ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЮ СИСТЕМОЮ УКРАЇНИ: МЕХАНІЗМИ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; показано наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів.

Перший розділ –  „Структура державного управління пенітенціарною системою України” – присвячений дослідженню ролі і місця інституцій пенітенціарної системи в структурі державного управління, історичному розвитку пенітенціарного управління в Україні та органам державного управління пенітенціарною системою на сучасному етапі.

У дослідженні розкривається сутність понять „пенітенціарна система” та „система пенітенціарних установ”, „пенітенціарна функція держави” та „функції пенітенціарної системи”. Пенітенціарна система – це цілісне явище, побудоване на принципах інтегрально-функціонального, а не відомчого управління, до якого входять не тільки органи виконання покарань, але й інші органи влади і управління, а також інститути суспільства. Саме така теоретична побудова пенітенціарної системи віддзеркалює необхідність комплексного подолання соціальних проблем, пов’язаних із виконанням покарань.

При висвітленні проблем впливу в’язниці на особистість найбільш корисним є вживання більш широкого терміну пенітенціарного середовища. Тому пенітенціарна система соціальної держави не може включати в себе лише сукупність пенітенціарних установ, на які покладені функції безпосереднього виконання покарань. Соціальний характер пенітенціарної функції держави обумовлює включення до її реалізації зусиль інших органів держави та інститутів суспільства, що передбачає наявність дієвих механізмів, націлених на максимальну нейтралізацію наслідків в’язниці та створення умов щодо ресоціалізації засуджених як колишніх, так і тих, хто ще відбуває покарання.

Тому пенітенціарну систему держави можна визначити як сукупність органів державної влади і громадських інституцій, що об'єднані на інтегрально-функціональних засадах навколо центрального органу пенітенціарного управління, на який покладена реалізація єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У цій системі органи і інституції взаємодіють у напрямку забезпечення соціальної безпеки шляхом ресоціалізації осіб, які відбувають і відбули кримінальні покарання.

Пенітенціарна функція держави – це діяльність органів державної влади і управління та громадських інституцій, спрямована на забезпечення безпеки суспільства шляхом створення умов для ресоціалізації осіб, які відбули чи відбувають покарання, та повернення останніх до суспільства в якості повноцінних його членів.

Пенітенціарна функція держави знаходить своє відображення та конкретизацію у функціях пенітенціарної системи, серед яких можна виділити:

- охоронну – забезпечує захист суспільства від злочинних посягань шляхом реалізації соціальних заходів у процесі і після виконання покарань;

- попереджувальну – полягає у превентивному впливі як на засуджених, так і на інших осіб з метою недопущення скоєння ними злочинів;

- правоохоронну – забезпечує охорону прав та законних інтересів осіб, які відбувають чи відбули кримінальні покарання, та осіб, які працюють в інституціях пенітенціарної системи;

- соціальну – полягає у реалізації заходів соціальної допомоги засудженим як у процесі відбування покарання, так і після його завершення;

- нейтралізаційну – сприяє нейтралізації негативних наслідків діяльності пенітенціарних установ та недопущенню соціального виключення засуджених шляхом проведення комплексу соціально спрямованих заходів;

- стимулюючу – сприяє мобілізації внутрішніх сил особистості злочинця для його повернення до суспільства шляхом створення відповідних для цього соціальних, правових та організаційних умов;

- інтегральну – полягає в тому, що всі суб’єкти пенітенціарної системи в процесі реалізації пенітенціарної функції держави виступають як єдина цілісна система;

- координаційну – полягає у відведенні пенітенціарному відомству головного місця при реалізації пенітенціарної функції держави і в забезпеченні цим відомством взаємодії всіх інших суб'єктів пенітенціарної системи;

- інформаційну – полягає у створенні прозорого інформаційного простору навколо діяльності всіх суб'єктів пенітенціарної системи.

У дослідженні звертається увага на аналіз сутності, місця та ролі в’язниці в суспільстві і вказується на безумовний характер її існування в суспільстві та структурі державного управління. В’язницю потрібно аналізувати не лише у термінах її діяльності, але й у термінах наслідків цієї діяльності, які є об'єктивними за своєю сутністю. Основне питання полягає в тому, що в одних соціально-політичних умовах ці наслідки максимально нейтралізуються, в інших – максимально активізуються. Доведено, що функції в'язниці пов’язані з типом політичного режиму держави.

У дослідженні запропоновано новий погляд на періодизацію історичного розвитку пенітенціарної системи України. У дисертації досліджено умови, в яких відбувалося формування системи органів виконання покарань України, еволюцію цілей, завдань і функцій, які стояли перед органами в’язничного управління. У розділі увагу сфокусовано на місці в’язничної системи в економіці СРСР, доведено, що упродовж історичного розвитку радянська в’язнична система виконувала три функції, кожна з яких поступово трансформувалася у наступну: функція знищення значних груп населення з метою створення атмосфери тотального страху, індустріальна функція, функція контролю девіантних груп населення. В аспекті аналізу соціально-політичних чинників розвитку в’язничного управління проаналізовано значення ідеології для практики виконання покарань. У розділі наголошено, що пенітенціарна діяльність – це діяльність управлінська, але характер і спрямованість цього управління залежать від типу політичного режиму в державі. Тому в умовах СРСР не було ніяких умов для існування соціально спрямованої пенітенціарної системи.

У дисертаційному дослідженні розглянуто Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань та проаналізовано функції, завдання і повноваження цього центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом крізь призму історії, наук державного управління і аналізу державної політики. У розділі висвітлено такі проблеми сучасної пенітенціарної системи України, як мілітаризація, автономність від суспільства і закритість. У роботі здійснено аналіз значущості праці засуджених для досягнення завдань їх ресоціалізації. Розділ містить висновок, що сьогодні українська в’язниця сприймається переважно лише як місце для виконання кримінальних покарань, а не як місце для проведення соціальної роботи з засудженими. Але пенітенціарна діяльність ― це, перш за все, соціальна діяльність, різновид соціальної роботи, причому різновид вельми відповідальний, що обумовлено самою сутністю існування та функціонування в’язниці в суспільстві.

У другому розділі – „Соціальна політика відносно засуджених” – критично осмислено теоретичні та практичні аспекти ресоціалізації засуджених і комплексного надання їм соціальних послуг.

Проаналізовано сутність понять “соціалізація”, “десоціалізація”, “адаптація”, “ресоціалізація” не тільки на основі теоретичних положень, які відображені у наукових працях (Дж.Берн, Л.Боукер, К.Вейнберг, Д.Гарріті, І.Гоффман, Д.Калтунг, К.Кауфман, Д.Клеммер, Н.Крісті, К.МакЕвой, Р.МакКлірі, Ш.Марун, Р.Морган, В.Наливайко, М.Панасюк, Н.Пісоцька, М.Фуко, К.Шраг, Дж.Якобс, Д.Янг, О.Яровий та інші), але й беручи до уваги визначення, які містяться в законодавстві. У розділі підкреслено, що питання ресоціалізації засуджених сьогодні не отримали достатньої уваги з боку науковців. Внаслідок цього більшість нормативних актів, які стосуються сфери роботи з засудженими, містять в собі терміни, які протирічать один одному, особливо якщо брати до уваги, що сутність багатьох з них законодавцем не визначено.

Ресоціалізацію визначено як напрямок державної соціальної політики, спрямований на надання комплексу соціальних послуг засудженим, які відбули чи відбувають покарання, та особам, для яких ув’язнення обрано як запобіжний захід, з метою їх повернення до суспільства і включення як здорових і повноцінних його членів. Реалізація цього напрямку соціальної політики відбувається в результаті створення відповідних управлінських механізмів взаємодії між установами пенітенціарної системи, спеціалізованими державними агенціями, на які покладений обов’язок надання засудженим та ув’язненим соціальних послуг як у пенітенціарних установах, так і в умовах вільного суспільства, та громадськими інституціями.

У розділі досліджено природу в’язниці як тотальної інституції, що створює всі умови для порушення нормального соціального розвитку людини. Зазначено, що особистість людини в умовах тотальної інституції змінюється, але ці зміни набувають різного характеру в залежності від того, якої лінії поведінки людина починає дотримуватися.

Зазначено, що процес зміни особистості у процесі і після виконання покарань – це результат комплексної взаємодії багатьох факторів (імпортації, соціалізації, депортації і культурної еволюції). Тому цей феномен занадто складний, щоб аналізувати його лише в термінах адаптації чи реабілітації. Саме термін “ресоціалізація” найбільш повно відображає процеси, які відбуваються з засудженим у в’язниці і після звільнення з неї. Завдання, яке стоїть перед державою щодо засудженого, полягає не тільки в тому, щоб „довести” людську особистість до певного рівня, але й забезпечити можливість включення її в такому вигляді в систему нормальних соціальних відносин. Використання тільки цього терміну дає можливість аналізувати проблему повернення засуджених до суспільства найбільш детально та робити певні практичні кроки в сфері побудови відповідних управлінських механізмів.

У даному розділі засуджені та ув’язнені аналізуються як одна з соціальних груп пострадянського українського суспільства, досліджуються кількісні і якісні характеристики цієї групи, ставлення суспільства до цієї групи і ставлення групи до суспільства. Зазначено, що засуджені і ув’язнені в Україні є групою соціального виключення. Тому одним з головних завдань, які стоять перед українським суспільством, якщо ми говоримо про злочин і покарання, є знищення штучних кордонів, що відділяють засуджених та ув’язнених від решти суспільства. Суспільство може побачити себе тільки у своїй в’язниці, тому воно повинне змінити свої погляди на ув’язнених як на ворогів і зрозуміти, що інакше воно стає ворогом самому собі. Підкреслено, що кількісні та якісні показники, що характеризують соціальну групу засуджених в Україні, є індикатором того, наскільки результативними є управлінські механізми соціальної роботи з ними.

Роботу із засудженими розглянуто як роботу соціальну, спрямовану на задоволення їх потреб і розв’язання їх проблем, які призвели до злочину і можуть призвести до його скоєння знову за умови відсутності уваги з боку держави. Одночасно підкреслено, що ресоціалізація засуджених не повинна розглядатися в „чистому вигляді”. Головною метою кримінального права є захист суспільства, інші цілі є другорядними. Соціальну політику щодо засуджених необхідно розглядати не як діяльність, яка націлена лише на задоволення їх інтересів, а й на захист інтересів суспільства за допомогою задоволення інтересів засуджених. Законодавець відобразив це в Кримінально-виконавчому кодексі України, де визначено, що завданнями кримінально-виконавчого законодавства є захист інтересів особи, суспільства та держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених. У підрозділі обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення права засуджених на ресоціалізацію.

У третьому розділі –  „Аналіз зарубіжного досвіду управління пенітенціарною системою в контексті соціальної політики” – проаналізовано західну практику пенітенціарного управління в напрямку ресоціалізації засуджених.

У розділі обґрунтовано, що західна пенітенціарна теорія і практика розглядають ресоціалізацію засуджених не просто як надання певних соціальних послуг, а як самостійний комплексний напрямок державної соціальної політики. На основі аналізу зарубіжної літератури вказано на основні характеристики ресоціалізації засуджених як виду управлінської діяльності:

1)      ресоціалізація засуджених не може бути певним формально-юридичним процесом і відбуватися у суворій відповідності до певних правових норм;

2)      процес ресоціалізації має бути орієнтований тільки на окремого злочинця. Перевага віддається більше індивідуальним методам роботи зі злочинцями, менше груповим, але в жодному разі не масовим. Тому західна наука створила і продовжує будувати моделі ресоціалізації, на основі яких у практику впроваджуються відповідні управлінські технології;

3)      ресоціалізація є обов’язком держави і відповідним правом засуджених, які можуть вимагати у держави вироблення і впровадження певної політики, спрямованої на реалізацію цього права. Одночасно вони можуть і відмовитися від цього права;

4)      успіх та невдача ресоціалізації засуджених значною мірою залежить не тільки від установлення контактів між злочинцем та соціальним працівником, але й від відповідних управлінських структур, на які покладається завдання ресоціалізації, де пріоритет надається альтернативним санкціям у порівнянні з ув’язненням.

У роботі критично проаналізовано історичний розвиток західної наукової думки відносно „реабілітаційного ідеалу” (Л.Керні, Я.Кроу, Ф.Кулен, Р.Мартінсон).

У розділі узагальнено особливості управління процесом виконання кримінальних покарань у зарубіжних країнах. Перше, на що звернуто увагу, – це управлінський характер діяльності усіх органів кримінальної юстиції, включаючи й інституції пенітенціарної системи. Ця діяльність повинна відповідати вимогам результативності, ефективності й економічності.

Однією з головних відмінностей між зарубіжною та вітчизняною практикою діяльності пенітенціарних установ є те, що на Заході їх діяльність – це діяльність управлінська, яка не зводиться лише до формального виконання покарань у відповідності з правовими нормами. Об’єктом уваги є не кримінальний процес, а управління кримінальним процесом; не виконання покарань, а управління виконанням покарань. Одна з основних концептуальних відмінностей між вітчизняним (пострадянським) та зарубіжним статусом керівника пенітенціарної установи та інших посадовців полягає у тому, що в західних країнах – це управлінці, менеджери.

Друге, на що звернуто увагу, є те, що ресоціалізація є не тільки метою покарання, а ідеєю, що пронизує всю діяльність системи кримінальної юстиції. Впровадження ідеї ресоціалізації в усі сфери діяльності органів пенітенціарної системи базується на максимальній індивідуалізації пенітенціарного впливу на засудженого. Виправні програми, націлені на індивідуальних злочинців і малі групи, є основою діяльності органів пенітенціарної системи в західних країнах. Західна пенітенціарна модель впливу розрахована виключно на індивідуальний вплив на злочинця, що набуває форми виправних програм.

Показано, що ресоціалізація в суспільстві має набагато більше шансів, ніж ресоціалізація в умовах тотальних інституцій. Тому у дослідженні велику увагу приділено діяльності служби пробації. На жаль, вона і досі невідома в Україні як організаційна структура. Пробація є певною філософією, яка має своє походження від того, що ресоціалізувати злочинця за допомогою насильства у формі ув’язнення неможливо. Пробація, з одного боку, поєднує елементи контролю, з іншого – вона більше сфокусована на індивідуальній роботі з засудженим, його супроводі та підтримці, ніж на покаранні, що обумовлено її ресоціалізаційним спрямуванням.

Розкриваючи сутність управління процесом виконання покарань у західних країнах, у розділі звернуто увагу на принципи побудови пенітенціарних систем в різних зарубіжних країнах, де традиційно виділяються дві моделі пенітенціарного управління: інтегрована (об’єднана) і розділена. Відповідно до інтегрованої моделі, органи виконання покарань, пов’язаних з позбавленням волі, і органи для виконання альтернативних санкцій складають єдину централізовану систему, у той час коли розділена модель передбачає існування двох автономних і незалежних одна від одної управлінських структур, кожна з яких є по суті окремим відомством.

У дослідженні зроблено аналіз питань, які сьогодні на Заході мають найбільшу актуальність, зокрема співвідношення приватизації пенітенціарної системи і ресоціалізації засуджених.

У четвертому розділі – „Механізми ресоціалізації засуджених в умовах реформування пенітенціарної системи” – розглянуто питання реформування системи органів пенітенціарного управління України і перетворення системи пенітенціарних установ на цивільну відкриту соціальну організацію.

У СРСР не існувало дієвої системи органів, на які були б покладені обов’язки з ресоціалізації засуджених. На жаль, такої системи не існує і сьогодні. Тому одним із перших кроків реформування пенітенціарної системи є створення відповідних управлінських механізмів, які б вирішували проблеми, пов’язані з наданням соціальних послуг засудженим у процесі відбування покарання і після його відбування. Першим кроком має бути обмеження сфери дії інституту адміністративного нагляду. Здійснення органами внутрішніх справ зазначеного нагляду фактично означає виконання двох функцій, які суперечать одна одній, – соціальної і карально-репресивної.

У роботі акцентовано увагу на тому, що пенітенціарний і постпенітенціарний аспекти ресоціалізації злочинців розділяти не можна. Тому для досягнення цілей ресоціалізації виникає необхідність у створенні окремої організаційної структури, на яку б покладалося проведення соціальної роботи з засудженими як у в’язниці, так і після перебування в ній, а також із засудженими до альтернативних покарань. Альтернативою цьому може стати наділення служби пробації повноваженнями щодо проведення соціальної роботи в пенітенціарних установах. Особливе місце в процесі реформування української системи пенітенціарних установ є надання їй суто цивільного статусу, позбавленого усяких ознак мілітаризованої структури.

Визначено шляхи реформування пенітенціарної системи України, що стосується як законодавчої бази процесу ресоціалізації засуджених, так і структури управління пенітенціарною системою. У сучасних умовах рекомендації щодо реформування пенітенціарної системи України повинні надаватися тільки в контексті нової пенітенціарної концепції, в якій робота з засудженими як у в’язниці, так і в умовах вільного суспільства розглядалася б як робота соціальна, а не виховна і не соціально-виховна. Якісно нова пенітенціарна філософія – це те, що потрібно сьогодні українській пенітенціарній системі. Ресоціалізація має стати не просто метою діяльності установ пенітенціарної системи, а їх філософією, на основі якої виробляється політика, приймаються і виконуються рішення. При цьому підкреслено значення праці як засобу ресоціалізації засуджених в аспекті реформування пенітенціарної системи.

В умовах сьогодення існує необхідність законодавчого закріплення права засуджених на ресоціалізацію, на основі якого повинен будуватися їх правовий статус. Відповідно до цього права держава має визнати за собою обов’язок щодо його реалізації і створювати відповідні управлінські механізми для надання соціальних послуг, які, в свою чергу, повинні мати індивідуальний, а не колективний характер. Державна соціальна політика відносно засуджених повинна розглядатися як єдиний комплексний напрямок діяльності, відповідальність за здійснення якої має бути покладений на спеціалізовані органи державного управління.

Доведено, що Державна служба ресоціалізації засуджених, як можна умовно її назвати, повинна мати особливий і автономний характер і надавати соціальні послуги ув’язненим та засудженим незалежно від того, відбули чи відбувають вони покарання, та від того, до якого виду покарання вони були засуджені. Діяльність цієї служби має розповсюджуватися як на період покарання, так і після нього. Юридичний факт закінчення строку покарання повинен братися до уваги при наданні соціальних послуг, але він не повинен бути сигналом для завершення роботи з ресоціалізації.

З метою вирішення багатьох проблем державного управління пенітенціарною системою України важливе прийняття двох якісно нових нормативних актів стосовно: 1) затвердження концепції соціальної роботи з засудженими; 2) закріплення статусу спеціалізованої автономної управлінської структури, на яку б покладався обов’язок надавати соціальні послуги засудженим як у період покарання, так і після його відбування.