Макаренко В.А. Соціальний захист населення: проблеми та тенденції розвитку

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюється ступінь її розробленості, визначаються об’єкт і предмет дослідження, формулюються мета, завдання, описується теоретико-методологічна основа і використані методи дослідження, викладається наукова новизна та практична значимість роботи, наводиться інформація про апробацію роботи та публікації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження соціального захисту населення” висвітлює стан наукової розробленості теми, містить понятійно-сутнісну характеристику соціального захисту, аналіз його інституційного та діяльнісного потенціалу. В першому підрозділі акцентується увага на визначенні концептуального підходу до розуміння соціальної сфери та її соціозахисної функції. Дисертантом пропонується вивчення цієї тематики у межах структурно-діяльнісної парадигми як моделі постановки та вирішення проблеми динаміки суспільства і процесів його самовідтворення. Виходячи з цього, соціальна сфера в цілому та соціальний захист зокрема визначені в роботі як діалектична єдність певних структурних та діяльнісних компонентів. У якості структурних виступають відповідні формалізовані соціальні спільноти, що займають різне становище у стратифікаційній моделі суспільства. Діяльнісний аспект представлений соціальними практиками, які члени суспільства відтворюють у своєму повсякденному житті.

Необхідність інтерпретації поняття “соціальна сфера” в контексті дослідження соціального захисту обумовлена тим, що традиційно у науковому дискурсі ці дефініції досить тісно пов’язані та навіть інколи ототожнюються. Автором соціальна сфера тлумачиться як простір відтворення реального повсякденного життя, розвитку і самореалізації соціальних суб’єктів, яке відбувається шляхом поєднання елементів соціальної структури та сукупності соціальних практик. Тобто соціальна сфера виступає у просторово-часовій єдності і як цілісна підсистема функціонування та розвитку суспільства, в якій реалізується його соціальна функція, і як наскрізна соціальна якість суспільства, виражена в активності стосовно відтворення умов свого існування, що її проявляють масові соціальні суб’єкти. Останні частково підкоряються структурам, з яких складається соціальна сфера як підсистема суспільства, а частково їм протистоять, стимулюючи інституційні зміни.

Встановлено, що соціальна сфера як елемент суспільної системи відповідає за забезпечення достатнього, з точки зору прогресу людського розвитку, рівня добробуту, доступності основних життєвих благ для більшості населення і характеризується соціальною структурою, котра базується не на класовій поляризації, а на широкому спектрі соціальних верств, різниця в становищі яких не носить дезінтеграційного характеру. Інституційні складові соціальної сфери повинні створювати можливості соціальної мобільності, переходу в більш високу дохідну професійну групу; гарантувати необхідний рівень соціального захисту, участь населення в управлінні підприємством та державою, розвиток соціальної, трудової та підприємницької активності; самореалізацію людини, свободу вибору, розвитку своїх здібностей, в тому числі і на ринку праці. Концептуальна модель соціальної сфери передбачає забезпечення захисту соціально-економічних та культурних інтересів кожного громадянина, гарантій суспільної безпеки з дотриманням принципу соціальної справедливості та державної відповідальності за соціальне відтворення людини, інших суб’єктів життєдіяльності. З точки зору дисертанта, саме ці засади і складають основу соціально орієнтованої ринкової держави.

В діяльнісному аспекті як сукупність прийнятих в суспільстві соціальних зв’язків та відносин, традиційних видів діяльності, навичок спілкування, звичаїв соціальна сфера виступає простором, у якому розкриваються основні способи соціального буття, можливі в умовах сьогодення. Ці сталі системи взаємопов’язаної та взаємно орієнтованої рольової поведінки соціальних суб’єктів визначаються поняттям “соціальні практики”.

Таким чином, структурно-діяльнісне тлумачення соціальної сфери дозволило визначити соціальний захист як діалектичну єдність інституційних утворень та соціальних практик, спрямованих на забезпечення задоволення потреби громадян у соціальній допомозі і захисті шляхом дотримання найважливіших соціальних прав і досягнення прийнятного рівня життя членів суспільства. Сутність соціального захисту полягає в забезпеченні певної цілісності управлінських впливів влади та спонтанних дій різноманітних суспільних сил, викликаних необхідністю створення неконфліктного соціального простору реалізації основних потреб та інтересів членів соціуму.

Виходячи з такого розуміння соціального захисту, аналіз сучасних трансформаційних процесів передбачає два основні напрямки. В межах першого напрямку, який розглядається в другому підрозділі, соціальний захист виступає як соціальний інститут, що перебуває у стадії становлення, реалізуючи певний інституціональний потенціал.

Розуміючи під потенціалом сукупність засобів, запасів, сил, які є в будь-якій галузі, в роботі запропоновано інституціональний потенціал трактувати наступним чином. З одного боку, – через наявність низки умов, які є необхідними та достатніми для утворення певних інституційних форм, а саме: життєва необхідність для суспільства тих функцій, які виконуються даною сферою діяльності; тривалість просторово-часової перспективи, тобто історичність; наявність специфічної соціальної поведінки, яка втілює взаємозалежність індивідів у систему взаємодії; релевантність норм і вимог даної форми діяльності для абсолютної більшості членів даного суспільства. З іншого, – у більш широкому контексті – через здатність вже усталеного соціального інституту впливати на інституційні зміни, на створення нового аксіонормативного порядку в соціумі, на механізми репродукції і розвитку суспільної системи.

З точки зору нагальної необхідності для суспільства тих функцій, які покликаний виконувати соціальний захист, в Україні склались необхідні умови для реалізації його інституційного потенціалу. Це обумовлюють виділені в дисертації чинники, що формують попит на соціальний захист. До них відносяться зниження природного приросту населення; старіння населення; збільшення числа самотніх громадян похилого віку, утримання яких здійснюється в основному не зусиллями сім’ї, а за рахунок суспільства; зростання безробіття серед молоді, жінок і сільського населення; збільшення соціального розшарування населення; гострота житлових проблем; зростання злочинності, наркоманії й алкоголізму, особливо серед молоді та підлітків; виникнення різного роду надзвичайних ситуацій (військового, етнічного, техногенного й екологічного характеру).

Встановлено, що в радянському суспільстві інститут соціального захисту хоча і набув певної історичності, вираженої у тривалості просторово-часової перспективи, все ж не отримав повноцінного розвитку, і в сучасному українському суспільстві відбувається процес його інституціоналізації, причому як в аспекті трансформації старих інституційних форм, так і з точки зору формування нових інституцій та відносин, викликаних потребами сьогодення.

У ринкових умовах недостатньо однієї лише системи гарантій підтримки і соціального захисту нужденних і малозабезпечених верств населення. Паралельно з цим потрібно створення гарантій забезпечення кожному дієздатному члену суспільства можливості реалізовувати себе в трудовій діяльності й одержувати за це матеріальну винагороду, достатню для підтримання високого життєвого рівня.

Використані в роботі матеріали соціологічних досліджень провідних науковців та дані, отримані особисто, дозволяють стверджувати, що в українському суспільстві поки що відсутні ті умови, при яких стає можливим стимулювання індивідуалізму та особистої відповідальності населення стосовно власного соціального захисту в ринковій економіці. На сьогодні недостатньо сформована законодавча база системи соціальних гарантій та економічних механізмів їхньої реалізації. До того ж, у більшості населення ще зберігаються завищені очікування стосовно допомоги держави, і люди не готові діяти самостійно, навіть для забезпечення необхідних умов життя собі і своїй родині. Вірогідно, це є однією з головних причин того, що соціальний захист ще не сприйнятий суспільною свідомістю в якості самостійного соціального інституту, тобто, на наш погляд, процес інституціоналізації не можна вважати закінченим.

Така ситуація може пояснюватись тим, що паралельно з впровадженням цілеспрямованих управлінських реформ не відбулося перетворення соціальних практик у сфері соціального захисту, які відбивають повсякденну поведінку масових соціальних груп. Адже процеси формування принципово нових суспільних інститутів не обмежуються прийняттям певних законів, затвердженням програм, якими б позитивними вони не були. Одним з найефективніших засобів вирішення цього завдання є стимулювання інноваційних процесів, у яких задіяні масові суспільні групи, котрі в кінцевому рахунку здатні змінити відповідні соціальні практики.

Ця обставина спричиняє необхідність поруч із інституціональним аспектом аналізу соціального захисту розглянути другий напрямок. Він  представлений в третьому підрозділі, який зосереджується на соціозахисних практиках як специфічній соціальній поведінці, яка реалізує взаємозалежність індивідів, формуючи систему взаємодії стосовно забезпечення соціального захисту, та умовах формування і формалізації їх в сучасному українському суспільстві.

На репрезентативному соціологічному матеріалі проаналізовано ступінь активності населення у створенні сучасних соціозахисних практик і зміні старих, що вже не відповідають дійсності, та виділено наступні види практик самозахисту: зменшення споживання, перехід на самозабезпечення, зайняття тіньовою економічною діяльністю, використання соціальних зв’язків, пошук додаткової роботи та відкриття власного легального бізнесу. З точки зору необхідності стимулювання ініціативності та особистої відповідальності за своє життя позитивною тенденцією можна вважати тільки поширення останніх двох практик, які, разом з тим, не є доступними широким верствам населення через брак стартового капіталу.

Решта ж практик свідчать лише про намагання більшості нужденних вижити шляхом обмеження потреб та тотальної економії. Це доводить практичне усунення держави від забезпечення соціальних гарантій, на які мають право всі громадяни згідно з Конституцією України. Як наслідок, соціологічні дослідження фіксують поширення в суспільстві таких особливостей свідомості, як соціальний песимізм, фрустрація,  невпевненість у майбутньому, глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок зневіри в колишніх духовних цінностях.

Таким чином, трансформація інституціональної структури суспільства – це складний процес, зовнішнім виразом якого є якісна зміна повсякденних масових практик. Тому характер такої зміни виступає критерієм ефективності інституціональних реформ. Відповідно і судити про результати реформ у сфері соціального захисту потрібно, передусім, виходячи зі зміни соціозахисних практик населення.

Саме в цьому контексті, відповідно до архітектоніки дисертаційного дослідження, у другому розділі „Інституціоналізація соціального захисту населення України в сучасних умовах” розглянуто проблеми й перспективи його становлення. Стверджується, що здійснення соціальної політики виступає як реалізація інститутом соціального захисту соціозахисної функції. Наведено обґрунтування структурно-діяльнісної моделі соціальної політики як механізму управління в соціальній сфері, а також виконано соціологічний аналіз регіональних та виробничих інноваційних технологій соціального захисту населення.

Соціальна політика є головним джерелом легітимації державної влади у постіндустріальних суспільствах. Визнання громадянами існуючої суспільної системи багато в чому залежить від їх ставлення до інститутів соціальної держави. В Україні соціальні права людини і громадянина нині значною мірою не реалізуються, не забезпечуються або залишаються символічними. Тож питання формування ефективної моделі соціальної політики набуває ще більшої актуальності.

У першому підрозділі досліджується сутність соціальної політики та визначається, що її зміст доцільно розкривати через поняття діяльності, пов’язаної з управлінням соціальними процесами, і розглядати як сукупність соціальних цілей та методів їх досягнення. Таким чином, встановлено, що соціальна політика – це діяльність держави та інших суб’єктів по управлінню розвитком соціальної сфери. Соціальна політика спрямована на захист всіх елементів структури суспільства, а також окремих особистостей від деструктивних процесів, що мають місце в суспільстві на певних етапах його розвитку. Змістом її є велика група питань розвитку найважливіших сфер життя суспільства, пов’язаних з умовами праці та життя, прибутками і витратами, попитом і пропозицією, здоров’ям і освітою тощо.

У світлі такого визначення уточнено предмет соціальної політики як сукупності теоретичних принципів і практичних заходів. Ним є соціальне відтворення, тобто процес еволюції системи соціальних відносин, що втілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку, і включає просте (відтворення існуючих елементів соціальної структури й відносин між ними) і розширене (виникнення нових елементів і відносин) відтворення. Запропоноване визначення предмета соціальної політики забезпечує іншу логіку віднесення підсистем суспільства до сфери соціальної політики – до неї належать ті сфери або їхні сектори, що пов’язані з забезпеченням процесу відтворення цілісності суспільства і його елементів: демографічна, культурна, житлова політика, сфери охорони здоров’я, освіти, економіки (зайнятість населення, формування прибутків) тощо.

Крім того, в підрозділі запропоновано й докладно обґрунтовано структурно-діяльнісну модель соціального захисту населення, яку в повній мірі можна застосувати й до соціальної політики в цілому. В зазначеній моделі виділяються основні рівні соціального захисту: законодавче забезпечення, державний механізм реалізації, здійснення соціального захисту на рівні підприємств, установ та закладів різних форм власності, недержавні джерела та діяльність населення із самозабезпечення соціального захисту. Для запровадження такої моделі необхідні наступні передумови: наявність чіткої політичної доктрини державного устрою та цілісної суспільної ідеології, застосування світових стандартів соціального захисту з урахуванням історичних і культурних особливостей України, встановлення чітких загальних та конкретних принципів реалізації соціальної політики, розробка науково обгрунтованої системи індикаторів стану соціальної сфери суспільства, автономність та самостійність суб’єктів різних рівнів управління в прийнятті соціально-політичних рішень відповідної компетенції тощо.

Завданням соціальної політики є створення оптимального співвідношення економічного розвитку та збереження соціальних гарантій, зменшення протиріч в економічних та соціальних процесах, що відбуваються здебільшого стихійно, забезпечення чіткого функціонування всієї системи взаємодії соціально-політичних інститутів, спільнот та окремих осіб, які є суб’єктами політики, узгоджувальної діяльності різних елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення і підтримання необхідних пропорцій між ними, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів, засобів та одержання очікуваних результатів, зважений підхід до вирішення соціальних проблем.

Метою другого підрозділу є аналіз механізму соціального управління, оскільки нашими дослідженнями виявлені чинники збоїв системи соціального захисту населення різних рівнів, які знаходяться у площині недосконалості саме цього механізму. Виходячи зі структурно-діяльнісної моделі соціального захисту, наведено власну точку зору щодо дефініції поняття “управління соціальною сферою”. Під управлінням соціальною сферою розуміється управління соціальним відтворенням соціальних суб’єктів шляхом формування необхідного для цього зовнішнього середовища і внутрішніх умов з урахуванням усієї сукупності впливів на соціальну сферу: зовнішніх і внутрішніх, закономірних і випадкових, а також різних умов розвитку, стійкого і нестійкого. При цьому ми виходимо з того, що маємо справу з імовірнісними процесами й об’єктами, функціонування яких підпорядковується статистичним закономірностям, що проявляються в періоди відносно стабільного розвитку суспільства.

Специфіка соціальної сфери як об’єкта управління визначається тим, що процес соціального відтворення – це складний, множинний, неоднозначний процес, обумовлений як глобальними детермінантами, так і значною мірою імовірнісним елементом. Вона є одночасно такою, що самоорганізується, організується, полідетермінованою, багатосуб’єктною, багаторівневою.

Державне управління соціальною сферою являє собою механізм реалізації цілей соціальної політики, заснованої на законодавчо встановлених імперативах, що визначають реальний рівень життя, соціального добробуту, зайнятості населення, їхньої соціальної підтримки. Саме тому одним з найважливіших аспектів забезпечення соціального захисту на регіональному рівні стає забезпечення зменшення неузгодженості між заданим значенням керованого параметра і його фактичним значенням (негативний зворотній зв’язок), узгодження швидкостей зміни заданого і фактичного значень керованого параметра і, нарешті, замкнутість контуру управління.

У цих умовах найбільш ефективний управлінський механізм впливу на соціальні процеси повинен формуватись як похідний від двох елементів: цільового і спонтанного. Управління стане ефективнішим, якщо в більшій мірі буде спрямоване на стимулювання процесів самоорганізації соціальної сфери, врахує як світовий досвід управління соціальним розвитком, так і вітчизняні традиції державного патронажу соціального відтворення населення.

Система управління соціальним захистом повинна не тільки структурно і функціонально відповідати керованій системі, а й відбивати її в інформаційному відношенні. Тобто керуюча підсистема кожного рівня покликана забезпечити необхідні параметри збору й опрацювання соціальної інформації. Прийняття рішень в управлінні соціальним відтворенням ґрунтується на прогнозі майбутнього імовірнісного  стану системи й середовища, на даних, що здатні допомагати максимальному зменшенню будь-якої невизначеності. Безумовно, в основі цих даних повинен, на нашу думку, лежати комплексний аналіз певної статистики щодо відповідного об’єкта або процесу, поєднаний з матеріалами соціологічного моніторингу.

Цілеспрямований механізм управління реалізується через специфічні суспільні інститути – суб’єкти управління, що у сукупності представляють керуючу систему, яка включає в себе державу, політичні партії, громадські організації й інші елементи. На регіональному і місцевому рівнях управління ці функції виконують відповідні органи, установи. Саме їх діяльність стає у повсякденних соціальних практиках населення основним індикатором ступеню соціальної захищеності, показником дієвості соціальної політики держави на регіональному та місцевому рівнях.

Таким чином, формування науково обґрунтованої соціальної політики, що у достатньому ступені відображає інтереси всіх верств населення, передбачає досягнення балансу між державними центральними і регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування, насамперед у сфері економіки, фінансової, податкової, пенсійної, економічної політики. Крім того, необхідно сприяти розширенню соціальної бази ринкових перетворень.

В цих умовах вкрай актуальним є соціологічний аналіз спроб впровадження інноваційних технологій соціального захисту населення на регіональному рівні, який покладено в основу третього підрозділу роботи. Розгляд здійснений на конкретному матеріалі досліджень на муніципальному (м. Дніпропетровськ)  та  виробничому  (Новомосковський  трубний  завод,  м. Новомосковськ) рівнях.

Соціальні технології визначаються у широкому сенсі цього поняття – як особливий вид соціальної теорії, котра після осмислення питань про якісну та кількісну визначеність досліджуваного суспільного явища ставить та обґрунтовує питання про те, як, яким чином і у якій послідовності можливі специфічні операції з результатами пізнавальної діяльності.

Встановлено, що передумовою розробки інноваційних захисних соціальних технологій виступає всебічний соціологічний аналіз соціальних об’єктів, на яких є потреба їх впровадження, вивчення стану проблемних ситуацій у тому чи іншому аспекті системи соціального захисту населення. Такий же докладний соціологічний аналіз із використанням усієї сукупності методів, які дозволяють одержати оптимальні результати, повинен супроводжувати усі фази процесу впровадження соціальних технологій. При цьому необхідно відслідковувати не тільки зміни у об’єктах впровадження цих технологій, але й зміни у суб’єктно-об’єктних відносинах, викликані дією технологій.

Для успішного здійснення соціального захисту необхідно поєднувати випереджувальні технології стратегічного характеру з технологіями тактичної спрямованості. Невід’ємним елементом інноваційних технологій соціального захисту повинна стати їх орієнтація на оволодіння індивідами навичками соціального самозабезпечення, соціального самозахисту.