Трансформація концепції людського розвитку

Короткий зміст

З моменту набуття Україною незалежності все більш загострюється питання про вибір стратегії розвитку держави у довгостроковій перспективі. Актуалізація проблеми людського розвитку в умовах глобалізації є наслідком збільшення соціальної орієнтації економіки розвинених країн з одночасним загостренням проблем нерівномірності розвитку населення країн, що розвиваються. Сучасні принципи формування соціально-економічної політики демократичних держав ґрунтуються на засадах пріоритетності людського розвитку, тобто необхідності розвитку людини в інтересах людини і власними силами людини. Обрання сталого людського розвитку як однієї з цілей такої стратегії є основою подальшого розвитку українського суспільства. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого (з позицій людського розвитку) середовища – економічного, політичного, екологічного.

Взаємозв’язок економічного зростання й людського розвитку вивчався впродовж тисячоліть. Аристотель (384–322 рр. до н.е.) вважав, що багатство – це явно не те благо, до якого ми прагнемо, оскільки воно всього лише корисне для досягнення чогось більшого, і підкреслював необхідність відрізняти добре політичне рішення від поганого з погляду того, чи сприяє воно добробуту людей [10, с. 360]. Отже, Аристотель визнавав, що економічне зростання є засобом, а не метою.

Засновники кількісної економіки – В. Петті (1623–1687), А. Кетле (1796–1874), А. Лавуазьє (1743–1794), а також представники класичної політекономії – А. Сміт (1723–1790), Т. Мальтус (1766–1834), Д. Рікардо (1772–1823), Д. Мілль (1806–1873) підтримували цю ідею [102; 146; 151; 171; 194].

На погляд В. Петті, вбачається доцільним те, що ми звемо багатством, майном чи запасом країни, і що є результатом попередньої чи минулої праці, не вважати чимось відмінним від живих діючих сил, а оцінювати однаково [171, с. 82].