ДЕРЖАВНА ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА В УМОВАХ СТРУКТУРНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об'єкт, предмет, методи, наукова новизна отриманих результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – "Теоретико-методологічні засади формування промислової політики в процесі ринкових перетворень" – проаналізовано основні теоретичні джерела державно-управлінської, економічної та політологічної наукової думки з теми дослідження, визначено логіку пізнання змісту, необхідні передумови для розробки концептуальних засад формування державної промислової політики та її стратегії в контексті економічних трансформацій і глобалізації світової економічної системи. Питання про сутність даної політики викликає гострі дискусії, які віддзеркалюють розбіжність у поглядах науковців та практиків щодо ролі держави в економічній системі. Наявними є як надмірні сподівання на ефективність державного управління, з одного боку, так і заперечення необхідності будь-якого державного втручання в господарський процес – з іншого. Аргументи тих учених, які визнають необхідність поєднання державного регулятивного впливу і ринкових складових, що реалізуються державними та приватними інститутами самоорганізації економічної діяльності є цілком переконливими.

Практика і нормативні документи свідчать про те, що промислову політику пов'язують, в основному, з визначенням цілей та напрямків структурної перебудови промисловості, підвищенням конкурентоспро­можності товарів. Обмеження впливу промислової політики держави лише промисловістю не відповідає сучасним світовим реаліям щодо переходу від домінування традиційних галузей до зростання ролі та значення нових сфер і галузей – сфери послуг, інформатики, інфраструктури. Важливими функціями державної промислової політики є: вибір пріоритетних напрямів розвитку промисловості, розробка системи протекціоністських заходів, створення режиму найбільшого сприяння перспективним підприємствам для формування "точок зростання", запровадження регулятивних заходів із сертифікації якості промислової продукції.

Особливий аспект державної промислової політики – забезпечення національної економічної безпеки: створення стійкої, стабільної та гарантованої системи ресурсо- та енергозбереження, підтримання оптимального рівня військово-промислового виробництва і на цій основі - оборони країни.

Аналіз процесу впровадження державної промислової політики дозволяє виділити в ньому три основні етапи: аналіз цілей щодо управління розвитком національної економіки, можливостей їх реалізації та ресурсного забезпечення; визначення стратегії та механізмів її реалізації з метою досягнення цілей промислової політики; розробка системно збалансованих заходів промислової політики, необхідних для реалізації цієї стратегії, а також визначення пріоритетних напрямів цільового забезпечення їх реалізації відповідними ресурсами.

Мета розвитку промисловості в умовах трансформації полягає у створенні сучасного, інтегрованого у світове виробництво, здатного до саморозвитку промислового комплексу, який за основними показниками відповідав би аналогічним утворенням країн-лідерів і забезпечував би можливість розбудови постіндустріальної економіки.

Потенційним джерелом криз української економіки є структура виробництва промислового комплексу, його деформованість, технологічна відсталість більшості галузей, високий рівень монополізації виробництва. Сукупність реалізованих за роки незалежності України заходів на державному та регіональному рівнях сприяла формуванню єдиного промислового комплексу держави, який певною мірою відповідає головним принципам ринкової економіки і може виконувати покладені на нього функції. Проте реформи не доведено до логічного завершення.

Іншим важливим аспектом промислової політики держави, який практично не досліджений вітчизняними вченими, є її залежність від характеру конкурентного середовища в економіці. За даними Антимонопольного комітету України, частка монопольного сектора у вітчизняному ВВП складає майже 40 %, а більше половини оптово-роздрібного обігу товарно-матеріальних цінностей в країні контролюють лише 350 господарських товариств.

Відтак, формування конкурентного середовища зумовлює його кінцеву мету: забезпечення сталого економічного зростання і підвищення рівня життя населення в державі. Але промислова політика, як і конкурентна, сама по собі не може забезпечити економічний розвиток і ефективне використання ресурсів. Трансформаційна економіка вимагає досягнення компромісу між ними.

Аналіз промислової політики в контексті загальної макроекономічної ситуації в країні свідчить про те, що втрата державного контролю за інвестиційними процесами, самоусунення державних органів від активної участі в них призвели до некерованості й неефективності процесу розподілу інвестицій з точки зору формування сучасної промислової структури економіки. В українській економіці спостерігається скорочення обсягів інвестиційної діяльності, наслідком чого є падіння обсягів виробництва в усіх сферах економічної системи. Тому важко погодитися з твердженням окремих вчених про те, що з 2003 р. в Україні настає "початок утвердження інвестиційної моделі зростання".

Загальний напрям інноваційної трансформації економічної системи має бути підтриманий ефективними заходами промислової політики: підтримкою, насамперед, технологій, що забезпечують конкурентоспро­можність продукції, створенням умов для формування сприятливого інвестиційного клімату (кредити, державне фінансування, лізинг та ін.) заохоченням ініціативи і самостійних дій підприємств, спрямованих на ефективне використання основного капіталу, вільних виробничих потужностей; взаємопідсилюючим поєднанням централізованих і ринкових стимулів інноваційного розвитку.

У другому розділі – "Особливості реалізації державної промислової політики в умовах трансформації економічної системи" – досліджено стан та тенденції розвитку промислового потенціалу як об’єкта державного управління, з’ясовано проблему становлення системи державного управління промисловістю на основі інституалізації ринкових відносин, обґрунтовано інвестиційно-інноваційну стратегію реструктуризації промислового виробництва.

Зміст подальших перетворень у трансформаційній економіці можна звести до таких напрямків: розвиток нових технологічних укладів економіки на основі державної, приватної, корпоративної, комунальної та інших форм власності; створення інституту ефективного власника; побудова гармонійної системи національного економічного законодавства; удосконалення ринкової інфраструктури (недержавних біржових, банківських, інвестиційних, страхових інститутів, подальший розвиток фондового та валютного ринків); формування ринкових механізмів державного регулювання промисловості.

Проведений аналіз свідчить, що існуюча структура власності у промисловості України та наявні елементи ринкової інфраструктури ще недостатньо розвинуті для їх ефективного використання як ринкові інструменти промислової політики.

Зміни в структурі власності, в організаційно-економічній сфері, в діяльності інститутів загального і спеціального призначення суттєво не покращили умови для проведення промислової політики, що викликає необхідність подальших інституціональних перетворень, у першу чергу, – забезпечення правового поля реформ.

Функціонування і розвиток реального сектора економіки, системний вплив на нього з боку держави потребують значних інвестиційних ресурсів. Про це свідчить характер процесів економічного зростання у світовій практиці, що визначається розмірами і структурою інвестицій, темпами їх освоєння. Отже, фізична та моральна застарілість виробничих фондів в усіх без винятку галузях економіки ставить Україну перед об'єктивною необхідністю активізації інвестиційної діяльності. Кількісне їх нарощування з 1998 р., безумовно, має позитивні наслідки. Так, у 2001 – 2004 рр. певні групи українських товарів стали більш конкурентоспро­можними порівняно з імпортними. За розрахунковими даними, у 2003 р. обсяги інвестицій в основний капітал зросли і становлять 49,6 млрд грн. Разом з тим основним джерелом інвестицій залишаються власні кошти підприємств (67 – 71 % капітальних вкладень). За рахунок коштів державного бюджету освоєно 6,8 % інвестицій, місцевих бюджетів – 3,9 %, кредитів банків та інших позик – 6,7 %; коштів іноземних інвесторів – 4,9 %, інших джерел фінансування – 10,1 %.

Таким чином, створення синергетичного механізму інвестування, який гармонійно поєднує інтереси індивідів, фізичних і юридичних осіб та держави, є однією з головних завдань трансформаційної економіки на сучасному етапі. Наявність відповідних умов для досягнення належної прибутковості активів у перехідній економіці є одним із суттєвих показників послідовності та успішності процесу структурної трансформації економіки.

За останнє десятиріччя, як засвідчує світовий досвід, широкого визнання набула промислова політика розвитку, що базується на кластерному підході. Саме вона зумовила економічне зростання в західноєвропейських країнах спільного ринку, а також продемонструвала свої плюси в країнах з перехідною економікою – Угорщині, Чехії, Польщі, Словенії та країнах, що розвиваються. Ця політика відкриває нові можливості для суспільного прогресу, тому було б доцільним запровадження її в Україні. Крім того, концепція кластерів дає можливість ефективно поєднувати інтереси інвесторів та потреби економіки як на національному, так і на регіональному рівнях і є вагомою складовою сприяння іноземним інвестиціям та активізації інноваційно-інвестиційної діяльності.

Більшість вітчизняних підприємств дотримуються економіко-технічної парадигми, що є характерною для кінцевої третьої та четвертої фаз довгої хвилі циклу кон’юнктури М. Кондратьєва. У той же час, розвинені країни активно опановують п'ятý (підйом). А, як відомо, у фазі спаду довгої хвилі ефективність нововведень знижується. У 2003 році інноваційну діяльність здійснювали лише 14,3 % від загальної кількості підприємств. Технічний рівень освоєної продукції падає, упроваджуються, як правило, поліпшуючі нововведення. Відносно 1990 року частка нової продукції, яка відповідає за технічним рівнем кращим вітчизняним і закордонним зразкам, зменшилася з 89 % до 43 %. Тому подальші вкладення капіталу до традиційних напрямків є безрезультативними або збитковими. Сучасне розуміння інноваційного процесу охоплює як прямі, так і зворотні зв'язки між комплексом наукових, економічних, соціальних, ринкових, інституціональних та інших факторів, що визначають створення інновацій.

Особливо впливають на інноваційні процеси інститути, які беруть участь у продукуванні, трансферті і використанні інновацій – фірми та мережі, які створюються ними; система науково-дослідницьких установ, ринкова інфраструктура, сприятливе середовище, що створюється державною макроекономічною політикою; система фінансування інновацій, комунікаційна структура та ін. Міжнародний досвід, а також практика України останніх років також переконливо свідчать про те, що відокремлення державного управління від механізмів ринкової самоорганізації призводить до неможливості розв'язання масштабних проблем, забезпечення швидких темпів інноваційного розвитку. Таким чином, інноваційний розвиток є вектором складного комплексу з координованих взаємозв'язків між усіма елементами соціально-економічної системи.

Отже, зміна у значенні факторів залучення країною власних і іноземних інноваційних капіталів висуває серйозні стратегічні завдання для промисловості. Зарубіжні кластери як територіально-виробничі комплекси з високою концентрацією інноваційної діяльності мають явні переваги у справі залучення високоякісних прямих іноземних інвестицій. Приватизація будь-яких об'єктів чи лібералізація економіки є обов'язковою, але вже недостатньою умовою. Необхідно формувати привабливі комплекси економіко-географічних переваг щодо інших отримувачів інноваційного капіталу, наприклад, використання існуючих та добре розвинених місцевих сировинних ланцюжків постачальників, наявних кваліфікованих кадрів, тісну взаємодію з розташованими поблизу іншими компаніями та закладами, що ведуть наукові дослідження та ін.

Найпотужнішим каналом трансферту навичок, знань та технологій від іноземних компаній до місцевої економіки повинні стати прямі зв'язки між іноземними і місцевими компаніями та установами.

У третьому розділі – "Формування державної промислової політики в Україні" – визначаються її пріоритетні напрямки щодо активізації інвестиційно-інноваційних процесів в умовах трансформації економічної системи.

Державна промислова політика в Україні повинна будуватися на таких засадах: відповідності державного замовлення його комерційному характеру, договірній основі і довгостроковим господарським зв'язкам; забезпечення ефективного управління позабюджетними фондами (зокрема, управління ними доцільно довірити комерційним структурам – банкам чи трастовим компаніям, з одночасним розширенням мережі позабюджетних фондів; запровадження комплексу заходів щодо довгострокового кредитування виробництв з боку банків); гнучкості податкової політики місцевої влади; цільового кредитування інвестиційної діяльності тощо.

Інновації мають складати основу для реалізації можливостей організаційно-економічного механізму державного управління. Головна мета державної політики у сфері інноваційної діяльності – якнайповніше використання наявного наукового потенціалу та подальший його розвиток з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Відповідно до цієї мети основними напрямами формування і реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності можна вважати: перехід до нових промислових укладів, що базуються на широкому використанні досягнень науки і технології; всебічна підтримка науково-дослідних, дослідно-технологічних та дослідно-конструкторських, венчурних, впроваджувальних та інших інноваційних організацій; формування досконалої правової бази та стимулів подальшого розвитку мережі інноваційних структур; розвиток нових форм взаємодії наукових організацій та суміжних підприємств щодо циклу "ідея – наука – технологія – техніка – інвестиції – виробництво – збут"; розробка і реалізація цільових комплексних програм; централізація галузевого управління шляхом розвитку систем стандартизації, метрології і сертифікації промислової продукції; упровадження дієвих заходів для захисту інтелектуальної власності та просування її на ринок, торгівля винаходами, "ноу-хау", високими технологіями, ліцензіями; розширення системи підготовки кадрів вищої кваліфікації – кандидатів і докторів наук; широке застосування інформаційних технологій, створення системи інформаційного та прогнозно-аналітичного забезпечення формування і реалізації промислової політики.

Інноваційний рівень продукції має стати показником її новизни та потенційної конкурентоздатності, що дозволить спрогнозувати можливості збуту продукції і обґрунтувати найбільш ефективні типи виробництва цієї продукції, обсяги капіталовкладень та інші складові бізнес-плану.

Ефективність інноваційного процесу значною мірою визначається різними інфраструктурними факторами, організаційною структурою економіки. У сучасному господарстві інновації повністю залежать від інформаційних систем. Підвищення конкурентоспроможності продукції потребує створення сучасних зразків комплектуючого обладнання, його сертифікації відповідно до вимог міжнародних організацій. У постіндустріальних країнах широке поширення CALS-технологій, за допомогою яких формується територіальна система інформаційної підтримки кожного виробу, особливо наукоємного. Інформація про виріб і різні етапи його життєвого циклу повинна базуватися на єдиних, прийнятих міжнародним співтовариством, стандартах, оскільки вона поширюється у глобальних мережах і має бути зрозумілою в різних країнах. З метою гармонізації техніко-технологічних параметрів вітчизняних інноваційних розробок з міжнародними зразками та створення умов виходу на міжнародні ринки необхідно забезпечити розробку і впровадження CALS-технологій, що дозволить уніфікувати процес їх відбору та впровадження, вийти на світовий ринок наукоємної продукції.

Для інноваційної практики важливою вважається ієрархічна диференціація світового порогу знань на міждержавний, державний, галузевий і фірмовий рівні. Загальна структура кластерної системи прискореного інноваційного розвитку визначається наявністю двох паралельних процесів: ринкової самоорганізації інновацій та цільового, що пов’язаний з ініціацією суб'єктів промисловості.

Головною умовою їх прискорення є створення сприятливого для інновацій середовища та синтезу елементів системи, що дозволяє визначити елементно-функціональну загальну структуру кластерної системи прискорення інноваційного розвитку.

Питання фінансування відносяться до найскладніших в усьому комплексі завдань інноваційного розвитку України. Як свідчить практика, існуюча на заході модель венчурних інвестицій в умовах України не діє. Вихід із даної ситуації вбачається у створенні кептивних і напівкептивних венчурних структур на основі ФПГ.

Кептивним називається залежний або напівзалежний інвестиційний фонд, що інвестує в інновації виключно в інтересах своєї материнської організації. Як остання може виступати фінансова корпорація, страхова компанія, університет та ін. Важливою ознакою такого фонду є те, що він має можливість інвестувати капітал тільки управляючої організації, тому що в нього немає сторонніх інвесторів.

Напівкептивні фонди – це гібридні інвестиційні інструменти, що поєднують інвестиції як материнської компанії, так і сторонніх інвесторів, у т.ч. і держави. Ці фонди не є повністю незалежними, але можуть бути закритими, з фіксованим числом інвесторів у них.

На відміну від поширеної у світі традиційної моделі відособлених венчурних формувань, запропоновані фонди створюються не зовні, а в середині великих компаній. Вони мають стати головним елементом системи ризикового фінансування нового технологічно-орієнтованого бізнесу, а не корпоративних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок.

Запропонована модель передбачає принципово інший контроль над фондом та компаніями за умов їхнього фінансування з джерела внутрішньокорпоративного капіталу. Відсутність обов'язку щодо передачі ресурсів сторонній організації (до венчурного фонду) також можна вважати комфортною умовою для українських власників, оскільки  при цьому немає потреби у формалізації венчурного підрозділу у вигляді юридично самостійної особи. Отже, крім економії на витратах, створення кептивного фонду дозволяє уникати невирішених в Україні юридичних і податкових проблем.

Дана модель значно знижує ризик ринкового банкрутства, тому що інвестори не лише здійснюють контрольні функції, а й  беруть на себе  значну частину бізнес-ризику. До того ж саме позиція материнської компанії є вирішальною у визначенні інновації для її фінансування. Таким чином, модель інвестування інновацій шляхом створення кептивних та напівкептивних (з участю держави) фондів є перспективним шляхом здійснення державної промислової політики в сучасних умовах.