Литвин А.П. Соціоструктурні чинники електоральної поведінки українських виборців

Короткий зміст

У вступі викладена загальна характеристика дослідження, обгрунтована актуальність проблеми, ступінь її теоретичної розробленості, сформульовані об’єкт, предмет, мета й завдання теми, визначена загальна методологія дослідження. Викладені основні положення, які розкривають наукову новизну роботи, а також подано теоретичне й практичне значення отриманих результатів, шляхом апробації підтверджуеться основний зміст дисертації серед науковців.

Перший розділ дисертації “Вибори як предмет соціологічного аналізу”, націлений на осмислення основного предмету дослідження, теоретичну інтерпретацію і часткову емпіричну верифікацію висхідних понять, пошук ідейно-методологічних засад аналізу. Важливе значення у цьому розділі надається пошуку і обгрунтуванню власного аспекту дослідження, відмінності його від вже існуючих доробок інших науковців.

Знайомство з існуючою літературою даної проблематики переконала дисертанта у тому, що тут існує певна однобічність підходів і напрямку теоретичних досліджень. У більшості зарубіжних і вітчизняних літературних джерел, вибори аналізуються, передусім, як деяка соціальна ситуація, у межах якої діють також ситуативні, тимчасові, досить часто – випадкові чинники. Власні спостереження, переконання та деякі інші літературні джерела наштовхують на думку, що це не зовсім так, що це, скоріше, явище, за яким (чи всередині якого) ховається сутність. Як така, вона має більш чи менш значний вплив на перебіг виборчого процесу та його наслідки, хоч деякі чинники не лише не можуть бути помічені за допомогою простого спостереження, але й не фіксуються використанням відповідного інструментарію прикладних соціологічних досліджень. Для їх виявлення потрібен теоретичний аналіз, вживання якісних методів дослідження, абстрагування, побудова ідеальних типів та інших форм аналітичної роботи.

Відповідні теоретичні розвідки дисертанта призвели до висновку, що тут існує нерозуміння двоїстості характеру предмету соціології, яка одночасно досліджує суспільство як соціальну систему і як історичний процес. В цьому контексті вибори є певною соціальною ситуацією, в результаті якої через конфліктну взаємодію електоральних суб’єктів відбувається зміна чи оновлення структури, функцій і персоналій влади, інколи всього політичного режиму і навіть якісна трансформація існуючого соціального порядку.

В останньому випадку це вже не соціальна ситуація, а момент історичного процесу, перехід суспільства до нової форми соціальної взаємодії. Цей останній випадок і став предметом дисертаційного дослідження.

Необхідною передумовою продуктивного розв’язання даної проблеми постає завдання виявлення діалектики об’єктивного і суб’єктивного, історичної необхідності і вільного вибору, закономірного і випадкового, незворотнього і ситуативного, структурного і функціонального, тенденції і ситуації тощо. В суто соціологічному аспекті все це формулюється у різних формах: взаємодія системи і особистості, групи та індивіда, соціальної ситуації і соціальної дії, статусу і ролі, об’єктивних позицій і суб’єктивних диспозицій тощо.

Аналізуючи дослідження цієї проблеми в зарубіжній та вітчизняній літературі, дисертант, шляхом критичного аналізу, приходить до висновку, що найбільш продуктивне розв’язання даної дихотомії міститься у відповідних роботах П.Бурдье та Е.Гідденса. Перший із вказаних авторів через поняття “габітус” стверджує, що особа є певним носієм або персоніфікацією тих соціальних структур (передусім груп), в межах яких відбувається її соціалізація або самореалізація. Конкретно це відбувається через ствердження і прояв певної звичної поведінки, в структурі якої знаходить втілення, продовження і реалізацію історії, актуальне становище та можлива (передбачувана) колективна еволюція, групова доля. Хоч це втілення структур в індивідуальній поведінці ніколи не носить, за думкою П.Бурдьє, абсолютного і механічного характеру, в чому саме і проявляється діалектика необхідного і випадкового. Е.Гідденс розкриває реальні механізми цієї взаємодії шляхом введення поняття “подвійної структурації”. На його думку, конкретна структура не визначає всього діапазону реальної поведінки, завдяки чому формується деяке “поле свободи”. Проте, результати відносно вільного вибору у подальшому застигають у деяких стабільних явищах, тобто нових структурах, які закладають основу подальших людських дій.

Стосовно виборчої ситуації, описані механізми, на думку дисертанта, проявляються у специфічній взаємодії соціогрупової структури суспільства і українського електорату. Хоч у певному відношенні ці суспільні явища є структурами, проте, вони суттєво відмінні як фактори історичного процесу, особливим моментом якого є вибори. Соціогрупова структура є відносно стабільною, продовженою в історичному часі, виразною для сприйняття і спостереження, має об’єктивну і суб’єктивну ідентичність і більш-менш чітко окреслений соціо-культурний профіль. Електорат, навпаки, рухливий, ситуативний, відносно випадковий, малодоступний для сприйняття і спостереження, слабо ідентифікований в якості суб’єктів соціальної взаємодії. Якщо перші є відносно “природніми” утвореннями, деяким результатом попередньої історичної еволюції, то другі є, скоріше, “штучними” утвореннями, схильними до розпаду у поствиборчій ситуації, з уламків яких у наступних виборах будуть формуватись нові електоральні блоки.

Керуючись описаним підходом, в дисертації здійснено конкретно-соціологічний аналіз соціогрупової структури і українського електорату у певний період (1998 і 2002 р.р.) історичної еволюції сучасного суспільства. Аналіз засвідчив, що у сучасному українському суспільстві спостерігається значна невизначеність соціогрупової структури за всіма системоутворювальними ознаками. Це означає, що в сучасному українському суспільстві відсутні достатньою мірою консолідовані, самоорганізовані та суб’єктивно (на рівні самосвідомості певної людської спільноти) ідентифіковані класи, етноси, конфесії, статево-вікові та територіальні групи. Деякий рівень самоідентифікації спостерігається лише на рівні професійних груп, що візуально проявляється в тому, що протестні акції та інші форми соціальної ініціативи походять саме від цих груп. Нетривкість, перехідний характер соціогрупової структури породжує ще більшу невизначеність, невиразність, ситуативність і випадковість реакцій електоральних масивів, чим створюються передумови для використання маніпулятивних технологій.

У другому розділі “Вибори як соціальний процес”, розкриваються соціальні передумови і чинники виборчого процесу. Акцентується увага передусім на тому, що дана процедура можлива лише в умовах демократичного процесу. На відміну від поширених підходів, у яких демократія аналізується передусім із правової точки зору, автор акцентує саме на соціальному змісті даної процедури. В цьому відношенні, стверджується в дисертації, демократія виглядає як конфліктна взаємодія найбільш могутніх соціальних суб’єктів, насамперед народу і влади. Відповідно, розкривається історія соціологічної інтерпретації даної процедури, розпочинаючи від авторів теорії суспільного договору і закінчуючи сучасними теоріями. Подібний підхід дозволив автору виявити соціополітичну функцію демократії: слугувати механізмом цивілізованого, мирного і продуктивного розв’язання існуючих у суспільстві конфліктів, а також бути одночасно способом визначення власного майбутнього і механізмом досягнення громадської злагоди щодо очікуваних здобутків та їх подальшого використання. Разом з тим, підкреслюється в дисертації, демократія є не лише цивілізованою формою соціогрупової боротьби, але й способом реалізації її завдань, оскільки передбачає певний перерозподіл влади на користь окремих персоналій, груп чи більш могутніх соціальних блоків. В цьому відношенні демократія заміняє насильницькі форми розв’язання соціо-групових конфліктів, розв’язуючи їх більш продуктивно, тобто, з меншими витратами і втратами, але з кращими набутками. Одночасно в дисертації аналізуються основні форми виродження демократичного процесу, перш за все охлократія і диктатура.

Окреме місце в роботі займає аналіз історичних форм демократизації суспільства, яким, на думку автора, є американський, англійський і французький досвід. Кожен з них, володіючи всіма елементами демократичного процесу, все ж акцентує на одному із них. Зокрема, в американському суспільстві увага приділяється, переважно, правовим аспектам соціальної взаємодії, законності подання, розгортання і розв’язання соціальних конфліктів. Відповідно, у цьому суспільстві збудована міцна і розгалуджена правова система, включаючи її судочинний і карний аспекти. В англійському суспільстві демократичний процес акцентується на взаємодії центру і регіонів та місцевих громад. Французський досвід демократії зосереджений на і захисті колективних інтересів.

Усвідомлення соціальної суті демократії та історичних форм її еволюції дозволяє краще зрозуміти її становлення в Україні та роль у виборчому процесі, який, за своєю суттю, є найбільш розвиненою формою соціальної взаємодії. Певної уваги заслуговує обгрунтована в дисертації думка про те, що єдиною протилежністю демократії є диктатура. Виходячи з дихотомії “влада-народ”, автор стверджує, що диктатура може проявлятись у вигляді охлократії (диктатура натовпу) або тоталітаризму (диктатури влади). Найбільш непродуктивною в цьому соціокультурному розумінні є диктатура натовпу, оскільки вона завжди супроводжується неорганізованим насиллям і хаотичними руйнуваннями. Диктатура влади має більш позитивні наслідки, інколи навіть супроводжується ситуативними злетами, найчастіше, економічним станом. Але вони не мають стійкого характеру, тому швидше за все, диктатура завершується охлократією, і навпаки. У цьому аспекті демократія розглядається в найбільш продуктивною формою історичної еволюції, у тому числі еволюції соціального порядку.

Дисертант аналізує суб’єктну структуру, розглядаючи її як впорядковану сукупність соціальних груп та їх представницьких структур, конфліктна взаємодія яких визначає зміст, спрямовність, форми прояву і наслідки виборчого процесу. Керуючись раніше викладеними засадничими принципами, автор основну увагу звертає саме на соціальну структуру суспільства, яка є визначальним фактором стосовно політичних партій та інших представницьких структур, що взаємодіють на виборах. Тут особлива увага має бути звернена саме на великі соціальні групи, бо величина (множина, кількість) є основою, підгрунтям соціальної сили (можливості впливати на спрямованість, форму протікання і результати соціальних процесів). Разом з тим, вводяться інші індикатори. Зокрема, рівень консолідованої соціальної групи та обсяг її ресурсних колективних накопичень, бо вони теж є показником могутності групи.

Керуючись цим, дисертант зосереджує увагу, насамперед, на аналізі таких великих соціальних груп як класи, етноси і конфесії. Вони численні і реально або потенційно консолідовані. Відповідно до цього, у розділі ставиться проблема інтерпретації і емпіричної верифікації цих груп, а також ресурсів їх соціальної взаємодії у виборчому процесі.

Першочергову увагу при цьому дисертант звертає на аналіз класів, виходячи з того, що класи є найбільш “соціальним” із соціальних суб’єктів, тобто, є групою певного соціального становища незалежно від того, як саме це становище визначити: через економічні, владні чи соціокультурні індикатори. Класи є системоутворюючою ознакою всієї вертикалі соціальної піраміди, бо вони завжди розташовані за принципом “вище-нижче”, тоді як стосовно інших великих соціальних груп цього стверджувти не можна, бо немає вищих і нижчих етносів, конфесій, професійних, статево-вікових, територіальних чи інших груп. Принаймні, якщо мова йде про демократичне суспільство, в якому власне тільки і можливі вибори, у т.ч. як соціальна проблема та важливий об’єкт соціологічного аналізу. До того ж, класи, будучи у перважній більшості носіями об’єктивно несумісних інтересів, є природною групою формування, подання і розв’язання соціальних конфліктів. При цьому мається на увазі і акціоналістський підхід дисертанта, який передбачає аналіз суспільних процесів через конфліктну взаємодію соціальних суб’єктів.

Аналізуючи значний масив літератури з даного питання, дисертант прагнув органічно поєднати конфліктуалістський підхід до класів Р.Дарендорфа і акціоналістський – А.Турена. В концепції Р.Дарендорфа особливо цінним для дисертанта виявились два моменти: інтерпретація класів як носіїв влади і постановка питання про соціальну зрілість класів та її (соціальної зрілості) емпіричної ознаки. Перша позиція особливо важлива тому, що вибори є процесом перерозподілу влади. Теза ж про соціальну зрілість класів дозволяє конкретизувати її стосовно сучасної української ситуації, звідси - шлях до аналізу і оцінки міри цивілізованості виборів взагалі, виборів у сучасному українському суспільстві зокрема.

Із концепції А.Турена дисертант використовує висунуту ним класифікацію класів залежно від їх здатності приймати участь у соціотворчому процесі. На цей аспект справи увагу дисертанта звернули відповідні роботи проф. І.М.Гавриленка, в яких знаходимо розгорнутий виклад обох концепцій, а також їх модернізація і конкретизація стосовно сучасних реалій. Керуючись цим, дисертант визначає характер класової структури сучасного українського суспільства і специфіку їхньої боротьби на виборах. Здійснивши такий аналіз, дисертант приходить до висновку, що українські соціальні класи є соціально незрілими, а тому неконсолідованими, внутрішньо надмірно диференційованими, поділеними на сукупність автономно діючих фракцій чи угрупувань. Тому вони не завжди здатні на створення достатньо потужного ресурсу конфліктної соціальної взаємодії - привабливої класової ідеології.

Сутність етносів і конфесій, на думку дисертанта, принципово інша: вони є суб’єктами мирної і примирювальної соціальної взаємодії. Проте, у сучасному українському суспільстві вони теж не є достатньо консолідованими, а тому не грають якоїсь суттєвої ролі у виборчому процесі. До того, ж вони мають принципово інший ресурс соціальної взаємодії - етнос – культуру, або конфесія - віру. Стаючи суб’єктами конфліктної взаємодії, неминучого у виборах, етнос і конфесія змушені взяти на себе неадекватну їх виявленій сутності функцію. А їхній культурний продукт, не будучи за своєю природою ідеологічним, зазнає суттєвої деформації, перетворюючись на ідеологію партій, котрі прагнуть виразити їх інтерес, багато втрачає у привабливості і впливовості на електорат: культура і релігія стають агресивними і вульгарними.

Керуючись цими принципами, автор розглядає найбільш відомі в Україні партії, висловлює припущення щодо їхньої перспективи та аналізує причини їхніх поразок і невдач.

Здійснюючи аналіз існуючих на українських теренах виборчих технологій, дисертант виходить з того, що будь-яка з них за необхідності може стати маніпулятивною, в тому розумінні, що передбачає вплив на ціннісні орієнтації і поведінку виборців, їх певне залучення до участі у виборах, ідентифікацію та хоч уявну асиміляцію. Але природа, призначення, форми, засоби і рівень маніпулятивності різний. Керуючись цим, дисертант здійснює критичний аналіз і класифікацію існуючих виборчих технологій. Критерієм класифікації при цьому виступає рівень маніпулятивності, характер застосовуваної технології та її соціальні наслідки.

Найменш маніпулятивними є нормальні піарівські технології (у засобах масової комунікації ще називають “білим” піаром). В цьому розумінні вони означають спосіб нормальної взаємодії політичних авангардів і електоральної маси. Необхідними критеріями “білого” піару є чесність у всіх електоральних діях: програмах партій, деклараціях мажоритарників, заявах, публікаціях у пресі, проведенні пропаганди і агітації тощо. При цьому, звичайно, передбачається щирість, відповідальність, відкритість, прозорість, публічність, зрозумілість, доступність тощо. Йдеться про суб’єктивну чесність намірів і дій. Тут помилки, якщо вони є, зумовлені тільки обмеженістю знань чи ресурсів. Головною проблемою у цих умовах є адміністрування, націлене на продуктивніше використання партією чи якимось іншим претендентом наявних у нього ресурсів у конкретній виборчій ситуації.

Близьким до цього є піар з використанням соціологічного супроводу електоральної взаємодії. Якщо соціологічний інструментарій використано у відповідності з науковими критеріями, отримані результати об’єктивно проаналізовані та інтерпретовані, а також використано у подальшій роботі без порушень законодавства та моралі. Але тут існує небезпека “чорного” піару: соціологічні опитування можуть бути націлені на пропаганду і агітацію, отримані результати на якомусь етапі наукового дослідження фальсифіковані або тенденційно інтерпретовані, в анкетах формулюються запитання агресивного, залякувального, провокаційного чи агітаційного характеру.

Ще більш маніпулятивним є використання ЗМІ та електронних засобів інформації. Частково це пояснюється самою природою цих засобів, які скоріше націлені на те, щоб викликати цікавість, розважити, сформувати певний емоційний стан, установку, схильність і т.д. Коли ці засоби є державними, вони стають маніпулятивним адміністративним ресурсом. Коли комерційними - то змушені діяти за законами ринку, тобто, продаватися будь-якою ціною.

“Найчорнішим” є підпільний піар - коли невідомий суб’єкт електоральних послань, його програма, наміри, місцезнаходження, адресат звертань тощо. У більшості випадків він націлений на деструктивні дії, не на перемогу на виборах, а на знищення чи діфамацію супротивників. Виходячи з цих настанов, дисертант здійснює критичний аналіз маніпулятивних технологій, які представлені у відповідних публікаціях українських авторів.

У третьому розділі “Ініціативи претендентів і реакції електорату на виборах до Верховної Ради України в 1998 та 2002 роках”, досліджується реальна взаємодія електоральних суб’єктів у виборчому процесі. Такими, у найбільш поширеному і усталеному випадку, виступають політичні партії з одного боку, електорат - з іншого. Завдання полягає в тому, щоб виявити, якою мірою партії ідентифікують себе зі своєю соціальною базою. Наскільки вдало вони визначають ті соціальні групи, які потенційно можуть підтримати їх на виборах, відображають їх колективні інтереси, достатньо привабливо подають свої електоральні послання, використовуючи, при цьому, ті засоби соціальної комунікації, які знаходяться в їхньому розпорядженні. В якості емпіричної верифікації їхньої діяльності виступає число голосів, поданих за партію.

Структура передвиборчої діяльності партій різноманітна і її важко піддається описанню і класифікації. Аби спростити проблему, дисертант вивчав переважно партійні програми та їх подання у засобах масової комунікації. Аналіз цього матеріалу привів дисертанта до наступних висновків: партійні програми та їх подання у передвиборній агітації є малорозпізнавальними, окремі нюанси, на які вказано в роботі, практично, недоступні і не фіксуються колективною свідомістю, переважна їх більшість носить протестний характер, хоч зміст цього протесту мав відмінний характер (соціократичний з боку лівих, і етнократичний з боку правих партій); подання змісту цих програм у ЗМІ та в інших каналах масової комунікації носив невиразний і малопривабливий характер; передвиборчі реакції електорату теж у більшості випадків не мали достатньо визначеної форми; значна частина електорату визначалась у своїх диспозиціях лише напередодні чи в момент виборів. Між тим, відповідні соціологічні опитування показали, що фаворитами у виборах були ті партії, яким вдалося ідентифікувати свою соціальну базу і виразити її інтенції. Тому більшість соціологічних прогнозів упевнено віддавали перевагу партіям крайнього спектру – лівим і правим, з первагою лівих, що у подальшому і підтвердилось.

Разом з тим, аналіз передвиборчої ситуації показав, що соціогрупова внутрішня диференціація електорату відтворюється чи відображається у такій же розпорошеності владної еліти. Це проявилось у надмірній багатопартійності, в результаті чого до одного й того ж електорального масиву одночасно апелювали певна сукупність партій. Подібна ситуація  проявилась не лише на флангах політичного спектру, але і в його центрі. Більше того, переважна більшість партій зайняла чи прагнула зайняти центр, тобто, апелювала до середнього класу. Але об’єктивна невизначеність цієї соціальної групи, а також невиразність профілю і дій відповідних представницьких структур призвели до того, що якогось змістовного і плідного діалогу між ними не відбулося. Ще меншою мірою можна стверджувати те, що між цими партіями та їх соціальними базами мав місце якийсь стійкий союз, продовжений у часі. Правомірність такого висновку (аналізувались вибори 1998 року) підтвердилась передвиборчою практикою 2002 року, коли з’явились нові партії і блоки, які прагнули демонструвати новий, інколи навіть принципово новий політичний профіль.

Загальний висновок полягає у тому, що соціогруповий чинник на виборах 1998 року проявив себе у вигляді класових і етнічних реакцій електорату, завдяки чому найбільший врожай голосів зібрали ліві і праві партії. Тобто ті політичні структури, яким вдалося хоч якоюсь мірою ідентифікувати себе зі своєю соціальною базою. Але соціогруповий чинник проявився у вигляді протестних реакцій переважно найбільш радикальної частини обох цих груп. А внутрішня роз’єднаність партій не дозволила повною мірою виразити, власне, класовий чи, власне етнічний інтерес у повному обсязі. Середній же клас проявив себе в якості виразного електорального суб’єкта лише на виборах Президента у 1999 році. Але, знову ж таки, у не зовсім адекватній формі: середній клас віддає перевагу історичній перспективі, тут він обрав лише подальшу стабілізацію ситуації. Загалом, така позиція властива середньому класу, але лише у кризовій ситуації.

Проведений аналіз, таким чином, засвідчує, що поведінка українського електорату, при всій відносній і ще незавершеній структуризації, визначається переважно структурними чинниками: соціокласовою й етнокультурною приналежністю, загальною специфікою території, рівнем освіти, віком, політико-партійною ідентичністю тощо. Поки що не діє лише статево-гендерний фактор, що взагалі є природнім для виборчої взаємодії. Порівняльний аналіз виборів до Верховної Ради України 1998 і 2002 р.р. показує також певне посилення структурних чинників і послаблення маніпулятивного фактору. Це виявилось стосовно дій СДПУ(о) і блоку “За Єдину Україну”, результати яких суттєво відмінні від потужності задіяних маніпулятивних ресурсів. З достатньою очевидністю можна констатувати також електоральну мобільність українського населення, що виявилося в абсентиїзмі (участі/не участі у голосуванні), готовності до комунікативної взаємодії, відповідальності при визначенні власної позиції. Одночасно можна констатувати, що в Україні все ще залишається значний прошарок маргінального електорату: тих, хто не бере участі у виборах, тобто, байдужий до історичної перспективи суспільства; тих, хто піддається маніпулятивному впливу; тих, хто не може однозначно визначитись зі своєю політичною позицією виборців “останньої хвилини”. Усе це свідчить про те, що в сучасному українському суспільстві відбувається хоч і повільний, але незворотній процес економічної стратифікації і соціогрупової диференціації. Проте він носить достатньо суперечливий характер, що відображається як в електоральній поведінці народу, так і в передвиборчій діяльності політичного авангарду суспільства. Загалом же можна з деякою впевненістю констатувати, що процес нормальної структуризації суспільства і правлячої верхівки переважає. І це породжує надію на те, що у перспективі політична взаємодія влади й народу набуде достатньо цивілізованого вигляду.

ВИСНОВКИ

Вибори є найбільш суттєвим виявом демократії, критерієм загальної зрілості і цивілізованості суспільства. Вони є показником здатності держави до формування і підтримання задовільного для основної маси народу соціального порядку. У деяких випадках, вибори є найбільш надійним механізмом вибору історичної перспективи.

Вибори цілком адекватні своїй внутрішній сутності. Це - передусім історичний вибір. Хоча при цьому відбувається тимчасове скасування соціального контракту: перерозподіл влади, ситуативна диференціація й консолідація, оновлення політичного режиму та пов’язана із цим нова інтеграція; розгортання і розв’язання соціальних конфліктів через політичну боротьбу тощо. Проте, будучи за своєю суттю історичним вибором, вибори характеризуються, боротьбою різних культурних моделей майбутнього та пов’язаних з ними альтернативних соціальних проектів щодо його досягнення. Тому:

- вибори є водночас особливою соціальною ситуацією суспільства, моментом історичного процесу, соціальним простором міжсуб’єктної соціальної взаємодії. Вони здатні сприяти як диференціації, так і консолідації суспільства, виступаючи політичним механізмом розв’язання соціальних конфліктів, у першу чергу пов’язаних із вибором суспільством власної історичної перспективи;

- найбільш вагомими групами у соціальній структурі є класи, етноси і конфесії; вони багаточисельні, консолідовані і здатні бути самостійним суб’єктом електоральної дії. З інших груп вагомими є також професійні, територіальні, поселенські, вікові і статеві групи;

- найвпливовішими серед соціальних організацій у виборчій кампанії є політичні партії і профспілки; із інститутів - держава і церква. Комбінація всіх цих чинників складає електоральну структуру суспільства;

- вибори є наслідком і передумовою подальшої демократизації суспільства, механізмом набуття народом постійної практики демократичної взаємодії із владою. Їх рівень визначається балансом розподілу влад, місцем і питомою вагою судової влади, характером конституційного устрою (як соціального контракту між народом і владою насамперед), незалежністю ЗМІ, освіченістю і політичною культурою основної маси населення, рівнем його соціальної активності (здатністю до соціальної роботи), характером панівного і підлеглого класів (їх “подвійної діалектики”), керівної еліти і державницької групи. Демократичність виборів залежить також від рівня “федералізації” суспільства (розподілу влади між центром і регіонами), економічного становища народної маси, яке визначає зміст, рівень і спрямованість протесту “протестного” електорату;

- взаємодія основних суб’єктів виборчого процесу має конкретно-історичний і ситуативний характер. Конкретно-історичний у тому розумінні, що кожне окремо взяте суспільство, має особливу модифікацію своєї соціогрупової структури, політичної системи (впорядкованої сукупності конкуруючих за владу політичних організацій), політичного режиму (рівня демократичності), загального інституційного порядку. Ситуативний в тому розумінні, що кожні окремо взяті вибори мають свою специфіку міжсуб’єктної електоральної взаємодії, яка повністю не накладається на іншу ситуацію. І фатально не визначає змісту і напрямку історичного процесу;

- домінуючим об’єктом соціологічного аналізу є виборчі технології, бо саме через вибори проявляється їх суть, внутрішня сутність чи латентна функція. У вітчизняній літературі виборчі технології розглядаються переважно з їх суто технічного, організаційно-маніпулятивного боку. Специфіка авторського підходу полягає в тому, щоб розглядати вибори як “технологію” історичного руху, соціотворчий процес, момент відносно усвідомлених і, певною мірою, контрольованих соціальних перетворень через контрольований перерозподіл влади як основного ресурсу перспективно орієнтованих історичних дій.