ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету, завдання, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Загальна характеристика регулятивних процесів банківської системи” досліджено специфіку банківської системи як об’єкта державного регулювання, стратегії регулювання банківської системи як основи для побудови національної моделі банківської системи та інструментарію регулювання цією системою.

Банківська діяльність, як і будь-яка інша, має у своєму складі контрольні дії, спрямовані на те, щоб надійно забезпечити виконання поставлених завдань. Контроль є одним з важливих елементів ринкової економіки, при цьому діють системи як державного, управлінського, так і незалежного контролю, які дають змогу забезпечити необхідною інформацією усі рівні управління.

Відповідно до Консультативного листа Базельського комітету з банківського регулювання (вересень 1997 р.) послаблення банківської системи будь-якої країни, як розвинутої, так і такої, що розвивається, становить загрозу фінансовій стабільності як у даній країні, так і поза її межами.

Можна визначити такі основні недоліки, притаманні банківській системі сучасної України:

– незначний розмір власного капіталу в більшості українських банків і його незадовільна якість;

– висока централізація банківського капіталу за недостатньої його концентрації і нерозвиненості регіональної банківської системи;

– незбалансованість структури активів і низька ефективність управління ними, а також низька якість пасивів.

Станом на 01.01.02 року в Україні функціонувало 153 банки, що мають право здійснювати банківські операції.

При цьому банківська система України головним чином представлена малими і середніми банками зі статутним фондом до 5 млн. євро (їх частка близько 70 %). Проте концентрація банківських резервів триває: частка 7 найбільших банків у сукупному капіталі банківської системи України складає близько 34 % (аналогічний показник для Польщі дорівнює майже 50 %, Угорщини – 52 %).

Незважаючи на стійку тенденцію до зростання капіталу банків, проблема рівня капіталізації банків України – як одна з передумов їх фінансової стійкості – залишається надзвичайно актуальною. Про це свідчить і частка капіталу у порівнянні з ВВП, що становить лише 4,8 %.

Стартовий капітал вітчизняних банків сформований з низьколіквідних активів: нерухомості, реальна ринкова вартість якої не відповідала заявленій, сумнівних активів тощо.

Приймаючи до уваги те, що промислове виробництво зосереджене у регіонах, сукупні активи банків, що там розташовані, складають 31,8 % від сукупних активів усієї банківської системи.

На сьогоднішній день залишається проблема оптимального рівня насиченості економіки кредитними ресурсами та їх ціною. З цього приводу слід зазначити, що за економічною сутністю відсоткова ставка за кредит – це плата за наданий грошовий капітал у кредит. Специфіка капіталу як товару виявляється у його здатності приносити прибуток, а саме суб`єкти, які отримують капітал як кредит, сплачують його особливу споживчу вартість. В свою чергу, їх рівень визначається багатьма економічними та зовнішньоекономічними факторами – попитом та пропозицією капіталів, масштабами інфляції, типами позичальників, ступенем ризику, характером монетарної політики тощо.

Державне регулювання банківської системи реалізується через вплив Національного банку України на банки. Вплив Національного банку України на банки обумовлений ступенем розвитку банківської і кредитної систем та об’єктивною необхідністю для здійснення його цілей, що визначені Законодавством.

Основою регулювання є мета та уявлення щодо очікуваного ефекту.

Межі регулювання можливостей держави визначаються економічною ситуацією, що склалася у державі. За цих умов важливою характеристикою регулювання є динамічність. Не існує раз і назавжди визначених методів і кордонів регулювання: вони постійно змінюються і основним завданням державних органів управління є усвідомленість того, що в регулюванні повинно залишатися відносно постійним, а що – змінюватися відповідно до вимог сучасності.

Державне регулювання включає такі функції:

- організаційну (визначення правил, за якими здійснюється діяльність);

- захисну (запобігання ризиків у банківській діяльності);

- стабілізуючу (домінуюча роль банків у сучасній економіці).

Автор на основі історичного і логічного аналізу пропонує теоретичну основу для побудови стратегії розвитку банківської системи. У даній дисертаційній роботі поява центральних банків і відповідно розвиток банківської системи розглядається як результат постійної інституційної адаптації з метою підтримки довіри до банківської системи, що являє собою виконання зобов’язань, які виникають у процесі банківської діяльності (автор виходить з того, що довіра – це більш об’єктивна оцінка здатності нинішнього або майбутнього партнера встановити чи продовжувати взаємовигідні відносини та виконувати свої зобов’язання).

Важливим напрямком політики держави щодо банківського сектору є його рекапіталізація.

Теперішній рівень сукупного регулятивного капіталу українських банків близько 6,8 млрд. грн. при ВВП 15,3 млрд. грн., що не відповідає вимогам економічного зростання і не дає змоги банківській системі здійснювати масштабні операції по кредитуванню реального сектору економіки. Більш того, неповна капіталізація банківської системи створює реальний ризик кризи. Можливість такого сценарію підтверджується досвідом держав, що “формують ринки”: Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики, Чилі та інших.

За цих умов важливим завданням є пошук джерел фінансування програм реструктуризації і рекапіталізації української банківської системи. У багатьох державах для вирішення цих завдань використовували кошти державних бюджетів, обсяг яких був достатньо суттєвим: 3–5 % валового внутрішнього продукту у США, до 15 % – в Іспанії і Угорщині та понад 30 % у Чилі.

В умовах гострого дефіциту коштів для підтримки банківської системи особливу роль необхідно приділити опосередкованим (незатратним) заходам, а саме:

            заохочення, а там, де необхідно, примушення акціонерів банків до введення обмежень;

            підвищення відповідальності власників та керівників банків за результати діяльності;

            суттєве підвищення рівня менеджменту українських банків.

Правове регулювання банківської діяльності – один з найважливіших аспектів сучасних цивілізованих ринкових відносин. Створення сучасної національної фінансово-кредитної сфери важливо не тільки для банківського сектору, але й для розвитку держави в цілому, тому що банківська система – головна ланка ринкової економіки.

Більш проблематичним питанням сьогодення є створення банківської еліти, кращих представників банківської справи.

Інструментарій регулювання банківської системи автор розглядає як сукупність інструментів, які використовуються органами державної влади у процесі виконання функцій регулювання зв’язків між суб’єктами учасниками банківської системи та регулювання ставлення цих субє’ктів до об’єкту – банків. Відповідно функцій органів державної влади регулювання банківської системи в країні автор поділяє на регулювання ставлення суб’єктів банківської системи до об’єкта – банків – та регулювання зв’язків між суб’єктами банківської системи.

Теоретичну основу дослідження системи і механізмів регулювання сучасної економіки, а також банківської системи становлять праці класиків світової економічної думки: Дж. Кейнса (теорія державного регулювання економіки), А. Пігу (основні положення кейнсіансько-неокласичного синтезу, ефект реальних грошових залишків), Дж.Мута (гіпотеза раціональних очікувань), Дж. Томсона (економічне прогнозування), А. Маршала (принципи економічної науки), М. Туган-Барановського (кон’юнктурна теорія грошей), Д. Юма (гіпотеза нейтральності грошей), Ж-Б. Сея (закон Сея), І. Фішера (трансакційна версія кількісної теорії грошей), Б. Бухвальда, Пол Фремана, Д. Сінки, Д. Б’юкенена тощо.

Окремі питання державного регулювання економіки, є об’єктом дослідження багатьох сучасних вітчизняних учених: Г. Башнянина, О. Василика, В. Волика, А. Гальчинського, В. Геєця, О. Грищенко, С. Дзюбика, А.Єпіфанов, В. Загорського Н. Костіної, Т. Ковальчука, М. Крупки, В. Лагутіна, І. Лукінова, А. Мельник, О. Мельника, І. Михасюка, І. Олексіїва, І.Розпутенко, М. Савлука, І. Сала, А. Чухно, та ін. Серед учених близького зарубіжжя заслуговують на увагу роботи Л. Абалкіна, В. Аленічева, О. Антипова, І. Балабанова, С. Глазьєва, А. Грязьєвої, Є. Жукова, О. Лаврушина, Є. Лєбєдєва, Р. Нуреєва, А. Танасієва, В. Усоскіна, Є. Уткіна.

Ефективність діяльності Національного банку України і напрями його реформування досліджуються у роботах М. Атласа, А. Гальчинського, Н. Гребеник, С. Дзюбика, О. Дзюблюка, В. Кротюка, В. Лисицького, І. Лютого, В.Матвієнко, В. Міщенка, А. Мороза, М. Пуховкіної, М. Савлука, І. Сало, Т. Смовженко, В.Стельмаха, С. Тигіпка, Р. Тиркала, В. Ющенка та ін.

Серед досліджень зарубіжних учених, які аналізують роботу центральних банків, варті уваги праці М. Аглієтта, М. Атласа, А. Балагана, А. Бекера, В.Масленікова, Т. Морімото, Ф. Мишкіна, В. Сміт, С. Фішера, М. Фрідмена, А.Челюскіна та ін.

У другому розділі – “Державне регулювання банківської системи України” -досліджується: еволюція структури і функції Національного банку України в умовах переходу до ринкових відносин; використання інструментів регулювання банківської системи; механізм взаємодії законодавчо встановлених норм, фіскальної політики; валютної політики, монетарної політики, банківського нагляду як інструментів регулювання банківської системи; пропонуються шляхи їх удосконалення у системі макрорегулювання.

Виділена автором стратегія зміцнення довіри до банківської системи. Оптимізацію регулювання банківської системи, на думку автора, слід розпочати з аналізу діючих важелів, оцінки їх впливу на досягнення довіри до банківської системи в Україні та оцінки доцільності застосування інших стратегій на заміну чи доповнення до існуючої.

Діяльність Національного банку України, як і діяльність усіх учасників процесу регулювання банківської системи підкорена головним цілям: відновленню стабільності банківської системи, зміцненню довіри усіх контрагентів і всіх учасників банківської системи, усуненню з ринку банківських послуг неплатоспроможних, нежиттєздатних банків, що негативно впливають на стабільність банківської системи.

На 01.01 2001 року режим фінансового оздоровлення застосовано до 23 банків, або 12,0 % від загальної кількості тих, що було зареєстровано (195); 38 банків знаходилися на стадії ліквідації (19,0 %).

На 01.01 2002 року до 36 банків, або 19,0 %, зареєстрованих на цей час (187), застосовано заходи впливу (посилено нагляд). На цей період на стадії ліквідації знаходилося 35 банків, що становило 18 % від тих, що було занесено до реєстру.

Основні причини, що приводять банки до категорії проблемних можна звести до трьох груп: мікроекономічні (характерні тільки для одного банку); макроекономічні; інституційні.

Мікроекономічними причинами є: неповноцінна банківська діяльність, невідповідність капіталу, суттєві недоліки у кредитній політиці – надмірна концентрація дуже великих кредитів, неточна оцінка кредитних ризиків, хибна система заохочення верхівки менеджменту, хронічна надмірність кадрів тощо.

Серед численних макроекономічних причин особливо виокремимо циклічність кон’юнктури, падіння цін, інфляцію, міжнародну валютно-кредитну нестійкість. Особливо небезпечні для банків різкі макроекономічні потрясіння.

До інституційного деструктивного середовища можна зарахувати суттєві диспропорції у структурі власності банків, що проводять свої операції у країні, недоліки у правовій і регулюючій системах, недорозвинутість фінансового, у тому числі фондового, ринку, неефективне конкурентне середовище, недостатня транспарентність, слабке корпоративне розкриття інформації і недостатність обліку.

У зв’язку з цим, великого значення набуває постійний поточний нагляд за діяльністю банків з метою своєчасного визначення проблем, які виникають, а також – у випадку необхідності – оперативного втручання органів нагляду. Під своєчасністю слід розуміти ефективне регулювання і нагляд за діяльністю банків на основі даних прогнозування, за допомогою відповідних механізмів, розвитку ситуації у банківському середовищі. Згідно з чинним законодавством України, органом, що здійснює регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій, є Національний банк України. Виконуючи дану функцію, Національний банк України з метою реалізації своїх повноважень застосовує у цих питаннях заходи впливу до конкретного банку, характер яких визначається причинами, які призвели до виникнення цих порушень, а також загальним фінансовим станом банку.

За умов ринкової нестабільності та незрілості фінансового ринку все актуальнішою стає проблема фінансової оцінки діяльності банків. З одного боку, банкам необхідно самостійно проводити внутрішній аналіз свого фінансового стану для виявлення прихованих резервів, а з іншого – виникає необхідність зовнішньої оцінки банків-контрагентів для визначення їх надійності, що дає змогу зробити банківську сферу більш прозорою і передбачливою.

Основні причини погіршення фінансового стану українських банків в багатьох випадках збігаються з причинами, що призводять до неплатоспроможності іноземних банків.

Зовнішні причини – це погіршення макроекономічних показників. Внутрішні – низька кваліфікація персоналу, відсутність диверсифікації ризиків, непродумана кредитна політика, значні адміністративні витрати, конфліктні взаємовідношення з засновниками, відсутність стратегічного планування

Аналіз фінансового стану банку будується на основі низки показників, найважливішими з яких є достатність капіталу, якість активів, ліквідність балансу, ефективність діяльності і рівня управління. Дані показники використовуються і в Україні і в закордонній практиці. Встановлені параметри знайшли свій розвиток в принципах Базельського комітету з банківського нагляду, використовуються у зарубіжних аналітичних системах, зокрема у американській системі CAMEL.

Перед тим як аналізувати різні напрямки діяльності банку, необхідно проаналізувати фінансово-економічну ситуацію у державі, оскільки вона виявляє прямий вплив на діяльність банку (особливо у разі визначення банком політики проведення активно-пасивних операцій).

Одним з методів аналізу фінансового стану банку є вивчення співвідношення реальної суми активів та пасивів, зважених на ризики. Якщо пасивне сальдо перевищує активне, то це свідчить про втрату коштів кредиторів та власників банку. Дефіцит рівний сумі власного капіталу свідчить про втрату капіталу (можливе порівняння з сумою статутного капіталу). Запропонований метод оснований на кількісному методі аналізу фінансових ресурсів, оскільки кошти банку виступають у функції обертання та платежу і передбачає контроль появи “фінансової діри” банку та оцінку її обсягу.

Наявність дефіциту свідчить про втрату платоспроможності, тобто коштів банку, які обліковуються як на балансових, так і на позабалансових рахунках, і вираховується як різниця між потенційними та реальними фінансами банку на певний час.

Оцінка якості суми загальних активів (СЗА) і прогресивності їх структури здійснюється за допомогою системного аналізу активів банку, що передбачає розгляд окремих груп активів і пасивів у загальному їх обсязі зважених на ризики.

До суми відрахувань (СВА) за групою активів належить сума зважених на ризики активів, а саме:

                          заборгованість за кредитами та депозитами;

                          дебіторська заборгованість;

                          нараховані доходи, що однак не сплачені у строк;

                          вимоги за ризиковими операціями (надані гарантії тощо);

                          розрахункові документи не сплачені в строк.

Врахуванню підлягає частина активів, яка визначена втраченою на конкретну дату.

Сума реальних активів (СРА) розраховується як різниця між сумою загальних активів (СЗА) та сумою відрахувань (СВА), тобто СРА = СЗА – СВА.

Під час аналізу суми загальних пасивів (СЗП), пасиви поділяються на окремі групи: акціонерний капітал та зобов’язання.

До суми відрахувань (СВП) за групою пасивів належать нараховані, але не сплачені витрати.

Сума реальних пасивів (СРП) розраховується як різниця між сумою загальних пасивів (СЗП) та сумою відрахувань (СВП), тобто СРП = СЗП – СВП.