СТАБІЛІЗАЦІЙНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Короткий зміст

У вступі наводиться загальна характеристика дисертаційної роботи, обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами та напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу та методи дослідження; охарактеризована наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення, відомості стосовно апробації результатів та публікацій за темою дисертації.

Перший розділ - “Глобалізація - чинник реформувань економіки та державного управління” - має узагальнюючий оглядовий характер. У розділі на основі висвітлення та аналізу, з одного боку, проявів та чинників глобалізації (насамперед, стосовно економічної сфери), а з другого - науково-методологічних та практичних підходів до реалізації стабілізаційної політики (у тому числі представлених у вітчизняній та зарубіжній літературі) визначаються проблемні питання та завдання, що досліджуються і розкриваються в наступних розділах і які (завдання) спрямовані на обґрунтування та вироблення заходів стабілізаційної економічної політики, прискорення включення України у сучасний глобалізований світ.

Встановлено, що переваги глобалізації полягають у більш ефективному розподілі і використанні факторів виробництва, а отже, в істотному підвищенні можливостей щодо виробництва і споживання. Сьогодні це набуває особливого значення з погляду як лібералізації світової торгівлі, розвитку інформаційних технологій і комунікацій, так і нових можливостей для громадян різних країн: підвищення рівня освіти, поліпшення умов праці, сприяння підвищенню добробуту. Тому країнам і співтовариствам, що хочуть скористатися досягненнями і можливостями сучасної цивілізації, доцільно докласти максимум зусиль не для заперечення феномена глобалізації, а для якнайшвидшого включення в новий сучасний геоекономічний простір.

Ще кілька років тому, оцінюючи перспективи геополітичної карти світу, політологи говорили про багатополюсний світ, про те, що на світовій арені з’являються нові гравці, готові сперечатися за лідерство. Проте, не заперечуючи загалом ідеї багатополюсності, варто констатувати, що поряд з появою нових світових фокусів сила і вплив наймогутнішої країни світу - США - значно зміцнились. Більше того, навіть роль і значення світових інститутів, що ще кілька років тому розглядалися як провідні гравці світової економіки і політики - Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Організація Об’єднаних Націй, - сьогодні оцінюються як менш значущі. Це, в свою чергу, спонукає їх до політизації всупереч декла­рованим цінностям.

Точніше буде вести мову про фрагментований світ, учасники якого вступають у тактичні коаліції, виходячи, насамперед, з власних інтересів та ігноруючи проблему спільного виживання.

Невизначеність України у своїх геополітичних та геоекономічних пріоритетах не дає можливості впроваджувати послідовну політику включення в союзницьку “орбіту”: чи то американську, чи європейську. Україна ризикує опинитися в ситуації “чорної діри” між Росією та Європою, які активно розширюють та поглиблюють як свої сфери впливу, так і відносини між собою. Тому необхідно негайно скорочувати розрив між українськими зовнішньополітичними деклараціями та реальними діями.
І найвагомішими механізмами тут мають виступати політичне врегулювання та прискорення економічного розвитку. Обидва завдання слід розглядати з урахуванням міжнародних рамок, а цілі прискореного реформування мають відповідати місцю України в Європі та світі, що є необхідною умовою реалізації довгострокових стратегічних перспектив нашої країни у
XXI столітті.

Багатоплановість поняття глобалізації потребує й усвідомлення нової ролі держави в умовах її розвитку. Виробництво і споживання в багатьох країнах вирішально залежать від того, чи зможуть вони забезпечити імпорт сировини та енергоносіїв, експортну спроможність, формування мережі міжнародних комунікацій. З глобалізацією пов’язане і створення ринкових та позаринкових інститутів, зокрема прийняття нових законів і формування нових організацій. Найважливіша роль держави полягає в тому, щоб створити умови зростання і компенсувати наслідки недобросовісної економічної конкуренції стосовно національних виробників на міжнародних ринках.

Поряд із цим визнано, що національні і міжнародні проблеми пов’язані не з глобалізацією як такою, а, передусім, з нездатністю урядів багатьох країн пристосувати свою політику до умов, що швидко змінюються. Безперечно, всі політичні рішення мають швидкий вияв в економічному середовищі, а тому врахування саме економічних чинників стане ядром державної політики, спрямованої на розвиток та прогрес.

Поняття захисту національних ринків у міру відкриття економік та кордонів, прискорення вільних перетікань капіталів, включення прямих іноземних інвестицій в економічний організм країни дедалі більше набуває міжнародного “забарвлення” - неврахування міжнародних чинників призводить до суттєвих втрат, поглиблення соціальних проблем у таких країнах. Отже, глобальна економіка вимагає створення інститутів, що насамперед забезпечуватимуть функціонування ринків. При цьому слід пам’ятати, що національні та міжнародні інвестори вимагають наявності прозорої правової держави, стабільних систем прав власності та особистості. Безперечно, глобалізація криє в собі і ризики економічного й політичного поглинання, але лише для тих країн, які, не розуміючи історичних реалій, намагаються заперечувати сам факт раціональності глобалізації.

Складність завдань для України поглиблюється ще й тим, що в країні досі не утвердились макроекономічні стабілізаційні процеси. Ще на початку 90-х років термін “стабілізаційна політика” переважна більшість економістів країн колишнього Радянського Союзу адекватно не сприймала та не розуміла, а найчастіше уявляли його собі як набір інструментів економічного розвитку для застосування у країнах третього світу для їх прив’язки до капіталістичного шляху розвитку. Внаслідок цього трансформаційні процеси переходу від командно-адміністративної економічної системи Радянського Союзу до ринково орієнтованої, властивої сучасній Європі, проходили у вкрай напруженій соціальній та політичній обстановці, у переважній більшості країн, у тому числі в Україні, призводили до значного зниження життєвого рівня населення, породжували зневіру громадян в доцільності перебудовчих процесів, спонукали поширення настроїв повернення до зрівнялівки розподільчої системи Радянського Союзу.

Сьогодні ж розуміння й адекватне використання інструментів фіскальної, монетарної, структурної політики є необхідними умовами відродження українського економічного та суспільного середовища. Звичайно, стабілізаційна політика є лише одним з етапів на шляху до відродження країни і ефективна реалізація цього етапу закладе міцний фундамент довгострокового зростання і розвитку. Стабілізаційна політика включає багато проблемних напрямів, і, не заперечуючи вагомості та значимості інституційного будівництва, адміністративного реформування, галузевого стимулювання, можемо стверджувати, що основою згаданої політики завжди виступає макроекономічна стабілізація.

Кожна країна, звичайно, має власні (притаманні тільки їй) особливості, і перебудовчі процеси у кожній з них відбуваються по-різному. Однак досвід останніх років довів, що переважна більшість проблем у всіх країнах має подібну природу і механізми їх (проблем) розв’язання. Тому виявлення чинників впливу та взаємозв’язків, притаманних економічному середовищу в Україні, є одним з найважливіших завдань, вирішення якого надалі слугуватиме надійним базисом ефективного державного управління.

Розширення системи міжнародного виробництва, у тому числі для підтримки високого рівня конкурентоспроможності, приводить до активізації низки взаємопов’язаних чинників, які по-різному діють у різних галузях і в різних країнах. До найбільш вагомих з них належить відкриття національних ринків і запровадження вільного режиму для всіх видів прямих іноземних інвестицій (далі - ПІІ), які у 90-ті роки швидко стали основним джерелом фінансування для країн, що розвиваються, ключовим чинником їх розвитку і включення у світогосподарські зв’язки.

Аналіз показує, що існує стійка залежність між ефективністю політики, яку проводить держава, включаючи макроекономічну стабільність, низький дефіцит бюджету, структурну політику, спрямовану на підвищення темпів економічного зростання, і структурою потоків капіталу в країну. Зокрема, у країнах з ефективною економічною політикою і розвиненим фінансовим сектором у структурі іноземного капіталу переважають ПІІ.

Зазначене зумовлює необхідність розгляду для України чинників та можливостей розширення залучення прямих іноземних інвестицій, їх впливу на економічне зростання та підвищення добробуту, підтримку та зміцнення стабілізаційних процесів та процесів розвитку. Зазначимо, що хоча стабілізаційні процеси не визначаються лише рівнем прямих іноземних інвестицій, проте останні можуть у багатьох випадках розглядаються як “лакмусовий папірець” ефективності реформувань. Проте тільки за наявності макроекономічної стабільності, насамперед валютної, можна запроваджувати стратегічну політику залучення прямих іноземних інвестицій. У дисертаційній роботі таким аспектам сприяння стабілізації та припливу інвестиційних капіталів приділяється першочергова увага .

Водночас, хоча для закріплення стабілізаційних процесів за умов глобалізації дедалі більшої ваги набувають капітальні потоки, проте світова торгівля продовжує залишатись ключовим чинником економічного зростання та підвищення добробуту населення, і для неї також характерним є посилення процесів відкритості. Відомо, що в Україні концепція економічної відкритості все ще не знаходить широкої політичної підтримки. Свідченням цього, зокрема, є повільне просування країни на шляху до вступу у Світову організацію торгівлі (далі - СОТ) - світового інституту, який формує й утверджує принципи та інструменти сучасних міжнародних торговельних відносин, залишаючись поза межами якого, Україна буде неспроможна реалізувати свій європейський вибір.

Україна, проголосивши європейський вектор розвитку і прагнучи увійти до світового співтовариства рівноправним партнером, має бути готовою відповідати високим вимогам сучасності як в економічному, так і в соціально-політичному сенсі. Низький життєвий рівень населення ще протягом багатьох років не зможе бути вагомим чинником економічного зростання, утримуватиме на низькому рівні сукупний доход, а тому гальмуватиме нарощування виробництва. Звичайно, розширення імпорту, насамперед капіталів, криє в собі ризики того, що дедалі більше національних активів України переходитиме під управління іноземного капіталу, і все більше іноземців ставатимуть власниками українських підприємств. Проте глобалізація світогосподарських зв’язків зумовлює те, що критерієм успіху, а відтак і ефективності національної економіки стає конкурентоспроможність не на внутрішніх (захищених) ринках, а саме на міжнародних (глобалізованих).

У другому розділі - “Макроекономічні чинники стабілізації та зростання української економіки” - аналізується макроекономічна динаміка в Україні в останні роки, встановлюються чинники, що слугують надійним базисом впровадження ефективної політики підтримки та сприяння економічному розвиткові.

Низка позитивних макроекономічних змін та тенденцій у 2000-2003 роках: зростання валового внутрішнього продукту (далі - ВВП), номінальних та реальних доходів населення, пожвавлення ділової активності, низька інфляція, стабільний курс, збільшення валютних резервів країни, а також зовнішньоторговельного обороту, розширення кредитування реального сектора - закладає потенціал для запровадження політики зростання. Проте вагомі макро- та мікроекономічні показники та індикатори свідчать про нестійкий стан започаткованих тенденцій. До них належать:

-         утримування боргів бюджетних та небюджетних установ перед своїми працівниками з виплат заробітної плати, бюджетних установ перед житлово-комунальною сферою, постійне зростання кредиторської та дебіторської заборгованості;

-         продовження стримування інвестиційного пожвавлення - частка інвестицій у структурі ВВП є нижчою від 20%, залишається вкрай низьким рівень прямих іноземних інвестицій - у перерахунку пря­мих іноземних інвестицій на одного жителя Україна належить до групи найменш інвестиційно привабливих країн Європи;

-         провал приватизаційних програм, низька забезпеченість прав кредитора, а відтак подальше відстрочення формування інституту ефективного власника;

-         слабкість фінансово-банківської системи, низький рівень капіта­лізації, незадовільна високоризикова структура банківських активів, в яких частка так званих “поганих” кредитів сягає 25%.

Цей список далеко не вичерпаний і свідчить про застарілу структури управління та виробництва, низький рівень структурних та інфраструктурних зрушень, незадовільний стан розбудови ринкових та позаринкових інститутів.

У розділі проводиться деталізований аналіз динаміки структури ВВП за категоріями використання, яка належить до базових представлень для формування державної політики. Визначається, що частка споживчих витрат (приватних і державних), починаючи із середини 90-х років, постійно збільшувалась, і в основному за рахунок зменшення частки інвестицій, що зумовлено різким зниженням життєвого рівня населення, яке практично всі свої доходи змушене спрямовувати на основні споживчі життєво необхідні витрати.

Навіть нарощування виробництва на 14% у 2001 році і на 7% у 2002 році у промисловому секторі не може приховати хворобливого стану промисловості, де близько 50% підприємств належать до збиткових. В умовах податкових пільг, прихованих дотацій, періодичних реструктуризацій боргів у підприємств зникають стимули до підвищення ефективності, що, в свою чергу, стримує реформування та реструктуризацію підприємств.

Визначено, що суттєве поліпшення відбулось у зовнішньому секторі, де величина чистого експорту з від’ємних значень близько 3% ВВП змінилась на додатні 5% ВВП. Високі експортні надходження сприяли наповненню валютних резервів країни, що, у свою чергу, зміцнило макроекономічні стабілізаційні тенденції.

Доведено, що один з ключових чинників економічного зростання - інвестиції - не адекватний завданням розвитку. Частка інвестицій у структурі ВВП є невиправдано низькою. Звичайно, багато країн досягали зростання і при низьких її частках, але завдяки ефективному використанню існуючих ресурсів або наявності значних сировинних запасів, які давали змогу швидко нарощувати експорт. Проте у переважній більшості країн питома вага інвестицій у ВВП була набагато вищою, зокрема в успішних європейських країнах (з трансформаційною економікою): Угорщині - 22-24%, Польщі - до 25%, Естонії - 26-28%. Для України більш характерною є наявність високих інвестиційних і фінансових ризиків, що робить будь-яку інвестиційну діяльність непривабливою.

При цьому також встановлено, що, незважаючи на економічне зростання останніх років, як товарна, так і географічна структура українського експорту та імпорту не зазнали суттєвих змін. Диверсифікованість за товарами залишається низькою - три товарні групи формують майже дві третини всього українського експорту, що створює високі ризики, пов’язані з мінливістю міжнародної кон’юнктури. Отже, в найближчі роки саме на усунення таких диспропорцій державному керівництву необхідно буде докладати значних зусиль.

Стосовно складових платіжного балансу визначено, що в Україні динаміка імпорту позитивно корелює з динамікою як прямих іноземних інвестицій, так і експорту послуг. Тому будь-які штучні обмеження на імпорт (для підтримки або поліпшення рахунку поточних операцій) незмінно знизять також обсяг інвестиційного капіталу та надходження від його реалізації. Справедливе й протилежне: спроби стимулювання припливу прямих іноземних інвестицій мають передбачати й нарощування імпорту.

Обґрунтовано, що складовою експортно орієнтованої політики як стратегічного шляху є відкритість для імпорту, і чим ширше країна буде включена у міжнародний поділ праці, чим активнішими будуть партнерські відносини українських підприємств і бізнесу з іноземними фірмами, тим суттєвішим буде зниження тіньової діяльності.

Установлено, що чинником загального зниження інвестицій є системний недолік, який полягає в тому, що підприємства в своїй інвестиційній діяльності здебільшого мають покладатися на власні кошти. При існуючій відносно невисокій активності іноземних інвесторів їх частка у сукупних інвестиціях ще довго залишатиметься незначною.

Політика у сфері інвестицій має враховувати такі передумови залучення іноземних інвестицій:

-         політичну та економічну стабілізацію,

-         забезпечення “прозорості” діяльності компаній, які працюють у країні, гарантування захисту прав та інтересів акціонерів і кредиторів;

-         гармонізацію національних та міжнародних стандартів.

Особливого значення для вироблення політики набуває регіональний інвестиційний аспект, оскільки значна частка українських регіонів залишається інвестиційно непривабливою. Більше того, крім Києва та Київ­ської області, спостерігається зниження інтересу навіть до тих регіонів, що ще 2-3 роки тому видавались інвестиційно привабливими. Установлено, що суттєвою причиною скорочення інвестицій та приватизаційних провалів є суперечність між фіскальними потребами держави та спрямованістю регіональної інвестиційної політики.

У країнах з трансформаційною економікою інвестиційна привабливість зазвичай межує з приватизаційними заходами, розвитком приватного сектора, розширенням експортної спроможності. В цьому контексті приватизаційна політика безпосередньо пов’язана з політикою макро­економічної стабілізації, тому в роботі проведено послідовний аналіз досвіду високорозвинених країн Центральної та Східної Європи, на основі чого вироблені рекомендації політики щодо України.

Обґрунтовано, що національна приватизаційна стратегія і приплив прямих іноземних інвестицій у країну є взаємозалежними категоріями як у коротко-, так і в довгостроковому періоді. Приватизаційна стратегія може стимулювати (обмежувати) ПІІ через привабливі (непривабливі) умови входження у власність (чи обмеження на неї) для іноземних інвесторів, причому прямий продаж об’єктів і приватизація на основі тендерів виступають позитивними чинниками залучення іноземного капіталу. Отже, існує необхідність підтримки та забезпечення максимально відкритих і зрозумілих приватизаційних програм.

Емпіричний аналіз експорту східноєвропейських країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу (далі - ЄС) вказує на позитивний зв’язок між приватизацією, потоками ПІІ та інтеграцією на міжнародних ринках. Цей аналіз також спростовує твердження, що відкриття ринку для таких інвестицій призводить до зниження національного потенціалу економічного зростання. Навпаки, ізольовано від світових потоків національним підприємствам самостійно практично неможливо вийти на цивілізовані міжнародні ринки. Приватизація стратегічних підприємств, включаючи сектор послуг (банки, страхування і телекомунікації) з широким допуском зовнішніх інвесторів створює середовище, що стимулює ПІІ також в інші сектори економіки з одночасною підтримкою зовнішньоторговельного розвитку.

Загальними і важливими є також такі встановлені взаємозв’язки: чим більше країна може залучити, тим більшим є нарощування її експорту і тим більше покращується структура її експорту, насамперед у країни ЄС.

Важливу роль в успішності приватизаційних програм і залученні інвестицій в регіони відіграє надання їм широких прав, що також сприяє створенню міцних інституціональних підвалин.

Політично важливим є таке твердження, що випливає з аналізу. ПІІ не надходять у країну тоді, коли вона їх особливо потребує - для їх залучення має бути створене сприятливе ділове середовище. Інакше обмежені обсяги ПІІ концентруються в дуже вузькому сегменті економіки, що гарантує одержання надприбутків без особливого впливу на економічний розвиток загалом.

У третьому розділі - “Монетарна та валютна складові стабілі­заційної політики” - розкрито системні проблеми та завдання стабілізаційної політики та адекватної реалізації визначених заходів. Економічною основою стабілізаційної політики є строга фіскальна (бюджетно-податкова) політика, основою якої є збалансування бюджетів держави та виважена монетарна політика. Її інституційною передумовою є міцний незалежний центральний банк.

Дефіцити бюджетів і низький рівень фінансової та податкової дисципліни постійно потребували ресурсів для фінансування, отож фіскальна політика в Україні не могла стати джерелом або чинником стабілізації та зростання. Обґрунтовано, що найвагомішими складовими стабілізаційної політики в Україні виступали інструменти монетарної (грошово-кредитної) та валютної політики, за допомогою яких контролюється вартість національних грошей, кредитування та банківська система, заохочується розвиток внутрішнього та зовнішнього секторів.

Стверджується, що загалом грошово-кредитна та валютна політика останніх трьох років в Україні відповідає завданням і потребам економічного розвитку країни, забезпечує стабілізацію валютного курсу та наповнення міжнародних резервів країни. Найважливішим завданням у валютній сфері на найближчі роки є продовження нарощування резервів, які, в свою чергу є запорукою валютної стабільності.

Зазначені загальні зауваження визначають і методику аналізу в цьому розділі - розвиваються теоретичні положення стосовно макроекономічних моделей, впровадження монетарних інструментів, впливу режиму валютного курсу на ефективність заходів економічного стимулювання. Світовий досвід свідчить про високу чутливість економіки до валютних ускладнень, а макроекономічні ризики в багатьох аспектах сконцентровані у валютному курсі, тому аналіз переважно зосереджений на валютній складовій макроекономічного середовища.

Вказано, що в разі режимів фіксованого курсу відмова від коригування дефіцитів (бюджету і платіжного балансу) відкладає на майбутнє інфляційний тиск з втратою при цьому міжнародних резервів або накопиченням зовнішніх боргів. При гнучкому режимі недоліки державної політики можуть проявитися значно раніше у вигляді коливання цін та курсів, тобто ринкове середовище значно раніше і прозоріше вказує на виникнення диспропорції в режимі плаваючого курсу. Це є складовою обґрунтування доцільності прийняття плаваючого режиму валютного курсу.

У рамках монетарної складової макроекономічної стабілізації принциповим є положення про те, що величина зміни валютного курсу суттєво залежить від темпів нарощування грошової маси, тобто девальвація часто має монетарний характер, зумовлений надмірною пропозицією грошей, зокрема для фінансування високого бюджетного дефіциту, від чого часто потерпають країни з перехідною економікою.

Стосовно заходів економічної політики, то за результатами порів­няльного аналізу вказано на неможливість однозначного й універсального виділення переваг будь-якого з валютних режимів, хоча й існують певні закономірності:

-         фіксований валютний курс сприяє встановленню грошово-кредитної структури, яка грунтується на надійному валютному “якорі” та суворій фінансовій дисципліні, хоча в умовах сучасної глоба­лізованої економіки такий режим заперечує проведення автономної монетарної політики;

-         плаваючий курс забезпечує незалежність у проведенні монетарної політики, однак негативним наслідком цього є можливість прискорення інфляційно-девальваційних процесів;

-         інтервенції, що супроводжуються стерилізацією (так само, як і опе­рації на відкритому ринку), зменшують валютний тиск і ризики, однак виявляються дієвими тільки в короткостроковій перспективі;

-         контроль капіталів є більш ефективним на етапі припливу, а не відпливу, однак в обох випадках дієвість контролю є коротко­терміновою; порушення ринкового перерозподілу фінансових ресурсів (за умови адміністративних обмежень) може бути руйнівним для національних економік з втратою довіри і привабливості національних ринків для іноземних стратегічних інвесторів;

-         девальвація не означає автоматичного поліпшення торговельного балансу; за відсутності структурних реформувань і/або зміни зовнішньоторговельної структури вона може призвести навіть до менших обсягів залучення валюти.

З останнього випливає, що за відсутності структурних перетворень країна швидко втратить відносні переваги, якщо покладатиметься тільки на девальваційний інструмент (або повинна буде надалі продовжувати й розширювати нові девальваційні “хвилі”). Іншим наслідком є те, що девальвація формує тенденцію до поліпшення платіжного балансу з одночасним підвищенням внутрішніх цін і зниженням пропозиції реальних грошей в економіці, що в подальшому може призвести і до втрати резервів.

Наголошується, що номінальна девальвація проявляється у двох “протилежних” для вітчизняної економіки напрямах:

-         призводить до реальної девальвації, що зумовлює подорожчання імпортних товарів, здешевлення вітчизняного експорту, наслідком чого є зменшення величини імпорту, зростання величини експорту і поліпшення торговельного балансу;

-         спричиняє зростання внутрішнього рівня інфляції (що нейтралізує тиск зростання реального обмінного курсу).

Важливим є також висновок про вплив інфляційної складової в умовах фіксованого курсу або намагання утримувати стабільний валютний курс. Якщо інфляція швидко не знизиться до світового рівня (точніше, до рівня країни, валюта якої виступає основним валютним орієнтиром прив’язки) услід за фіксацією національної валюти, то зміцниться реальний курс, внаслідок чого буде втрачена конкурентоспроможність вітчизняної економіки і значно погіршиться рахунок поточних операцій. Це є суперечливою і чи не найболючішою проблемою антиінфляційної політики за режиму фіксованого валютного курсу, а тому в переважній більшості стабілізаційних програм необхідно передбачити впровадження заходів, що утримують бажану довгострокову динаміку як номінального, так і реального курсу, а отже й інфляції

Указано, що так само, як при негативному сальдо платіжного балансу відбувається послаблення національної валюти, при позитивному з’являються чинники її зміцнення. Останнє реально може відбуватися не тільки завдяки поліпшенню торговельного сальдо. Динаміку валютного курсу (в тому числі кризові вияви) у попередні роки пов’язували з динамікою рахунку поточних операцій платіжного балансу, однак такий підхід виправданий тільки частково. Сьогодні переважно капітальні потоки, як було обґрунтовано, є визначальними, і ризик стрімкого припливу як чинника ускладнень не менший, ніж відпливу, що насамперед проявляється у разі стрімкого припливу на спекулятивний ринок високодоходних державних облігацій. Спроби запобігти ревальвації також можуть бути безуспішними - інтервенції центрального банку за значного припливу портфельних капіталів призведуть до стрімкого нарощування пропозиції грошей (монетарної бази), що може стати додатковим чинником підвищення інфляції. Саме цей ризик є одним з додаткових аргументів щодо політичних рекомендацій про підвищення контролю за припливом капіталів та їх призначенням.

Водночас важливим висновком для державного управління є те, що інтервенціоністська політика має бути чітко виваженою. Тимчасові заходи щодо підтримки національної валюти шляхом валютних інтервенцій за відсутності реформувань, що підвищували б інвестиційну привабливість країни, означають лише накопичення девальваційного тиску з можливим раптовим сплеском після припинення підтримки.

Обґрунтовано, що хоча девальвація валюти (за постійного негативного тиску) виглядає привабливим заходом щодо збалансування валютних ринків та рахунку поточних операцій, однак цей інструмент має застосовуватися також дуже виважено і критично, оскільки рівень і темпи девальвації мають відповідати різним, а часто й таким, що суперечать одна одній, цілям. З одного боку, суттєве зниження вартості національної валюти може дати можливість поліпшити стан та розвиток платіжного балансу, стимулюючи розширення експорту та зни­жуючи імпорт, з другого - значна девальвація національної валюти означає подорожчання імпорту, що перешкоджає імпорту інвестицій, знижує критерії ефективності внутрішнього виробництва, а в разі значної імпортної складової у проміжних виробничих товарах створює інфляційний тиск на споживчих ринках. При цьому виникає також небезпека стримування структурних реформувань, оскільки це дає змогу неконкурентним (на сусідніх ринках) товарам та виробництвам перебувати у виграшному становищі й обмежувати більш ефективний перерозподіл ресурсів.

Виходячи з макроекономічних стабілізаційних моделей та результатів впровадження заходів макроекономічної стабілізації в країнах світу, вкажемо на фундаментальні макроекономічні взаємозалежності, які використовуються в аналізі і розробці стабілізаційних інструментів:

-         обмежувальна фіскальна політика в поєднанні зі стимулюючою монетарною політикою є чинником девальвації національної валюти;

-         обмежувальна монетарна політика у поєднанні зі стимулюючою фіскальною політикою є чинником ревальвації національної валюти;

-         невизначені зміни за інших комбінацій політики.

Важливим є висновок, який випливає також з рекомендацій міжнародних експертів стосовно поведінки фінансового керівництва країни в разі різкого розгортання спекулятивних атак і який визначає, що прийнятним є навіть допущення тимчасового більшого послаблення національної валюти. Це необхідно, по-перше, щоб нагромадити зміцнюючий потенціал (зміцнення валюти завжди виглядає привабливим для політичного керівництва країни), а по-друге, щоб задовольнити спекулятивні потреби (яких не уникнути) і усунути або знизити подальший спекулятивний тиск. Спекулятивні атаки, якщо фундаментальні економічні чинники не є загрозливими для економічного середовища, призведуть до перерозподілу ресурсів, проте резерви країни зазнають менших втрат, ніж у разі помилкових спроб захисту будь-якою ціною (в тому числі з політичних міркувань). Навіть у короткій фінансовій історії України є підтвердження цьому. Це, зокрема, втрата резервів восени 1997 року, коли підтримувався економічно необґрунтований коридор, після закінчення терміну якого одразу стався обвал гривні у
1998 році, і події 1999 року, коли були збережені резерви і не допущено офіційний дефолт країни.

Характеризуючи ступінь і вплив капітальних потоків (насамперед короткострокових), можна зробити такий важливий висновок. З погляду керованості може бути більш ефективним контроль саме за припливом капі­талу, ніж за відпливом. Це, насамперед, пов’язане з тим, що легше контро­лювати призначення капіталу, який імпортується в країну, ніж джерела його експорту. Іншою причиною є те, що відплив капіталу більше, ніж приплив, асоціюється з економічною кризою чи економічними ускладненнями, за яких агенти ринку все ж знайдуть можливості уникнути наявних механізмів контролю. Тому парадоксальним, але доцільним заходом виступає лібералізація експорту капіталу з установленням певних бар’єрів для його імпорту, що сприятиме інвестиційному оздоровленню економічного середовища країни, оскільки міжнародні інвестори оцінюватимуть ризик втрати своїх ресурсів як низький.

Для формування зваженої економічної політики важливими є також такі наслідки, що випливають з аналізу застосування валютного курсу як стабілізаційного індикатора.

1. Вільно плаваючий валютний курс залишає країну без чітких цінових сигналів, що ускладнює інвесторам визначення своєї поведінки та зважування ризиків. А для малої відкритої економіки, яка активно залучається до міжнародної торгівлі, непередбачуваність і повна залежність від зовнішніх шоків можуть виявитися катастрофічними.

2. Валютний курс для нових економік може слугувати не тільки корисним індикатором для монетарної політики, а й необхідним заходом фіскальної політики для збалансування економічного середовища. Вільно плаваючий курс може не забезпечувати такого цільового індикатора, а тому інфляційний чинник здатний зашкодити втіленню добрих намірів уряду. На противагу цьому фіксований режим виглядає привабливо, проте йому притаманний один суттєвий недолік - утримувати його довго надзвичайно важко.

Іншою системною складовою стабілізаційної політики є політика стосовно міжнародних резервів, у формуванні яких в найближчі роки можуть відбутися зміни, що стосуються, насамперед, впровадження євро і його виходу на рівень міжнародних валют. В роботі аналізується важливість євро для поширення та поглиблення європейської інтеграції. Визначено, що хоча євро вже утвердився у Європі, проте ще не завоював “авторитету” міцної глобальної валюти. Перспективи євро у переважній більшості аспектів визначатимуться ставленням до цієї валюти приватного сектора, бажанням утримувати та підтримувати валютну стабільність, оскільки оцінка будь-якої валюти як “несприятливої” для приватного сектора може означати намагання замінити її на іншу, більш привабливу, з неминучим розбалансувальним впливом на світові фінансову та валютну системи.

Проаналізовано міжнародний досвід впровадження стабілізаційних програм на основі валютної стабілізації, а також провали, пов’язані з впровадженням таких програм, та розгортання валютних криз. Аналіз дав змогу виявити проблеми, які безпосередньо впливають на вироблення політики, зокрема це проблема політичного ризику. Визначено, що головною причиною повторюваних помилок у фінансовій політиці держав перехідної економіки в останнє десятиліття стала їх нездатність відмежувати фінансову чи економічну політику від політичного протиборства і втручання різних політичних угруповань, які, як правило, намагаються використовувати адміністративні ресурси державної влади для перерозподілу обмежених національних ресурсів.

Валютно-фінансові кризи в різних регіонах світу в 90-ті роки по­казують, наскільки згубною для держав може бути недалекоглядна макроекономічна і фінансова політика в умовах фінансової глобалізації. Стабільність світової фінансової системи вимагає від держави проведення раціональної ринково орієнтованої політики відповідно до тенденцій світової економіки, а також прозорої фінансової політики.

У четвертому розділі - “Утвердження стабілізаційних процесів в Україні” - обґрунтовується, що в останні три роки Україна досягла певних успіхів у зміцненні стабілізаційних тенденцій, що в багатьох аспектах пов’язано з раціональними та виваженими макроекономічними політичними заходами. Припинення (з початку 2000 р.) нарощування кредитування уряду (насамперед, через купівлю центральним банком країни державних цінних паперів, в основному короткострокових) на противагу тому, що відбувалося протягом 90-х років, мало найсприятливіший вплив на розвиток стабілізаційної політики, започаткування тенденцій до підвищення життєвого рівня населення, слугувало суттєвим чинником послаблення інфляційного та девальваційного тисків, залучення інвестиційних капіталів у країну.

Стверджується, що в попередні роки (аж до 1999) монетарна політика значною мірою була підпорядкована обслуговуванню бюджетних потреб держави, наслідком чого були постійні валютні й інфляційні шоки, проїдання капіталів, зниження добробуту переважної більшості населення. Часткове звільнення Національного банку України (далі - НБУ) від обслуговування фіскальних потреб держави у 2000-2002 роках (крім забезпечення виплат за зовнішніми боргами), безперечно, позитивно впливало як безпосередньо на розвиток монетарної політики, так і на стимулюючі заходи, спрямовані на реальний сектор, а тому монетарна політика, нарешті, стала чинником стабільності і сприяння зростанню.

З аналізу випливає, що протягом останніх років (до 2001 року включно) в Україні спостерігалося неухильне зниження рівня бюджетних доходів як частки ВВП. Хоча за останні роки доходи від консолідованого бюджету України як частка ВВП стабілізувались на рівні 24-26% ВВП (з певним підвищенням приблизно на 3 відсоткових пункти у 2002 р.), проте за зіставлюваних умов значно поступаються рівню 1997 року - 30,1% ВВП. Вказане загальне зниження зумовлено переважно зниженням надходжень від двох основних видів податків (на додану вартість та на прибуток підприємств), що точно відображає хворобливий стан української економіки і пояснюється:

-            існуванням значної частки прибуткових підприємств, які або звільнені від оподаткування, або діяльність яких підтримується значними податковими пільгами;

-            збитковістю близько 50% підприємств;

-            підвищенням рівня збитковості збиткових підприємств.

Спроби нарощування податкових надходжень адміністративними заходами у кращому разі мали тимчасові результати, однак загалом призводили до нарощування недоплат та заборгованостей. Тому до політичних рекомендацій належить докорінне реформування податкової системи, яка має стати всеохопною, рівномірною та справедливою, а ключові вимоги визначаються так:

-         єдині справедливі умови оподаткування для всіх, що означає послідовне зниження та ліквідацію пільг та привілеїв;

-         зниження податків для всіх; при цьому принциповим стає не величина податкових ставок, а те, щоб їх сплачували всі відповідно до стабільних законів у грошовій формі, а не шляхом різноманітних залікових чи інших негрошових схем;

-         зниження податкового навантаження стосується не тільки бізнесу, а й окремих громадян; довгостроковим завданням уряду має стати поступове приведення мінімально неоподаткованого доходу у відповідність з прожитковим мінімумом, а також раціоналізація видів витрат, що враховуються при оподаткуванні доходів населення.

Головне завдання монетизації фіскальної сфери полягає в тому, щоб, скасувавши приховане субсидування, змусити підприємства самостійно заробляти в ринкових умовах потрібні їм кошти, що є необхідною умовою оздоровлення державних фінансів.

Визначено, що характерною особливістю стабілізаційного періоду
в 2000-2003 роках був високий приплив валюти, що дало змогу, незважаючи на зазначене зниження кредитування уряду, послідовно нарощувати пропозицію грошей в економіці. Як нарощування валютних активів, так і підтримка курсу в 2000-2003 роках стали можливими завдяки активізації зовнішнього сектора, що також відіграв вагому роль в економічному зростанні останніх років. Практично все нарощування пропозиції грошей відбулося завдяки активним інтервенціям НБУ на міжбанківському ринку з купівлі доларів.

Закріплення цінової та валютної стабільності, необхідність забез­печення обслуговування зовнішніх боргів вимагають високого рівня міжнародних резервів. Обґрунтовано, що в Україні у другій половині
90-х років саме втрата резервів була одним з вагомих чинників фінансових дисбалансів, підвищення ризиків фінансової неспроможності. Перехід до режиму плаваючого валютного курсу був абсолютно виправданим і нині відповідає тенденціям, які утверджуються в світі. Це, крім більшої гнучкості впровадження монетарної політики, зумовлено тим, що резерви, незважаючи на трирічне наповнення за рахунок інтервенцій на валютних ринках, залишаються ще на порівняно низькому рівні.

У розділі проводиться деталізований аналіз формування та утверд­ження стабілізації у різні періоди 1996-2003 років, що дає змогу зробити висновки та запропонувати рекомендації стосовно політики держави у різних економічних сферах за різних економічних умов.

Зокрема, виділивши характерні періоди валютної динаміки, можна прослідкувати її вплив на зовнішньоекономічний розвиток:

-         валютна стабілізація - з четвертого кварталу 1996 року по другий квартал 1998 року, а також починаючи з другого кварталу
2000 року - стрімке зростання й утримання на більш високому позитивному рівні (порівняно з попереднім середньостроковим періодом) зовнішньо­торговельного сальдо з країнами світу (крім Союзу незалежних держав; у ці ж стабілізаційні періоди спос­терігається послідовне нарощування прямих іноземних інвестицій;

-         девальваційні шоки - починаючи з другого кварталу 1998 року до початку 2000 року - значне погіршення торговельного сальдо порівняно з країнами далекого зарубіжжя, незважаючи на, здавалося б, значні валютні вигоди, унаслідок випереджального здешевлення гривні; у цей самий період суттєве скорочення прямих іноземних інвестицій.

Вказані вияви можуть слугувати якісною оцінкою (вигод і втрат) цінової та валютної стабільності економіки України, адже раціонального інвестора приваблює тільки стабільний і передбачуваний економічний простір, і така стабільність виявляється вже більш вагомим інвестиційним чинником порівняно з короткостроковими девальваційними вигодами.

Іншим важливим висновком з аналізу є те, що в разі стрімкого нарощування пропозиції грошей у національній економіці виникає пропорційний девальваційний тиск. Засобом же уникнення такого тиску є прискорення темпів нарощування ВВП і/або експорту. В Україні в минулі три роки зростання діяли обидва фактори, що слугує логічним обґрунтуванням, чому при високому нарощуванні грошової маси у 2001-
2003 роках (монетарний чинник інфляції й девальвації) утримувався стабільний курс гривні і низький рівень інфляції.

Фінансова стабільність безпосередньо впливає на макроекономічні складові, зокрема є чинником інвестиційної привабливості, знижує вартість доступу до кредитних ресурсів, сприяє формуванню платіжної і бюджетної дисципліни, а надалі укріплює стабільність національної грошової одиниці, що, в свою чергу, сприяє підвищенню життєвого рівня населення.

У п’ятому розділі - “Перспективи міжнародної економічної інтеграції для України” - аналізуються зовнішньоекономічна проблематика України, реалізація завдання щодо залучення країни до міжнародного поділу праці та активної участі в міжнародних інститутах, насамперед СОТ.

Визначено, що саме від раціональності та ефективності торговельних зв’язків залежить і формування привабливого інвестиційного клімату, і підвищення суспільно-політичного іміджу нашої країни, і можливості активізації участі України в європейських та міжнародних інститутах. Стимулами до реформувань мають бути внутрішні чинники, а їх метою має стати суттєве підвищення життєвого рівня українського народу. Водночас прозорість намірів та політики, в тому числі щодо головних напрямів інтеграційних процесів, надасть країні додаткових переваг та вигод. Стверджується, що саме зміцнення в Україні стабілізаційних процесів заклало великі можливості якнайшвидшого входження до міжнародних інститутів, прискореного розширення та поглиблення економічної і політичної співпраці та інтеграції у світові структури.

Розвиток міжнародного співробітництва, в тому числі в економічній сфері, вимагає створення та запровадження механізмів цивілізованого регулювання зовнішньоторговельних відносин та сприяння конкуренції. Визначальна роль у такому “регуляторові” належить Світовій організації торгівлі. Хоча в рамках СОТ вдалося вже досягти значних успіхів у сприянні і розвиткові міжнародної торгівлі та інвестицій, проте до повної гармонізації ще далеко. Україна, попри труднощі, пов’язані з інтеграцією в світову економіку, має активізувати свою діяльність у вказаній сфері, тому на найближчу перспективу зусилля уряду (та й усіх гілок влади загалом) мають спрямовуватися на якнайшвидше досягнення членства у СОТ (не заперечуючи необхідності продовження співпраці з іншими світовими інститутами, насамперед Міжнародним валютним фондом та Світовим банком).

У розділі аналізується участь окремих країн світу у впровадженні та розвитку формування сучасного міжнародного торговельного простору. Країни, проводячи широку лібералізаційну політику, водночас знаходили механізми помірних протекціоністських заходів, які загалом можуть бути узгоджені з вимогами СОТ. Отож досвід країн світу свідчить, що за виваженої політики, поміркованості та наполегливості у переговорному процесі в багатьох випадках завдання збереження галузей та виробництв не суперечило політиці відкритості та зовнішнього сприяння, і внаслідок уміло проведених переговорів поступки і лібералізація (у рамках СОТ) не означають демонтажу сформованої у країні системи зовнішньоекономічного регулювання, в якій держава зберігає ключову роль.

Важливим є висновок щодо необхідності впровадження політики не “захисту національного виробника”, а підтримки і сприяння конку­рентоспроможності разом із зменшенням непродуктивного виробничого “тягаря”.

Визначено, що вступ до СОТ потребує системних перетворень, у тому числі у формуванні та реалізації економічної політики держави, а тому є складною і всеохопною програмою. Більше того, саме через СОТ будуть впроваджуватися та поширюватися нові принципи та інструменти державного регулювання економічних та соціальних процесів.

Запровадження норм та правил СОТ є фактично реформуванням українського регулятивного середовища. А тому підготовка до вступу в цю організацію є продовженням економічного реформування, а сам прийом свідчитиме про відповідне міжнародне визнання реформаторських зусиль України.

Доведено, що вступ до СОТ надає позитивного імпульсу розвиткові системи державного управління загалом - визначає довгострокові орієнтири світової торговельної політики, сприяє зменшенню рівня корумпованості, підвищує стабільність державних фінансів та платіжного балансу країни. Вищий рівень державного управління, в свою чергу, є важливим чинником формування привабливого іміджу країни, отож і забезпечення припливу нових інвестиційних капіталів та розвитку підприємництва, що є запорукою підвищення добробуту населення, подальшого утвердження стабілізаційних процесів.