Сокурянська Л.Г. Ціннісна детермінація становлення соціальної суб\'єктності студентства в умовах соціокультурної трансформації

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність та стан розробки наукової проблеми, її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, його теоретичну та емпіричну базу, показано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, форми та характер її апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади соціологічного аналізу ціннісної динаміки та становлення соціальної суб’єктності у контексті суспільства, що трансформується” визначаються головні теоретичні координати дослідження обраної проблеми у її трансформаційному, ціннісному та суб’єктному дискурсах, аналізуються понятійний апарат класичної та сучасної соціології та філософії у контексті цих дискурсів; визначаються особливості соціокультурної трансформації в Україні, її феномени, суб’єкти та основні етапи; формулюються теоретичні засади авторської концепції факторної обумовленості, зокрема, ціннісної детермінації становлення соціальної суб’єктності особистості та соціальної групи.

У першому підрозділі першого розділу дисертації – “Сутність та зміст поняття “соціокультурна трансформація”” – підкреслюється, що у сучасній соціальній науці тлумачення категорії “соціокультурна трансформація” почасти суттєво відрізняються. У пошуках власної дефініції цієї категорії автор вдається до аналізу її складових – понять “соціокультурне” та “трансформація”. Інтерпретація першого обумовила звернення до праць П. Сорокіна, який трактував “соціокультурне” як надорганічні явища, що включають до себе “мову, науку, філософію, релігію, мистецтво, … право і етику, мораль і манери, технічні винаходи та процеси, ... а також соціальні інститути”. Близько до сорокінського тлумачення визначає поняття “соціокультурне” П. Штомпка, який пише про культурні (“соціальна свідомість” і “соціальні інструкції”) та соціальні (“соціальна організація” та “соціальна ієрархія”) виміри “соціокультурного поля”. Базуючись на цих концептах, пошукач визначає категорію “соціокультурне” як таку взаємодію між індивідами (або групами індивідів) у всіх сферах їх життєдіяльності, що передбачає співвимір, єдність тих чи інших культурних феноменів (перш за все норм та цінностей), які інтерналізовані цими індивідами (або групами), та певних соціальних конструктів (структур), в яких ці культурні феномени (смислові конструкції) виявляються.

Визначаючи поняття “трансформація”, автор спирається на науковий доробок таких учених, як М. Арчер, В. Андрущенко, В. Бакіров, Д. Белл, І. Валлерстайн, А. Вишневський, Е. Внук-Липинські, Е. Гідденс, Є. Головаха, Ш. Ейзенштадт, Т. Заславська, Р. Інлехарт, О. Куценко, С. Макеєв, К. Поппер, Д. Старк, Н. Тихонова, О. Тоффлер, А. Турен, С. Хантінгтон, Н. Черниш, М. Шабанова, П. Штомпка, В. Ядов та ін. Здійснюючи порівняльний аналіз понять “трансформація” та “модернізація”, пошукач підкреслює, що головна відмінність у їх змісті полягає у тому, що модернізація – це зміни, які мають конкретний напрямок – відтворення інституціонального порядку сучасних західних суспільств, в той час як трансформаційна парадигма акцентує увагу не на подібності суспільств, а на їх відмінностях; модернізація – це переважно свідоме регулювання суспільних процесів, трансформація вбирає до себе й спонтанні прояви.

Важливим теоретичним підґрунтям авторського бачення поняття та феноменів трансформації стала її концептуалізація такими соціологами, як Т. Заславська (концепти “трансформаційна структура суспільства”, “трансформаційна активність”, “суб’єкти трансформаційної активності”, “людський потенціал”, “динамічний потенціал”) та П. Штомпка, який визначає трансформацію як якісні перетворення суспільства, кардинальні зміни його сутнісної якості. Розробці авторської дефініції поняття “трансформація” сприяло також звернення до постмодерністських теорій, зокрема положень про незаданість вектору соціального розвитку, пріоритетну роль соціальних суб’єктів у становленні різноманітних форм їх соціального буття тощо.

Виходячи з такої логіки аналізу, автор визначає трансформацію як дискретний процес якісних радикальних змін суспільства як соціокультурної системи, що детерміновані як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, перш за все соціальною суб’єктністю. Підкреслюючи дискретний характер трансформації, пошукач виходить із того, що цей процес складається із багатьох етапів, які мають власну логіку, суб’єктів, ресурси і т. ін., тому завершення певного етапу може сприйматися як завершення трансформації в цілому. У цьому контексті автор не погоджується із тими російськими та вітчизняними колегами, які вважають, що трансформація у наших суспільствах практично вичерпала себе. Визначаючи перетворення пострадянського простору як соціокультурну трансформацію, автор сприймає її як процес кардинальних змін у змісті взаємодії різних соціальних суб’єктів, у т.ч. міжособистісної взаємодії (тобто процес ціннісної, власно культурної трансформації), який обумовлює такі ж кардинальні зміни у різноманітних формах цієї взаємодії (тобто власно соціальну трансформацію). Така дефініція визначила теоретичні межі феноменального аналізу соціокультурної трансформації в Україні.

У другому підрозділі першого розділу роботи – “Особливості соціокультурної трансформації українського суспільства: феномени, суб’єкти, основні етапи” - виходячи із положення про ціннісну детермінацію соціокультурної трансформації, автор вдається до аналізу її феноменів в Україні, найважливішим з яких вважає зміни у суспільній свідомості, що перш за все виявляється в її “індивідуалізації”. Автор визнає, що ці зміни як показник соціокультурної трансформації детермінуються також соціально-економічною ситуацією в українському суспільстві, в той же час саме вони обумовлюють цю ситуацію.

Ціннісна динаміка здійснює суттєвий вплив на переструктурацію українського суспільства. Головною ознакою цього феномену трансформації є неусталеність процесів, що відбуваються у соціальних групах та поміж ними.

До феноменів соціокультурної трансформації автор відносить також суттєві інституціональні зміни, зокрема феномен подвійної інституціоналізації, про який писали Є. Головаха та Н. Паніна.

Серед політичних феноменів трансформації пошукач, з одного боку, виокремлює такі, як відмова від однопартійності, ідеологічний плюралізм, зміни у виборчій системі тощо, з іншого, політичну пасивність більшості українських громадян, невідповідність рівня розвитку опозиційної свідомості формам та масштабам опозиційної поведінки. Важливим феноменом політичного аспекту соціокультурної трансформації автор вважає ту обставину, що сьогодні політичний вибір, особливо молоді, детермінується не стільки ідеологічними чинниками, скільки орієнтаціями на конкретні культурні взірці та стилі життя.

Підкреслюючи суперечливість трансформаційних процесів в Україні, автор зазначає, що це обумовлено протиріччям між соціалістичною ментальністю і вільним підприємництвом, що передбачає меншу рівність при більшому індивідуальному ризику та особистій відповідальності. Проте саме останні феномени детермінують соціальну суб’єктність як важливий трансформаційний ресурс. Її становлення обумовлено характером та змістом тих чи інших етапів трансформації українського суспільства, а також особливостями їх основних суб’єктів.

Аналізуючи етапи соціокультурної трансформації в Україні, автор виходить із логіки їх виокремлення, запропонованої Є. Головахою. Перший із них (за Є. Головахою) – етап посткомуністичного розвитку (1991-1992 рр.). Його відрізняли спрямованість на створення ринкової економіки, домінування на рівні масової свідомості цінностей політичного плюралізму тощо. Пошукач зазначає, що на цьому етапі соціальна суб’єктність була лише на старті свого становлення, деякі її прояви були притаманні певній частині інтелектуальної еліти суспільства та студентства.

Феноменами етапу посткомуністичного регресу (1995-1996 рр.) Є. Головаха називає: політичний курс на розвиток “соціально-ринкової економіки”, появу впливових політичних сил, які бажали реставрації Союзу, конкуренцію демократичних орієнтацій із цінностями комуністичного минулого тощо. За цих умов суб’єктність була пов’язана лише з діяльністю політичної еліти, хоча, за даними досліджень дисертанта, тенденція її становлення у студентському середовищі ставала у цей період все більш помітною.

Наслідуючи логіку Є. Головахи, наступний етап автор називає передкомуністичним (1997-1998 рр.). Його феномени: погіршення економічної ситуації, в т.ч. рівня життя населення, що позначилось на електоральних настроях (особливо старших поколінь). Соціальна суб’єктність на цьому етапі акумулюється переважно у середовищі “лівої” політичної опозиції. Проте у цей період дещо активізували роботу молодіжні рухи, але впливовою суспільною силою за умов низької підтримки їх діяльності українською молоддю вони не стали.

У наступні півтора року (1999 р. – жовтень-листопад 2000 р., тобто до початку “касетного скандалу”) виявляються ознаки не тільки посткомуністичного регресу, але й посткомуністичного розвитку. Це певні позитивні зрушення у соціально-економічній сфері та, головне, життєві орієнтації населення не стільки на пристосування та обмеження, скільки на досягнення. Але визначити даний період як переддемократичний не можна. Щодо наступного етапу, який почався з “касетного скандалу” та закінчився парламентськими виборами 2002 р., то значну його частину автор характеризує як “повзучий передкомунізм”. При цьому підкреслюється, що після “касетного скандалу” можливість перетворення “маятникової” моделі трансформації в Україні в “бумерангову” стала надзвичайно актуальною. Тільки останній період цього етапу (передвиборча кампанія) завдяки діям опозиційних блоків не дозволив комуністам стати його головними суб’єктами.

Період між парламентськими (2002 р.) та президентськими (2004 р.) виборами, враховуючи його фінал, автор називає переддемократичним. При цьому головними суб’єктами цього етапу (перш за все на завершальній стадії) були опозиція та студентство, без якого Майдану могло б і не бути.

Сучасний етап соціокультурної трансформації в Україні, початком якого автор вважає січень 2005 р., відрізняється безпрецедентною боротьбою компроматів на всіх рівнях владної вертикалі. Тому пошукач називає його етапом “розгулу демократії”. Нестабільність економічного розвитку країни, подорожчання життя населення, нескінченні політичні баталії, парламентська криза не додають авторитету жодній із гілок української влади. Щодо головного суб’єкту останніх двох років вітчизняної історії, то ним є український політикум, в якому сьогодні широко представлені основні бізнес-клани країни. Масовий соціальний суб’єкт все ще залишається неконсолідованим. Суб’єктність молоді, як засвідчив Майдан-2, стає предметом купівлі-продажу. Проте, акцентуючи увагу на поколінні молодих, автор вважає його потенційним носієм соціальної суб’єктності. Перетворення потенційної в актуалізовану суб’єктність української молоді значною мірою обумовлюється, на думку пошукача, спрямованістю динаміки її цінностей.

Третій підрозділ першого розділу дисертації – “Аксіодинаміка як чинник та показник соціокультурної трансформації” – містить у собі два пункти. У першому – “Ціннісний дискурс філософського та соціологічного знання: ретроспекція та актуальний аналіз” – автор звертається до аналізу аксіологічного дискурсу філософії, соціології та соціальної психології, уточнюючи зміст таких понять, як “цінність”, “ціннісні орієнтації”, “ціннісні системи”, “ціннісне поле”. Вдаючись до аналізу філософських інтерпретацій перших двох категорій, автор засновується на працях Р. Лотце, Ф. Брентано, А. Мейнонга, Р. Перрі, Е. Гуссерля, М. Шелера, Н. Гартмана, Г. Клоскі, Дж. Дьюї, К. Льюіса, Н. Решера, В. Тілліха, В. Вайскопфа та ін. Особлива увага приділяється питанню щодо природи цінностей, розглядаються їх тлумачення як суб’єктивного феномену (Р. Лотце), як продукту емоційно-волютивної активності людини (Р. Перрі), як інтенціонального емоційного акту (Е. Гуссерль), як ідеальних, незалежних один від одного якостей, що не належать до емпіричного світу (М. Шелер). З іншого боку, аналізуються уявлення про інструментальну природу цінностей в межах філософського прагматизму та натуралізму (Дж. Дьюї, К. Льюіс, Н. Решер та ін.), а також марксистської філософії, яка наполягає на їх суб’єкт-об’єктній природі.

Аналізуючи філософську рефлексію щодо глобальної ціннісної трансформації останніх десятиліть XX сторіччя, дисертант доходить висновку про переважно песимістичну тональність концепцій, спрямованих на осягнення наслідків цієї трансформації. Проте останнім часом філософське бачення загальновизнаних ціннісних імперативів зазнало суттєвих змін. По-новому визначається домінантність “інваріантних цінностей”, їх пріоритетність та субординація. Увага філософів усе більше фокусується на ціннісних феноменах особистості чи конкретної соціальної групи, на цінностях повсякденності.

На відміну від філософської, соціологічна рефлексія щодо ціннісної динаміки сучасного суспільства є, на думку дисертанта, більш реалістичною, менш конотованою, що обумовлюється увагою соціології до актуальних соціокультурних феноменів. “Реалізм” її аксіологічного дискурсу виявляється вже на рівні дефініцій поняття “цінність”. У цьому контексті особлива увага приділяється роботам М. Вебера, який розумів цінності як узагальнені цілі та засоби їх досягнення; У. Томаса і Ф. Знанецького, на думку яких цінності належать до суб’єктивної реальності та не можуть бути зведені до жодної із природних категорій; Т. Парсонса, який розглядав цінності як вищі принципи, на засадах яких забезпечується згода як у малих соціальних групах, так і у суспільстві в цілому, а також таких учених як Ф. Адлер, К. Клакхон, Н. Смелзер, Е. Андерсон та ін.

Новітні дослідження цінностей українськими та російськими соціологами свідчать про плюралізацію методологічних підходів до аксіологічної проблематики, зокрема про теоретичний синтез марксистського та веберівського підходів. Спираючись на такий підхід, дисертант визначає “цінність” як концепцію життєвих уподобань особистості (або соціальної групи), що відображає її здатність осмислення оточуючої реальності, оцінюючого ставлення до неї, а також її емоційний (афективний) стан, волютивні інтенції та виступає головним мотиватором поведінки і діяльності того чи іншого соціального суб’єкту.

Уточнюючи дефініцію поняття “ціннісні орієнтації”, пошукач звертається до інтерпретації цієї категорії такими закордонними та вітчизняними вченими, як М. Вебер, У. Томас, Ф. Знанецький, Т. Парсонс, К. Клакхон, А. Орум, Дж. Торней, Д. Локвуд, Дж. Пат, А. Здравомислов, В. Ольшанський, В. Ядов, Л. Аза, В. Бакіров, В. Водзинська, Є. Головаха, Г. Головних, М. Лапін, Ю. Левада, Н. Наумова, В. Піддубний, А. Ручка, А. Тельнов, В. Хмелько та ін. Не поділяючи позицію деяких авторів, які ототожнюють поняття “цінності” та “ціннісні орієнтації”, пошукач підкреслює, що перше із них належить до категоріального апарату філософії та соціології та є насамперед світоглядним концептом, натомість ціннісні орієнтації, тобто процес і результат інтеріоризації особистістю таких концептів, входячи до “мови” соціології та соціальної психології, є, так би мовити, більш соціологічним поняттям, ніж “цінності”.

Окрім зазначених вище, пошукач звертається до поняття “система цінностей”, розуміючи його як упорядковану, структуровану єдність, елементи якої знаходяться у взаємозв’язку та взаємозалежності. При цьому автор доводить, що у контексті суспільства, що трансформується, більш придатним до аналізу результатів ціннісної динаміки є поняття “ціннісне поле”. Цього висновку дисертант доходить завдяки аналізу якісної інформації, що надало можливість розробки авторської теорії “ціннісного поля особистості”.

У другому пункті третього підрозділу першого розділу – “Проблеми типологізації аксіофеноменів у сучасній соціальній науці” – аналізуючи підходи та критерії класифікації цінностей, автор звертається до типології Шелера-Рокіча (розподіл цінностей на цінності-цілі та цінності-засоби); Е. Фромма, який класифікував цінності у відповідності до п’яти виокремлених ним груп потреб (у спілкуванні, творчості, безпеці, самоідентифікації, пізнанні оточуючого світу); типології, розробленої за критерієм розповсюдженості цінностей російськими та вітчизняними соціологами В. Ядовим, М. Лапіним, Н. Наумовою, І. Поповою та ін., згідно з якою виокремлюються загальновизнані, домінуючі цінності, ціннісна “периферія” та ціннісний “хвіст”. За сучасних умов особливої значущості набуває типологія цінностей за їх роллю у функціонуванні кризового соціуму (цінності, що інтегрують, та цінності, що диференціюють суспільство). Проте головна увага в дисертації приділяється типології цінностей, побудованій за “цивілізаційним” (соціокультурним) критерієм: традиційні, модерністські та постмодерністські цінності. Підкреслюється, що культурна генетика цінностей має велике значення для виявлення їх динамічних та консервативних характеристик. У цьому контексті дисертант звертається до робіт Р. Інглехарта, який визначав постмодерністський ціннісний дискурс як результат переходу від матеріалістичних до постматеріалістичних цінностей. За Інглехартом, зміни саме у цій площині ціннісної свідомості обумовлюють сьогодні глобальні ціннісні перспективи.

У роботі підкреслюється особлива значущість соціокультурної типології цінностей у визначенні спрямованості динаміки ціннісних орієнтацій студентства, зазначається, що домінування традиційних, модерністських чи постмодерністських цінностей не тільки визначає ступінь відповідності ціннісної свідомості окремої особистості чи соціальної групи напрямку суспільного розвитку, але й обумовлює їх суб’єктний потенціал.

Четвертий підрозділ першого розділу роботи – “Соціальна суб’єктність як прояв ціннісних змін у суспільстві” - розкриває теоретичні засади суб’єктного фокусу дисертації. У першому пункті підрозділу – “Поняття та феномени соціальної суб’єктності: соціологічні інтерпретації” - здійснюється порівняльний аналіз понять “агент”, “актор” та “суб’єкт”, зазначається, що, саме останнє є найбільш придатним для аналізу рушійних сил соціокультурної трансформації. Це обумовлюється тим, що поняття “суб’єкт” відображає самодіяльність, самостійність індивіда (або соціальної групи), його “авторство” конкретної соціальної дії, здатність до самостійного вибору типу діяльності, цілей та засобів їх досягнення. Найважливішою атрибутивною властивістю суб’єкта є його соціальна суб’єктність. Аналізуючи останню у контексті трансформаційних процесів в Україні, дисертант звертається до актуальних суспільних змін як об’єктивних чинників її формування. Проте головна увага приділяється внутрішнім детермінантам нового типу соціальної суб’єктності – цінностям та ціннісним орієнтаціям, зокрема модерністським та постмодерністським аксіофеноменам, які актуалізують цілі досягнення життєвого успіху та самореалізації особистості. При цьому маються на увазі як термінальні, так і інструментальні цінності. Їх інтеріоризація індивідом (чи групою) свідчить про становлення суб’єктної самосвідомості. Обумовлена модерністськими та постмодерністськими цінностями соціальна суб’єктність виявляється у стратегії самореалізації індивіда, яка відрізняється спрямованістю суб’єкта на самостійність у вирішенні власних проблем; високим рівнем життєвих домагань тощо.

Одним із визначальних критеріїв того чи іншого типу соціальної суб’єктності є вибір індивідом (соціальною групою) засобів досягнення цілей. Так, вибір протиправних засобів актуалізує кримінальний тип суб’єктності, що породжує кримінальні структури як суб’єкти суспільних процесів. У цьому контексті актуалізується проблема формування створювальної суб’єктності. При цьому мова йде не тільки про суспільне, але й про особистісне відтворення, що має особливе значення в умовах індивідуалізації суспільної свідомості.

До показників соціальної суб’єктності автор відносить психологічну готовність індивіда до самостійної діяльності, його теоретичну та практичну підготовленість до неї, відповідальність за результати, готовність до ризику, здатність впливати на інші соціальні суб’єкти тощо.

Чинником та одночасно показником соціальної суб’єктності пошукач вважає адаптивно-інноваційний потенціал особистості, який визначається як її здатність перебудовувати свою свідомість та поведінку у відповідності до соціокультурних умов, що змінюються. На думку автора, таким потенціалом перш за все володіє молодь, завдяки гнучкості її свідомості та здатності до сприйняття нового.

Виходячи із цих показників, пошукач здійснює типологічний аналіз соціальної суб’єктності, виокремлює її рівні, види, форми та основні етапи формування, що представлено у другому пункті підрозділу 1.4. – “Типологія, рівні та етапи формування соціальної суб’єктності”. Зокрема, пошукач виокремлює дійсну та псевдосуб’єктність (прикладом останньої, вважає автор, є “тусовочна” суб’єктність як імітація активної діяльності). Як перший, так і другий тип може бути притаманний різним видам суб’єктності, що диференціюються за сферами діяльності індивіда (групи): професійна, політична, правова, релігійна, сімейно-побутова тощо. Кожен із видів суб’єктності обумовлюється відповідними цінностями та ціннісними орієнтаціями (професійними, політичними і т. ін.).

Певний вид суб’єктності, доводить автор, характеризується специфічною життєвою стратегією, адаптивно-інноваційним потенціалом, характером та формами. За характером діяльності у дисертації виокремлюються продуктивна, комунікативна, інноваційна тощо суб’єктність, за носієм - суб’єктність індивіда, соціальної спільноти, соціального інституту. Головний акцент у дисертації робиться на аналізі індивідуального рівня суб’єктності. При цьому автор говорить про “індивідуально-особистісну суб’єктність” людини (позиціювання щодо засобів та характеру вирішення проблем власного життя), її “соціально-групову суб’єктність”, яка виявляється в позиції індивіда в групі приналежності, його здатності діяти в інтересах цієї групи, як у своїх власних, та “соціальну суб’єктність”.

Підкреслюючи багаторівневу структуру соціальної суб’єктності, дисертант вводить до наукового обігу поняття “диспозиційна суб’єктність” та “актуалізована суб’єктність”. Перше визначається як налаштованість особистості на самостійну та відповідальну соціальну діяльність, що знаходить відображення у відповідній системі ціннісних орієнтацій, а також установок на актуалізацію життєвої стратегії самореалізації. Щодо актуалізованої суб’єктності, то, включаючи суб’єктну диспозицію, вона обов’язково передбачає певний рівень підготовленості особистості (чи групи) до здійснення життєвої стратегії самореалізації (відповідні освіта, вміння та навички професійної, політичної і т. ін. діяльності) та власно активну, самостійну, творчу та відповідальну діяльність у різних сферах. Соціальну суб’єктність дисертант розглядає як динамічну характеристику особистості (групи), що володіє високим внутрішнім трансформаційним потенціалом. Певні суспільні умови можуть провокувати перетворення диспозиційної в актуалізовану суб’єктність. У зв’язку з цим пошукач виокремлює ситуативну суб’єктність, що виникає під впливом зовнішніх факторів, та усталену суб’єктність, обумовлену внутрішніми чинниками. В умовах ситуативної суб’єктності індивід може вирішувати лише обмежене коло питань. Реалізація життєвих стратегій та протидія системним загрозам можливі тільки за умов усталеної суб’єктності.

Формування суб’єктності може бути як спонтанним, так і цілеспрямованим. Попри велику значущість у цьому процесі первинної соціалізації, диспозиційна і актуалізована, в т.ч. усталена, суб’єктність найбільші імпульси до розвитку отримують на етапі вторинної соціалізації, особливо у формативний період, коли індивід не лише самостійно обирає власний варіант життєвого проекту, але й починає реалізувати його. Цей період обіймає й роки навчання у вищій школі.

У другому розділі роботи – “Проблеми формування соціальної суб’єктності студентства в нових соціокультурних умовах” - викладено бачення дисертанта студентської молоді як соціокультурної спільноти; проаналізовано ціннісний світ вітчизняного студентства різних поколінь та ціннісну диференціацію сучасної студентської молоді; розглянуто процес “постмодернізації” ціннісної свідомості пострадянських студентів як чинника становлення їх суб’єктних характеристик, у т.ч. освітні та професійні аксіофеномени майбутніх фахівців, їх позиціювання у студентській групі; роль навчально-виховного процесу у ВНЗ у становленні соціальної суб’єктності студентства тощо.

Перший підрозділ другого розділу – “Студентська молодь як соціокультурна спільнота” - присвячений проблемі ідентифікації студентства як цілісного соціального утворення. Визнаючи близькість понять “соціальна група” і “соціальна спільнота”, автор не вважає їх тотожними, підкреслюючи, що у визначенні першого переважають об’єктивні ознаки, що об’єднують людей, другого - суб’єктивні. На думку пошукача, “соціальна група” є більш широким поняттям та включає до себе поняття “соціальна спільнота”. Так, молодь як соціально-демографічна група складається із різних соціальних спільнот, тобто сукупностей людей, що об’єднані загальними умовами життя, метою, інтересами та цінностями (субкультурою) та ін. З огляду на останнє, пошукач вважає більш доцільним використання поняття “соціокультурна спільнота”, в т.ч. по відношенню до студентства. Формулюючи дефініцію цього поняття, автор виходить із трактування “соціокультурного” П. Сорокіним, включаючи до його змісту символічний та предметний світ конкретної сукупності людей. Існування специфічного символічного (ціннісного) та речового світу студентства, який визначає її особливу субкультуру, вирізняє цю молодіжну спільноту від інших, які, у свою чергу, можуть володіти власним символічним та предметним світом, а, отже, бути соціокультурною спільнотою. Говорячи про певну гомогенність студентства як соціокультурної спільноти, пошукач співвідносить це поняття з поняттям “peer group” (Ш. Ейзенштадт), що позначає не стільки групу однолітків, скільки групу рівних як за віком і статусом, так і за спільністю поглядів, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки тощо. На думку автора, можливість існування єдиної студентської субкультури обумовлена, з одного боку, особливою студентською мовою, цінностями, перш за все освітніми, образом та стилем життя, дозвіллєвими практиками тощо. З іншого, враховуючи, що студентство – це лише відносно гомогенна, диференційована спільнота, у його складі можна виокремити багато субкультурних угрупувань як з точки зору “номенклатури” молодіжних субкультур в цілому, так і у зв’язку з наявністю різних студентських субкультур (субкультура студентів різного профілю навчання, конкретного ВНЗ, мешканців гуртожитку тощо). Субкультурний плюралізм студентства обумовлений як об’єктивними (соціальне походження, національність, традиції того чи іншого ВНЗ), так і суб’єктивними чинниками, перш за все соціальною ідентифікацією певної студентської спільноти, що виявляється у відповідному соціальному проектуванні та конструюванні реальності. За сучасних умов субкультурна диференціація студентства посилюється завдяки множинності його соціального позиціювання, зокрема безпроблемного співіснування зайнятості у сферах навчання, праці та дозвілля.

Незважаючи на існуючі відмінності, пошукач розглядає студентство як відносно гомогенну соціокультурну спільноту, яку складають учні вищих навчальних закладів, які засвоюють та присвоюють соціальну суб’єктність у когнітивній, професійній, громадянсько-політичній, моральній та інших сферах життєдіяльності історично конкретного суспільства, завдяки інтеріоризації ціннісно-нормативної системи даного суспільства, а також такого соціального інституту, як вища школа, та продукуванню нових аксіофеноменів, що знаходить своє відображення та виявляється в їхньому символічному та предметному світі.

Другий підрозділ другого розділу роботи – “Ціннісний світ студентства: поколінські відмінності” - фокусує увагу на динаміці ціннісних орієнтацій студентської молоді 1970-х – початку 2000 років. Виокремлюючи різні покоління українського студентства, пошукач виходить із концепції формативних років Р. Інглехарта, згідно з якою найбільш важливим періодом процесу формування особистості є віковий етап від 12 до 18 років. Завдяки цьому, були виділені покоління “відлиги”, “застою”, “перебудови”, “перше” та “друге” “покоління незалежності”.

Порівнюючи ціннісний дискурс “покоління відлиги” (кінець 1960-х – початок 1970-х рр.) та “першого покоління незалежності” (студентство середини 1990-х рр.) (за віком це покоління “батьків” та “дітей”), автор доходить висновку, що незмінно високою залишається значущість лише такої цінності, як сім’я. Щодо найважливішої для “покоління відлиги” цінності – творчої праці (індекс значущості = 0,949), то поколінням “дітей” вона вже не оцінюється так високо (I знач. = 0,633). Ще менш значущими для цього покоління виявились цінності служіння суспільству та участі у громадському житті. Водночас цінність матеріального статку, високого службового та суспільного положення, особистого спокою у “дітей” значно підвищилась. Щодо інструментальних цінностей “покоління відлиги”, то на тлі “модернізації” орієнтацій на якості, що необхідні сучасній людині, ступінь їх розвитку залишався достатньо низьким, що свідчить про декларованість модерністського дискурсу цього покоління. У цьому відношенні “перше покоління незалежності” суттєво відрізняється від “батьків”. Про високий рівень “модернізації” його ціннісних преференцій свідчить спрямованість на цінності досягнення, що обумовлено прагненням молоді до висхідної мобільності, яке загострилось на тлі зниження соціального статусу батьків.

Порівнюючи “покоління застою” (друга половина 1970-х – перша половина 1980-х рр.) та “друге покоління незалежності” (знову ж таки “батьків” і “дітей”), пошукач підкреслює, що, на відміну від сучасного студентства, якому притаманні орієнтації як на модерністські, так і на постмодерністські цінності, у ціннісному дискурсі “покоління застою” переважали орієнтації на традиційні аксіофеномени, “модернізація” торкнулася лише професійних цінностей (орієнтація на творчість, фахове вдосконалення тощо) та сфери вільного часу.

Дослідження ціннісних орієнтацій “покоління перебудови” довели, що суспільні зміни актуалізували модерністський дискурс ціннісної свідомості студентської молоді, що знайшло відображення не тільки у високих оцінках студентів таких якостей, як підприємливість, ініціативність, вміння ризикувати, але й у їхньому прагненні до самореалізації та якості життя.

Отже, аналіз ціннісної динаміки різних поколінь українського студентства довів, що, по-перше, ціннісний дискурс усіх зазначених поколінь містить у собі аксіофеномени всіх соціокультурних типів, більше того, така традиційна цінність, як сім’я від покоління до покоління стає все більш значущою; по-друге, тенденція “модернізації” ціннісної свідомості не є феноменом останніх років, а притаманна студентам 1970-х, 1980-х та 1990-х рр. Проте найбільшою мірою цей процес, а також “постмодернізація” ціннісних орієнтацій характеризують студентство першої половини 2000-х рр.

Саме на цьому автор акцентує увагу у третьому підрозділі другого розділу дисертації – “Ціннісна диференціація сучасного українського студентства: результати кластерного аналізу”. Виходячи з мети дослідження, пошукач обирає для кластерного аналізу класифікаційні ознаки, за допомогою яких можна вияви рівень сформованості соціальної суб’єктності тих чи інших груп студентів: це їх орієнтації на термінальні та інструментальні цінності, а також реальний розвиток останніх (за самооцінкою респондентів). У відповідності до цих ознак було одержано 5 кластерів.

Студенти, що увійшли до першого кластеру – “постмодерністи-прагматики” (всього 4 %), перш за все орієнтуються на економічну незалежність, особистісну свободу, розвиток своїх здібностей, сімейне та матеріальне благополуччя. Реалізації цих цінностей сприяє достатньо високий рівень розвитку таких якостей, як впевненість у собі, прагнення до самореалізації, наполегливість, прагматизм. Другий кластер (22%) – “нові традиціоналісти”. Його відрізняє орієнтація як на такі традиційні цінності, як сім’я, здоров’я, добрі стосунки з людьми, так і на модерністські і навіть постмодерністські аксіофеномени – економічну незалежність, матеріальний статок, особистісну свободу. Третій кластер – “модерністи-індивідуалісти” (24%) утворили студенти, яким притаманні орієнтації на здоров’я, сім’ю, економічну незалежність, матеріальне благополуччя, особистісну свободу, побутовий комфорт тощо. При цьому вони не вважають можливим поступитися своїм благополуччям заради громадянського обов’язку, суспільних інтересів, байдуже ставляться до участі у громадському житті і т. ін. Студенти четвертого кластеру – “модерністи-комуналісти” (32%) орієнтуються на здоров’я, сім’ю, економічну незалежність, особистісну свободу, хороші стосунки з людьми, освіченість, розвиток своїх здібностей. Водночас їм притаманні такі якості, як сумлінність, відповідальність, готовність поступитися власним благополуччям заради громадянського обов’язку. П’ятий кластер – “постмодерністи-ідеалісти” (18%) – відрізняється високим рівнем орієнтації на здоров’я, розвиток своїх здібностей, самореалізацію, особистісну свободу, економічну незалежність, освіченість, професіоналізм, залучення до літератури та мистецтва. Його представники цінують спілкування з природою, здатні поступитися власним благополуччям заради суспільної користі.

Для вирішення завдань дослідження особливе значення мало порівняння різних “модерністських” та “постмодерністських” кластерів. Аналізуючи “постмодерністів-прагматиків” та “постмодерністів-ідеалістів”, пошукач доходить висновку, що їх перш за все відрізняють різні стратегії самореалізації – прагматична та ідеалістична, що знаходить відображення у розвитку відповідних інструментальних цінностей. Що стосується об’єктивних характеристик, то, як виявило дослідження, у “прагматиків” переважно “чоловіче обличчя”, у “ідеалістів” – “жіноче”, серед перших більше студентів технічних ВНЗ, серед “ідеалістів” представлені студенти всіх спеціальностей. “Постмодерністи-прагматики” – найбільш заможні (за самооцінками) студенти, майже всі вони – мешканці великих міст. Як “прагматики”, так і “ідеалісти” – діти найосвіченіших (у порівнянні з іншими кластерами) батьків. “Прагматики” відрізняються більш високим рівнем економічної поведінки (майже 80 % із них постійно або час від часу поєднують навчання з роботою).

Порівняння модерністських кластерів засвідчило, що вони відрізняються завдяки обраним їх представниками засобам реалізації цінностей досягнення. Хоча обидва “модерністські” кластери переважно “жіночі”, чоловіків більше серед “індивідуалістів”, серед них більше й мешканців обласних центрів, а також дітей, чиї батьки мають високий освітній рівень. На відміну від них, “нові традиціоналісти” – це діти найменш освічених батьків. Як і “модерністи-комуналісти”, вони переважно походять із маленьких міст та сіл. “Традиціоналісти” – найбідніші серед усіх респондентів; їх економічна поведінка відрізняється пасивністю, майже 2/3 кластеру – жінки.

Отже, кластерний аналіз підтвердив гіпотезу щодо чинників “модернізації” та “постмодернізації” ціннісних орієнтацій студентства, серед яких найбільш значущими є матеріальна забезпеченість, високоурбанізований образ життя, освітній та соціальний капітал батьківської родини.

Застосування пошукачем методу багатомірного шкалювання не тільки підтвердило, що ціннісна диференціація студентства відбувається за шкалами “ідеалізм-прагматизм” та “комунізм-індивідуалізм”, але й виявило латентні змінні, що визначають цю диференціацію. Серед останніх – орієнтації сучасного студентства на різні типи самореалізації як головну постмодерністську цінність.

У четвертому підрозділі другого розділу роботи – “Постмодернізація ціннісної свідомості студентської молоді як чинник становлення її соціальної суб’єктності” – наводяться результати багатомірного шкалювання, зокрема три шкали, які характеризують орієнтації сучасного студентства на різні типи самореалізації: комуналістський, індивідуалістський та духовно-креативний. Завдяки цьому у роботі уточнюється зміст поняття “самореалізація”. Виявилося, що позначений ним феномен актуалізує не лише постмодерністські, але й модерністські і навіть традиційні цінності, що підтверджує гіпотезу про складний та суперечливий характер постмодернізації ціннісної свідомості сучасного студентства та становлення його соціальної суб’єктності. До таких же висновків автор доходить завдяки даним кластерного аналізу, зокрема, порівнюючи постмодерністський ціннісний дискурс студентства України та Білорусі. У білоруському масиві даних також було отримано п’ять кластерів: по два кластери “модерністів” та “постмодерністів” та один кластер “традиціоналістів”. Проте білоруський “постмодернізм” та “традиціоналізм” значною мірою відрізняється від українського, що знайшло відображення у назвах відповідних кластерів: “постмодерністи-індивідуалісти” (5%), “постмодерністи-комуналісти” (25%) та “традиціоналісти” (27%) в Білорусі. “Модерністські” кластери студентства двох країн не відрізняються. Щодо кількісних характеристик, то звертає увагу більш високий рівень артикуляції білоруськими студентами постмодерністських цінностей, менша вираженість “модерністських” преференцій (“модерністи-індивідуалісти” – 16%, “модерністи-комуналісти” (27%)) та дещо більша представленість “традиціоналізму”.

У пошуках чинників відмінностей у ціннісних орієнтаціях українського та білоруського студентства пошукач вдається до порівняльного аналізу постмодерністських кластерів, оскільки саме цей аксіодискурс обумовлює становлення соціальної суб’єктності.

Порівнюючи українських “посмодерністів-прагматиків” (4%) та білоруських “постмодерністів-індивідуалістів” (5%), дисертант зазначає, що вони відрізняються за ступенем вираженості кластероутворюючих цінностей: для українських студентів більш значущою є така постмодерністська цінність, як самореалізація, для білоруських – якість життя. Відрізняються й самооцінки рівня розвитку інструментальних цінностей студентами, що увійшли до цих кластерів. Для білоруських студентів найбільш притаманні: критичність, прагнення до самореалізації, наполегливість та відчуття власної гідності; для українських - прагнення до самореалізації, наполегливість, прагматизм, впевненість у собі.

Порівнюючи білоруських “постмодерністів-комуналістів” (25%) та українських “постмодерністів-ідеалістів” (18%), пошукач зазначає, що ієрархія термінальних цінностей представників цих кластерів практично не відрізняються, проте рівень орієнтації на ці цінності різний. Білоруси значно вище орієнтуються на особистісну свободу, самореалізацію, економічну незалежність та всі комуналістські цінності. На думку пошукача, це обумовлено різними стратегіями самореалізації – комуналістською (білоруський варіант) та ідеалістською (український варіант).

Об’єктивні характеристики білоруських постмодерністських кластерів практично не відрізняються від відповідних кластерів в українському масиві. Виняток складають лише поселенські характеристики білоруських “посмодерністів-комуналістів”, серед яких значний відсоток мешканців села (12%). На думку пошукача, цей об’єктивний чинник обумовлює суб’єктну диспозицію цього кластеру: прагнення не тільки досягти більш високого соціального статусу, ніж у батьків, але й якісно іншого рівня життя. Диспозиційна суб’єктність студентів – “постмодерністів” виявляється також у їх прагненні самостійно вирішувати питання свого працевлаштування. “Постмодерністи” найбільші оптимісти, серед них майже немає незадоволених своїм життям. Водночас “постмодерністам” притаманний високий рівень емігрантських настроїв (до 40 %), які визначаються не стільки матеріальними чинниками, скільки прагненням жити у суспільстві, де більше можливостей себе реалізувати. Разом із тим серед “постмодерністів” більше тих, хто хотів би залишитися на батьківщині; вони більше прагнуть незалежності своєї країни (особливо у Білорусі), частіше представників інших кластерів беруть участь у роботі громадських організацій (особливо українські “постмодерністи-прагматики”); їм притаманний більш високий рівень протестної активності (знов-таки передують українські “постмодерністи”), ринкових орієнтацій (особливо білоруським “постмодерністам-індивідуалістам”), економічної активності (перш за все українським “постмодерністам”), академічної успішності (особливо білоруським “постмодерністам-комуналістам”); лідерських якостей (перш за все українським “постмодерністам-прагматикам”). Таким чином, саме постмодерністський (і частково модерністський) ціннісний дискурс корелює з високим рівнем актуалізованої суб’єктності студентської молоді.

Що стосується факторної обумовленості “національних” особливостей постмодерністського ціннісного дискурсу студентства, то, окрім зазначених вище, дисертант визначає такі макрочинники, як особливості громадсько-політичної ситуації в Україні та Білорусі. В українському контексті актуалізуються соціал-демократичні преференції майбутніх фахівців, у білоруському – націонал-демократичні.

Для поглибленого аналізу внутрішніх детермінант постмодерністського дискурсу студентства, зокрема актуалізації цінності самореалізації, пошукач застосовує метод дерева класифікації. У результаті автоматичного пошуку ознак, пов’язаних із цільовою зміною, були виокремлені такі ознаки-цінності, як особистісна свобода; незалежність у судженнях та діях; цікава, творча робота; можливість застосовувати та розвивати свої здібності; займатися творчою роботою у процесі професійної діяльності; приносити користь суспільству; освіченість; художня творчість. Завдяки цьому було виявлено 11 типів орієнтації на самореалізацію. Аналіз цих типів довів, що найбільш розповсюдженою є орієнтація на самореалізацію у професійній діяльності, наступним за поширеністю є тип самореалізації у громадській сфері, нарешті, невелика група студентів віддає перевагу самореалізації як у трудовій діяльності, так і у сфері дозвілля. Окрім того, завдяки дереву класифікації були виявлені групи студентів, для яких реалізація своїх здібностей не є життєвою цінністю.

У п’ятому підрозділі другого розділу роботи – “Освітні та професійні цінності пострадянського студентства: чинники динаміки” - зазначається, що, попри амбівалентне ставлення пострадянського суспільства до освіти та освіченості, значна частина української молоді прагне одержати вищу освіту, сприймаючи її не тільки інструментальною, але й термінальною цінністю, важливим чинником життєвого успіху.

Звернувшись до матеріалів дослідження середини 1990-х років, пошукач дійшов висновку, що освітні цінності “першого покоління незалежності” обумовлювались не стільки профілем майбутньої спеціальності (як це було у 1970-80-ті рр.), скільки її престижністю. Аналіз освітніх цінностей “другого покоління незалежності” свідчить про те, що інструментальна, прагматична цінність освіти сьогодні домінує у свідомості студентської молоді, що обумовлено “модернізацією” та “постмодернізацією” її ціннісних орієнтацій. Підтвердження тому – матеріали кластерного аналізу, які свідчать про те, що саме студенти-“модерністи” та “постмодерністи” мотивують своє навчання у ВНЗ тим, що прагнуть досягти матеріального благополуччя, підвищити свій соціальний статус, стати справжніми професіоналами. Що стосується підвищення рівня формального ставлення до освіти, то це відбувається за рахунок студентів-“традиціоналістів”. Прагматична і водночас культурна значущість освіти виявляється у ставленні студентства “модерністських” та “постмодерністських” кластерів до вивчення іноземних мов, роботи з комп’ютером та використання Inte et. І в цьому сенсі “традиціоналісти” суттєво відрізняються від них, що обумовлюється їх пасивністю, низьким рівнем життєвих домагань тощо. Студентам-“модерністам” і особливо “постмодерністам” притаманний достатньо високий рівень диспозиційної та актуалізованої суб’єктності, в т. ч. в освітній сфері: серед них більше тих, хто отримує другу вищу освіту, краще вчиться, займається науковою роботою, використовує вільний час для самоосвіти.

“Модернізація” та “постмодернізація” ціннісних орієнтацій сучасного студентства виявляється також у його оцінках майбутньої професійної діяльності. Як свідчить кластерний аналіз, для “традиціоналістів” головне, щоб майбутня робота не позначилась на їхньому здоров’ї, для “модерністів” – щоб робота була престижною та надавала можливість кар’єрного зростання; для “постмодерністів” – щоб надавала можливості самореалізації, самостійного прийняття рішень, творчості в праці. Що стосується сфер, де планують реалізувати свої професійні цінності студенти, то працювати за спеціальністю планують від 30% до 60% опитаних. Серед конкретних видів діяльності превалюють практична робота за спеціальністю та створення власного бізнесу. Мотиви останнього – матеріальний чинник та прагнення до незалежності, самостійності. У порівнянні з даними 1996 р., суттєво підвищилась кількість тих, хто хотів би займатися адміністративною діяльністю, особливо серед студентів-гуманітаріїв. Привертає увагу низька популярність педагогічної діяльності, в т.ч. у ВНЗ (10%); суттєво зменшилась кількість орієнтованих на наукову діяльність (11%). Натомість дослідження зафіксувало зростаючий рівень орієнтації студентства на професійну політичну діяльність (13% у 2004 р., 5% - 1996 р.). Серед представників різних кластерів до цієї діяльності перш за все прагнуть “постмодерністи-прагматики” (21%).

Диспозиційна суб’єктність студентства виявляється також у його оцінках перспектив працевлаштування. Більшість респондентів (61%) сподівається, що знайде роботу, яка б влаштовувала, хоча й не без труднощів. Водночас кожний десятий, а у технічних ВНЗ кожний сьомий украй песимістично оцінює свої можливості знайти роботу за спеціальністю. При цьому українські студенти дивляться у своє професійне майбутнє з більшою впевненістю, ніж білоруські. Найбільший оптимізм з цього приводу висловлюють “постмодерністи”, вельми песимістичними виявились “традиціоналісти”. Значна частина опитаних (45%) щодо працевлаштування розраховує тільки на себе (“постмодерністи” 60%, “традиціоналісти” – 27%). Це дозволяє пошукачу зробити висновок про те, що процес професійного самовизначення студентської молоді є потужним чинником становлення її соціальної суб’єктності, актуалізуючи якості, вміння та навички, що визначають цей феномен.

Шостий підрозділ другого розділу дисертації – “Позиціювання у студентській групі як прояв соціальної суб’єктності майбутніх фахівців” - присвячений аналізу суб’єктних характеристик студентів, які, за самооцінкою, займають такі позиції у групі, як “лідер”, “активіст”, “пасивний учасник”, “сторонній”, “знехтуваний”. При цьому особлива увага приділяється групі “лідерів” (7%), оскільки здатність бути лідером є суттєвим проявом соціальної суб’єктності особистості, та “знехтуваним”, суб’єктні якості яких виявились також достатньо вираженими. Щодо ціннісних орієнтацій першої групи, то найбільш значущими виявились не лише такі, як здоров’я, економічна незалежність, матеріальне благополуччя, самореалізація та цікава, творча робота, але й такі цінності, як участь у громадському житті та користь суспільству. Отже, для “лідерів” (у порівнянні з іншими студентами) більшу значущість мають соціальні цінності. Щодо інструментальних цінностей, то “лідери” відрізняються лише здатністю бути лідером. Цій групі студентів більш притаманні “модерністські” та “постмодерністські” якості: рішучість, готовність до ризику, підприємливість, інноваційність. У професійних планах “лідерів” більш виражені орієнтації на адміністративно-управлінську діяльність (38%), викладацьку роботу у ВНЗ (21%), наукову та політичну (21%) діяльність. “Лідерів” відрізняє більш високий рівень політичної участі та протестної активності, що свідчить про досить високий рівень їх диспозиційної та актуалізованої суб’єктності.

Аналізуючи суб’єктні характеристики “знехтуваних” студентів, пошукач, з огляду на їх кількість (1%), зазначає, що соціолог не повинен ігнорувати феномени, що статистично не значущі, бо їх аналіз може виявити “флуктуації” у суспільному житті, які свідчать про зародження нового соціального феномену. Серед суб’єктних характеристик “знехтуваних” звертають увагу високі показники їх навчальної, наукової та економічної активності, громадсько-політичної діяльності та протестного потенціалу. Третина з них пов’язує своє майбутнє саме з політичною діяльністю, кожен п’ятий – з адміністративно-управлінською. Серед чинників суб’єктності “знехтуваних” переважають внутрішньоособистісні. Щоб з’ясувати їх, а також визначити можливі джерела “поповнення” цієї групи, пошукач застосовує метод дерева класифікації. Завдяки цьому виявлено 7 груп студентів за ознакою “позиціювання у студентській групі”, в яких, у т.ч., представлені “знехтувані”. Аналіз довів, що відчуття “знехтуваності” майже в усіх виокремлених групах обумовлюється самотністю. Можливо, причина тому – моральні якості “знехтуваних”, серед яких є досить агресивно налаштовані студенти, що сповідують принципи: “око за око, зуб за зуб”, “людина людині - вовк” і т. ін. Розширення цієї групи може бути не тільки за рахунок “сторонніх”, але й “пасивних учасників”, “активістів” та навіть “лідерів”.

Аналіз синдрому “знехтуваності” у студентському середовищі довів, що його розповсюдження може мати негативні наслідки не тільки для тих, хто так себе ідентифікує, але й для всього студентства, молоді, суспільства в цілому. Враховуючи зазначені вище якості та життєві домагання “знехтуваних”, можна припустити прихід у різні сфери суспільного життя, в т.ч. у політику, нового покоління, що не обтяжене моральними імперативами та здатне “йти по трупах” заради досягнення своєї мети.

Сьомий підрозділ другого розділу дисертації – “Навчально-виховний процес у ВНЗ як чинник формування суб’єктних характеристик студентської молоді” - акцентує увагу на таких питаннях, як роль викладача у формуванні особистості студента, оцінка його педагогічної майстерності; використання у ВНЗ сучасних методів навчання, стиль взаємовідносин між студентами та адміністрацією ВНЗ, якість освіти в оцінках майбутніх фахівців тощо. Підкреслюючи роль викладачів у процесі навчання та виховання студентів, пошукач звертається до аналізу їх оцінок педагогічної майстерності, який довів, що у вітчизняних ВНЗ поки що не отримала широкого розповсюдження педагогіка партнерства. Лише третина опитаних підкреслила, що деякі елементи такої педагогіки притаманні викладачам. Що стосується активних методів навчання, то вони, за оцінками студентів, використовуються, але переважно епізодично, хоча, у порівняні з дослідженням 1996 року, ці показники зростають.

Матеріали фокус-групових інтерв’ю свідчать, що у ВНЗ формується когорта викладачів, які орієнтовані на інновації у навчанні та вихованні студентів, на співробітництво із ними у вирішенні проблем життєдіяльності вищої школи. У цьому контексті пошукач розглядає стиль взаємостосунків між викладачами та студентами як чинник становлення суб’єктності останніх. Отримані результати свідчать про те, що доброзичливе ставлення до студентів є загальноприйнятим у більшості ВНЗ. Що стосується інтересу до життя студентів, їх проблем, то лише 42% опитаних підкреслили, що це характерно для їх викладачів. Кожен третій респондент підкреслив, що адміністрація факультетів не прислухається до пропозицій студентів з питань розвитку конкретного навчального закладу. Проте, на думку 45% опитаних, у ВНЗ превалює демократичний стиль відносин між викладачами та студентами; водночас про авторитарний стиль у їхньому ВНЗ говорять близько чверті респондентів.

В оцінках студентів якості освіти, яку вони отримують, переважають позитивні (53% опитаних тією чи іншою мірою задоволені якістю освітніх послуг), кожний п’ятий не задоволений тим, як і чому його навчають, а кожний четвертий не зміг висловити однозначної оцінки. Респонденти перш за все впевнені в тому, що отримують міцну теоретичну підготовку (80%), загальнокультурну ерудицію (84%), вміння самостійно поповнювати знання (85%), навички спілкування, встановлення контактів з людьми (85%). Останнє має особливе значення щодо становлення соціальної суб’єктності майбутніх фахівців. Водночас кожен другий з опитаних вважає, що навчання у ВНЗ не надає йому вмінь та навичок наукової діяльності. Остання є важливим чинником формування суб’єктності студентів, їх професійної соціалізації. На тлі зменшення зацікавленості сучасних студентів у науково-дослідницькій роботі певний інтерес має аналіз ролі ВНЗ у їх залученні до цієї роботи. На думку респондентів, саме недостатня активність вищої школи гальмує розвиток їх вмінь та навичок наукової роботи.

Третій розділ роботи – “Особистість як суб’єкт соціокультурної трансформації” - присвячений аналізу особистісного дискурсу перетворень, що відбуваються на пострадянському просторі. При цьому акцентується увага на механізмах формування особистості, зокрема таких, як самоконструювання та соціалізація, розкриваються особливості останньої у контексті соціокультурних змін; виходячи із матеріалів якісного дослідження, автор аналізує ціннісну полівалентність сучасного студента, здійснює типологію амбівалентної особистості, пропонує міні-теорію “ціннісного поля особистості”.

У першому підрозділі третього розділу роботи – “Формування особистості в умовах суспільних змін: соціалізація чи самоконструювання” - дисертант полемізує з деякими представниками сучасного соціогуманітарного знання, зокрема з представниками постмодерністської соціології, щодо поняття та феноменів соціалізації. Проаналізувавши соціалізаційні концепти класичної та сучасної соціології, пошукач доходить висновку, що за сучасних умов феномени, а, отже, і концептуалізація процесу соціалізації особистості зазнають суттєвих змін, які полягають у тому, що суб’єкт-об’єктні відносини в контексті соціалізації перетворюються на суб’єкт-суб’єктні, що сприяє розвитку соціальної суб’єктності індивіда. Це відбувається завдяки його активності, самодіяльності у виборі цілей та цінностей, які йому пропонує суспільство. У цьому сенсі сучасна людина значно більшою мірою, ніж її попередники, сама створює себе, самоконструюється. Проте дисертант вважає, що знімати з порядку денного питання щодо соціалізації індивіда ще зарано. Виходячи з цього, пошукач дискутує з відомим соціологом З. Бауманом, який наполягає на тому, що сучасна особистість самоконструюється, а, отже, із соціологічної науки повинно зникнути поняття “соціалізація”. Не погоджуючись із З. Бауманом, автор підкреслює, що особистість – це результат не лише самоконструювання, але й соціалізації. Для підтвердження своєї думки дисертант звертається до творчості таких сучасних соціологів, як П. Бергер, Т. Лукман, Р. Інглехарт, Ю. Хабермас. Для цих та багатьох інших дослідників соціалізація залишається однією із найважливіших соціологічних категорій.

Завдяки аналізу наукових публікацій, а також власних досліджень, дисертант доходить висновку, що за умов українського суспільства мова повинна йти про амбівалентність соціокультурної детермінації особистісної поведінки, що відображає зростаючу неоднорідність та багатомірність соціокультурного поля. Головним механізмом такої детермінації, на думку пошукача, є соціалізація індивіда, проте форма та зміст цього процесу суттєво відрізняються від соціалізації класичного типу: вона змінюється у бік підвищення самодіяльності суб’єкта, що соціалізується, його самоконструювання. Однією з альтернативних форм соціалізації є рефлексивна індивідуалізація життєвого проекту особистості. У цьому контексті пошукач розуміє індивідуалізацію як процес диференціації життєвих стратегій, форм та методів їх реалізації, а також образ життя, що визначаються особистісним вибором індивіда, а не його соціальною позицією. У контексті постсучасності індивідуалізовані рефлексивні практики означають зміну старих стилів життя та практик біографічного проектування новими, у яких люди самі відтворюють своє життя. Як довело дослідження, в українському суспільстві з’являється нове покоління рефлексуючих суб’єктів, яке можна визначити як соціокультурно перше покоління, здатне до нестандартної біографії. Ця нестандартність виявляється у принципово інших життєвих домаганнях молоді у порівнянні з попередніми поколіннями.

У другому підрозділі третього розділу – “Соціокультурні детермінанти становлення сучасної особистості” – дисертант звертається до проблеми співвідношення соціального та індивідуального у свідомості та поведінці особистості. Аналізуючи концептуалізацію відносин у системі “людина-суспільство” такими соціологами, як Е. Дюркгейм, Г. Зіммель, М. Вебер, Дж. Мід, Ф. Тьонніс, П. Блау, Ф. Знанецький, П. Бергер, З. Бауман та ін., пошукач підкреслює, що їх поєднує думка про просторово-часову неоднорідність та суперечливість соціокультурного впливу на людину. Останнє обумовлено протиріччями соціальної та культурної систем, які у сучасну епоху мають особливо гострий характер. Особлива увага у цьому контексті приділяється концепту індивідуалізованого суспільства З. Баумана. Підкреслюючи певну суперечливість його висновків щодо вирішення проблем розвитку людства, в т.ч. моральних, дисертант, беручи на озброєння тезу вченого щодо ситуації невизначеності та непередбачуваності суспільного розвитку, вважає, що саме ця ситуація є чинником, який провокує актуалізацію суб’єктних характеристик сучасної людини, робить її не тільки суб’єктом реалізації власного життєвого проекту, але й соціальним суб’єктом.

Відповідальність, яку бере на себе сучасна людина (за своє життя, життя рідних тощо), породжує, на думку пошукача, інноваційну модель взаємодії індивіда та держави, яка обумовлює новий тип громадянськості особистості – активного та відповідального  громадянина. У зв’язку із цим сучасна соціологія звертається до вивчення не тільки соціально типового, але й індивідуально особливого. Акцентуючи увагу на останньому, дисертант з’ясовує, які соціокультурні чинники детермінують індивідуалізовані соціальні практики сучасного студента. Виходячи із теорії В. Ядова, пошукач підкреслює, що в залежності від конкретних соціальних умов, цілей діяльності, її масштабів тощо роль провідних чинників у саморегуляції особистісної поведінки беруть на себе вищі або нижчі диспозиції особистості. Так, для українського студентства початку 2000-х років цю роль виконують ситуативні установки у різних сферах його життєдіяльності. При цьому перш за все змінюється периферійна частина системи цінностей.

Третій підрозділ третього розділу дисертації – “Евристичний потенціал якісної методології дослідження особистості” – присвячений аналізу пояснювальних можливостей якісних методів соціології. Гуманізація вітчизняної соціології, її орієнтація на дослідження індивідуальної повсякденності, на думку дисертанта, є не тільки відображенням внутрішньої логіки її розвитку, але й наслідком своєрідної рефлексії суспільства, що прагне, в т.ч. за допомогою соціології, пізнати нову соціальну реальність, яка первинно може виявлятися в одинично-індивідуальній формі. Завдяки застосуванню специфічних методів отримання інформації, якісна соціологія повертає у своє лоно людину, маючи справу з інтерпретаціями власних дій самими акторами. Проте пошукач не згоден з деякими російськими дослідниками, які вважають якісну соціологію окремою галуззю соціологічного знання. На погляд дисертанта, мова скоріше повинна йти про гуманістичний підхід у соціології як її специфічну методологію, основа якої знаходиться у науковому доробку таких класиків соціологічної думки, як Г. Зіммель, М. Вебер, Дж. Мід, Г. Блумер, Ю. Хабермас, І. Гофман, А. Щюц, Б. Малиновський, Ч. Бут, Р. Парк, Р. Бьорджесс, У. Томас, Ф. Знанецький та ін. Засновуючись на їх концепціях, пошукач здійснює власне якісне дослідження, використовуючи такі методи, як біографічний та фокусовані групові інтерв’ю.

Звернувшись до історії використання біографічного методу у соціальній науці, пошукач опрацьовує роботи таких західних та вітчизняних учених, як В. Дільтей, Г. Міш, Н. Денцин, М. Рустін, Ж.-П. Альмодовар, М. Бургос, Є. Головаха, В. Голофаст, А. Кронік, Н. Наумова, М. Пажес, Л. Скокова, Р. Тернер, П. Томпсон та ін. Аналіз їх публікацій свідчить про те, що у сучасній соціології одержали розповсюдження три напрямки у використанні біографічних документів. Перший пов’язано з проблематикою життєвого шляху особистості (life course, lebenslauf); другий розглядає біографію як індивідуальну, ідіосинкратичну актуалізацію соціальної структури; третій синтезує два перших напрямки. Дисертант використовує біографічний метод у контексті другого напрямку, оскільки він концентрує увагу на взаємозв’язках людини та суспільства. Сьогодні, підкреслюється в роботі, ці взаємозв’язки можна розглядати як зростаюче протиріччя між стандартизацією життєвого шляху, що відбувається завдяки інституціоналізації його основних форм, та прагненням індивіда самостійно планувати та керувати своїм життям.

Здійснюючи якісне дослідження, пошукач звертається до лейтмотивної біографії, у якій акцентується увага на такому життєвому сюжеті, як шлях до професії через вищу освіту. Реалізуючи запропоновану схему, респондент мав не тільки викласти ті чи інші епізоди автобіографії, але й мотивувати свої вчинки, поділитися життєвими планами, тому отримані біографії були названі “Спогади про майбутнє”.

Серед засобів вивчення біографій пошукач використовує метод аналізу великої кількості автобіографій під кутом зору певної проблеми, метод обґрунтування висунутих гіпотез прикладами із біографій; типологічний метод; метод аналізу змісту та ін. Логіка аналізу біографій така: їх первинне та вторинне (поглиблене) прочитання, завдяки чому виокремлюються одиниці тексту (окремі слова, речення тощо); “щільне описання” того чи іншого факту біографії; первинне кодування (об’єднання одиниць аналізу у більш загальну категорію, наприклад, “соціальне походження та соціальний статус батьків”, “освічена бабуся”; “трансляція культурного капіталу” і т. ін.).

У четвертому підрозділі третього розділу роботи – “Студент у суспільстві, що трансформується: особливості біографічного проектування” – пошукач зосереджує увагу на особистісному аспекті проблеми, що вивчається, намагаючись через індивідуальне розкрити загальне, типове, що визначає особистість сучасної молодої людини; зрозуміти, хто саме на рівні близького оточення (перш за все сім’ї) здійснює найбільший вплив на процес самоідентифікації особистості, її самовизначення та самореалізації.

У першому пункті четвертого підрозділу третього розділу – “Факторна обумовленість біографічного проекту особистості” – автор з’ясовує, які чинники вплинули на прийняття респондентами такого важливого рішення, як вибір професії. При цьому особливе значення приділяється усвідомленню респондентами потреби у вищій освіті, а також вибору ними стратегії реалізації цієї потреби. У біографіях велике місце належало спогадам про дитинство та ранню юність, оцінкам ролі батьків та інших членів родини у професійному визначенні респондентів на етапі первинної соціалізації. Ця інформація дозволила зробити висновок про достатньо сталу традицію відтворення соціальної, в т.ч. соціально-професійної структури суспільства.

Аналіз біографій довів, що як вища освіти, так і конкретні спеціальності були обрані респондентами завдяки вихованню, сімейним традиціям. Головну роль у соціально-професійному визначенні респондентів зіграв такий чинник, як “освічена бабуся”. Зачасту така роль мала двоїстий характер. По-перше, завдяки освіченій бабусі у багатьох респондентів сформувалася стала установка на вищу освіту як термінальну цінність. По-друге, освічені бабусі сприяли формуванню гуманітарних орієнтацій своїх онуків. Ці орієнтації обумовлені зростаючою потребою у саморефлексії, прагненням до “пізнання себе у світі та світу у собі”. Отже, “освічені родини” (до цієї категорії пошукач відносить сім’ї, де і батько, і мати мають вищу освіту) та особливо “освічені бабусі” є суб’єктами соціалізації, завдяки яким індивід не тільки інтеріоризує цінності освіти, але й гуманітарні орієнтації в цілому.

Інший механізм прийняття рішення отримати вищу освіту представляє категорія “зміна статусу”. Він притаманний “неосвіченим сім’ям”, де ні батько, ні мати не мають вищої освіти, особливо провінційним, де прагнення отримати вищу освіту супроводжується бажанням змінити поселенський статус. Дітям із таких сімей також притаманна рання інтерналізація освітніх цінностей, проте освіта для них – перш за все інструментальна цінність. “Напівосвіченим сім’ям” (де вищу освіту має один із батьків), притаманне таке ж ставлення до вищої освіти, як і в “освічених сім’ях” (особливо, якщо вищу освіту має мати). Незважаючи на вплив сім’ї у виборі шляху до професії, в абсолютній більшості біографій зазначається, що останнє рішення було все ж таки за респондентами.

Якісне дослідження виявило мотив отримання вищої освіти, який раніше не був зафіксований. Пошукач називає його “романтичним”. Це прагнення певної частини респондентів залучитися до студентської субкультури. Найчастіше цей мотив зазначали респонденти, чиї батьки навчались у Харківському університеті та Харківському авіаційному інституті. Отже, батьківська родина навіть на етапі вторинної соціалізації справляє певний вплив на становлення особистості. Це спростовує висновки деяких дослідників про втрату сучасною родиною своїх соціалізуючих функцій. Завдяки біографічним матеріалам вдалося наповнити конкретним змістом категорії “сім’я як цінність молодіжної свідомості” та “ставлення до батьків”. Як засвідчує пошукач, із майже 800 біографій не було практично жодної, у якій не відчувалася би любов до батьків (чи одного із них). Серед них була й біографія вихованця дитячого будинку, який писав про те, що любить своїх батьків, незважаючи на те, що вони відмовились від нього. Проте повага і любов до батьків, як свідчать біографії та фокус-групові інтерв’ю, не виключають проблем у відношеннях з ними, що достатньо болісно сприймається молоддю.

У другому пункті четвертого підрозділу третього розділу – “Проблеми молоді у самооцінках та оцінках старшого покоління” – аналізуються дві категорії, що були виокремлені у межах якісного дослідження: “проблеми молоді” та “проблеми з молоддю”. До першої категорії віднесені власно проблеми молодої людини, до другої – проблеми, що виникають у старшого покоління у взаємостосунках із молоддю. Першу категорію утворило кодування студентських біографій, другу – матеріалів фокус-груп із батьками респондентів.

Аналіз першої категорії дозволив отримати унікальну інформацію щодо найбільш гострих молодіжних проблем. Серед них рання вагітність, про що, до речі, писали не тільки дівчата, а й хлопці. Щодо матеріальних проблем, то порівняння біографій студентів середини 1990-х рр. та початку 2000-х рр. свідчить про зниження їх напруженості. Проте матеріальна проблема лідирує лише за кількістю згадувань. Як свідчать біографії, отримані на всіх етапах дослідження, однією із найбільш напружених та конотованих є проблема взаємовідносин із батьками. Респонденти пояснюють це тим, що знов “розпався зв'язок часів”, тобто відсутністю наслідування цінностей та норм попередніх поколінь. Деякі студенти настільки гостро сприймають конфлікт з батьками, що вдаються до спроб самогубства (про це свідчать 2 із 7 біографій, у яких респонденти зізнавались у суїцидальних намірах). Гострою є комунікативна проблема сучасної молоді. Юнацький максималізм, який виявляється і у сфері спілкування, обумовлює серйозні психологічні труднощі молоді, вирішенням яких деякі автори біографій вважають самогубство.

Серед інших проблем студенти називають такі, як пошуки шлюбного партнера, проблеми сексуального життя; працевлаштування, що відповідає їх інтелектуальним та матеріальним запитам; дефіцит якостей, потрібних для самореалізації тощо. У їх вирішенні респонденти перш за все сподіваються на себе, виявляючи високий рівень диспозиційної суб’єктності.

Якісна інформація не підтвердила гіпотезу про те, що економічні проблеми повністю витіснили із молодіжної свідомості духовні цінності та моральні проблеми. Біографії та фокусовані інтерв’ю свідчать про занепокоєння студентів такими явищами, як наркоманія, проституція, алкоголізм, злочинність.

Аналіз категорії “проблеми з молоддю” свідчить про те, що, як і у середині 1990-х рр., сьогодні батьки респондентів – учасники фокус-груп наповнюють її тим же змістом. Це матеріальні труднощі, в т.ч. житлово-побутові; проблеми працевлаштування, зокрема у студентські роки з метою додаткового заробітку; проблеми використання вільного часу тощо. Отже, перелік проблем той же, але їх ієрархія та бачення старшим поколінням їх значущості для молоді суттєво відрізняються. Проте головна відмінність – це неадекватне уявлення старшого покоління про шляхи та засоби вирішення цих проблем. На відміну від студентства, яке покладається переважно на себе, батьки вважають, що без підтримки родини, а ще краще держави вирішити їх неможливо. У зв’язку з цим пошукач робить висновок, що проблеми молоді в інтерпретації “батьків” - це, скоріше, проблеми, які виникають у них самих у процесі вирішення проблем своїх дітей. Окрім того, зміст категорії “проблеми з молоддю”, на погляд дисертанта, значною мірою обумовлюється “молодіжними паніками”, притаманними соціальному, в т.ч. журналістському, а також академічному дискурсам: сьогодні саме молодь сприймається як одна із самих вразливих та знедолених груп населення на пострадянському просторі, як “втрачене” покоління.

Третій пункт четвертого підрозділу третього розділу – “Внутрішній світ майбутнього фахівця: ціннісний дискурс на межі століть” – присвячений аналізу ціннісних змін на особистісному рівні, їх змісту та напрямку, зокрема “модернізації” та “постмодернізації”. Порівняння біографій одних самих студентів, написаних на I та V курсах, дало змогу виявити, що саме змінюється у ціннісній свідомості особистості за роки навчання у ВНЗ. У контексті цього пункту здійснюється також аналіз матеріалів фокус-груп щодо інтерпретації респондентами найбільш “рейтингових” (за кількісними даними) цінностей.

Що стосується такої цінності, як здоров’я, то воно сприймається студентами як умова життєвого успіху, основа самореалізації в особистому житті, професії, як джерело емоційного стану та інтелектуального розвитку, як складова якості життя. Сім’я для студентів – це термінальна, проте відстрочена цінність. Певні розбіжності у її сприйнятті є у гендерному контексті: жінки виявилися більш прагматичними, чоловіки –романтичними. На думку пошукача, ставлення студентів до сім’ї спростовує уявлення про тотальну меркантилізацію молодіжної свідомості. На користь цього висновку свідчать висловлювання студентів про значущість грошей: для абсолютної більшості із них це тільки засіб для нормального життя. При цьому деякі студенти підкреслювали нерозривний зв'язок грошей та влади, розуміючи останню дуже широко. З’ясовуючи, чим приваблює сьогоднішніх студентів такий феномен, як влада, пошукач доходить висновку, що це перш за все “можливість впливати на інших людей”. Водночас достатньо часто влада сприймалась респондентами як засіб самореалізації. Лише окремі студенти пов’язували її із відповідальністю. Проте найчастіше майбутні фахівці підкреслювали, що не прагнуть влади, боячись тієї ж відповідальності.

Свободу пострадянське студентство сприймає і як термінальну (що зустрічається частіше), і як інструментальну цінність, що свідчить про “модернізацію” та “постмодернізацію” молодіжного ціннісного дискурсу. Щодо такої цінності, як професійна кар’єра, то дослідження також виявило амбівалентний характер її значущості для студентів: вона сприймається і як цінність-ціль, і як цінність-засіб. При цьому у свідомості одного і того ж індивіда співіснує “модерністське” і “постмодерністське” сприйняття кар’єри. Серед учасників фокус-груп були й такі, для яких кар’єра не є цінністю, та навіть такі, хто сприймав її антицінністю (перш за все дівчата).

На тлі зафіксованого кількісними дослідженнями байдужого ставлення молоді до феноменів духовності біографії та фокусовані групові інтерв’ю виявили орієнтації студентів на такі цінності, як любов, дружба, добро, милосердя, порядність, чесність, допомога ближньому, безкорисність, спілкування з природою, література, мистецтво тощо. На думку дисертанта, цей парадокс можна пояснити як реакцію на звинувачення молоді у бездуховності, а також тим, що сучасна молодь не звикла артикулювати свої духовні потреби. Серед останніх важливе місце посідає релігія, інтерес до якої з боку студентської молоді – не лише данина своєрідній моді, але й вияв її прагнення до самопізнання та самореалізації.

Завершуючи опис процесу категоризації якісних даних, пошукач звертається до категорії “суб’єктна диспозиція”. На думку дисертанта, відображаючи власний вибір молодої людини, вона характеризує процес самоконструювання особистості. Зміст цієї категорії склали уявлення респондентів про своє майбутнє, життєві цілі та засоби їх досягнення. Незважаючи на суспільні негаразди, молодь оптимістично сприймає своє майбутнє, проте  це не свідчить про її легковажність, оскільки, говорячи про те, що “все буде добре”, студенти зазначають, що “буде й важко”. Головне, на що очікують студенти від майбутнього, – це щастя. Уявлення про нього різні, проте найважливішою складовою є любов.

Аналіз якісної інформації довів, що сучасну студентську молодь важко назвати “втраченим” поколінням. На користь цього свідчить не тільки молодіжна складова “помаранчевої революції”. Справа у тому, що громадянська позиція, соціальна суб’єктність молоді має принципово інший, у порівнянні зі старшими поколіннями, характер, що виявляється в артикуляції приватних проблем та цінностей як соціально значущих. Важливою особливістю, що визначає суб’єктну диспозицію та громадянськість студентства, є почуття відповідальності не тільки за власну долю, але й за долю своєї країни.

Порівняльний аналіз біографій одних самих студентів, написаних на I та V курсах, свідчить про більшу артикуляцію п’ятикурсниками таких цінностей, як професіоналізм, робота за отриманою спеціальністю, щасливий шлюб. З’явились і нові цінності: толерантність, стерпне ставлення до оточуючих, зв’язки з потрібними людьми. Проте головне – це нове, більш глибоке проникнення у сутність власного життя та світу в цілому.

У четвертому пункті четвертого підрозділу третього розділу – “Ціннісне поле особистості як її новий соціокультурний вимір” - викладаються основні положення розробленої дисертантом міні-теорії “ціннісного поля особистості”. Висхідною тезою цієї теорії є висновки щодо амбівалентності ціннісної свідомості особистості, яка виявляється, зокрема, в економічних цінностях респондентів (коли той самий студент, підтримуючи ринкові перетворення, не сприймає феномен нерівності, що породжується ними), їх політичних преференціях, у т.ч. в одночасному сприйнятті демократичних та тоталітарних цінностей тощо.

У роботі зазначається, що ціннісна амбівалентність виявлялась не лише завдяки артикуляції протилежних ціннісних орієнтації, але й “усередині” однієї тієї ж орієнтації. Так, свобода і освіта сприймаються і як термінальні, і як інструментальні цінності. Ідентифікуючи внутрішньоособистісну амбівалентність аксіофеноменів, пошукач приділяє особливу увагу одночасній присутності у свідомості студента традиційних, модерністських та постмодерністських цінностей.

Серед зовнішніх чинників амбівалентності індивідуальної свідомості пошукач називає аномічний стан українського суспільства, перехід від тоталітаризму до демократії, “розпад ідеологій”, глобальну трансформацію цінностей тощо. Важливу роль в актуалізації ціннісної амбівалентності відіграє, на думку дисертанта, множинне соціальне позиціювання сучасного студента, становлення його соціальної суб’єктності. Усе це, на думку пошукача, актуалізує новий тип соціального та індивідуального розвитку, в т.ч. нову комбінацію цінностей як на соцієтальному, так і на груповому та особистісному рівні. Цю комбінацію, на думку дисертанта, неможна визначити як “систему цінностей”. Альтернативність, неструктурованість, ентропія, неузгодженість, одночасна присутність у свідомості однієї людини різних типів цінностей та ціннісних орієнтацій обумовило звернення пошукача до поняття “ціннісне поле особистості”, яке визначається як “м’яка”, неупорядкована структура індивідуальної свідомості, що за сучасних умов є результатом духовного освоєння людиною суспільства, що постійно змінюється. Вводячи це поняття, дисертант виходить із того, що феномен людини перш за все виявляється у безмежному полі свідомості. Саме ця безмежність свідомості дозволяє особистості проектувати на неї будь-які ціннісні феномени, в т.ч. альтернативні.

Автор підкреслює, що ціннісне поле особистості складають не лише взаємопов’язані аксіофеномени, але й такі, що виключають один одного. Це може призвести до дисенсусу (конфлікту) цінностей, а, отже, до внутрішнього дискомфорту людини. Проте дослідження довело, що, всупереч логіці, у свідомості окремої особистості можуть “мирно співіснувати” альтернативні цінності, не викликаючи при цьому негативних ефектів. На думку пошукача, це обумовлюється наявністю механізму захисту людини від кризи, яким є усталені ціннісні домінанти, що утворюють своєрідний “стрижень” особистості. Для сучасного студента це сімейне та матеріальне благополуччя, свобода та незалежність.

Як свідчать матеріали фокусованих групових інтерв’ю, ціннісна амбівалентність не тільки не викликає внутрішній дискомфорт особистості, але й актуалізує її життєві ресурси, створює своєрідне “поле потенцій, виборів та шансів” (П. Штомпка), оскільки альтернативні групи цінностей не конфронтують, а у тій чи іншій конкретній ситуації доповнюють одна одну. Оперативна реакція на соціокультурну ситуацію, що динамічно змінюється, досягається завдяки “рефлексивному моніторингу” (Е. Гідденс) індивідом своєї поведінки. Завдяки цьому людина актуалізує ту групу цінностей, яка може бути покладена в основу нової моделі адаптивної поведінки, яка відрізняється від минулої, що відповідала “старій” соціокультурній ситуації. Сьогодні це перш за все модель адаптації до невизначеності та ризику.

Мінливість, зміни аксіопріоритетів конкретного суспільства призводять до ціннісної мобільності всередині тієї частини ціннісного поля особистості, яка зберігає певну ієрархічність. Ті чи інші аксіофеномени рухаються із ціннісного “хвоста” до “периферії”, із “домінуючих” до “ядерних” цінностей і навпаки. Дослідження довело, що розширення ціннісного “ядра” у свідомості сучасного студента відбувається за рахунок актуальних (зачасту ситуативних) аксіофеноменів. На думку дисертанта, саме у молодості ціннісне “ядро” особистості розширюється максимально, завдяки чому зникає більш-менш чіткий розподіл на “ядро”, “домінуючі” цінності, “периферію” та “хвіст”. Останнє підсилює “польові” характеристики ціннісної свідомості особистості. “Ядерні” позиції багатьох цінностей пояснюються тим, що саме у цьому віці їх напруженість сягає максимальних значень. У зв’язку із цим пошукач робить висновок, що не стільки альтернативність цінностей, скільки проблематичність їх реалізації може призвести до психологічного дискомфорту особистості.

Стверджуючи, що ціннісна амбівалентність обумовлює суб’єктність індивіда, дисертант виходить із того, що, по-перше, актуалізація та реалізація певних ціннісних орієнтацій багато в чому залежить від самої особистості, по-друге, щоб реалізувати цінності, що суперечать одна одній, людина повинна володіти такою якістю, як самотрансцедентність, тобто спроможність людини “виходити” за межі звичайної, буденної для неї поведінки.

Визначаючи типи амбівалентної особистості, дисертант виходить із типології, запропонованої Є. Головахою. Дослідження довело, що амбівалентна особистість майбутнього спеціаліста поєднує у собі риси конформно-амбівалентного та мозаїчно-амбівалентного типів. Такий інтегративний тип пошукач називає інноваційно-амбівалентним, підкреслюючи, що серед сучасних студентів цей тип тільки починає формуватися. Проте саме він є базовим для суспільства, що трансформується. Його становлення детермінується багатьма чинниками, в т.ч. впливом системи вищої освіти, яка значною мірою відповідає за розвиток інноваційного потенціалу сучасної молоді.