щодо засобів регулювання: від рікардіївської, в якій кризи пояснюються несправедли­вістю в розподілі багатства, акцент ставиться на самостійному відновленні пропорційності в структурі економіки без втручання держави, до кейнсіанської, в якій доводиться неспроможність ринкового саморегулювання і наполягається на активній ролі держави у стабілізації економіки та пом’якшенні економічних спадів і піднесень, а саме: на стимулюванні зниження відсоткової ставки комерційних банків, запровадження масштабних державних закупівель з метою підвищення сукупного платоспроможного попиту.

У роботі проаналізовано ідеї українського економіста М.Туган-Барановського (1865-1919 рр.) щодо головної причини циклічних коливань – диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, а також причини кризи, яку він вбачає в особливостях нагромадження основного капіталу. Визначено, що з метою недопущення виникнення кризи відносного перевиробництва потрібно змінювати напрями інвестицій, які раніше спрямовувалися на відтворення старої структури основного капіталу. Зволікання з переорієнтацією інвестицій у нове інноваційне виробництво може призвести до скорочення виробництва не тільки на величину перевищення пропозиції над попитом, а й до зменшення обсягів інвестицій, які б призначалися на відтворення основних фондів цього виробництва, до того ж з виникненням негативного мультиплікативного ефекту. А відтворювальний капітал може перейти у форму “вільного” фінансового капіталу і спричинити підвищення темпів інфляції.

Серед методів та інструментів регулювання структурних пропорцій в економіці автор особливу увагу акцентує на правових інструментах, які створюють правила та норми функціонування всіх учасників процесу структурних трансформацій, інструментах фінансового впливу та податкової політики, які дають змогу створити умови для прискореного розвитку пріоритетних галузей та виробництв. Необхідною умовою ефективної державної структурно-інноваційної політики є максимальна відповідність її цілей та завдань наявним інструментам та ресурсам, а також її кореляція з іншими видами державної політики. Результативність проведення структурних трансформацій залежить від якнайшвидшого формування дієвого механізму державного управління структурно-інноваційними зрушеннями в економіці.

У висновках до розділу узагальнено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, який дає змогу виділити регулювання структурно-інноваційних зрушень як особливий напрям діяльності держави, зумовлений потребою в реалізації соціально-економічних цілей країни. Систематизація функцій регулювання економікою в розрізі видів її структури у сучасних вітчизняних джерелах, особливо в межах досліджень галузі науки “державне управління”, перебуває на зародковій стадії. Це актуалізує наукові розробки з виявлення нової функції державного управління СІЗ в економіці. Основним напрямом подальших досліджень автор вважає формування механізму державного управління СІЗ та удосконалення його інструментів.

У другому розділі – “Стан та особливості управління інноваційною діяльністю в процесі реструктуризації економіки України” – здійснено аналіз державного управління структурою економіки, нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності, розподілу бюджетного фінансування, а також розглянуто політику держави щодо інноваційної сфери, відповідність її проголошеним цілям інноваційного розвитку.

Дослідження, проведене автором, переконливо свідчить, що структурні зрушення у 90-х рр. ХХ ст. відбувалися стихійно, без належного державного управління цим процесом. Була відсутня єдина стратегія структурної перебудови економіки, яка б узгодила окремі, розроблені на той час програми структурної перебудови галузей. Крім неузгодженості, давалися взнаки непослідовність та нескоординованість дій щодо здійснення структурної перебудови. Розпочаті у 1991 р. реформи не були послідовними, мали суперечливий характер, а тому не привели до бажаного результату.

Незважаючи на деяке пожвавлення в економічному зростанні, яке відбувається хвилеподібно з 2000 року, структура економіки продовжує залишатись енерго- та матеріалоємною з переважанням енерго- та ресурсоємних галузей низькотехнологічних укладів. У структурі промислового виробництва домінує металургійна галузь, питома вага якої становить 24,5%, з високою еластичністю зростання (1,4). Зношеність виробничих потужностей різних підроз­ділів металургійних комбінатів досягає 50-85%. Існує серйозне відставання у використанні прогресивних технологій. Подальше зростання частки металургійної промисловості означатиме погіршення якості структури та поглиблення технологічних диспропорцій. На сировинну продукцію в загальному обсязі реалізованої продукції добувної та обробної промисловості у 2005 році припадало 66,7%, на інвестиційну – 13,3%, на товари тривалого користування – лише 1,3%, що свідчить про закріплення за Україною сировинної спеціалізації.

Використання існуючих виробничих потужностей із застосуванням переважно застарілих технологій у багатьох галузях промисловості, насамперед у сировинних, свідчить про обмеженість можливостей національної економіки до розширеного відтворення та звуження її інноваційних можливостей. Вагомим чинником поглиблення наявних диспропорції в економіці є відсутність ефективного державного управління формуванням галузевих та технологічних пропорцій. Постійні політичні суперечки, переважання корпоративних та особистих інтересів над загальнодержавними унеможлив­люють здійснення структурної перебудови на інноваційній основі.

Аналіз нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності засвідчив, що на сьогодні законодавство з питань наукової та інноваційної діяльності містить понад 200 нормативно-правових актів та відомчих документів. Але незважаючи на їх чисельність, правове регулювання інноваційної діяльності залишається неефективним. Законодавчу базу можна характеризувати як фрагментарну, суперечливу і таку, що не повною мірою відповідає засадам економіки, що “ґрунтується на знаннях”.

До недоліків інституціонального розвитку слід віднести те, що чинне законодавство не має необхідної структурної повноти і системної завершеності, законотворчий процес здійснюється повільно. Відсутні адекватна реакція на динаміку змін в інноваційній сфері, внутрішня узгодженість правових норм в низці нормативних актів. Існує неузгодженість термінології чинних законодавчих актів, що зумовлює можливість різного трактування закону та викривлення статистичної звітності у сферах наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності. Законодавчо не визначені такі важливі категорії для інноваційного розвитку, як національна інноваційна система, структурно-інноваційна політика. Деякі нормативно-правові акти мають консервативний характер та фактично спрямовані на закріплення сировинної орієнтації економіки України (наприклад Закон України “Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України”).

Визначено, що недосконалість правової бази посилює практика “призупинення” законодавчими або ж підзаконними актами окремих статей чинних законів, що стосуються наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності. Наприклад, Закон України “Про інноваційну діяльність” передбачав стимулювання інноваційної діяльності шляхом встановлення податкових пільг. Проте чинність його відповідних статей була “призупинена” спочатку на 2003 рік, а потім і на наступні роки. Фактично певні податкові пільги передбачені лише для інноваційних проектів технопарків. За інноваційними проектами технопарків нараховується ПДВ, але не перераховується до бюджету, а акуму­люється на спеціальному рахунку, кошти якого можуть бути використані для розвитку технологічних і дослідно-експериментальних баз.

У розділі розглянуті основні завдання та функції органів державної влади та інших підпорядкованих їм структур, що здійснюють державне управління інноваційним розвитком. Зазначено, що, попри розгалужену систему державного управління інноваційним розвитком, її ефективність залишається низькою через невизначеність функцій щодо управління структурно-інноваційними зрушеннями в економіці, відсутність ефективного механізму взаємодії державних та приватних структур щодо спільного інвестування інноваційних проектів.

Економічна політика держави не відповідає проголошеному державному курсу на впровадження інноваційної моделі економічного розвитку, позбавлена системності та прозорості, не спрямована на ефективне використання обмежених бюджетних ресурсів та стимулювання інноваційної діяльності. Встановлені нормативи бюджетного фінансування не дотримуються, підтримка надається переважно галузям нижчих технологічних укладів: до них спрямовується близько 70% від бюджетних коштів, водночас обладнання в більшості галузей вітчизняної промисловості зношено на 60-90%. Частка промисловості у загальній структурі інвестицій в основний капітал у 2006 р. дорівнювала 35,8%. Із них найбільший відсоток становили капіталовкладення в первинні сектори промисловості, такі як добувна та виробництво і розподілення електроенергії, газу та води: на них припадало близько 30% від обсягу сукупних інвестицій у промисловості. В загальному обсязі інвестицій у промисловість питома вага вкладень у підприємства машинобудування становила лише 8,1%.

Незначні структурні зрушення відбулись в розподілі капіталовкладень на оновлення основних фондів у таких інноваційних секторах економіки, як машинобудування: частка виробництва машин та устаткування у 2006 р. становила лише 2,84% від загальних інвестицій в основний капітал у промисловості, у виробництві транспортного устаткування – 3%, виробництві електричного та електронного устаткування – 2,3%, що позначається на їх конкурентоспроможності, закріплює невідповідність структури економіки України вимогам глобального інноваційного розвитку й розширює технологічний розрив між вітчизняною економікою та економіками країн світових лідерів.

Головним джерелом інвестування досі залишаються власні кошти підприємств та організацій. Хоча дещо помітною стає тенденція до нарощування інвестицій в основний капітал, освоєних за рахунок кредитів банків та інших позик. Але банки не можуть у повному обсязі задовольнити потреби інноваційного розвитку, забезпечити повний цикл реалізації інноваційних продуктів, оскільки в загальній сумі кредитів стабільно переважають короткострокові кредити.

На жаль, не повною мірою впроваджуються в практику такі інструменти державної підтримки інноваційної діяльності, як: здешевлення довгострокових кредитів з частковою компенсацією відсоткової ставки комерційних банків за рахунок бюджетних коштів; спрямування частини коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансування інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави; механізм державно-приватного партнерства. Тому доцільно продовжити стимулювання створення спеціалізованих інноваційних банків, а також фондів довгострокового кредитування функціонуючих комерційних банків шляхом встановлення відповідних пільг з оподаткування коштів, що інвестуються з метою здійснення технологічних зрушень, внесення змін до порядку розподілу коштів від податку на додану вартість.

Отже, аналіз управління інноваційною діяльністю в процесі реструктуризації економіки України свідчить про його низьку результативність, що пов’язано з відсутністю сформованої законодавчої бази, неузгодженістю вітчизняних правових норм з міжнародними нормами, консервативним характером та фактичною спрямованістю на закріплення сировинної орієнтації економіки України окремих нормативно-правових актів. Доволі розгалужена система державного управління інноваційним розвитком залишається не ефективною через невизначеність функцій та неврегульованість повноважень органів державної влади щодо регулювання структурно-інноваційними зрушеннями в економіці, не сформованість механізму державного управління структурно-інноваційними зрушеннями в економіці України.

У третьому розділі –“Формування механізму державного управління структурним розвитком у процесі створення національної інноваційної системи” – визначено шляхи удосконалення державного управління структурно-інноваційними зрушеннями в економіці. Встановлено, що перехід від наздоганяючої до випереджальної моделі розвитку неможливий без формування нового механізму державного управління, чіткого визначення функцій, повноважень та завдань органів державної влади, розробки довгостро­кової Концепції структурно-інноваційної перебудови економіки України. Державне управління СІЗ має здійснюватись у такій послідовності: аналіз стану структури економіки та тенденцій структурно-інноваційних зрушень, виявлення проблем, визначення мети державного управління, прогнозування майбутніх бажаних і можливих результатів, виявлення наявних та необхідних ресурсів, прогнозування можливих проблем у процесі досягнення поставленої мети, встановлення функцій, повноважень та відповідальності; визначення інструментів та засобів; розробки стратегії і тактики державної політики структурно-інноваційних зрушень в економіці; формування гарантій реалізації стратегії; контроль та розробка системи оцінки (див. рисунок).