КОҐНІТИВНІ ЧИННИКИ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотези та завдання дослідження, методологічну основу і методи, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію результатів, публікації, структуру дисертації.

У першому розділі – „Теоретичні засади дослідження суїцидальної поведінки у підлітків” – здійснено аналіз основних теоретичних підходів до висвітлення у психології проблеми суїциду, а також методологічні засади, прийоми аналізу, характер застосування понятійно-категоріального апарату.

Теоретичне дослідження включало три етапи: уточнення самого поняття “суїцидальність” (історико-культурний контекст); з’ясування його соціально-психологічного змісту; розкриття феномена “суїцидальність” на предметному ґрунті підліткового віку. Відповідно до представленої логіки висвітлення матеріалу сформовано три підпункти теоретичної частини дослідження.

 Зазначено, що історична мінливість поглядів на самогубство, притаманна різним культурам, а також з’ясовано загальний соціокультурний контекст табуювання (або ж прийняття) самогубств.

Заборону на самогубство, притаманну й сучасності, було сформульовано у рамках родового суспільства. Праці Платона й Арістотеля дають приклад ставлення до самогубства як капітуляції перед життям; позитивний ідеал – героїка та мужність у зустрічі з життєвими труднощами. Така аксіологія пов’язана з первісним самосприйняттям людини як частини родового колективу: замах на власне життя є посяганням на життя колективне. З розпадом полісного устрою, як засвідчують праці Ціцерона, Плутарха, Сенеки, Епікура, Епіктета й М. Аврелія, змінюється і ставлення до самогубства. З’являється своєрідна суїцидальна етика – регламентаційні норми, які визначають не тільки можливість, а за певних обставин і доцільність самогубства.

З утвердженням християнства виникає категорична заборона суїцидальних актів. Негативні причини: 1) богословська – людина „образ Бога”, відтак, самогубство – замах на Творця; 2) соцієтальні: а) юдейські витоки прищепили самоатрибуцію християн як „обраного народу”, у такий спосіб відродилось первісне родове уявлення про цінність людини як члена колективу, людина втратила „самотність”, увійшовши до тіла Церкви; б) до утвердження в якості державної релігії християнство функціонувало на рівні громад, таким чином самогубство знову ж таки проявлялось як замах на колективну цілісність. Утім, окрім негативних існували й позитивні застороги проти самогубств: 1) богословські – вчення про страждання як просвітлення. Саме через страждання людина могла наблизитись до образу Христа. Життєві труднощі перетворились з перепон на обставини, що уможливлювали становлення людини як істинного християнина, ставали фактично бажаними. Соціальна самотність модифікувалася на „усамітнення” з метою досягнення релігійного ідеалу, що набуло прояву в інституті чернецтва; 2) соцієтальні – як засвідчують „Послання апостолів”, праці Августина Блаженного та інших авторів, у християнських громадах була нормативною тісна комунікація, моральна та матеріальна підтримка, що контрастувала з загальною соціальною атомізацією, притаманною пізній античності. Поєднання негативних та позитивних засторог уможливило утвердження аксіології, за якою самогубство не тільки протизаконне, а й особистісно недоцільне.

В сучасних умовахі, згідно з дослідженнями Е. Дюркгайма та М.О. Бердяєва, загальним соціальним чинником суїцидальної поведінки в умовах європейської культури виступила аномія (беззаконня). Секуляризація культури та розпад патріархальної родини усунули антисуїцидальні норми, що були сталими в рамках християнства в часи середньовіччя. О.М. Моховиков і В.В. Суліцький простежили історичну мінливість ставлення до самогубств. Аналіз наукових підходів до даної проблеми показав соціально-психологічну феноменологію суїцидальної поведінки.

На основі матеріалу, проаналізованого у даному розділі, було зроблено такі висновки: 1) існують позитивні та негативні чинники запобігання суїцидальній поведінці, які проявляються ефективно лише у сув’язності; 2) об’єктивною основою цих чинників виступає: а) соцієтальність (причетність /непричетність до групи), б) екзистенційно-сенсова аксіологія, що може проявлятися у вигляді релігійних, політичних чи метафізичних проектів життя індивіда.

Аналіз психологічної літератури дозволив розглянути соціокультурні передумови та соціально- й індивідуально-психологічні чинники настання суїцидальності; здійснено аналіз суїцидальних проявів.

Відзначено поширеність у психології хибної інтерпретації поглядів Е. Дюркгайма. Зокрема аномічність, альтруїстичність і еґоїстичність розглядаються як „три типи суїцидальних акцій” (В.А. Бачинін) або ж способи їхньої „класифікації” (В.В. Суліцький). Проте аномічність виступає не безпосереднім чинником самогубства, а лише загальною соціокультурною передумовою. Альтруїстичність і еґоїстичність – мотиваційними чинниками, які справді уможливлюють два окремих типи суїцидальних актів, передумовою яких виступає аномічність. Так, альтруїстичні самогубства здійснюються задля сприяння іншій особі, групі чи цінності. Суб’єкт вважає себе завадою для інших, а власну смерть – доброчинністю. Еґоїстичні самогубства мають протестний характер. Індивід вважає себе недостатньо поцінованим малою групою або ж суспільством взагалі, і цим актом демонструє неприйняття наявного становища. Г.В. Старшенбаум виділяє тип самогубств, за яким перебуває самонеприйняття. Цей акт проявляється як крайня форма аутоагресії. Самогубство раціоналізується як винесення вироку за справжню чи уявну провину. В.В. Суліцький вказує на існування псевдосуїцидальних проявів. Метою дій є не замах на власне життя, а реалізація фрустрованої потреби; погроза вчинення суїциду – лише шантаж. Проте і псевдосуїцидальні спроби можуть закінчуватись фатально, але, зазвичай, з необережності самих же суб’єктів. Окрім загальної соціокультурної аномії у літературі виділяється й низка інших факторів, що можуть зумовлювати альтруїстичні, еґоїстичні, самонеприйнятливі та псевдосуїцидальні замахи на власне життя. Так, З. Фройд розглядав суїцид як прояв „танатосу” – інстинкту смерті. К. Юнґ вважав самогубство спробою усунути страждання від невідповідності, породжених архетипно духовно-ціннісними орієнтаціями та наявним соціокультурним становищем. Поширеним є біологічний підхід до проблеми, згідно з яким порушення у роботі гіпофізу й обміну речовин, загальна спадковість, а також вплив природного середовища виступають факторами ризику, проте однозначно не зумовлюють скоєння суїцидальних актів (М. Гамон, П. Бреґґ, В.А. Розанов).

Шляхом теоретичного аналізу нами з’ясовуються особливості суїцидальної поведінки у підлітків; вказується на зв’язок суїцидальності зі специфікою особистісного становлення у підлітковому віці та з рисами підліткової субкультури.

Згідно з дослідженнями В.В. Суліцького, імпульсивність і рішучість – це риси, притаманні особистості суїцидента. Вагомо, що ці риси загалом спостерігаються й у підлітків. О.Б. Старовойтенко виділяє такі чинники суїцидальної поведінки у підлітків: хиби освіти, виховання та професіоналізації; складності адаптації в суспільстві; збідненість прямих та опосередкованих стосунків з іншими людьми; невідповідність нав’язуваних оточенням способів поведінки; дистанція між ідеальними очікуваннями та реальними наслідками особистих вчинків; відсутність навичок рефлексії; неприйняття значущим оточенням результатів самовираження; перебільшення найближчим оточенням підлітка рівня його дорослості тощо.

Серед чинників суїцидальної поведінки у підлітків особливе місце належить чиннику суґестивному, що зокрема у юнаків проявляється як „ефект Вертера”. Показово, що навіювання як мотив суїцидальної поведінки має значний вплив саме у підлітковому віці, а також в родинах, в яких коїлись самогубства, та в різних релігійних сектах. Поширеність суґестивного чинника та той факт, що підлітки, як правило, відкрито чи іномовно повідомляють про свої наміри, а також залишають „послання”, в яких звертаються до друзів і винуватців їхнього вчинку, є підставою вважати характерною рисою суїцидальності у підлітковому віці наявність „суїцидальних сценаріїв”. У виробленні суїцидальних сценаріїв першорядна роль належить коґнітивному чиннику. Зокрема має місце така структура становлення суїцидального сценарію:

а) завваження суїцидального акту (джерелом може виступати повідомлений досвід інших осіб чи персонажів літератури, фільмів тощо). При чому цей акт значимий не як такий, а з огляду на ті „позитивні” наслідки, які він несе – прояв любові близьких осіб (або ж їхня радість у випадку самогубства, яке не вдалось), їхня помста винуватцю самогубства, докори, сумління й страждання винуватців, підтвердження в такий спосіб щирості власного почуття чи переконання (суїцид як арґумент) тощо;

б) прийняття завваженого досвіду в якості поведінкового взірця, суїцидальний акт стає етично нормативним. У спілкуванні активно відстоюється правомірність самогубств, оточуючі поділяються на дві категорії – „своїх”, які схвалюють таку етичну оцінку, та „чужих”, що її заперечують;

в) оформлення й повідомлення суїцидального тексту, що включає пресуїцидальні обставини, суїцидальні дії та постсуїцидальні наслідки. Пресуїцидальність тлумачиться як сукупність обставин, які з неминучістю підштовхують персонажа оповіді до самогубства. Виділяються остаточні приводи (слова, вчинки, символи тощо), з проявом яких стає неможливою відмова від самогубства. Визначається й до дрібниць деталізується спосіб скоєння самогубства (час, місце, знаряддя тощо); передбачаються і власні почуття, реакція на відчуття, останні думки та слова. Постсуїцидальність включає реакцію оточуючих і „власну присутність” під час неї;

г) аналіз життєвих обставин, які спонукають або відволікають від реалізації виробленого сценарію. Кожна подія накладається на коґнітивну схему, вписується у зміст оповіді, тлумачиться як епізод пресуїцидальності, з відповідними, заздалегідь оформленими способами реагування. На цьому етапі підліток розглядає себе й оточуючих лише як персонажів виробленого сценарію. Самогубство стає лише епізодом їхнього прояву.

У другому розділі – „З’ясування особистісних і соціальних чинників суїцидальної поведінки у підлітків. Констатуюче дослідження” – розглядаються принципи організації емпіричного дослідження, викладається зміст застосованих методик і одержані результати констатуючого плану.

Суїцидальність тлумачиться як прояв, зумовлений єдністю соціально- та індивідуально-психологічних чинників. Відповідно, з розкриттям методологічних основ емпіричного вивчення суїцидальності, конкретизації особистісних проявів, які пов’язані з суїцидальною поведінкою  та соцієтальних характеристик підліткових груп, представники яких вдавались до суїцидальних актів.

У емпіричному дослідженні розкриваються засади опредметнення суїцидальних проявів у підлітків й соціально- та індивідуально-психологічних чинників їхнього становлення.

Дослідження суїцидальної поведінки має на меті виявлення основних ситуативних причин і особистісних рис, що спричинили формування суїцидогенного конфлікту. Основними методами вивчення суїцидальної поведінки є спостереження, оцінювання стану і поведінки суїцидента, тестування з метою оцінювання соціально-психологічної дезадаптації. Дослідження суїцидальних проявів не може розгортатися відособлено без  інформації щодо розвитку соцієтальних характеристик груп, у яких перебувають суїциденти. Особливо це стосується дослідження поведінки підлітків, для яких субгрупові цінності зазвичай є визначальними. Саме тому, згідно з гіпотезою, вважалося за доцільне брати до уваги розвиток рефлексії, спільної діяльності та соціометричні характеристики підлітків з проявами суїцидальної поведінки й осіб, які входять до груп, у яких вони перебувають.

Констатуюче дослідження складалося з кількох етапів, викладено послідовність констатуючого дослідження, зміст методичного інструментарію й отримано результати з вивчення індивідуально-психологічних факторів і проявів суїцидальної поведінки (перший етап констатуючого дослідження).

Основну вибірку дослідження загалом становили 120 осіб. З них 8 учнів (13-14 років), що вдавалися до суїцидальних спроб. Учні навчалися у 7 та 8 класах шкіл-інтернатів  Луганської області (із 8 учнів по 2-є навчалися в одному класі). Також дослідженням були охоплені 112 учнів класів, в яких вони навчалися (4 класи). До контрольної вибірки увійшли 60 учнів 7-го та 8-го класів тих самих шкіл-інтернатів, жоден учень з яких не вдавався до суїцидальних спроб. Дослідження особистісних чинників суїцидальної поведінки здійснювалось протягом 2002-2005 років.

Безпосередньо на першому етапі констатуючих досліджень вивчались особистісні характеристики підлітків, що вдавались до суїцидальних спроб (8 осіб).

На першому етапі дослідження були застосовані такі методики: 1) тест Обозова-Щокіна – для визначення ступеня рішучості, показника, який, згідно з В.В. Суліцьким, вірогідно, впливає на швидкість прийняття рішення про самогубство; 2) опитувальник Басса-Даркі – для визначення ступеня агресивності, зокрема спрямування деструктивних дій на себе; 3) опитувальник Ч. Спілберґера – для визначення ситуативної й особистісної тривожності, показників, які, імовірно, можуть свідчити про схильність до аутоагресії; 4) невербальні (проективні) методики ТАТ (тематичний апперцептивний тест) і тест Сонді, які уможливлюють з'ясування особистісних чинників суїцидальної поведінки. Окрім згаданих методик використовувався метод спостереження, зокрема візуальна експертна оцінка емоційного стану суїцидентів, що дає змогу своєчасно реагувати на будь-які зміни у поведінці досліджуваних. Дані, які були отримані за цим методом, перевірялися за допомогою кольорового тесту М. Люшера, що допомагало з'ясувати причини, умови та приводи суїцидальних спроб.

Аналіз ступеня рішучості у суїцидентів показав, що середній показник за опитувальником Обозова-Щокіна дорівнював – 23,6 бала, що за усталеною шкалою тлумачення результатів тесту відповідає 3-у ступеню та інтерпретується як „досить рішуча людина”. За результатами опитувальника Ч. Спілберґера були отримані дані, що вказували на притаманність підліткам 3-го та 4-го ступеня тривожності за 4-рівневою шкалою інтерпретації В.В. Суліцького: 3 ступінь – 65-74 бали – стан підвищеної самодеструкції та неадекватної оцінки ситуації; 4 ступінь – 75-80 балів – афективний стан, вірогідність аутодеструктивних дій. Отримані дані корелюють з показниками за опитувальником Басса-Даркі (r = 0,786, при р£ 0,01). Отримані результати корелюють і з показниками за тестом Сонді, що інтерпретується як "наявність суїцидальних тенденцій" та "підвищений суїцидальний ризик" (r = 0,785 при р£ 0,01). Інтерпретація цих показників дозволяє зробити висновок, що під час збудження й підвищення особистісної та ситуативної тривожності при зовнішньому спокої має місце гостре відчуття образи та провини. Якщо ці переживання не знаходять виходу у поведінці у вигляді роздратування, то зростає ймовірність аутоагресивних вчинків – як реакції на зовнішні подразники.

На другому етапі дослідження  розкриваються соцієтальні умови, в яких перебувають підлітки, та з’ясовується можливість їхнього впливу на становлення суїцидальної поведінки.

Мета другого етапу констатуючого дослідження – вивчення розвитку особистісної та соціальної рефлексії, соціометричних характеристик груп та розвитку спільної діяльності. Об’єкт дослідження – підлітки основної (120 осіб) та контрольної (60 осіб) вибірок. Дослідження соцієтальних характеристик проводилось протягом 2002-2005 років.

Даний етап констатуючого дослідження складався з таких серій.