МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ МіськиМ продовольчиМ комплексОМ

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується; обґрунтовано вибір і актуальність обраної теми, вказано на зв’язок роботи з дослідженнями Національної академії державного управління при Президентові України; висвітлено ступінь її наукової розробленості, визначено мету й завдання роботи, а також об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охаракте­ризовано елементи наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій за темою дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади становлення та еволюції продовольчого комплексу як об’єкта державного управління в постіндустріальній економіці” – визначаються сутність продовольчої проблеми і продовольчої безпеки держави, розглядаються питання еволюції основних джерел і організаційних форм забезпечення населення продуктами харчування, виникнення міського продовольчого комплексу як форми організації суспільного виробництва продовольчих товарів, що притаманна високоурбанізованим країнам на постіндустріальному етапі їх розвитку.

Задоволення потреб населення в продуктах харчування є “вічною проблемою”. Вона постала перед людством з моменту формування суспільства і стоятиме перед ним, поки воно існуватиме. Без їжі неможлива ніяка виробнича, наукова, політична, громадська діяльність; не можуть формуватися будь-які потреби і розвиватися здібності людини.

Першою широковідомою науковою працею, в якій досліджувалися соціально-економічні аспекти розвитку соціуму в контексті задоволення його потреб у харчових продуктах, була робота Т.Малтуса “Дослідження закону народонаселення” (1798 р.). В ній обґрунтовувався досить сумний для людства прогноз його існування, а саме: об’єктивність голоду, масових хронічних захворювань, епідемій, інших “неприємностей”. Після видання цієї праці минуло не одне століття, але суперечки з приводу сформулюваного Т.Малтусом “закону” тривають і досі. Практика демонструє численні приклади як на користь прибічників малтусової позиції, так і її опонентів. Голод і недоїдання завжди були притаманні людству впродовж всієї його історії. Але людство завжди знаходило також шляхи подолання і пом’якшення катастрофічних наслідків голоду, які пророкував Т.Малтус. Проте продовольча проблема залишається однією з найважливіших як у межах країни, так і у світовому масштабі.

Серед науковців і фахівців ще немає навіть одностайної думки щодо її змісту і сутності. Поки ще переважає думка, що “продовольча проблема” – це забезпечення населення земної кулі, кожної країни і особи зокрема достатньою масою продовольства в його калорійному еквіваленті, необхідному для відшкодування енергетичних витрат людини в процесі праці та життєдіяльності – приблизно 3000 Ккал на добу в розрахунку на душу населення. Але розв’язання продовольчої проблеми не досягається лише споживанням відповідної маси продуктів харчування. Тому в дослідженні наголошується на тому, що, крім кількісного, “енергетичного” аспекту, вона має і якісний. Для нормального фізичного та інтелектуального розвитку людина повинна споживати з їжею не тільки певну кількість продуктів харчування, які задовольняють енергетичні потреби людського організму, а й певний набір поживних речовин у вигляді білків, жирів, вуглеводів, вітамінів, мікроелементів. Жоден продукт харчування, взятий окремо, не містить всіх цих поживних елементів в достатній кількості і пропорціях. Тому необхідний широкий асортимент різних харчових продуктів. Задоволення потреб населення в різноманітних поживних речовинах в строго визначеній наукою структурі можна визначити як якісний аспект продовольчої проблеми.

Доведено, що продовольча проблема залишається як у глобальному масштабі, так і в межах окремих країн найактуальнішою в економічному та в соціальному аспектах. Виходячи з цього вона характеризується наявністю економічної та соціальної складових. До економічної слід віднести великі витрати суспільної праці на виробництво продуктів харчування. Так, в економічно розвинених країнах третина всього працюючого населення зайнята у сфері виробництва продуктів харчування, а в країнах, що розвиваються – понад 90%. Що стосується соціального аспекту продовольчої проблеми, то він полягає в забезпеченні всіх верств населення продуктами харчування на досить однопорядковому рівні хоча б у кількісному, калорійному вимірі. Тобто продовольча проблема зумовлюється не тільки недостатнім виробництвом продуктів харчування, а й нерівномірним розподілом доходів серед різних соціальних прошарків громадян цінами на продукти харчування, що призводить до недоїдання та нераціонального харчування. Це, насамперед, стосується найменш захищених категорій населення – дітей, пенсіонерів, інвалідів. Отже, можна зробити висновок, що продовольча проблема також є наслідком недосконалої соціально-економічної побудови і розвитку суспільства. Жодна країна світу не розв’язала продовольчої проблеми в тому розумінні, яке викладене в цій дисертації: кількісному і якісному, економічному і соціальному аспектах.

Нестача продовольства, неможливість певної частини населення придбати необхідну його кількість через низький рівень доходів становить реальну загрозу безпеці кожної країни. Забезпечення продовольчої безпеки залишається актуальним як у світовому, так і в регіональному аспектах. В роботі доводиться, що в Україні продовольчу безпеку необхідно розглядати в контексті можливостей держави гарантувати задоволення попиту в продовольстві на рівні, що забезпечує нормальні фізіологічні та інтелектуальні потреби життєдіяльності власного населення, гостей, туристів. При цьому продовольча безпека держави має досягатися завдяки наявності ефективного механізму державного управління, який би забезпечував координацію діяльності держави у сфері виробництва, збереження, розподілу й споживання продуктів харчування, а також дієвих інститутів її захисту. Важливим інструментом забезпечення продовольчої безпеки має стати залучення громадськості та органів місцевого самоврядування до контролю за виробництвом та якістю продуктів харчування. Ураховуючи сприятливі природно-кліматичні умови і традиційно-історичний досвід населення, Україна повинна брати активну участь у міжнародному поділі праці з метою розв’язання продовольчої проблеми в глобальному її аспекті. Для України орієнтація господарства на експорт продовольства має стати одним з найпріоритетніших напрямів зовнішньоекономічної політики.

Аналіз наукової літератури показав, що структура джерел забезпечення населення продуктами харчування змінюється досить повільно, тоді як зміни форми використання цих джерел в історичному плані відбуваються значно швидше. Традиційним і найважливішим джерелом одержання продуктів харчування є сільське господарство, проте потенційно більші можливості для розв’язання продовольчої проблеми й забезпечення продовольчої безпеки має аквакультура. В Україні склалися сприятливі умови для розвитку як високоінтесивного сільського господарства, так і аквакультури. Разом з тим процеси урбанізації, постійне зростання чисельності і частки міського населення, яке відокремлене територіально і професійно від цих джерел постачання йому продуктів харчування у натуральному вигляді, висуває інші вимоги до харчових і поживних якостей продуктів харчування, ніж сільське. Все більша частина сільськогосподарських продуктів, а тим більше продуктів аквакультури, що потрапляють на стіл городян, потребують промислової і кулінарної доробки і переробки. Якщо в 1940 році в Україні на промислову переробку надходило до 3% від товарної маси сільськогосподарської продукції, то зараз – 75%. В економічно розвинених країнах, наприклад Сполучених Штатах Америки, майже вся продукція сільського господарства перш ніж потрапити до споживача, проходить такі виробничі цикли: обробку, переробку, зберігання, охолодження, таропакування, збагачення вітамінами, мікроелементами, біологічно активними речовинами, навіть кулінарну обробку тощо. Тобто найістотнішим моментом в еволюції організаційних форм суспільного виробництва продуктів харчування, як доведено в дослідженні, можна вважати те, що виробником кінцевого продукту стала харчова промисловість, а сільське господарство перетворилось на її сировинну базу. Саме харчова і переробна промисловість у зв’язку із змінами, що відбулися в результаті науково-технологічного прогресу, урбанізації перетворилася на галузь, яка диктує умови територіальної організації сільського господарства, його спеціалізації, зонування, висуває вимоги до якості сировини, перш за все до її технологічних властивостей (вмісту сухих речовин, придатності до зберігання, виготовлення напівфабрикатів, збагачення тощо), тобто виступає в постіндустріальній економіці організуючою ланкою для своєї сировинної бази та стає головним елементом продовольчого комплексу.

Сутність і структура міського продовольчого комплексу, як доводиться в дисертації, відрізняється від аналогічних понять в агропромисловому комплексі. Більшість фахівців у структурі агропромислового комплексу виділяють п’ять сфер: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства, харчової та переробної промисловості; 2) власне сільське господарство; 3) харчову і переробну промисловість; 4) торгівлю і громадське харчування; 5) виробничу і соціальну структуру (будівництво на селі, транспорт, зв’язок, підготовка кадрів тощо).

У розділі обґрунтовується відмінність структури продовольчого комплексу від агропромислового, яка полягає в тому, що кінцевим продуктом продовольчого комплексу є лише продукти харчування, у тому числі ті, які не є похідними продуктами від сільського господарства (сіль, деякі вітаміни, мінеральні добавки, радіопротектори, столові та мінеральні води), а не весь спектр сільськогосподарського виробництва та переробки. Тобто в структуру продовольчого комплексу можуть входити такі галузі, як: соляна промисловість, виробництво безалкогольних та алкогольних напоїв, море­продуктів тощо.

Ще одне принципове положення, яке доводиться автором, полягає в тому, що поширений у вітчизняній науці і практиці висновок про включення до складу агропромислового комплексу або продовольчого комплексу такої сфери, як “виробництво засобів виробництва” для сільського господарства, харчової промисловості, торгівлі не є методологічно коректним і призводить до прийняття неправильних управлінських рішень. Якщо використовувати викладений підхід, то потрібно було б визнати, що продовольчий комплекс тотожний усій економіці, що апріорі неправильне. Єдиним критерієм комплексоутворення може бути тільки технологічний взаємозв’язок галузей, що виробляють кінцевий продукт. Решта комплексів підпадають під визначення такого поняття, як “кластер”.

Визначається, що структуру продовольчого комплексу можна розглядати не лише за сферами (підгрупами його технологічних підрозділів), а й за так званою продуктовою (галузевою) структурою. В цьому разі виділяються продуктові підкомплекси (які іноді називають “спеціалізованими продовольчими комплексами”), кожний з яких об’єднує галузі, підгалузі й види діяльності, технологічно пов’язані в процесі виробництва конкретних кінцевих продуктів.

Дослідженням встановлено, що продовольчий комплекс міста є відкритою системою, яка скла­дається з органічно пов’язаних між собою галузей виробництв, розташованих на території міста й в його приміській зоні, та охоплює вироб­ництво, переробку, транспортування, зберігання й реалізацію про­дуктів харчування. Тобто продовольчий комплекс міста може бути представлений як взаємо­пов’язана сукупність спеціалізованих, допоміжних і обслуговуючих виробництв, зосереджених на певній території (у місті та приміській зоні), що охоплюють виробництво, переробку й реаліза­цію харчових продуктів.

В Україні сьогодні існує понад 500 міських населених пунктів. В середньому на кожні 1300 км² території припадає одне місто, тобто в державі немає територій, на яких не відчувається міський вплив. У цьому плані є підстави стверджувати, що в Україні існує загальнодержавний міський продовольчий комплекс і можливе дослідження проблем його розвитку в широкому народногосподарському аспекті.

Доведено, що місто, насамперед велике, є організаційно-господарським центром регіону, а також центром регіонального продовольчого комплексу, воно концентрує навколо себе великомасштабне виробництво на промисловій основі й зосереджує на своїй території найваж­ливіші об’єкти всіх сфер агропромислового комплексу. Таким чи­ном, місто не тільки впливає на характер розвитку приміського сільського господарства, а й змінює (підвищує) свою роль як центр великоміського продовольчого комплексу. Ця роль зумов­лює особливості структури міста, що виявляється, насамперед, у розвитку елементів продовольчого сектора міста.

 У дослідженні визначені специфічні риси великоміського продовольчого комплексу: значні масштаби сільськогосподарського виробництва і ви­сокий ступінь його територіальної та організаційно-економічної концентрації; вища за середню інтенсифікація виробництва; його продовольча спеціалізація за практичної відсут­ності вивезення і значного ввезення проміжних і кінцевих продуктів; прискорений розвиток харчової промисловості, торгівлі, громадського харчування, покликаний задовольнити підвищені вимоги мешканців міст щодо ступеня готовності продуктів харчування, їх асортименту, якості, дієтичності, ритмічності надходження; розвинена територіальна структура концентричного типу, що ускладнюється формуванням системи мікроприміських агропромисло­вих комплексів навколо міських агломерації; концентрація значної частини виробництва продовольчого комплексу в “місті-центрі” та формування в ньому продовольчого сектора як найважливішої територіальної підсистеми великоміського продовольчого комплексу і частини господарства міста.

Встановлено, що найбільш наочно явище міського продовольчого