УКРАЇНСЬКА УРБАНІСТИЧНА ПРОЗА ХХ СТОЛІТТЯ: ЕВОЛЮЦІЯ, ПРОБЛЕМАТИКА, ПОЕТИКА

Короткий зміст

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, з’ясовано предмет та матеріал дослідження, визначено мету й зумовлені нею завдання, джерельну методологічно-теоретичну базу та методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Урбаністична література як теоретична проблема: еволюція і проблематика” – науково відрефлексовані поняття топос міста, локус міста, лабіринт міста, місто як тло, місто-палімпсест, місто як текст, невід’ємні від процесів втілення урбаністичної тематики в художньому творі. У підрозділі “Дискурс міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах” висвітлено питання появи та розвитку теми міста у світовому літературному процесі. Відзначено, що в сучасному світовому літературному процесі розгляд дедалі складніших проблем людського життя зміщується в пло­щину міста, мегаполіса, де визрівають, ставляться і значною мірою вирішуються найбільш нагальні проблеми усеземного майбутнього. 

Проаналізувавши ряд наукових робіт (Р. Адамса, Ф. Броделя, М. Вебера, Г. Зіммеля, Е. Сайко, С. Сассен, Ф. Тенніса), дисертантка зазначає, що з часів Давньої Греції й Риму європейська художня думка знаходила й шліфувала притаманні їй мистецькі форми, закладала підмурівок інтелектуальної вежі, звідки загальноєвропейське місто та буттєві його околиці бачаться набагато виразніше. Визначається, що сформований при цьому “образ міста” і реальне його наповнення в художньому творі не завжди ідентифікуються, бо наукові й літературні узагальнення самопідтверджуються не дійсністю, якою та була, а результатами руху останньої убік сьогодення. Спираючись на дослідження Е. Ауербаха, О. Шпенглера визначається, що світова література – це література міська, “світових столиць”.

У другій половині ХХ століття стрімко розвивається західноєвропейська урбаністична історіософія, у результаті чого виникає “нова міська історія, культура, література тощо” (Л. Репіна), що дозволяє розуміти місто як втілення великих систем (циві­лі­зацій, держав, суспільств, засобів виробництва). Видатний дослідник феномена міста Ф. Бродель у кінці 60-х років минулого століття створив кон­цеп­цію “світу-цивілізації”, у якій зафіксував два засоби організації простору: 1) соціально-економічний (економічний простір) та 2) культурно-цивілі­за­цій­ний (культурний простір). Людина – будівничий міста, водночас місто створює нову людину – городянина. Тема значущості людини в урбанізованому середовищі є актуальною також тому, що людина стає не лише суб’єктом міста і суспіль­ства, вона стає також і творцем як власної історії, так і процесів розвитку суспільства, держави, нації.

Аналізуючи глибинні причини актуалізації теми міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах, поділяємо положення Д. Харві, С. Сассен, Л. Ямпольського, що “місто – середовище індивідуальної та соціальної свободи”, а процеси урбанізації спричинили цілу низку глобальних проблем, які впливали і впливають на поступування світового літературного процесу.

Процеси глобалізації мають як позитивний, так і негативний вплив на Україну. Перед елітою українського суспіль­ства стоїть завдання захистити національні інтереси та національну буттєву самобутність в агресивному оточенні стандартів постіндустріального соціуму. У роботі обґрунтовується переконання, що сучасний літературний процес репрезентує поширен­ня й утвердження урбаністичної домінанти як універсальної духовно-мистецької теми. Поява та розвиток мегаполісів, які характеризуються соціальною невизначеністю, непевністю, експериментальними пошуками, сумнівами, у літературі відтворюються як безкінечний потік художніх інновацій. Текст мегаполіса – розкодування інформації багатошарових змістових та часових просторів.

У підрозділі “Розвиток теми міста в літературі” акцентується, що міський соціум, стосунки в ньому, зміни в соціальній, економічній, культурній структурах – є сутністю урбанізації, яка “співвідноситься із формуванням та розвитком міст” (В. Савченкова). Ґенеза теми міста простежується вже в античній літературі, коли місто розглядалось як “космос-соціум” (В. Глазичев). Уже в давньогрецькій поезії, прозі та драматургії з’являється мотив цілісного сприйняття міста та мешканців, що дозволяло порівнювати міста на основі зображуваних подій. Дихотомія село – місто звучить у творах Горація. Характеристики міста в античних зразках, в основному, мають лаконічний, функціональний характер. О. Шпенглер у праці “Присмерк Європи”, у розділі “Міста і народи”, стверджує, що всі “великі культури – культури міські”, а справжнім критерієм розвитку “всесвітньої історії”, є те, що “все­світ­ня історія – це історія міської людини”. Системний аналіз уможливлює розгляд розвитку урбаністичної домінанти в літературному процесі як процесу, що складається з конкретних авторських текстів; це дозволяє пізнати його нестатичну специфіку. Так, за часів письменства Київської Русі Київ постає не лише як місто, він сприймається як сакральний центр міського культурного простору загалом (І. Матковська). При визначенні парадигми української урбаністичної прози доцільно враховувати особливості історичного та соціального розвитку українського народу. Отже, місто – певна модель суспільства, втілення якої в мистецтві та літературі надзвичайно важливе.

Особливістю української літератури доби бароко є те, що в ній відбиті інтенції мислителів і митців (архітекторів, композиторів, малярів, пое­тів), не просто зорієнтованих на Європу, а вихованих на європейських зразках і в європейському дусі, але з досить істотним додатком, який змушує ще й ще раз повернутися до соціального аспекту повсяк­денного життя не лише барокової, а й усієї ук­раїнської культури ХVІ-ХІХ ст.. І, додамо, суспільства – формації, не тотожної ні поняттю “населення”, ні, тим більше, поняттю “народ”, бо в межах, для прикладу, Російської імперії, український народ і та незначна кількість його представників, що сповідували ідеї культурної хоча б автономії, не об’єдну­ва­ли­ся на основі спільних духовних орієнтирів та ідео­логії. Разом із тим, їх гуртували, перетворювали на певну ідейну спільноту цілеспрямовані імперські “за­ни­ження” осередків цивілізованого розвитку ук­ра­їнських набутків, які на кінець ХVІІІ ст. залишаються без шкіл, книговидання, соціальних інституцій на зразок органів козацького самоврядування, не кажучи вже про церковне самоврядування, унаслі­док чого інтелігентний прошарок української “дер­­жави духу” став, як і сучасна художня самодіяльність, – носієм і охоронцем надбань звичаєвого, здебільшого, ґатунку. Саме ці надбання були опоетизовані (і це ще одна з далекосяжних випадковостей) добою романтизму, від якої в Україну дійшла й більш-менш розумно вкоренилася лише одна енергетична її гілка, вербалізована народно-пісенною за художньою природою й сенсом лірикою.

Ґрунтуючись на висновках цілого ряду наукових розвідок, приєднуємось до думки, що у фокус літератури місто потрапляє, починаючи з XIX століття. Воно виступає у творах як тло, топос, місце дії, декорація, подекуди як образ (В. Гюго, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, М. Гоголь, Ф. Достоєвський). Саме у XIX столітті місто починає сприйматися як своєрідна художня модель цивілізації, а реалістичні картини його життя набувають образної “системності” лабіринту (М. Ямпольський). Місто починає осмислюватися і змальовуватися як історичний палімпсест.

Дисертантка поділяє думку В. Глазичева, що література XIX століття виконувала роль “урбан-со­ціо­логії у повному обсязі”. У XVIII-XIX століттях назви Лондон, Париж, Рим стають певними символами, що уособлювали усталений спосіб буття, куль­тури, моди, політики тощо. У цей час місто набуває характерних рис живої істоти, воно віддзеркалює зруйноване «Я». Друга половина XIX століття позначається стрімким процесом розвитку промислових міст, спричиненим розвитком капіталізму та виникненням соціальних проблем. Ф. Тенніс, досліджуючи процес розвитку промислового міста, зазначає, що фабричне місто – «центр науки і освіти». Художній інструментарій реалістичного літературного напряму дозволяв усебічно й масштабно відтворити процеси і зміни в тогочасному суспільстві; така тематика з’являється і в українській літературі, зокрема у творі І. Франка “Борислав сміється”. Модерний ідейний та художній світогляд дозволив перенести суть і моторику наскрізного суспільного конфлікту в індивідуальне сприйняття світу та дійсності героями. Свою модель міста І. Франко будував на зразок первісної урбанізації: стихійний розвиток робітничого класу із низь­ким розвитком самосвідомості, передусім за рахунок кількісного його збільшення. Робітники, вчорашні селяни, мали низький рівень освіти, обмежений світо­гляд, а місто сприймали як єдину можливість заробити більше, ніж у селі, грошей. Поява в полі письменницького зору лише контурів міста і перенесення в це містечко чи місто автор­ського спостережного “пункту” значило куди більше, ніж перехід від зображення селян до зображення робітників. Хоч ті й ті належали до переважаючої маси народу, чиї інтереси література доби реалізму увиразнювала і захищала.

Місто як “фізичний” феномен і як носій та проду­цент опредмеченої ним культури майже не значилось серед топосів нашої “старо­мов­ної” поезії, прози, драматургії як явищ передовсім книжного і аж потім (як компонент всотаного інтелектуально-художнього досвіду) – особистісного ґатунку. Українська література не створювала ні метикуватих пройдисвітів із розбуджених ренесансним духом соціальних низів (герої новел Боккаччо), ні сповнених радісної енергії протобуржуїв та “протес­тан­тів духу” (Е. Ротердамський), ні, тим більше, новітніх “лицарів успіху” (Жюльєн Сорель Стендаля, Растіньяк Бальзака) не лише в силу залежності її прототипного матеріалу від умов і законів імперії-“переможця”, а й тому, що надбана нею інтелекту­аль­но-духовна традиція давно і повністю розминулася з будь-якими різновидами соціального конформізму. Хоч і сам І. Франко, і його молодші колеги по перу Леся Українка та М. Коцю­бин­ський попри те, що співчували трудящим низам і політичні свої симпатії пов’язували насамперед із ними, писали не заради того, щоб прищепити їм абеткові форми освіти й культури.

Європейський контекст їхнього художнього мислення, як на рівні стильових, так і на рівні тематичних уподобань, мав для них куди більшу вагу, аніж те, чи все з написаного ними буде до кінця зрозумілим і сприйнятим саме зараз і тут, на Великій, Галицькій та Закарпатській Україні, де й далі охоронцем національ­них витоків залишалося село, а місто їх безповоротно втрачало. Це не означає цілковитої синонімії між поняттями “урбанізація” і “денаціоналізація”, тому що саме в містах і містечках Галичини стали з’яв­ля­тися одна за одною руські гімназії, українськомовні газети й журнали, формуватися видавництва, чия продукція поступово ширилась і на територію Росії. Однак не це стало першочерговою причиною зближення наддніпрянської і галицької літератур, а відбулася їх спільна переорієнтація на тематику, що надиктовувалася процесами капіталізації народного життя. Одним із перших цю європейську систему художнього відліку не просто органічно прийняв, а застосував у художній практиці І. Франко, головніші з прозових творів якого (“Основи суспільності” [1894], “Для домашнього вогнища” [1897], “Пере­хрес­­ні стежки” [1900]) і в соціально-побутовому, й у сві­тоглядному плані свідомо нехтують народницькою художньою ідеологією. Що, втім, не зняло з по­рядку денного цілу низку проблем, серед яких чи не найбільш актуальною була та, що далеко не повністю покривається засиллям художнього етнографізму. Ідеться, зрозуміло, не лише про сільські крає­види і традиційно селянські типи, а інтелектуально-духовну й психологічну довкола них ауру, у якій почувалися б і були “своїми” екзистенціали загальнолюдського виміру й зразка. Ми далекі від думки, що таке місто треба було вимріяти і в такий спосіб реалізувати нехай художню, але даність. Навпаки – його треба було всього лише зробити рівноправним як об’єктом, так і суб’єктом екзистенційного рефлексування всіх тих, хто в ньому навчався й жив, але себе з ним не ідентифікував, тим самим не ідентифікуючи й Україну з тиражованими добою капіталізму соціальними формами сучасного й майбутнього.

У підрозділі “Урбаністична домінанта української літератури в контексті світової” визначається, що традиційно “міська” наука очолила, й кожного наступного століття поглиблює процес цивілізаційного самоаналізу. Йдеться в основному про експансію економічної і політичної сили, етнокультурну уніфікацію, залежність від інтересів світового ринку, міру виснаженості землі, наявність чи відсут­ність природних ресурсів, екологічні й природні ката­строфи, стан, а точніше – занедбаність освіти, наявність, а точніше – відсутність соціально-історич­них альтернатив, міра конгруентності останніх із т.зв. “заповітами батьків” тощо. В Україні додава­ла­ся ще й підлеглість її територій у різні часи Литві, Польщі, Росії, Австро-Угорщині, що, звичайно ж, не полегшувало пошуки оптимальних шляхів вихо­ду з криз, спричинених безупинним розвитком істо­рії. Остання з криз – соціалістичний переворот 1917-1920 років, – ледве не призвела до остаточної втрати нашим народом “інстинкту державності”, у межах і під “проводом” якого великі європейські на­ції зміцнювали підвалини своєї самобутності навіть в умовах наступу стандартів індустріального та постіндустріального буму.

Дисертантка акцентує увагу на тому, що доба модерну в українській літературі сприяла народженню цілої плеяди прозаїків, здатних до відтворення “художньої правди”, літературна топографія якої або перестала орієнтуватись виключно на село, або й зовсім від нього відмежувалася. Як наслідок цього, урізноманітнилася сама літературна мова, яка важко, але послідовно вбирала в себе щоразу більше число понять, слів, мисленнєвих змін. Саме ці зміни виводили її на загальноцивілізаційний змістовий простір, де місто мало свій сформований побут, буттєві ідеали, особливий погляд на світ, який постійно розвивався і дуже рідко орієнтувався на давнину.

Дисертантка змушена визнати, що українське місто й досі залишається симбіозним соціокультурним утворенням, в якому рідномовність не скрізь і не завше ступає за межі традиційних сфер її побутування, серед яких упродовж століть була відсутньою промисловість, наука, технічна освіта, спорт. У результаті маємо ширення того різновиду спілкувального суржику, де ужитково народний і “модерний” словопотік один одного не контролюють. Відбувається масовидне змішування чужих і своїх назв, означень, зворотів згідно з законом механістичної зручності, який не покривається поняттям «зросійщення», бо подіб­ні мовленнєві практики руйнують природу обох мов, а їхнього носія ставлять за межами національної культури.

У першій половині ХХ століття В. Підмогильний не лише самотужки, а й від імені наявного в його письменницькій манері вселітературного досвіду, притому досвіду як європеї­зованого, так і рідномовного, обрав метою осягнення Києва як своєрідного живого організму, котрий головного героя роману “Місто” Радченка врешті-решт прийняв. Та ж сама проблема мирного “завоювання” столиці є визначальною у творах Бальзака, романі “Милий друг” Мопасана. А з нею (і нею!) увиразнюються самоочевидні інтертекстуальні зв’язки “Міста” з французькою, й не лише французською, літературою; найбільш прозірливі з тодішніх більшовизованих критиків вловили наявність у тексті роману В. Підмогильного перегуків із психоаналітичними студіями З. Фройда. Цікаво, що й цими паралелями романний зміст далеко не вичер­пу­ється. Як свідчать відгуки про цей твір Г. Костюка та Ю. Шереха, у нім наявні алюзії критичного ставлення до мегаполісного середовища, де окрема особа, а надто особа, як Радченко, творча, за збереження внутрішньої своєї самобутності повинна постійно боротися.

Не життя в місті, а співжиття з останнім на всіх рівнях фізичних та духовних потреб, стало для української літератури практично опанованою художньою нормою, завдячуючи творчості В. Винниченка, що засвідчили романи “Кирпатий Мефістофель” та “Сонячна машина”. Модернізм як певна літературна доба і модернізм (чи модерністичність) як провідна риса індивідуальної творчої практики мають, зрозуміло, більше між собою спільного, ніж одмінного. “Ста­ра” передмодерна й модерна українська література мала все в собі необхідне для поглибленого анатомування процесів історичного поступу. І саме тому вона була фізично й “науково” знищена, або, як Т. Шевченко, І. Франко, Леся Ук­ра­їнка, теоретично вписана в контексти соцреалістичного ґатунку. Хоч на початку 20-х рр. ХХ ст. не хтось інший, а саме ця література дала зразки письма, які продовжували діалог з мистецькими й інтелектуальними віяннями Європи.

Соцреалізм поглибив й без того глибоку прірву між вихованою на дореволюційних духовно-есте­тич­них рушеннях українською літературою (М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Ку­ліш, І. Дніпровський, А. Любченко, В. Домонтович) і гаслами “нового мистецтва”, що лунали з табору футуристів і всіх тих, кого зачаровував дискусійний темперамент М. Хвильового – більшовика-ленінця в найголовнішому переконанні, що література підда­ється тезисній дресурі, що вона цілком залежна від різних політизованих платформ і що її в Україні практично, себто до М. Хвильового та М. Семенка, не було. Зрозуміло, що це не применшує значущості художнього спадку згаданих митців, але й не знімає питання про розумне співвідношення в літературному процесі здорового полемічного запалу і бажання та вміння вчитись у вчорашнього дня.

Друга половина ХХ століття позначилася активною позицією поетичних здебільшого поколінь, для яких про­тиставність своїм попередникам залишається нор­мою по сьогоднішній день, що, власне, й відбилося в поняттях “шістдесятники”, “сімдесятники”, “ві­сім­десятники”, дев’яностики”. Це, щоправда, не означає, ніби підстав для розмежувань, приміром, “вісімдесятників” (В. Ге­ра­сим’юк, І. Римарук, Т. Федюк) та “сімдесятників” (В. Кордун, М. Воробйов, С. Вишенський) не було жодних. Цілком очевидна герметичність художнього мислення останніх і ускладнена (але соціально цілком визначена) метафорика перших стали своєрідними візитівками неухильного руху української поезії шляхом новаторських пошуків та експериментів, помітна частка яких стосувалася спроб не лише почути голоси сучасного міста, а й “оркеструвати” ними роздуми над здобутками й втратами сьогоднішнього дня країни та світу.

У другому розділі “Українська художня урбаністика в соціально-історичній ретроспективі” проаналізовано твори Г. Сковороди, І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Франка.

З часів києво-руської писемності земному життю протиставлявся ідеал “граду Божого”, – місця, що акумулює новації доби та духовні скарби народу. Дисертантка акцентує увагу на тому, що Г. Сковорода свої віршовані роздуми адресував не тій чи тій соціальній верстві, а людині “внутрішній”, яка або прокидається від духовної сплячки, або довіку перебуває в її полоні. Філософ не просто наполягав на необхідності морального самовдосконалення, а вважав його головним і невід’ємним чинником загальноцивілізаційного поступу, зокрема культури, яку відділяти від релігійного і – ширше – духовного дискурсу на терені Європи означало б те саме, що цей дискурс мертвити, робити неспроможним народжувати все нові стратегії боротьби з варварством як станом. Отже, з належною – і цілком коректною – мірою наближення до об’єктивного стану речей можна твердити, що українська культура й література XVI–XVIII століть безнастанно долали антитетичність. Г. Сковорода є яскравим втіленням письменника й мислителя, який динамізував і певною мірою визначив процес закономірної європеїзації духовного ресурсу культури рідної землі як культури передовсім християнської, яка – і це теж слід брати до уваги – не встигла пройти “повного” циклу секуляризованості.

Аналіз літературного процесу кінця XVIII та середини XIX століть доводить вплив і значення літератури на подальші етапи загальнокультурного розвитку України. Першопочаток проблеми національного самозбереження й подальшого розвитку пов’язують з кінцем XVIII століття, а точніше – датою появи “бурлескно-рустикальної” “Енеїди” І. Котляревського. Однак існує й інший, більш стриманий погляд на художню природу і “винятковість” “Енеїди” як явища, певною мірою, деструктивного, такого, що породило значну кількість наслідувань, об’єднаних під понятійним дахом “котляревщини”. Тлумачення останньої (П. Куліш, С. Єфремов, Є. Маланюк, М. Зеров, Д. Чижевський, Г. Грабович, Є. Сверстюк) має чимало певних нюансів, що спричинене прив’язкою її – котляревщини – або всього лише до художньої своєрідності “Енеїди”, або до категорій і сутностей ширшого історико-літературного плану. Дисертантка зазначає, що в загальнозрозумілості творів Г. Сковорода поступався І. Котляревському і поступається по сьогоднішній день, проте звинувачувати в цьому винятково Г. Сковороду було б такою самою помилкою, як і вважати літературну мову І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Винниченка творінням виключно бурлеску, а не тих духовно-художніх процесів, які формували українську літературу протягом XVI-XVIII ст. і потужно відновилися з часу появи поезій Т. Шевченка. Цими творами відновлювалася перервана імперською експансією традиція пошуку “града Божого” в людських душах і серцях, де українська духовна самобутність, а разом з тим і доволі специфічний різновид української “державності” знайшов усебічне й ментально адекватне вираження. Ідеали класиків ми сприймаємо як історичну правду, тоді як сама ця правда дорівнює передусім собі, а вже потім – її різноманітним художнім, науковим і філософським модифікаціям, у межах яких діє своєрідний закон спадковості. Якщо ж він, як ми простежили на прикладі Г. Сковороди й І. Котляревського, діяти перестає, настають періоди своєрідної духовної стагнації, коли генератором “нових” ідей, стилів, світоглядів стає повернення до минулих ідеалів, які не розвивалися. Доказом цього є прагнення поєднати літературу й фольклор, чий вплив на людське мислення й поведінку стосується вічності, “яка бідніша за світ” (Л. Борхес).

У процесі наближення до творів минулого відбувається цілий ряд трансформацій як інтерпретаційного, так і суто методологічного характеру. Причин для цього багато й далеко не всі з них належать до юрисдикції літературознавства. Це стосується ставлення до того чи іншого твору як з боку суспільства, так і з боку державного офіціозу, хоч з плином історії даються взнаки і поцінувальні підходи, критерії яких пропонує соціальна злободенність пізніших часів. Творча і духовна еволюція М. Гоголя багато чим пов’язана з адміністративним і соціокультурним центром царської Росії, до якого він з Ніжина рвався і в якому досить швидко досяг бажаного – слави, певного матеріального благополуччя, а головне – вписаності у своєрідні святці держави, якій і на початку, і наприкінці свого життя не просто клявся у вірності, а вірнопіддано служив. І все ж Петербург не став для нього ні містом постійного осідку, ні, тим більше, призвідцем ностальгійних за ним зітхань. Не в останню чергу це пов’язано з недовірою до т.зв. “технічного прогресу”, що ділив столицю Росії на перманентно нужденну й величаво святкову. Зрозуміло, що письменник не зобов’язаний, як це від нього вимагалося в радянські часи, поетизувати насамперед працелюбність і все те, що до неї належить: ті чи інші виробничі процеси і задіяну в них людину, у яких від неї не так вже й багато залежить. Особливо в індустріальні та постіндустріальні часи, про які М. Гоголь, зрештою, нічого не знав, а тому й не думав. Мануфактури відлякували його іншим – чужинством, яке до того ж на Росії наживається. Хоч про них і, взагалі, про те, завдяки чому постали Рим, Париж, Венеція, де він не просто бував, а куди із Росії втікав, М. Гоголь особливо не замислювався; йому досить було їхньої наявності саме такими, якими вони тішили його око й дух. А от Петербург не те що не тішив, а мучив. Не в останню, очевидно, чергу тому, що сприймався в контексті удавано спільної, а насправді порізаної на “мертве” і “живе” підцарської “батьківщини”, якою Північна Пальміра для нього так і не стала. Разом із Великоросією, що вилилось у негативне ставлення до різноманітних її захисників: звиклих до її мови та побуту чиновників і чиновництва, поміщиків, челяді, а в цілому – влади, яка була головним інструментом обезличення Малоросії як феномена апріорно поетичного.

Причиною розчуження М. Гоголя з Петербургом стала також і його залюбленість у старожитню українську звичаєвість, данину якій він віддав “Вечорами на хуторі поблизу Диканьки”, повістю “Тарас Бульба”, чия вітальна енергетика різко контрастує з наскрізною тональністю “Ревізора” та “Мертвих душ”, образна аналітика яких базується на критицизмі, іронії, затамованій печалі. Письменника більше вабить незаторкнута соціальними новаціями старовина, яка тільки й залишилась, що на спільній косовиці, у хатах нащадків здрібнілої козацької старшини, у побуті декого з дідичів, а у свята – серед артистичного селянського гурту, якого при появі і розвиткові промислових міст і мануфактур просто не стане.

Дисертантка акцентує увагу на цій цивілізаційній дилемі з метою увиразнення виключно гоголівського, зумовленого ментальними, а в суто творчому плані ще й архетипними світовідчуттєвими засадами пись­менницького “проекту” майбутнього, де “пек­лом” є винятково державна нинішність, а “раєм” – старожитня простота, поосібне життя в молитві, наближення до природного ходу речей і самої Природи. Петербург на цій горизонтальній (вертикаль вела виключно до Бога) прямій досить швидко перетворився на місто-мучитель і місто-антипод всього того, що залишалось обітованою землею його духу. Чистий Дніпро, старовинний Київ, чарівні народні піс­ні, прекрасні юначі мрії, люблячі очі ангела-охоронця – усе це було і залишається найріднішим, хоч поволі і непоправно міняється. Саме так М. Гоголь не думає, що не заважає так думати нам, які знають, що чергова (і остання!) спроба (книжка “Миргород”) письменника, джерелом, матеріалом і натхненником якої стала отча земля, бажаного душевного спокою не принесла: сучасність була російською скрізь. Зро­зу­міло, з погляду М. Гоголя, а не тих, хто вже був готовий увійти в літературу як майбутні її класики: молодого Л. Толстого, І. Тургенєва, І. Гон­ча­рова, Ф. Достоєвського, які вийти з гоголівської “Ши­нелі” вийшли, але пішли кожен у свій бік. І в бік Росії майбутнього, яка їм бачилася не живою чи мертвою, а саме Росією. До того ж не у вигляді мало­зрозумілої романтизованої “тройки”, а з полями, лісами і ріками, на берегах яких стоять міста, маєт­ки і села, анітрохи не схожі на ті, якими володіли Ноздрьови, Собакевичі, Коробочки.

Принципова відмінність Т. Шевченка від малоросійських письменників-сучасників і навіть рідномов­них поетів та прозаїків пізніших десятиліть полягала в тому, що він внутрішньо не належав до загально­імперського культурного контексту. Причинами були: по-перше, майбутній поет народився в селі, був селянською дитиною й опанував традиційно сільську культуру без посередництва офі­ційної, у якій (згадаймо тріаду: “самодержавие, пра­вославие, народность”) світогляд українського на­роду міг лише братися до уваги, але не більше. По-друге, його суто читаць­кі смаки й уподобання формувалися у польськомовній біб­ліо­теці Енгельгардтів і лише в Петербурзі були по­ширені на російськомовні видання. По-третє, художня мова й змістовно-асоціативні поля рецепторики Шевченка-графіка, маляра (і нарешті гравера) були засадниче європейськими, що давалося взнаки вже в його перших романтичних віршах, де “ревучий” Дніпро, степ, козак, русалка, доля є топосами не фольклорного, а літературного походження. “Садок виш­невий коло хати” – це теж не дарунок України Шевченкові, а, навпаки, суто Шевченків духовно-космологічний артефакт, яким він Україну означив і поетично обезсмертив.

Дисертантка вважає, що традиційно прив’язане до Т. Шевченка означення “народний по­ет” вимагає більш об’єктивного визначення: народномовний. Тобто максимально близький до духовного макрокосму тої спільноти, яка формувалася ресурсом багатотисячолітніх хліборобських турбот. Традиції (у тому числі й моральні) трудящого в найширшому розумінні цього слова життя відбилися в художній семантиці всенародних мовленнєвих практик, більша частина яких брала участь і в сприймацькому мисленні тих, хто не просто відчув, а щасливо знайшов у особі Т. Шевченка свого речника, який першим вимовив досі не вимовлене – те, чим є народне життя в духовній його цілісності. У такому житті, слід завжди пам’ятати, існують цінності незмірно продуктивніші й вищі від скарг на долю, людську черствість, жадобу, жорстокість. Саме ця висота й започатковує інтелектуально-духовний та естетичний розвиток апріорно геніальних натур, без якого не було б Платона, Данте, Шопена. Як, власне, й самого Т. Шевченка, чия злитність з наратором комедії “Сон” припустима лише при врахуванні “різноістотності” Шевченка-автора й Шевченка-петербуржця, про яко­го ми, на жаль, не так уже й багато знаємо. Інша річ — поетова в Петербурзі ностальгія, яка, власне, й спричинила народження образу України в поета, котрий першим серед одномовних колег проголосив кровний зв’язок свого хисту й життя з історичною її долею.

Зведений на народних кістках Петербург ні об’єктивно (він став містом – притому містом величним і гарним – тому, що будували його талановиті архітектори), ні суб’єктивно (самі по собі палаци, надто дав­но зведені, не коять зла) не був і не міг бути катом козацьких вольностей або основою кріпацтва. Окрім того, Т. Шевченко в передчутті кінця заслання поривався думками не лише до України, а й до нього, а коли там опинився, не приховував натх­ненної майже радості з приводу того, що знову може почуватися тим, ким не переставав бути й на засланні – городянином.

П. Куліш, прагнучи цілковитої оригінальності у своїх творах, часто висловлював ідеї, які ставали причиною його непорозумінь із найвідданішими прихильниками. Стосувалося це й возведеного в ранг соціальної панацеї “хуторянства”, довкола якого точилося чимало дискусій. За участю, зокрема, й І. Франка, чия стаття “Хуторна поезія П.А. Куліша” (1882) чітко означила те, що не поділяв і не міг поділяти з автором ні більш-менш освічений історик, ні політично незаан­гажований соціолог, яких у тогочасній Україні було не так уже й багато. Це, втім, не означає, що схильний до крайнощів П. Куліш те тільки робив, що помилявся, хоч багато чого в його ставленні до козацтва, імперських амбіцій Росії, його колаборантська позиція у питаннях державного самовизначення рідної землі потребували й потребують наукової критики.

Не сварячись, на відміну від Т. Шевченка, з царем, П. Куліш відділяє від нього і викриває “царських сатрапів” і на такому протиставленні зіштовхує правду столичну (але не царську) з хуторною. Це дає змогу вловити найголовнішу з причин зміни його поглядів на шляху соціального й літературно­го розвитку, котра залежала від його особистого працевлаш­тування та пов’язаних з ним самопочуттів. Поки різні державні посади (у Міністерстві державного майна, Установчому комітеті у Варшаві, Міністерстві шляхів сполучення) дозволяли П. Ку­лі­шеві комфортно почуватися не лише в Санкт-Петербурзі, а й у Львові, Відні, Венеції, Флоренції, Парижі, він ані до європейських міст, ані до російської столиці аж надто категоричних претензій не висловлював. Біль­ше того – одним із найбільш бажаних місць для постійного життя вбачав тривалий час не свій хутір Мотронівку, а Київ. Проте з 1883 р. саме Мотронівка перетворилася на місце, де звільнений (за пенсійним віком) зі служби і розсварений з поляками, львів’янами, киянами П. Куліш став шукати не ситуативно приватних, а всецивілізаційних переваг способу життя, яке він іменував “апостольським”. Беручи до уваги, що основною його працею був у той час переклад Біблії, це можна зрозуміти й так, що, подібно до апостолів новозавітних, він натякав на значущість своєї праці для народу як сущого, так і майбутнього.

З огляду на ретроспективу подібних умонастроїв є достатньо підстав розцінювати хуторянство П. Куліша як феномен своєрідного життєстилю, за яким приховується намагання переконати земляків у перевагах не просто сільського, а традиційно українського, як тоді писали, побиту над життям і побутом міським. Хутір як модель людського повсякдення не є винаходом П. Куліша. З часів “Дафніса і Хлої” Лонга й до трактатів Ж.-Ж. Руссо Європа та її література постійно блукали між містом і селом у надії їх зблизити і, зваживши на дискримінаційно різні буттєво-культурні рівні, примирити. П. Куліш цю дилему значно українізував, що заслуговує набагато докладнішої уваги, аніж це мало місце в минулому, коли “хуто­рян­ство” трактувалося як націоналізм, а останній мало ким розгля­дався як довготривала програма формування народу в повноцінну модерну націю. Близьким до такого розуміння мети і стратегій історичного поступу був і П. Куліш, який до “недолюдків націоналістів українських” зараховував усіх, хто, пропагую­чи певну програму національної розбудови, акцен­тував увагу на неусвідомлених та погано засвоюваних етнографічних озна­ках і чинниках цивілізаційного розвитку. Проте внаслідок нерозробленості нау­ково обґрунтованих процесів загальносуспільного розвою він теж грішив певним різновидом еклектичного “на­зад­ництва”, оскільки рідноземна держава ним просто не передбачалася. А з нею й столичне місто. Не в якості антитези хутору, а як одна з цивілізаційно сформованих передумов та гарантій науково-промислового й культурного розвитку, з яким несумісна барикадно-агресивна ксенофобія, некомпетентність, бажання максимального спрощення тих сфер буття, де простота наближається до злочину. Насамперед – перед майбутнім, якого в готовому, а тим більш позавчорашньому, вигляді не має жоден із народів. П. Куліш був “європейцем між хуторянами й хуторянином між європейцями” (Ю. Шерех). Інша річ – яким саме хуторянином? Безсумнівно, не рядженим у “рідну свиту”, не тим, що жив в оточенні синів і дочок, мав спокійну філософічну вдачу, цурався великих міст. Усе це якщо й схоже на правду, то хіба на папері. Хоч і “реальні” Куліш-письменник та Куліш-громадський діяч як були, так і залишаться своєрідною “річчю у собі”, яку кожне наступне покоління сприймає по-різному, обираючи головним те, що потрібно йому самому.

Бездержавність України не сприяла постійному й неухильному зближенню міського й сільського цивілізаційних модусів, що стало причиною стійкої зони відчуження між шанованою серед народу “про­стотою” людського буття й мислення і складністю підходів та потрактувань того ж таки буття, зокрема, літературою, яку й досі вважають безпремінним борцем, захисником, викривачем і дуже й дуже рідко (ідеться, наголосимо, про широкий загал) мистец­твом, чиї ідеали й соціальні програми мають осібну мету й природу.

Безпрецедентно розмаїтий і воістину велетенський за обсягом доробок І. Франка відкидає будь-який сумнів у значущості для нього міської культури і феномена міста. І все ж далеко не все самоочевидне є саме таким – чи виключно таким – насправді. Розглядаючи творчість І. Франка, говорити, очевидно, треба про частини міста з гімназіями, університетами, редакціями журналів та газет, видавництвами, однак повністю ігнорувати рустикальний контекст не доводиться хоча б з тої причини, що він нагадував про себе постійно і скрізь. А найпер­ше – у змістовій частині всього задуманого і зробленого І. Франком, оскільки обраний ним головним об’єктом докладання творчих та політичних зусиль народ складав­ся у переважній більшості саме з селян. Та й сам І. Франко походив з села, хоч незаангажована різноманітними народницькими забобонами дослідницька думка рано чи пізно, але повинна порозумітися з фактами внутрішньої його біографії і дійти висновку, що місце й середовище народження митця визначаються не метрикою, а типом і сутністю сформованої з дитинства свідомості.

Свідомість І. Франка була родом з книжок, а шир­ше – з європейської цивілізаційної матриці, на якій основними чинниками духовного та інтелектуального росту віддавна вважалася освіта, розумова праця, пов’язаний з нею фах та суто фахові здобутки. І. Франко прийшов у літературу тоді, коли в ній здавав одну за одною позиції естетичний догматизм, який що в парі з романтизмом, що з реалізмом, що з шанованим автором “Бориславського циклу” натуралізмом уже не здатен був виглядати художньою істиною в останній інстанції. Місто – і в цьому полягає принципова відмінність Франка-лірика від значної кількості своїх попередників – делегує в його поезію образ автора, який без жодного сліду байронічної гордині і є, і сприймається, не протестантом чи вигнанцем, а атомарною часткою соціуму, у якому всі минулі форми зв’язків гранично розхитані. Кожен є найперше “річ­чю в собі” і, що куди важливіше, – “річчю для себе”, хоч на певних площинах міського буття існують політичні рухи, партії, сім’ї, шлюби, держава, яка все це ніби регулює, однак нездатна ліричному героє­ві ані допомогти, ані його захистити. Насамперед – від нього ж самого, що теж знаменує вихід поетичного мислення України не в якийсь там буржуазний чи соціалістичний духовний простір, а у світ екзистен­ціальних переживань, позначених потужною пра­цею вільного від усіляких сентиментальних ілюзій людського духу, який бачить життя, яким воно є, і його якщо й судить, то без наміру щось негайно змінити, зламати, знищити. Хіба – знайти мужність аби з нього – життя – добровільно піти, або себе над ним підняти.

Дисертантка визначає, що І. Франко не цурався прагматичних соціо-культурних стратегій, серед яких на першому місці стояли потреби економічного, наукового й духовного розвитку модерної української нації, а з тим і модерної укра­їн­ської літератури. У тому числі й міського соціуму, що стало чи й не візитівкою Франкового літературного доробку, куди місто не просто прийшло, а де воно жило на тих самих ідейно-художніх правах, що й улюблене вітчизняною поезією та прозою село. При цьому з доволі істотним уточненням: останнє не ідеалізувалося навіть за умов неприховуваного негативного ставлення письменника до процесів вимивання з села робітничої сили для міст типу Борислава. У таких промислових осередках родовища воску, сірки та нафти робили з патріархальної бой­ківської глибинки щось на зразок новітнього Клондайку. Збагачення там одних і незворотна люмпенізація інших теж під пером І. Франка набирала рис усього лиш доконаного факту, який аналізу­вав­ся без сумнозвісних зітхань за “славним минулим”, нібито існуючою в тому минулому райською історичною оазою, яку цивілізаційний поступ знищив, не давши навзамін нічого вартого письменницької уваги.

Таким чином, аналіз української прози в соціально-історичній ретроспективі дає змогу усвідомити непозборність духовної її урбанізації, перебіг якої визначав і визначає найголовніші з напрямів уселітературного художнього поступу.

У третьому розділі “Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця XIX – першої половини XX століття” проаналізовано локус міста в українській модерній прозі початку ХХ століття, урбаністичні мотиви творів В. Підмогильного, В. Домонтовича, В. Винниченка та ін. Початок ХХ століття позначився тим, що ук­ра­їн­ськомовна і “україномисляча” громадськість стала коли не переважати, то все голосніше про себе заявляти в містеч­ках і містах, робочу силу для яких постачали села. Індустріальні Харків, Донбас, Катеринослав, Київ, Львів теж стали належати до “української хати”, що призвело до самоліквідації народовської літератури, хоч орієнтація на народ і адресування всього написаного народові залишалися декларативно пріоритетними ще довго. Зміна літературних поколінь, літературних (у тому числі й читацьких) уподобань та потреб є процесом такою ж мірою неминучим, як і художньо та духовно оздоровчим. Село й місто в ХХ ст. йшли назустріч одне одному не з волі І. Франка чи М. Коцюбинського, а тому, що свою колишню відособленість переросли. При тому не лише в економічному чи загальнокультурному розвитку, а в самій людині, яка почала дивитися на світ очима, у яких суто урба­ністич­ний кут зору упаритетнився із селянським. Цей час позначився розмаїтям літературних світоглядів, що стали носієм змістів, для осягнення яких необхідною була висока сприймацька культура, здатність вільно “пересуватися” в різних художніх контекстах і кожен з них обживати так само ґрунтовно, як і контекст рідномовний. 

Нова українська література явила світові “старе” українство і цим небезпідставно пишалася, оскільки врятувала його від малоросійщини московського виробу й законсервованості в спокусах московських (бур­леск, водевіль, байка, оповідання з народних уст) літературних чеснот. Література ж українського модерну (наприклад, поезія М. Вороного), навпаки, працювала на випередження, являючи читачеві героїв, а з тим і авторську свідомість не традиційного, а загальноцивілізаційного напряму, коли доробок навіть того самого письменника міг стояти по різні боки худож­ніх барикад. Барикад, зрозуміло, умовних, бо напо­лег­ливої боротьби літературних поколінь, напрямів, тематичних та стилістичних уподобань Україна добільшовицької доби майже не знала. Хоч генерація, для прикладу, “Молодої музи” поводилася (здебіль­шо­го, щоправда, в кав’ярнях та на сторінках літературної преси) з певним викликом, що, не заважало І. Франкові ставитись до своїх молодших колег з розумінням і навіть захопленням.

Аналіз художніх текстів загальновизнаних майстрів вітчизняного художнього слова кінця ХІХ-поч. ХХ ст. дає підставу констатувати своєрідну мистецьку двополюсність їхнього доробку, причиною якої став суспільно-історичний розвиток України. Так, важко уявити в прозі М. Коцюбинського періоду його літературного дебюту твори, пейзажна “скла­до­ва” яких свідчила б про достатньо глибоке занурення його художнього зору в атмосферу “урбаністики”. Навпаки, в початкуючого письменника переважали цілком традиційні краєвиди: з полями, луками, лісом, повним сонця і небесного чару морем. Та в пору остаточного змужніння таланту цього визначного митця багато чого докорінно змінилося. М. Коцюбинський усе частіше став залучати у свої духовні контексти місто, що не призводило до його – міста – позитивного чи негатив­ного зображення. Ні, йдеться всього лиш про ставлення до міста як до цілком природного соціального середовища, більшість деталей якого митцем не лише обжиті, а й переведені в категорію узвичаєного способу життя як людини, так і суспільства.

М. Коцюбинський як високоталановитий митець, що сприяв розвитку як виражальних засобів нашої літератури, так і її методу, прагне в аналізованому оповіданні “Сон” до відтворення “правди” про людину, умовно кажучи, вічну, якою та відкрилася після занурення в її сутність Стендаля, Флобера, Достоєвського, Толстого. Дисертантка акцентує увагу на принципово важливих положеннях:

а)  входження національної прози в рецепційну і власне текстову психореальність міста;

б) зміщення (цей процес має власний історико-лі­тературний сенс) провідної лінії українського художнього макрокосму зі сфери селянськості у сферу перехідного урбанізованого середовища, до­мі­нантними ознаками якого на кінець ХІХ сто­ліття стануть риси життя й побуту соціальних груп не лише землеробського способу буття;

в)  збагачення української літературної мови виражальними та зображальними можливостями модерного штибу та виміру, яскравим свідченням чого є природна поетичність викладу в ситуа­ціях, де традиційна (у тому числі й фольклоризована, і власне фольклорна) поетичність не здатна засвідчити нічого більшого, окрім самої себе.

Урбаністичність як світосприймальний чинник за цих умов обирала живильним для себе ґрунтом не політизоване, а буттєво сформоване міське повсякдення, для якого вдягнений у бруківку ландшафт, вуличний гам, багаті й занехаяні будинки, саме багатство, що визначалося не лише палацами, а й розмаїтими об’єктами ужиткової та громадської (скульптурні пам’ятки, архітектоніка парків, скверів, площ) культури, означали не що інше, як повсякденну духовну норму. Яка – і це надзвичайно істотно – містила могутній психотипологічний заряд, формувала той прошарок суспільства, який для повного і всебічного відтворення потребував нової художньої мови. У літературі й для літератури це, зокрема, означало перехід від “дзеркальних” реакцій на реалії життя до письма, у якому реалістичність зміщувалась у бік своєрідних зон незалежної свідомості, у якій герой не “переховується” чи захищається від дійсності, а втілює ту дійсність. Зрозуміло, що українська проза початку ХХ ст. не могла за цих умов обійтися без значної кількості запозичень, оскільки їй, на відміну від поезії і навіть драматургії, доводилося змальовувати сфери людського життя, понятійне та лексичне забезпечення яких здійснювалося ресурсом мов і культур-донорів загальноєвропейської модернізації. Саме ці мови вперше визначили такі політичні, загальносоціальні та економічні реалії доби капіталізму, як класи, міжкласові антагонізми, реформа, банківський кредит, партія, партійний з’їзд, акція, фемінізм, цивільний шлюб, парламентаризм тощо. Необхідно додати ще й інтернаціональні інтенції освіти, яка свій перехід від церковноприходських і народних шкіл до гімназій та університетів забезпечувала переважно засвоєнням побутової і наукової термінології, що мала поширення лише в стінах означених закладів.

Знищене революційною злободенністю, а більшовизмом насильно призупинене, укорінення в художньому мисленні України тенденцій модерну найпер­ше позначилося на тематиці переважаючого числа прозових творів. У них знову домінують герої й конфлікти з життя “низів” – тієї апріорно, як вважалося, революційної маси, від зміни свідомості якої повністю залежало майбутнє більшості держав Європи. Така переконаність митців та політиків досить швидко була спростована результатами воєнних та революційних катаклізмів першої половини ХХ ст. Імперіалізм англійського, німецького чи есересерівського зразка народними масами лише маніпулював, тоді як пропонований всіма політичними програмами соціальний прогрес як залежав, так і залежить від чинників, що базуються на рівні розвитку науки, освіти, промисловості, культури. Не кажучи вже про готовність чи неготовність самого “революційного” народу до демократичних змін, які не потребували кровопролиття, репресій та воєн. Але без них, на жаль, не обходились, про що література невдовзі заговорила на повний голос. Маємо передусім на увазі твори митців т.зв. “втраченого покоління”, до числа яких є всі підстави приєднати й автора роману “Поза межами болю” (1924) О. Турянського, творчість якого продемон­струвала здатність вести мову про час і судити цей час з позицій не вузько класового, а загальнолюдського гуманізму. Говоримо про це з певним випередженням дискурсивної хронології для того, щоб чіткішою постала закономірність, згідно з якою художній модерн і модерність потребують духовного синхрону не лише з політичними тенденціями розвитку людського буття. Підготовлена І. Франком галицька проза тому й пішла далі змістових кордонів “романтики вітаїзму”, класово короткозорих і по суті “кривавих” романів “Бур’­ян” А. Головка, “Вершники” та “Чотири шаблі” Ю. Яновського, що мала у своєму внутріш­ньому (себто засвоєному) обсязі психологічні й філософські студії М. Яцківа, поеми “Похорон”, “Смерть Каїна”, “Мойсей” самого І. Франка, не говорячи вже про маніфести та авангардні поетичні твори П. Кар­манського, В. Пачовського, без яких не було б феномена “празької школи”. Стосується це й прозової української урбаністики, яку започатковували не розповіді про місто й життя в місті, а вміння зобразити це життя в контексті створеної в місті культури.

Еволюція української прози може й повинна прочитуватися не лише як зміна стилів, типів та різновидів авторства, наративних практик, підходів до зображення героя та його змістових вимірів, а й як поступова й неоскаржна реформація художньої аналітики. Письменники кінця ХІХ – початку ХХ ст. на відміну від своїх попередників Г. Квіт­ки-Осно­в’я­нен­ка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Пана­са Мирного не час від часу, а цілком свідомо й постійно намагаються досліджувати свій час, не критикуючи, а аналізуючи в ньому те, що привертає їхню увагу і що цікавить перш за все їх, а не т.зв. “народні маси”. У цей час відбувається незупинна реінтеграція старих й соціальна стабілізація нових соціальних прошарків. Місто як індикатор соціального поступу в такий спосіб (тобто через новий спектр можливостей і покликань) входить у художню свідомість навіть там, де про нього безпосередньо не йдеться.

Художня урбаністика, якою вона формувалася в Україні на початку ХХ ст., мала, безперечно, більший ступінь незалежності від тиску на неї різних політичних пильностей та підозр, оскільки ідейна її сфера ще не усталилася. Ступаючи на соціально-пси­хо­ло­гічний ґрунт міста, український письменник переставав, умовно кажучи, бути виключно українцем, опинявся серед обставин і характерів, де невідомого було значно більше, аніж відомого. Місто справді не село, де чуже життя і біди не впадають у вічі, проте й не хвилюють сторонніх людей так безпосередньо і щиро, як в історично “застиглих” спільнотах.

У річищі загальноєвропейських тенден­цій літературного розвитку з’являються і новаторські твори українських прозаїків першої половини ХХ сто­літ­тя, зокрема роман В. Підмогильного “Місто” та осяжні оповідні студії “Дівчина з ведмедиком” і “Без ґрунту” В. Домонтовича. Змістотворча роль у цих творах належала проблемам, надиктованим не стільки державою, як життям тогочасного суспільства. В. Домонтович у передмові до першого видання “Доктора Серафікуса” назвав свій твір “документом часу”. Автор прагне заглибитись у сутність урбанізованого способу буття людини в його протиріччях, конфліктах, непорозуміннях. Він досліджує складну систему взаємостосунків, що виникають між людиною та містом. Життя Києва передається автором через сприйняття та відчуття героя роману Степана Радченка – учорашнього мешканця села, що сприймає столицю як “зле місто”. Згодом свідомість героя трансформується – на зміну любові до села приходить відраза, він усвідом­лює, що “село стало йому чуже”, негативне сприйняття села переноситься на односельців, поступово відбувається психологічне та світоглядне переродження героя. Місто в романі виступає і тлом, на якому розгортаються події, і персонажем, і повноцінним художнім образом, який впливає на формування осо­бистості. Письменник зміщує акценти тенденційного розвитку урбанізації із глобальних до рівня конкрет­ної людини. Однією із проблем, до якої звертається автор, стала проблема самотності людини у великому місті.

Місто В. Домонтовича багатовимірне, воно – сховище кодів світової культури Середньовіччя, Відродження, часів козацького бароко, Нового часу. Зникають держави, народи, змінюються історичні події – зберігаються лише послання давніх народів у мистецьких витворах; місто постає в паралельному сприйнятті. Написаний у 1928 році роман “Дівчина з ведмедиком” насичений напругами змін ціннісних орієнтацій в епоху глобальних перетворень людської свідомості, коли на місці старих буттєво-психологічних підвалин з’являються нові. Місто у творі – топос, де розгортаються події, в основі тво­­ру – моральні цінності суспільства в умовах змін, спричинених революційними подіями. Почуваючись (і будучи) учасниками загальноєвропейського літературного процесу, В. Підмогильний та В. Домонтович вбачають у місті середовище, де людина прагне себе не лише утвердити, а й піднятися до усвідомлення свого місця в духовних процесах світового виміру. Місто має мож­ливість зберігати і передавати з покоління в покоління інформаційні, культурні коди, що є основою цивілізаційного розвитку.

Урбаністична складова художнього мислення української літератури першої половини ХХ століття далася взнаки не лише з появою авторів, які тяжіли до міської тематики. Урбаністика, зрештою, не є ні абсолютно осібною якоюсь темою, ні, тим більше, окремою якістю художньої мови, хоч без достатньо розвиненої мови літературної повноцінне її побутування в прозових студіях життя неможливе. В Україні художнє життя урбаністичну складову на довший час втратило найперше тому, що сама Україна опинилася осторонь багатьох цивілізаційних новацій унаслідок почасти вимушеної, а почасти й добровільної своєї сільськості, хоч міста й українізований міський побут ніхто в неї не забирав. Але було забрано власне, узгоджене з менталітетними духовно-побуто­ви­ми переважаннями, бачення і власну участь у процесах промислового й наукового поступу, що означало розчинення в загальноімперських моделях соціального розвитку, де формування націо­нальної інтелігенції і національної культури не передбачалося, а кожна спроба в цьому напрямі наражалася на переслідування та офіційний спротив. Тим повчальнішим і цікавішим є те, як українська література практично самотужки, без опертя на за­пити зденаціоналізованого в переважаючій своїй більшості читацького загалу, привченого до того ж убачати все рідне й духовно святе в традиційно шанованій старовині, неухильно модернізувала інтелек­туально-духовний свій потенціал, долучаючи ху­дожні свої пошуки до тих самих особистісних стратегій, що й решта Європи. Це безальтернативно засвідчив доробок В. Винниченка, початковий період творчості якого позначений тяжінням до змалювання героїв, готових виламатися з напередготових соціальних ніш, котрі, не слід забувати, мали в попередників письменника усталені критерії виміру, залежні від ролі і значення в цих нішах т.зв. “простої людини”. В. Винниченко одним із перших перетворив цю “простоту” на багатовимірну складність, незалежну від певних ідейних злободенностей і мод. Честь і безчестя, віра й безвір’я, альтруїзм і меркан­тилізм, високий духовний рівень і приземлена ві­таль­ність неначе йшли під його пером назустріч одні одним. По-перше, з метою глибше самоз’я­су­ва­ти­ся, а, по-друге, довести літературі й зацікавленій у ній спільноті відносність кордонів між негативом та позитивом у тому плині умонастроїв, почуттів, переконливих і малопереконливих рефлексувань, що позначені абстракціями добра і зла. Хоч (і це належить до непохитних переконань цього автора) туга за добром у людському житті є невивикоріненою.

До цілком оригінальних для української прози ХХ ст. особливостей творчого почерку В. Винни­чен­ка належить також свідоме й виклично демократич­не за своєю природою нехтування неафішованою їєрар­­хічністю світо- й людинопізнавальних проблем залежно від соціального статусу того, хто їх собою “ілюструє”. Ідеться, одразу уточнимо, про ав­тор­ське вміння ідею будь-якої складності й філософського наповнення сполучати з життєвим матеріалом найпростішого походження, як це бачимо в оповіданні “Раб краси”, де людина з “простого народу” є носієм непереборної потреби в музиці. І тієї, що її таїть у собі сопілка, і дарованої людству його ж здат­ністю до голосів природи долучати мову чи й не самого Духу. Дві різні (сільська й міська) цивілізації практично вперше в українській літературі зближені на відстань, яка уможливлює їхню взаємозамінність. Бо й місто продукує безправну робочу силу, з якою поводиться так само безсердечно, як багаті землевласники із зайдами-строковиками. Творчий доробок В. Винниченка містить цілий набір різних і навіть взаємовиключних ідейно-концептуальних (на кшталт революційно соціалістичних і еволюційно конкордистських) платформ та художніх програм. Куди важливішим є інше – повсюдно нуртуюча в цьому доробкові енергія відриву від цивілізаційно зужитого критико-реалістичного (а в Україні ще й увібраного в одяг поетичного етнографізму) прозописьма, що не означає, ніби письменник досягнення останнього повністю відкидав. Але й не намагався розвивати, цілком природно вважаючи сам по собі народ і його побут всього лише матеріалом для духовно-психологічних візій, метою яких є не лише заперечення певних соціальних негараздів. Акцентуємо увагу на принциповому значенні для глибшого усвідомлення чи й не кардинальної відмінності прози українського модерну від великої кількості оповідань, повістей, романів народолюбного змісту. Любов, справедливість, краса набувають у М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, В. Винниченка статусу не ідейно-підневільного, а духовно вільного художнього громадянства, що потребує дещо точніших визначень суто мистецьких складових останнього. В. Винниченко своїм творчими доробком постійно дискутував з буржуазними нормами моралі, людською “ідеаль­ніс­тю”, раціоналістичною догматикою, мовною ксенофобією. Обираючи при цьому — і це найважливіше! — темами для чергових оповідань, п’єс, романів найперше ті, що атакували розмаїте (у тому числі – революційне) філістерство, світоглядний обскурантизм. Він тим самим виводив рідномовне слово на малоосвоєні проблемні простори, був піонером прозового письма, для якого не існувало жодних заборон, окрім заборони на змістову анемію й художню сірість. Іронія, сарказм, інтелектуальна розкутість романістики та драматургії В. Винниченка стали чи й не головним чинником стрімкої ходи нашої літератури в бік європейських духовно-художніх вершин. З огляду на те, що й сам М. Коцюбинський належав (принаймні, в очах українського читача) до числа авторів знаних і гарних, його зневіра у власних силах виглядає суб’єктивно перебільшеною. Але її можна зрозуміти, узявши до уваги факт знач­но повільнішого, аніж у Австрії, Норвегії чи Швеції, ­переходу вітчизняних загальнолітературних орієнтацій з царини традиційно реалістичної в цари­ну пошукову. І. Франко, Леся Українка, О. Ко­би­­лян­ська, В. Стефаник своїми ідейно-естетичними перевагами одразу й назавжди обрали ті, що їх напрацювала модерна європейська художня думка. Це суттєво міняло об’єк­тив­но існуючий у кожній з національних літератур фактор спадковості: молоді літератори відтепер творчо наслідували (або творчо заперечували) не Г. Квітку-Основ’яненка чи Панаса Мирного, а того ж І. Франка, М. Кониського, Б. Грінченка, М. Во­ро­ного. Рівень художнього новаторства піднявся різко вверх, а з приходом у літературу В. Винниченка, О. Олеся, більш як десятиліттям пізніше – М. Хви­льо­вого, Г. Косинки, А. Головка остаточно утвердився на висотах, градуйованих термінами “сим­во­лізм”, “імпресіонізм”, “експресіонізм”, “но­во­ро­ман­тизм” тощо.

Твором, що безкомпромісно означив остаточний розрив української прози з літературою “для села і про село”, а точніше – для доволі аморфної величини на ймення “народ”, став роман В. Винниченка “Кирпатий Мефістофель”. Зовні, себто з точки зору стилю і усіх разом взятих наративних стратегій, він не скидався на такий, що повністю підлягав художній юрисдикції модернізму. Інша річ – критичні всілякі смаки, а надто – феміністична ревізія літературного нашого минулого, у запалі якої В. Винниченко раптом постає брутальним і грубим, а, для прикладу, О. Кобилянська – чи й не рафінованою естеткою. Нова літературна епоха, на глибоке наше переконання, тому й прийшла на зміну старій, що кожен з причетних до неї письменників мінявся, що не означає – ставав взір­цево показовим модерністом. Та й таких українська література в силу залежності від соціальної злоби дня (певна загроза русифікації, національно-ви­зволь­ні поривання, революції, війни) практично не знала, маючи натомість цілу низку творів виразно модерного духовно-естетичного ґатунку, до яких належить і доробок В. Винниченка. Не “пронизливо реалістичний” чи пошлюблений з натуралізмом, а укладений із творів з чітко заявленою і дотримуваною впродовж усього життя письменника метастильовою орієнтацію не на “правду життя”, а на правду оновлюваних ідей.

Уважати подібні авторські настанови чимось революційно новим, таким, що перетворило всеперемагаючу буржуазність із соціального еталону на соціальну зужитість ні доробок самого В. Вин­ни­ченка, ні вся разом взята література ХХ ст. була зробити не в силі: ринкова економіка й усі супутні їй форми міжлюдських і міждержавних стосунків переживуть, очевидно, не лише соціалізм із капіталізмом, а й постіндустріальні їхні модифікації. Однак спроби від чогось на цьому шляху застерегти й багато чого передбачливо усунути можна вважати не лише для художнього мислення природними, а й необхідними. Найперше це зумовлено іманентною здатністю цього мислення до узагальнень, матеріалом яких практично завжди був той чи той різновид життєплину. У тому числі й нафантазований, що не означає – в усіх деталях і сюжетних лініях видуманий. Берлін, у якому реалізується головна інтри­га “Сонячної машини”, – перехід його жителів на споживання сонячного хліба не став у цьому сен­сі ні винятком, ні прикладом конструювання для романних потреб міста-ілюзії чи міста-деграданта, хоч авторська воля робить саме його першопричетним до ще одного рівня загальносвітової цивілізації, яка сприяє колапсу. Імення останнього – духовна й фізична ейфорія, яка не потребує сил і спричинена можливістю існувати за рахунок лише наукового винаходу, який дарує як ситість, так і радісне світосприйняття. Перетворення за цих умов звиклого до боротьби за існування люду в своєрідну спільноту ельфів, істот без соціальних обов’язків і розмаїтих соціальних інституцій, без необхідності і, головне, потреби, працювати і в такий спосіб множити в собі й довкола себе розвиткові інтенції homo sapiens-a, стало у В. Винниченка своєрідним попередженням про те, що серед соціальних потреб, які історично множаться, незмінно актуальною залишається потреба в житті гуманно діяльному, такому, що виключає як матеріальне паразитування одних за рахунок інших, так і вседержавну паразитарність. Утім справа до цього не дійшла, письменника полонили нові творчі проекти, реалізація яких жанру антиутопії не передбачала. Зрештою, й канонічної редакції роману цілком достатньо для висновку про готовність тогочасної української прози та її художніх можливостей до мистецького діалогу з жанрово-стилістичними пошуками європейського літературного модерну. Хоч найбільш важливим у межах нашого дослідження залишається факт не лише “доростання”, а й своєрідного “переростання” письменницького погляду на світ над тією цивілізаційною “планкою”, що її означено поняттям і фактурною повнотою столичного європейського міста.

У четвертому розділі “Художні надбання прозової урбаністики України” акцентовано увагу на тому, що мистецька царина не набувала в Україні такої ж духовної осібності, як, для прикладу, у Німеччині чи Франції, де вже зріла бунтівлива енергетика сюр­реа­лізму, дадаїзму, футуризму, “мови” яких, претендуючи на універсальність, апелювали до свідомос­ті без звичного національно-буттєвого сповитку. Революція 1905-1907 рр., Перша Світова війна, Жовтневий заколот 1917 р., утворення УНР, боротьба з більшовизмом і насадження більшовизму після остаточної поразки Директорії до розряду “кардинальних питань життя” віднесли насамперед ті, що стосувалися долі рідної землі, чию культуру всі вищеперераховані події не розвивали, а нищили. Хоч, віддамо належне інерційній моториці процесів, пов’язаних з діяльністю імперських Дум, одержані “свободи” у видавничій царині й діяльності українського театру та преси не минули безслідно: українськомовні газета, журнал і книжка у 10-х роках минулого століття перейшли з розряду спорадичного винятку у, певною мірою, звичний культуротворчий продукт. Зайвим доказом цього став переїзд редакції “Лі­те­ра­турно-наукового вісника” і голови НТШ М. Гру­шев­сько­го до Києва, утворення Всеукраїнської “Про­сві­ти”, гуртування довкола неї рідномовного учитель­ст­ва, поява україноцентричних політичних рухів. Щоправда, робити саме це першопричиною докорінної зміни літературного світогляду тих, чиї імена складають пантеонне осердя вітчизняної класики, було б, щонайменше, методологічною помилкою. А щонайбільше – прямим рецидивом звульгаризо­вано­го більшовизмом революційно-демо­кра­тичного вплу­тування літератури в прожекти й справи держави, яка, поступаючись чимось одним чи й навіть підтримуючи все, чого прагнуть письменники, ніколи не убезпечить їх від творчих поразок. Як і не допоможе малообдарованому літераторові збагатити число всіма визнаних майстрів. І це при тому, що, для прикладу, М. Гоголь жив і творив у Італії на кошти царського двору, проте сталося це не до, а після того, як власним духовно-мистецьким ресурсом він домігся уваги чи й не всього читацького загалу Росії. І з цим загалом у найбільш сокровенних своїх думках та переконаннях урешті-решт не порозумівся.

Не всезагальна, але доволі істотна й, головне, “саморесурсна” здатність літератури до художнього вдосконалення й розвитку має, отже, місце там і тоді, де вона стає здатною до цього сама. Досі ми здебільшого торкалися мовного аспекту цієї здатності, тобто дедалі відчутнішого, а на початок ХХ ст. й повного вивільнення письменницького мислення з-під влади тих покладів духовної “реальності”, що їх накопичила й всенародно усталила уснопоетична й мовленнєва селянська щоденність. Талант і май­стер­ність прозових її інтерпретаторів мав, безперечно, вплив на більшу чи меншу досконалість творів, що писалися з огляду на досвід “оповідань з народних уст” Марка Вовчка, повістей І. Нечуя-Левицького, романів Панаса Мирного, які втім для І. Франка-про­заї­ка не слугували ні взірцями, ні, тим більше, подразниками змістів, що їх у тому ж таки народному житті (“Лесишина челядь”, “Яць Зелепуга”, “Дов­банюк”, “Терен у нозі”, “Як Юра Шикманюк брів Черемош”) віднаходив його далекий від просто співчутливості чи апріорної залюбленості погляд. Саме це, на наше переконання, й усунуло психологічний бар’єр між персонажем-бідаком та персонажем заможнішим, між персонажем-євреєм і персонажем-русином чи поляком, що, у свою чергу, зробило паритетним загальнолітературне наше народознавство з людинознавством. Стосувалося це й до часу опозиції село-місто, яка для достатньо “ви­роб­ле­ної” літературної мови стала однаково підвлад­ною принципам художнього дослідження, котрі зале­жали не від диктату традиції, а від творчої манери ав­тора. При тому автора цілком свідомого стильових своїх уподобань і тих характерологічних “зна­хі­док”, якими ці вподобання були потенційно заряджені.

Авторський художній світ – то один з прикінцевих результатів неухильного вивільнення художнього письма з тої естетичної загальщини, якою були переповнені народоцентричні прозополотна, волею бездержавної нашої історії Україні чи й не роковані. І ходою тієї ж історії приречені до їх витіснення “я‑письмом” І. Франка, В. Стефаника, В. Винничен­ка, які прагнули витворити і витворили кожен свою естетику, підвалини власної художньої філософії і власні духовні оази, де не просто мали місце, а діяли закони людського співжиття, багато чим не схожі до життя патріотизованого чи ні, але обивателя. Є чимало підстав вважати, що не лише методи запровадження “суцільної українізації”, а й ті, хто в неї фанатично вірив і її пропагував, бачилися В. Під­­могильним так само іронічно, як безліч інших деталей офіційного й неофіційного столичного побуту, захоплення чи розчарування яким не належали до асортименту літературних цнот прозописьма, націленого на пізнання передовсім людини. Зрозуміло, не “старої” чи “нової”, а життєсущої, яка щасливими й нещасливими коханням, навчанням, писанням книжок чи службою оприявлює хіба загальностатистичний зріз свого єства, у глибинах якого існує безліч незвіданого, такого, що не просто залежить від соціальної історії, а визначає її моторику й сенс. У тому числі й сенс урбанізованого людського буття, ху­дожнє “право” на пізнання якого українська літера­тура здобула лише після того, як пройшла “шко­лу” звільненого від народоцентричних стандартів психологізму, розпрощалася з апріорикою людського позитиву й негативу, звикла до індивідуальних художніх стилів та художніх світів, а головне – поширила печать авторства й на проблематику кожного окремо взятого твору, де за героєм закріпилося право не лише бути щасливим чи не щасливим, а й знати про світ незмірно більше від вмісту діючих моделей благополуччя, успіху, соціальної захищеності чи незахищеності тощо.

Акцентовано, що закономірним наслідком усього вищеперерахованого стала загальна інтелектуалізація прозового письма, що, зокрема, засвідчили приклади вигадливої стильової гри й іронічності тих, хто ставив під закономірний художній сумнів приписи раппівської критики, а з ними літературну продукцію всіх поспіль плужан, пролеткультівців, не оминаючи й найбільш талановитих поетів та прозаїків революційного призову, які, подібно до М. Хвильового, шукали рятунку від духовної стагнації друкованого слова в позамистецьких чинниках, до яких належала державна політика, успіхи чи неуспіхи індустріалізації, колективізації, міць Червоної Армії і т. ін. Йдеться насамперед про повість М. Йогансена “По­дорож ученого Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у “Слобожанську Швейцарію”, визивно експериментальні твори В. Домон­то­вича “Дів­чина з медведиком”, “Доктор Серафікус”, “Без ґрунту”, повість А. Любченка “Вертеп”, яку Ю. Ше­рех назвав “синтезом політичного й загальнофілософського світогляду українських двадцятих років”.

Із чималим присмаком суто фахового суму мусимо зауважити: далі цих міркувань, навіяних до того ж текстом, укладеним з одверто символізованих прозрінь та візій, ні українська проза підрадянської доби, ні ті, хто її апологетично хвалив або ганив, не посунулись. Про це, зокрема, свідчать “Історії укра­їн­­ської літератури”, укладені в 60–90‑і рр. ХХ ст., у яких роздуми довкола поставання й мужніння художньої урбаністики відсутні. Чого не скажеш про такі термінологічні словосполуки, як “робітничий роман”, “тема індустріалізації”, “міська проза”, якими вихоплена А. Любченком проблема “украї­ні­зації міста” практично затушковувалась. Не в остан­ню чергу це, звісно, пов’язувалося з партійним курсом на інтернаціоналізацію духовного життя “нової історичної спільноти – радянського народу”, яка унеможливлювала вільну змагальність національних культур, не кажучи вже про цілком природне бажання кожної з них бути в себе вдома повноправним господарем. Проте вмотивовувати надмірну ідео­логізованість літературного поступу тільки цим, безперечно, не можна: мистецтво прози залишається мистецтвом і тоді, коли йому нав’язують не лише ті чи інші теми (тієї ж індустріалізації, колективізації, боротьби за мир), а й способи їх вирішення, чим, зокрема, пояснюється здатність соцреалістичного мис­лення до таких досягнень, як “Тихий Дон” М. Шо­­лохова, епіка М. Стельмаха, романістика О. Гончара. І все ж куди більш промовистим є постійне “зісковзування” українського прозового мислення, що при цараті, що під наглядом “всезнаючої” партії, у звичний світ цивілізаційних маргінесів. Власне, і “Вертеп” А. Любченка як певна художня система стоїть на тому, що пошукована повнота людського буття без завоювання міста селом, тобто без щеплення місту системи життєвих цінностей т.зв. “простого землероба” практично неможлива. Найперше, духовним відмежуванням від них, а не, для прикладу, етнопсихологічними всілякими відмінностями, слід, на наше переконання, пояснювати напрацьований українською літературою “тип реалізму”.

Тридцяті роки – це час, коли мистецтво Франції захлинається сюрреалістичними мареннями, а США і Великобританія переживають “романтику” великої депресії, яка добряче похитнула під ногами деяких митців земну твердь, і вони намагаються зіскочити на смугу нейтралітету. Але нейтральним мистец­тво, як відомо, не буває. Прогресивні художники буржуазної Європи й Америки (Т. Манн, Б. Шоу, Е. Хемінгуей, А. Моравіа та ін.) добре усвідомлювали цю особливість перетворю­вальної діяльності людини і своїми творами всіляко протистояли будь-яким виявам романтики руйнування. Світова література цього періоду переміщається в царину цивілізаційних впливів на людину, її місця в урбанізованому соціумі. Вона стає рупором висвітлення глобальних геополітичних проб­лем людства. Письменники осмислюють, досліджують нерозривну єдність і взаємовплив міста та людини, адже урбанізаційні процеси супроводжуються соціальними проблемами, протестами, гострою політизацією суспільства, змінами формацій тощо. Урбанізований простір другої половини ХХ сто­літ­тя – це не лише місто з його інфраструктурою та інформаційно-комунікативною мережею, за всім цим стоїть головна дійова особа – людина. Українські прозаїки аналізують та відтворюють спосіб життя, який став звичною моделлю для великої час­тини української нації. Місто постійно змінюється разом із умовами життя, його проблемами, воно прискорює процеси суспільного розвитку та багатьох видів діяльності людини, воно є джерелом багатовікової інформації. Місто в прозі – це завжди топос, де розгортаються події, де дуже часто людина повинна, але не завжди спроможна зробити вибір.

В українській прозовій урбаністиці другої половини ХХ століття особливе місце посідає творчий доробок Ю. Щербака. Характерною ознакою манери автора є прагнення не звинувачувати місто в проблемах, а навпаки допомогти людям впоратися з ними, не бути безпорадними під їхнім тягарем. Письменник сподівається, що майбутнє міста в шляхетних доконаних думах та діях людей, що саме це допоможе суспільству подолати важкі шляхи еволюційного розвитку. Актуаль­на проблема “людина і місто” посідає значне міс­це в галузі суспільної свідомості. Урбанізований соціум для багатьох людей є звичною формою життя, яка неперервно супроводжується стрімким тем­пом. У повісті “З хроніки міста Ярополя” Ю. Щербак робить спробу створити “новітню повість временних літ міста”.

Необхідно зазначити, що ні урбанізація, ні технологізація не мають апріорних плюсів чи мінусів, а є всього лиш наслідком невідпорного вибуття homo sapiensa з форм життя, де відсутня перманентна й, головне, самосвідома змінність. Зростання міського населення, зосередження в містах різноманітних видів виробництва та діяль­нос­ті людини сприяють загостренню як соціальних протиріч, так і зумовлюють втрату особистістю загальнолюдських ціннісних орієнтацій. Багатовектор­ність тенденцій глобальної урбанізації спонукають письменників до відтворення різноманітних проблем, пов’я­за­них із бурхливим зростанням і розвитком міст, а також до осмислення і з’ясування сутності сучасного рівня урбанізації. Кінець ХХ та початок XXI ст. позначаються суттєвим розвитком урбанізації, яка є одночасно й ознакою модернізації суспільства. Однією з гострих проблем урбанізації є занепад ціннісних орієнтацій суспільства, що призводить до негативного впливу на розвиток та формування осо­бис­тості. П. За­гре­бель­ний, розглядаючи моральні та духовні цінності сучасного українського суспільства, застерігає українців від втрати основного – Душі нації. П. Загребельний – митець міста, Київ для нього – святиня, яку не кожен може збагнути і значення якого усвідомити. Місто здатне до самонаративу; у романі “Пів­ден­ний комфорт” Київ постійно відтворює своє минуле. Прагнучи усвідомити й розкрити сакральність Києва, автор звертається до його історії, змальовує особливості архітектури та наголошує, що без минулого немає майбутнього. Київ – не лише історичне та духовне осердя нації, це ще й столиця, він належить до світових міст у релігійному, історичному та філософському значеннях. Київ – мозок держави, він наділений внутрішньою силою, та­єм­ницею, трагедією, його вулиці та площі одночасно концентрують минуле та сучасне. Київ – словесне втілення когнітивної моделі урбанної давнини й сучасності. Перед нами – пам’ять історії народу, культури, архітектури; історичні факти – синхронний “палімпсест” міста. Яскравим прикладом “життєпису міста” як історичного, так і сучасного є твори П. Загребель­но­го, у яких Київ – і образ, і текст. Місто має різ­ні суперечливі характеристики, а герої творів розчиняються в міському просторі. Але є й образ іншого Києва, який П. За­гре­бель­ний не замовчує, процеси урбанізації супроводжуються значними проблемами. Місто нівечить людину, її душу, ці явища призводять до корупції, аморальності. Основними недоліками стрімкого розвитку мегаполісів є нестача житла, яка є причиною знівечених людських доль, втрачених надій та прагнень, а також маргіналізація міського населення, яка спричинилася внаслідок стрімкого переселення із сіл до міст, унаслідок чого виник новий прошарок городян із невизначеними життєвими позиціями, ціннісними орієнтаціями, непевним світоглядом.

В. Шевчук в автобіографічній оповіді-есе “На березі часу. Мій Київ. Входини” відтворює перше враження від міста, образ якого формується в історичному та сучасному просторах. Багатошаровість культурних та історичних знаків-спогадів формують певний “дух” міста. Для українців Софія Київська – не просто архітектурна споруда, а історія українського народу, з її поразками та перемогами – це “дерево пам’яті”, що живить і надихає людину й не дає права забувати, хто вона, звідки, яке має коріння та як усвідомлює своє призначення на цій землі. Місто володіє здатністю на рівні підсвідомості зливатися з людиною в єдиний організм. 

Характерні ознаки впливу урбаністичного способу буття на людину зустрічаємо в книгах А. Дімарова “Містечкові історії” та “Боги на продаж: Міські історії”. Автор праг­не, щоб його повісті сприймалися як житейські історії, як щось невигадане, кимось переказане – десь у під’їзді, у дворі чи в міжміському автобусі. Намагання показати місто як потужний організм, здатний на рішучі дії під час глобальних соціальних перетворень, дозволяє осмислювати події минулого із сучасної точки зору, а також дослідити еволюційний шлях розвитку суспільства і роль урбаністичних тенденцій у цьому історичному процесі.

У контексті урбаністичного прозописьма виділя­ються твори Р. Іваничука. У повісті “Місто” автор зосереджує увагу на внутрішніх чинниках формування й розвитку світоглядних засад людини в урбанізованому соціумі, які впливають на ціннісні орієнтації, на її дії та вчинки. Так усвідомлюється феномен рідного Міста, бо воно – насамперед люди, які й є тим корінням, що живить історію. Місто володіє значним обсягом пам’яті, воно збирає інформацію, енергію, моделює стосунки. Письменник гостро реагує на швидкоплинну мінливість ХХ століття, тому місто набуває якісних характеристик та функцій живого персонажа. Воно стає антропоморфною, навіть людиноподібною істотою: дихає, спить, прокидається. Пам’ять героїв відтворює рідне місто в постійних змінах. Місто втілює своє минуле, минуле людей – це своєрідне сховище кодів, знаків, інформації, яка потребує тлумачення, декодування. Місто корегує долю героїв, які позначаються сильним та вольовим характером. Дискретність впливу міста на особистість героїв позначається підсвідомим сприйняттям його упродовж багатьох років як середовища страждань і горя. Обставини життя вмотивували їхнє постійне прагнення знайти своє місце у світі і зреалізувати свої мрії та здібності. Лише повернення до міста, знайомство з ним і громадське у нім визнання знімають цей кодовий замок із свідомості кожного персонажа.

Урбанні способи зберігання, накопичення та передачі духовності й культури сприяють моделюванню майбутнього цивілізаційного простору, який створює потужний енергетичний текст. Ще стародавні греки знали: міста – не каміння, а люди. На сторінках роману Р. Іваничука “Манускрипт з вулиці Руської” відтворене одне із найвеличніших українських міст – Львів кінця XVI – початку XVII століть. Структура тогочасного міста розшарована: передмістя – притулок зубожілого, знедоленого народу, центр – символ упевненості, традицій “міського права”. Основна маса людей, які живуть у місті та передмісті, перебуває весь час у полі боротьби добра і зла, залежності від волі суспільства, людини чи долі. Автор зображує місто як сукупність характерів, відбиває різні сторони життя суспільства. Тогочасний Львів – це образ-символ боротьби українців за самовизначення, суть якого полягає насамперед у свободі віросповідання, можливості книгодрукування й розповсюдження книг. Для Р. Іваничука місто – модель тогочасного суспільства, стосунків у ньому, а головне – пошуку шляхів майбутнього розвитку та самоідентифікації українців. Життя в місті “огортає” людину, визначає певні правила і вимоги; піднятися на більш високий щабель соціальної ієрархії практично неможливо. Автор у романі порушує важливе питання – формування ціннісних орієнтацій тогочасного су­спіль­ства: благодійності, гуманного ставлення, доброти, справедливості, совісті, а головне — найвищої цінності існування людини і суспільства – життя. Місто як джерело інформації, розвитку науки, освіти, культури сприяє соціальним змінам у контексті породжуваних проблем тогочасної дійсності, що дає змогу формувати і вдосконалювати нові форми стосунків у суспільстві.

Урбанізаційні процеси досліджуються й інтерпретуються кожним письменницьким поколінням. Спільна мета письменників – осмислити місто як модель світобудови та усвідомити, як місто і світ в цілому взаємодіють із внутрішнім світом сучасника. Інтелектуальний лідер Чи­казь­кої школи досліджень міста та процесів урбанізації другої половини ХХ століття Р. Парк вважає, що місто є “природнім середовищем проживання цивілізованої людини”, яке про­понує людині більш високий рівень послуг, освіти, якості житла. Технічні досягнення стали невід’ємним чинником процесів урбанізації. У фантастичному оповіданні Р. Бредбері “І буде ласкавий дощ” яскраво зображені технічні досягнення, спрямовані на забезпечення комфортного життя городянина. Гіпермеханізований будинок здатний до автономного існування: відкриває, зачиняє вікна і двері, вмикає та вимикає радіо і телевізор, готує страву, прибирає, голосом господарів повідомляє час та погоду тощо. Це породжує думку про рай, проте цю ж думку станом чи й не повної обезволеності людини нищить.

Друга половини ХХ століття започаткувала постіндустріальний період земної історії. Процеси урбанізації набувають інтенсивного, а згодом і глобального характеру, який визначається потужним промисловим розвитком і науково-технічною революцією. Ці процеси сприяли не лише позитивному розвиткові людини та суспільства, а й спричинили значну кількість соціальних, економічних та моральних колізій. Видатний сучасний дослідник процесів постіндустріальної урбанізації Д. Харві вважає, що міс­то – це “найвище досягнення людства”, проте воно створює багато конфліктів, проблем тощо. Саме тому М. Бютор у праці “Роман як дослідження” наголошує, що тлумачення міста як тексту відкриває перед письменником великі й далеко ще не вичерпані світо- й людинопізнавальні можливості. У романі С. Про­цю­ка “Тотем” урбаністичний соціум постає суперечливим, сповненим протиріч, які ведуть не лише до деградації особистості, а й до деградації суспільства в цілому. Автор подає власне розкодування назви твору. Місто постає своєрідною соці­аль­но-історичною лабораторією, у якій людина все життя ставить певні досліди. Негативний вплив урбанізованого способу буття на людину автор підсилює описами міста, яке дзеркально відбиває психологічний стан сучасного городянина. Хвора людина, хворе суспільства, хвора країна. Маємо справу з проблемами сучасного урбанізованого соціуму: самотність; відсутність соціальної відповідальності; занепад моральних і духовних цінностей; зневіра й байдужість людини до навколишнього світу, що стає причиною суїциду, який сьогодні значно поширився серед молоді. Голос автора сповнений болю, тривоги за свій народ. Піднімається глибинний пласт розуміння українця, його сутності, що знаходить продовження у роздумах над питаннями “Хто ми?” і “На що здатні?”, “Чого прагнемо?”, “Що будуємо?” Автор відверто називає негативні якості, притаманні українцям: заздрість, малоосвіченість, нетямущість тощо. Якісні характеристики звучать як діагноз, поставлений лікарем для зцілення тяжко хворого організму. У цьому контексті неабиякий інтерес становить і роман “Інфекція”. Символічною є назва роману, для якої автором вдало використано медичний термін. Письменник у своєму есеї “Лю­би­ти і ненавидіти” говорить про інфікованість нинішнього суспільства ненавистю; наслідком інфекції є репресивність і деградація українців. Ви­ко­рис­тання С. Процюком медичної термінології підсилює емоційну напругу роздумів героя, змушує сприймати їх трагічно, адже олігофренія надзвичайно небезпечна тим, що пов’язана із хворобою матері під час вагітності, а також спадковістю. Ці паралелі дають змогу глибокого осмислення й усвідом­лення морально-психологічної проблематики су­спіль­ного розвитку. Опозиція село-місто позначається в романі терміном “селофобія”, що підсилюється відразою героя до місця свого народження, спричиненої життям у місті, яке розкрило ниці якості його душі; галицьке село йому “нагадує дегенеративний бестіарій” (С. Процюк). Романи С. Процюка покликані до життя необхідністю увиразнити з’яву нових проблем в урбанізованому соціумі; у них з’являється певний тип героя, який не здатний протистояти соціальній деструкції, втрачає бажання до реалізації своїх прагнень.

Багатовекторність, складність та невизначеність сучасних суспільних процесів найбільше позначилася на діяльності творчих людей. Байдужість суспіль­ства до мистецтва, особливо молоді, прогнозує процеси занепаду та загальної деградації духовних та моральних цінностей. Тому духовно-моральна взаємодія люди­ни й міста стає актуальною для входження й адап­тації людини в урбаністичне середовище та культуру, що створює засади для формування нових світоглядних орієнтирів. Герой роману “Жертвопринесення” провінційний поет Максим Іщенко стикається з жорсткими реалія­ми, відчуваючи власну непотрібність у місті, де панують хабарництво, корупція, безвідповідальність. Відверта байдужість навколишнього світу не лише нищить творчу енергію митця, а й спонукає до суїциду. Події роману розгортаються в кількох площинах: маленькому провінційному містечку, Києві і, як протистав­лення українській провінційності, – європейському Берліні. Мегаполіс для героя – не місце втілення сподівань, прагнень, реалізації своїх можли­вос­тей, а місто-антагоніст. Супутницею поета стає самотність, яка паралізує людину, стає причиною агресивно-потворного сприйняття світу. Маючи низький рівень духовності, нинішнє суспільство, вважає герой роману, не здатне “народити нового Стефаника або Коцюбинського”. Через деякий час приходить прозріння, бо велике європейське місто з огляду на жалюгідне становище емігрантів і заробітчан, політичні скандали теж виказує свою двоїстість. У Берліні поет усвідомлює себе людиною “другого ґатунку”. Київ письменник порівнює з Гулівером, підкреслюючи його вивищеність над людиною. У столиці можна зустріти “елітарний расизм”, “герон­то­кратію колишніх російських комсомолок”, “кор­до­цент­ричні та раціоцентричні дискурси”, “мар­гі­наль­не гетто”, тут живуть “мімікруючі покидьки”. Вагомим і болючим для автора постає питання рідної мови, адже навіть серед владних верхів ставлення до української мови неоднозначне.

XXI століття позначається стрімким розвитком урбанізаційних процесів. Це явище має всеохоплюю­чий характер і впливає на су­спільно-економічного розвиток багатьох країн. Саме тому надзвичайно актуалізується потреба висвітлення неоднозначно складних процесів урбанізації в літературі, на що вказують і стереотипи “масової свідомості”, в яких переважає попит на сурогатне чтиво й видовища суто розважального кшталту. Мати їхньою противагою незаторкнуті модерними мистецькими віяннями традиційно народні духовно-естетичні запити малоконструктивно й пізно: людину, яка цими запитами вдовольняється й щоденно “мислить”, сучасність не репродукує, що означає й цілковиту її відсутність у справах та завданнях загальноцивілізаційного розвитку. Урбанізм, зрештою, не є ні його альтернативою, ні панацеєю, а органічною складовою земного буття, дотичність до якого літератури не підлягає перегляду. Абсолютно безперспективними є спроби протистояти розвитковості цього буття, котрі в мистецькій галузі дарують не повернення до міфологізованих духовних “витоків”, а нездатність національних літера­тур­них організмів до діяльної участі в процесах гуманізації історичного плину й соціуму. Сучасні світоглядні і світовідчуттєві чинники в межах сучасного літературного процесу сприяють дедалі глибшому зануренню художньої думки в загальноцивілізаційні наслідки історичного поступу, виразником яких є насамперед місто.