ДІЛОВЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК ЧИННИК РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕКТИВУ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено сутність проблеми та стан її вивчення, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу, завдання, теоретико-методологічну основу, наведено дані про апробацію роботи, її структуру та обсяг.

У першому розділі – Теоретико-методологічні засади дослідження соціально-психологічних проявів організації діяльності педагогічного колективу – здійснено аналіз проблеми у науковій літературі, визначено особливості організації діяльності педагогічного колективу та загальних її характеристик – «цілеспрямованість», «вмотивованість», «інтегрованість», «структурованість», «узгодженість», «результативність», а також виявлено специфіку соціального спілкування, зокрема ділового, як чинника, що опосередковує зазначені властивості. Слід зауважити, що акцент зроблено саме на результативності діяльності колективу як визначальному факторі спільної діяльності групи.

Стосовно поняття «результативність» діяльності варто підкреслити, що в дослідженнях теми індивідуальної та спільної діяльності малих груп і колективів різних рівнів та спрямованості зазначений термін співвідноситься із «продуктивністю», «ефективністю» та «успішністю» (Г. М. Андрєєва, Н. П. Анікєєва, А. Л. Журавльов, А. В. Петровський та ін.).

Р. С. Немов розглядає «результативність» спільної діяльності як інтегративну властивість колективного суб’єкта діяльності, здатність набути позитивного досвіду. Г. М. Андрєєва наголошує, що «результативність» найчастіше зводиться до поняття «продуктивності» діяльності групи. Однак необхідно виокремити показники «продуктивності» - ефективність, задоволеність членів групи трудовою діяльністю в колективі, емоційна задоволеність індивіда групою.

У ході визначення сутності поняття «результативність» слід звернутись до положення О. М. Леонтьєва про те, що за результатом можна визначити, чи досягнуто мету діяльності. Також важливим є акцентування уваги на тому, що із діяльністю пов’язані певні емоційні переживання, що залежать від задоволення потреби, яка опосередковує мету. Тобто результат діяльності постає як реалізація предметної сторони, а також як суб’єктивна реакція або оцінка результату діяльності людиною. Тому підставою для виокремлення параметрів результативності є можливість розподілу усієї сукупності завдань, що виконуються, на – виробничі і соціально-психологічні.

Водночас, необхідно розглянути позицію А. В. Петровського про те, що треба розрізняти «результативність» і «успішність». Так, якщо критерії ефективності оцінки, що приймаються, можуть кількісно вимірюватись, то ми говоримо про «результативність» як синонім ефективності (об’єктивна оцінка досягнень). Якщо до означених критеріїв додаються психологічні моменти, які не можна кількісно вимірювати, то використовуємо «успішність» (суб’єктивна оцінка досягнень).

А. Л. Журавльов використовує поняття «ефективності» в контексті співставлення результату із витратами на його досягнення.

Однак «результативність» діяльності колективу як відношення між результатом, який досягнуто (за певним критерієм), до того, що є максимально досягнутим або до запланованого, не є поняттям однозначним у тлумаченні, тому що не завжди припускає позитивний (такий, що задовольняє) результат.

Щодо дефініції понять «організація», «колектив», «педагогічний колектив». Традиційно поняття «організація» вирізняє такі смислові концепти – процес перетворення не підпорядкованого, випадкового у підпорядковане; певний результат цього процесу; особливості зв’язку елементів процесу. На думку В. Г. Афанасьєва, зміст означеного підпорядкування пов’язаний із гармонічним поєднанням суб’єктивної (свобода) і об’єктивної (необхідність) активності.

Відтак, організованість слід розглядати як здатність колективу (тобто організації) зберігати стійкість власної структури й динамічності її функцій. Таким чином, організованість визначає характер залежності колективу і середовища: чим вищою є організованість, тим гнучкіша залежність організації від середовища (О.С.Чернишов). Водночас підвищується залежність середовища від організації. Необхідно підкреслити, що організованість зумовлює і саморефлектування організації, а саме: чим вищою є організованість, тим більше має прояв ставлення колективу до себе як до суб’єкта (Л. О. Петрушенко, Н. О. Куртіков).

Варто зауважити, що серед соціальних інститутів типу “виробничий колектив”, “академічна група” – особливе місце займає педагогічний колектив, як  така організація, в рамках котрої відбувається складна взаємодія різних психологічних явищ. Задля набуття єдності у такій групі, необхідно задіяти різні психологічні механізми, що забезпечують узгодженість індивідуального і колективного полюсів цілісного суб’єкта діяльності.

Сучасні соціокультурні трансформації ще більш посилюють контактність членів групи, що призводить до максимальної залученості особистості в організацію колективу. Власне це й спричиняє підвищення значущості впливу двох чинників на ефективність діяльності педагогічного колективу – безпосереднього спілкування й опосередковуючих психологічних та соціальних факторів (Б. Д. Паригін).

Проте принагідно зазначити, що не зважаючи на важливість товариських стосунків у колективі, міжособистісні стосунки варто розглядати через призму змісту діяльності, а значить і в рамках офіційних взаємовідносин, ділового спілкування (Л. П. Буєва).

У контексті вищезгаданої проблеми постає необхідність розмежування понять «колектив», «організація», «педагогічний колектив». Різниця між «колективом» і «організацією» полягає у тому, що організація визначає мету, матеріальні засоби, час й підпорядкованість дій для її досягнення. Водночас колектив виступає реальним носієм організації й вирізняє певні рівні, а саме: морально-психологічний зміст, особистісні чинники, цінності, норми, традиції та ін.

В цілому поняття «колективу» є достатньо дослідженим у психолого-педагогічній науці. У роботах О. С. Залужного, М. Г. Казакиної, А. С. Макаренка було розкрито проблему впливу колективу на особистість. Т. Є. Коникова, Т. М. Мальковська, Л. І. Уманський висвітлили роль особистості у становленні колективу. Специфіку взаємодії лідера і підлітково-юнацьких спільнот описано Р. Л. Кричевським, Л. І. Новиковою, В. О. Сухомлинським. Зрештою О. О. Бодальов, С. В. Кондратьєва, Є. С. Кузьміна, А. В. Петровський представляють різні аспекти міжособистісних взаємин у колективі: механізми виникнення стосунків між людьми різних вікових категорій і соціальних груп, чинники їх розвитку, особливості виявлення у діяльності та спілкуванні, сприйняття людей один одним та ін. Проблема згуртованості колективу висвітлюється в працях Л. О. Карпенко, В. В. Шпалінського, М. Г. Ярошевського (як результат ціннісно-орієнтаційної єдності членів групи); О. І. Донцова, Ю. Є. Дубермана, Ю. Л. Неймера (єдність дій, поведінки індивідів, які залучені у групу); П. І. Трет’якова, Т. І. Шамової (найважливіша характеристика діяльності школи); О. Г. Кирпичника, Р. С. Немова (дослідження згуртованості учнівських груп); Л. М. Лутошкіна, Л. І. Уманського (молодіжних організацій); Р. Х. Шакурова (згуртованість педагогічного колективу).

Розглядаючи питання сутності педагогічного колективу як професійної спільноти, слід звернутись до теоретичних положень О. І. Донцова, який в рамках концепції про предметно-ціннісну єдність як провідного чинника інтеграції колективу, визначає показники стану педагогічного колективу. Зокрема, дослідник пропонує таку класифікацію: цілісність (взаємозалежність, гармонійність); організованість (взаємодія, керованість); ефективність (продуктивність, задоволеність); цілеспрямованість (ціннісне і нормативне орієнтування); згуртованість (сумісність, довірливість); динамічність (мобільність, стійкість); самостійність (автономність, незалежність, свобода, захищеність).

Однак потрібно зауважити, що важливим аспектом і показником успішності діяльності педагогічної спільноти є особливе місце в якій займає ділове спілкування.

Важливо підкреслити, що ділове спілкування відіграє у соціокультурному житті педагогічної спільноти суттєву роль. У ході соціальної взаємодії та інформаційного обміну між членами колективу утворюються певні уявлення. У зазначених процесах соціокультурні функції набувають стійких культурних форм: взірці взаємодії і поведінки, цінності, норми. Саме в такому середовищі підтримується і транслююється культурний досвід у знаковому, поведінковому, організаційному проявах.

Сучасний педагогічний колектив – це комунікаційна система, що сама розвивається, динамічно реагує на актуальні зміни, які відбуваються у соціумі, й забезпечує розмаїття та альтернативність шляхів становлення особистості завдяки варіативності.

У діловому спілкуванні як особливому процесі, що забезпечує зближення індивідів, у встановленні контактів задля одержання оптимальних результатів професійної діяльності зацікавлені усі члени педагогічної спільноти. Ділове спілкування – багатофункціональний процес практичної взаємодії між людьми, що породжується потребами спільної діяльності. Окрім цього, ділове спілкування є специфічною формою спілкування, обміном інформацією через системи знаків і символів, коли інформація передається цілеспрямовано, а приймається вибірково, і взаємодія здійснюється у відповідності із певними правилами і нормами.

До найсуттєвіших властивостей педагога, члена педагогічної спільноти, слід віднести: – по-перше, стійкі індивідуальні характеристики психіки, які виявляються в індивідуально-типологічних особливостях, по-друге, відносно стійкі соціально-психологічні властивості, що відображаються у специфіці сприйняття або надання інформації.

У зазначеному контексті постає проблема визначення комунікативної успішності як вагомої властивості, що є передумовою результативності діяльності як педагога, так і колективу в цілому. Комунікативна успішність досить часто розглядається поряд із поняттям «соціальний інтелект», комунікативна і соціальна компетентність, соціальна обдарованість, соціально-перцептивні уміння і навички, лідерство (Ю. Д. Бабаєва, Т. П. Гаврилова, Ю. М. Жуков, Н. В. Калініна, В. М. Куницина, М. П. Матюшкін, В. С. Юркевич та ін.).

На сучасному етапі розвитку суспільства із появою інформаційно-комунікативних систем, комунікаційних моделей, які виконують функції посередників у взаємодії, комунікації, виникає ситуація «подвійного перекладу», коли із процесу ділового спілкування виключається діалог свідомостей, обмежуються способи внесення коректив у процес розуміння інформації, звужується смисловий простір ділової взаємодії. На відміну від міжкультурної комунікації, у якій «культурна дистанція» може бути зумовлена внутрішньою позицією людей, їх картиною світу, у діловому спілкуванні провідна роль належить поняттю інформаційно-комунікативної компетентності.

Таким чином, ділове спілкування - це вид соціального спілкування, котрий варто розглядати як соціально-культурну активність, що має протиріччя, пов’язані із стремлінням особистості до творчої самореалізації і залученням її до системи соціокультурної взаємодії. Ієрархічність структури, чітке дотримання певних встановлених нормах і кодів поведінки, з одного боку, можуть заважати самоорганізації, спрямованості до діалогу і спільної діяльності, а з іншого, відображають підпорядкування жорстким організаційним правилам, тому що раціоналізація комунікацій оформлює її як операцію передання інформації, руйнує акт взаємообміну символічних форм смислів між суб’єктами соціального спілкування.

Також варто зазначити, що результативність діяльності педагогічного колективу пов’язана із комунікативною успішністю, яка складається із контактності, комунікативної сумісності та адаптованості членів спільноти.

У другому розділі – Виявлення особливостей взаємозв’язку між специфікою організації процесу ділового спілкування і результативністю діяльності педагогічного колективу – обґрунтовано принципи організації експериментальної частини дослідження, представлено методичний апарат і конкретизовано умови проведення експериментальної роботи, здійснено психологічний аналіз результатів дослідження.

Для досягнення мети і вирішення завдань експериментального дослідження нами було розроблено діагностичний комплекс, що включав низку психодіагностичних методик і математико-статистичних методів. Зокрема, для визначення зв’язку між показниками організації процесу ділового спілкування і результативності діяльності колективу нами було застосовано:

1)                      експрес-методику визначення рівня розвитку психологічного клімату групи та чинників його формування (О. Ю. Шалито, О. С. Михалюк);

2)                      методику «Пульсар» для визначення рівня розвитку колективу, результативності діяльності колективу (Л. Г. Почебут);

3)                      тест FPI – «Фрайбурзький особистісний опитувальник»  задля встановлення адаптованості членів колективу, позитивних та негативних проявів у спілкуванні (Дж. Фаренберг, Р. Хемпел, Ґ. Селг);

4)                      опитувальник «Шкали організаційних парадигм» Л. Л. Константіна для виявлення провідних принципів, якими оперує організація (модифікація Л. О. Ліпатова).

У констатувальному експерименті брали участь педагогічні колективи м. Кіровограда: загальноосвітньої школи № 29 (надалі ­– ЗОШ) – 50 осіб; Кіровоградський комунальний заклад “Навчально-виховне об’єднання природничо-економічно-правовий ліцей спеціалізована школа І-ІІІ ступеня № 8” (надалі ­– Ліцей) – 50 осіб; обласний дитячо-юнацький центр (надалі – ДЮЦ) – 30 осіб .