ПОЕТИКА ПРОСТОРУ В ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Короткий зміст

У Вступі йдеться про актуальність, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, вказано застосовувані методи, окреслено новизну і науково-практичне значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи.

Перший розділ – „Простір як поняття у літературознавстві, філософії, фольклористиці” – присвячено розгляду праць літературознавців, фольклористів і філософів, які зверталися до аналізу простору, та виробленню теорії простору як філософського концепту поезії Шевченка.

Уважний розгляд відомих на сьогодні концепцій простору літературного твору, філософських уявлень про простір та окремих культурологічних суджень з цього приводу у підсумку тільки глибше означують проблему простору – його природи та функцій у художньому тексті.

Дисертаційна робота в жодному разі не претендує на відкриття універсального поняття простору, від чого застерігав ще О.Шпенглер, а є лише спробою запропонувати робочі положення із набором відповідного інструментарію, що дасть змогу із більшою науковою точністю проаналізувати поезію Шевченка в аспекті вивчення просторових відношень та образів. Маємо на меті за допомогою цього інструментарію розкрити просторовий космос Шевченкової поезії – як інваріанту української національної картини світу в її просторових параметрах. Такий підхід передбачає певну концепцію, виведену в результаті синтезу узагальненого бачення дотеперішніх теорій та спостережень не шляхом механічного поєднання чи накладання в еклектичний набір ознак та функцій, а посередництвом переходу в нову якість – не просто художнього простору (усталене розуміння терміну не відповідає предмету дослідження), а простору як філософського концепту літературного твору.

Простір як індивідуальна характеристика культури унікальний у межах розвинутого національного мистецтва, його основа, оскільки пронизує усі структури та форми мистецтва у найрізноманітніший спосіб, що зумовлює безліч формулювань на кшталт простору певного аспекту чи сфери мистецтва – із довільним набором таких визначень. Це закономірно, адже простір у суті своїй майже не вловимий для людської свідомості, а проте існування його очевидне і беззаперечне. Отже, простір – визначальна характеристика мистецтва.

Як відомо, простір – одна з основних форм буття, життя як такого, а тому є онтологічною категорією навіть у межах мистецького твору. Йдеться насамперед про функціонування художніх світів, сконструйованих певним митцем згідно з власною уявою – у такому розумінні вони унікальні. Однак спільним у цих світів і обов’язковим для їхнього існування є визначеність властивостей простору і часу у кожному зокрема. На позначення таких особливостей твору вживають поняття онтології художнього світу, проте більш доцільним видається рідковживаний досі термін Б.Ейхенбаума – онтологія поетичного світу, адже поетичний світ істотно різниться від світу, змодельованого прозаїком.

Отож простір як філософський концепт літературного твору – категорія інтегральна, що включає в себе, з одного боку, певну філософську квінтесенцію, а з іншого – узагальнює напрацювання літературознавців у напрямку дослідження іманентних властивостей літератури.

Простір як категорія поетики – одна з важливих диференційних ознак художнього тексту, що відрізняють його від тексту нехудожнього. Природа простору літературного твору, особливості його побудови та функціонування значною мірою визначають міру художності та естетичної досконалості тексту, а подеколи і вплив твору на свідомість сприймача.

Найчастіше у своєму аналізі ми оперуємо двома термінами – топос і локус, що істотно різняться за позначуваними величинами. Топос – це складно організований, осяжний за семантикою тип простору літературного твору. На нижчому щаблі перебуває локус – значно менший за обсягом простір, здебільшого площинний. Декілька локусів можуть підпорядковуватися топосу.

У дослідженні постулюється наявність просторового космосу Шевченка у термінологічному значенні, яке сформульовано таким чином: система просторових площин, сфер та їхніх відношень, просторовий аспект мислення та уяви, що у сукупності оприявнюються у тканині поетичного тексту за допомогою спеціальних процедур.

У просторовому структуруванні власного поетичного космосу Шевченко, безперечно, спирався на певну фольклорну традицію, але здебільшого і переважно  непрямо за посередництва сучасної йому поезії романтиків, тобто літературної традиції, або на рівні органічного засвоєння народних вірувань та уявлень, що були часом навіть не трансформовані, а докорінно змінені. Проте сутнісним першопоштовхом для розбудови просторових відношень у поезії для Шевченка стала фольклорна модель, яка була водночас вихідною позицією для його шукань: у випадку творення просторового символу хати чи могили фольклорні тексти або безпосередні уявлення мали відчутний і нині емпірично доказовий характер, а, приміром, здійснюючи художні пошуки у царині простору сну та відповідних гротескових картин, поет, очевидно, свідомо дистанціювався від народної традиції витлумачення сновидної символіки, віддаючи натомість перевагу емоційно-філософським узагальненням.

Розглядаємо простір згідно з міфопоетичною свідомістю як своєрідну матрицю, що організує формально-змістовий бік твору. На формальному рівні простір – засіб, що визначає композиційну структуру ліро-епічних і почасти ліричних творів, є певною абстрактною мовою (у розумінні Ю.Лотмана), посередництвом якої забезпечується вихід на рівень змістовий за умови їх єдності згідно з постулатами літературознавства.

На змістовому рівні у межах просторової сфери твору у свою чергу функціонують просторові образи та символи, на з’ясуванні глибинної семантики яких ми згодом зосередимося. При цьому до уваги було узято поетичний контекст згаданої образно-символічної системи твору, її семантична наповненість та естетична досконалість, що, на нашу думку, у конкретному аналізі із достатньою глибиною продемонструвало майстерність Шевченкової поезії на тлі багато в чому схожих, а проте сутнісно  відмінних  його  сучасників  –  поетів-романтиків 30-40-х рр. ХІХ ст.

У полі зору також опинилися емоційно-ціннісний та морально-етичний потенціал просторових відношень у творі, його реалізація та вплив на наше розуміння тексту, загальна роль у поетиці творчості Шевченка.

Теоретична стрункість просторового аналізу поезії значною мірою пояснюється відсутністю або мінімальною наявністю такого характерного для прози зображуваного простору, в межах якого відбуваються ті чи інші події епічного або драматичного твору. Іншими словами, ми досліджуємо іманентний простір лірики як естетичного феномену. Крім того, нас не цікавить простір сприйнятий, тобто певне відображення простору твору в уяві сприймача, – тільки особливості просторових відношень і образів, що можуть вплинути на читача/слухача головно в аспекті розуміння закодованого просторовою мовою художнього змісту.

Матеріал творчості Шевченка дозволяє умовно виділити декілька різновидів простору, що часто взаємоперетинаються, проте їхня певна відокремленість очевидна: простір реальний, історичний, ірреальний, абсолютний.

Цей поділ здійснено на основі підходу до простору Шевченкової творчості як двопланової метафори: перший план становить сукупність просторових образів і символів – їхня природа визначає виділення чотирьох типів простору, – тоді як другий план – план значення, змістовий. Саме ця сфера смислів і значень об’єднує окреслені простори у цілісний космос поезії Шевченка.

Місце Шевченкових просторових моделей в історії літератури особливе: поет не вдавався до свідомого зображення широких епічних просторів, різноманітних за своєю якістю. Швидше, зазначені структури наявні у його творах імпліцитно, виступають на поверхню лише окремими символічними знаками – Дніпро, степ, хата і т.д. Така особливість мислення Шевченка зумовила досить складну процедуру оприявнення просторів, уважного їх вивчення та інтерпретації.

Просторові відношення становлять достатньо складно вибудовану парадигму поетики творів Шевченка. Зважимо на те, що приблизно в третині поезій митця провідним структуротворчим чинником обрані різноманітні просторові моделі, тому іноді доречно говорити про автономний простір того чи іншого твору. Приблизно така само кількість текстів демонструють співіснування у своїй художній структурі простору з іншими композиційними та образотворчими засобами. Решта – потребують аналізу засобами альтернативних методів літературознавства.

У другому розділі – „Типи простору” – йдеться про підстави виділення заявлених типів простору (реального, історичного, ірреального, абсолютного) в поезії Шевченка та міститься їх детальний опис.

Виділення реального простору в поезії Шевченка зумовлене кількома причинами. Головною з них є та, що, за спостереженнями багатьох дослідників, художньому світу поета властива предметна образність, зчаста навіть метафорика, ґрунтована на реаліях селянського побуту. Не маємо жодного права нехтувати цією пластичністю живого відтворення картин сільського життя, людських взаємин, історичного минулого тощо, які, власне, й зумовили відому сприйнятливість якнайширшого кола читачів до Шевченкової поезії.

Крім того, очевидною є й відповідна художня інтенція митця створити цілісний кількарівневий простір України, основними складовими якого виступають степ, могили, дім, сад та ін. Майстерність Шевченка виявилася, зокрема, в тому, що цей синтезований всесвіт української духовної культури від часу свого створення і до сьогодні сприймається сучасниками як ізоморфний реальному на тоді життю України, тобто він „реальний”, „справжній” для багатьох поколінь українців.

Ясна річ, про реальність цього світу, як і певного простору, можна говорити лише умовно. Не забуваємо ані про іманентні властивості літератури, ані про художній світ як окремішню дійсність. Простір, названий нами реальним, оприявнює таку свою якість „життєподібності” лише з огляду на характеристики інших трьох типів простору в Шевченка – історичного, ірреального, абсолютного, „нереальність” яких – закцентована, навмисна. Втім, усі ці головніші простори – поняття ідеальні й відбивають на цьому етапі дослідження найважливіші особливості просторового світу поета, але аж ніяк не всі. Повний їх опис – ще попереду.

Україна у творчості Шевченка займає ключову позицію щодо решти образів, символів, топосів тощо з огляду на універсальний статус, непроминальне значення, надане їй поетом. Для нас важливо підкреслити, з одного боку, закоріненість України в реальний простір, а з іншого – онтологічність, буттєвість цієї категорії в Шевченка.

Україна в Шевченка стає співмірною із його власним просторовим всесвітом. Вона становить своєрідну багатовимірну (осі вертикаль-горизонталь) сферу, в полі тяжіння якої перебувають ментальні інтенції поета, який повсякчас апелює до Вітчизни, марить нею, сподівається на своє повернення, вірить у відроджувальну силу.

Суто Шевченковим є сприйняття простору України як певної ментально-смислової сфери – ще одного виміру цього топосу. Гостро переживаючи свою просторову відірваність від батьківщини, поет локалізує у змодельованому ним самим образі ностальгійні почування, шукає на теренах України емоційного піднесення, натхнення.

Таким чином, Шевченко вкрай обмеженою системою засобів витворив досконалий з погляду художньої майстерності і поетичної наповненості топос України, в якому виразно простежується кілька вимірів – від реального (домінантного) до ментально-емоційного.

Неодмінним атрибутом степу в Шевченка є воля, втілена у безмежжі простору, його розімкнутості. Крім фольклорних епітетів („степ широкий”), віднаходимо у нього виразну віднесеність степу до певної доби в історії України: степ козачий, степи запорозькі. Навіть точніше – таке означення простору степу не часове, а вказує на його властивість, незмінну впродовж усієї Шевченкової творчості.

Архетипне значення свободи та сакралізованості степу переосмислюється Шевченком, як це взагалі характерно для нього в художньому конструюванні топосів, у провіденційному ключі, тобто висловлюється надія на державу, локалізовану – наголосимо – в українському степу:

Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

„Ні жида, ні ляха, а в степах Украйни –

О Боже мій милий – блисне булава! („Гайдамаки”).

Розглянуті в роботі контексти слововживання могили дають змогу бодай приблизно окреслити основні параметри цього простору в системі творчості поета. Простір могили є своєрідною сферою, що виступає вмістилищем історичної пам’яті, медіатором між небом і землею, відтворюючим первнем, сакральним простором, пов‘язаним зі словом. Ясно, що звертання до знань із археології чи рельєфу України тільки затьмарюватиме асоціативне поле могили, слід занурюватись у глибини архетипічної пам’яті – лише в такому разі можлива адекватна тексту просторова побудова. Хотілося б наголосити на принципово просторовій природі могили у Шевченка – вона не гомогенна, тут не діють механістичні закони логіки, а чинні, швидше, асоціативні зв’язки, інтуїтивне осягання істини, барокові традиції поєднання непоєднуваного.

З іншими просторами могила завжди співвідноситься як сакральне та профанне. Щоразу таке протиставлення знаходить відмінне вираження: протилежним могилі простором може бути перехрестя, яр тощо. Здебільшого такі опозиції є контекстуальними і не становлять цілісної системи.

Очевидним є особливе ставлення Т.Шевченка до могили як символічного простору, що послідовно перетинається із системою етичних оцінок. Загалом же цілеспрямоване і послідовне зображення могили може прочитуватись як прагнення Шевченка структурувати, упорядкувати простір реципієнта, перетворити простір України – топонімічний, культурний, символічний – з хаосу окремих понять у Космос – осмислену сферу Духу.

Шевченко був одним із перших, хто задля розбудови власного просторового універсуму звернувся до локусу хати і змоделював у своїй поезії системну типологію згаданого простору.

Твори поета засвідчують виразний ізоморфізм селянського соціуму – родини – хати. Така модель дозволила мінімальними засобами просторової символіки створити довершені епічні полотна, забезпечити морально-етичну характеристику персонажів, багатовимірність тексту загалом.

Освоєний людиною простір, яким є хата, споконвіку протистоїть хаосу – простору неосвоєному, ентропійному. У силу традицій народної культури оселя наділялася надприродними властивостями захисту людини, збереження у непорушності її самосвідомості. У Шевченка ці уявлення на найвищому рівні були втілені в сакралізованому образі-символі хати, дорівнюваної ним до земного раю: „В хаті, як у раї!!” („Сова”). Невипадковими є паралелі із серцем:

Тихо, як у раї,

Усюди Божа благодать –

І в серці, і в хаті” („Сон” („У всякого своя доля...”)).

Таким чином, хата виступає у Шевченка як модель мікросвіту – людської душі. Саме тому будь-які емоційні порухи, інтимні переживання, релігійні почуття у його поезії майстерно зображуються через посередництво просторового образу хати. Вчинки, обряди, здійснювані у межах рідної оселі набувають особливої сили й істотно переважають за силою поетичного впливу на читача решту картин чи дій, зображуваних поза цим локусом або без його згадування.

Шевченко неодноразово створює промовисті етичні моделі за допомогою локусу хати, через функціонування якого виражається ставлення, що спершу було просторовим уявленням у свідомості поета, до зображуваних подій, ситуацій, персонажів та образів. Іноді ж, на іншому рівні, хата виступає як знак – із певним, регламентованим контекстом, означуваним сенсом.

Аналіз локусу саду завершує розгляд складових масштабного топосу України як вираження реального простору в Шевченка. Сутнісними ознаками саду в нього є кілька: ідилічність; обмеженість у просторовому вимірі твору; принципова олюдненість – присутність людини не тільки в плані сюжетної дії, а й в розумінні саду як артефакту, на відміну від, скажімо, лісу.

Локус саду, як і могили, розбудовує простір не тільки вшир, площинно, але й вертикально, поєднуючи землю і небо (рай), – причому винятково розгалуженою художньою семантикою, силою поетичної уяви. Здається, чи не в цьому криється секрет панорамності топосу України, її всеохопності, розростання у творах поета до меж ойкумени – саме завдяки багатовимірному опросторовленню на позір традиційних зображальних засобів, здебільшого символів.

Реальний простір у Шевченка тісно пов’язаний із простором історичним, особливо це виявляється, зрозуміло, у творах на історичну тематику. Візії минулого у поета чітко локалізуються на українських теренах: численні згадки про міста і селища, що так багато промовляють для сучасного читача, сприяють творенню панорамності подій, навіть апокаліптичності.  Приміром, у тексті „Гайдамаків” виразно накладаються два простори – власне історичний (по відношенню до подій твору – Чигирин, Хортиця, Рось, Альта, Сена, Канів, Лебедин – із ними пов‘язані певні епізоди в житті України у минулому) та романтичний – гайдамаччина, якій, власне, й присвячено твір, конкретизуючись у низці топонімів: Вільшана, Лисянка, Будища та вже названі, що стають точками перетину чи поєднання двох просторів у єдину площину. Українські історичні топоніми у творах Шевченка мають значний сугестивний заряд, тоді як іноземні аналогічні назви – абстрактні, виконують роль екзотизмів чи маскують вітчизняні реалії („Неофіти”).

Безперечною є наявність у Шевченкових творах ознак міфопоетичного мислення. Належна увага до численних просторових моделей у його текстах виявляє поєднання архаїчної свідомості, архетипічної пам‘яті з індивідуальними формотворчими чинниками, що синтезуються  у поета в особливу єдність.

У міфопоетичній архаїчній моделі світу простір – найважливіший елемент, особлива мисленнєва категорія. Суттєвою ознакою простору в художніх текстах є його негомогенність, неоднорідність, відмінна якість у різних місцях, на відміну від фізичного простору, тотожного самому собі. Звідси – особлива складність художнього простору, його насиченість. Просторові моделі дозволяють поглибити морально-етичну характеристику персонажів, здійснити побудову складних художніх структур, що активно впливають на читача, сприяють ущільненню внутрішнього сюжетного простору твору.

Простір Шевченка підкреслено семантизований, споріднений із мисленнєвими процесами поета. Саме тому при усій важливості архаїчних просторових моделей провідними залишаються індивідуальні  побудови Шевченка, що становлять осердя його просторового космосу.

Ірреальними є простори сну, видіння, різноманітних містичних, з погляду практичного розуму, явищ. Відомо: стан сну, коли послаблюються механізми контролю свідомості, дозволяє значно розширити межі конкретного і засвоєного у досвіді простору, – в такий спосіб опинитися у безмежжі фантазії, гротеску, неймовірних подій.

До ірреального також належить антипростір Московщини, послідовно наділеної рисами інфернального світу. Найбільше свідчень такого сприйняття знаходимо у ранній „Катерині”, але й у пізніших творах в уяві поета Московщина перебуває за межею, що відділяє її від сакральної України. Топос Московщини не здобувається на негомогенність чи ієрархізованість складових – навпаки постає як гранично неконкретизована площина, в якій локалізовано певного роду злочини та безчесні вчинки. Варто додати, що окреслена якість простору Московщини є сталою і незмінною впродовж усієї творчості Шевченка, а тому стає константною частиною просторового універсуму поета. Вона є місцем перебування зла, аморальності і духовного занепаду. Усі ці ознаки, посилені, концентруються у топосі Петербургу, чия інфернальність підкреслена: він збудований на болоті на козацьких кістках, „там ніч, як день”, звідти виходять усі біди для України.

Властивості ірреального простору сну зумовлені його природою в Шевченка – як дієвого літературного прийому, завдяки вдаванню до якого стає можливим свідоме розгортання простору сну у межах відповідного прийому, що дозволяло уникати низки умовностей: ускладненої структури простору, співвідношення різноманітних локусів із відповідним сталим значенням і т.д., але згідно з логікою самого сну: довільність накладання просторових площин, продиктована лише внутрішнім баченням автора і художньою доцільністю, широке коло образно-символічних засобів, асоціативні зв’язки між локусами.

Неабиякої майстерності поет досягає у вірші „Сон” („Гори мої високії...”). Спершу читача орієнтує тільки назва „Сон”, адже далі йдуть пейзажні описи, перенизані медитативними міркуваннями. Послідовно вибудовуваний упродовж подійної оповіді простір сну витворює унікальний ракурс спостереження – широку панораму позачасової України: адже і минуле, і сучасне градаційно поєднуються в ареалі сновидного простору, експліфікованого локусами хати, могили, Дніпра, України. Однак домінантою у цьому разі виступають гори – круті береги Дніпра. Цей своєрідний сон-спогад має дещо несподіване завершення: лише насамкінець ми дізнаємося, що змальовані картини відтворюють сон ліричного героя:

Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Найменш експліцитним, видимим простором у Шевченка є простір абсолютний – гранично інтелектуалізований, він уміщує медитації, розмірковування, філософські шукання, абстрактні як на художній текст поняття на кшталт ідеального читача тощо. Проте йому належить особливе за значимістю місце у космосі поета – визначальне, оскільки ані до Шевченка, ані тривалий час опісля нього чогось подібного в поезії не було. Цей унікальний за своїми властивостями та семантикою простір злютовує поетичний світ Шевченка у цілість, адже напруга мислі пронизує будь-який твір митця. Інша річ – довести просторову підоснову названих явищ.

Виділення абсолютного простору Шевченкової поезії – доволі умовне, проте значною мірою обґрунтоване тривалим аналізом як дотеперішніх літературознавчих праць, так і безпосередньо поетичної спадщини митця. Не доводиться говорити про розгорнуту типологію цього простору: можемо із певністю виділити простір мислення, тоді як решта (емоційні спалахи тощо) розгортаються у межах всього простору – абсолютного.

Абсолютний простір виступає місцем співтворчості митця і реципієнта; якщо раніше семантика такої єдності була майже не вивченою або провисала у повітрі, то завдяки концепції художнього простору вона розглядається детально і знаходить наукове обґрунтування.

Власну творчість Шевченко розглядає як альтруїстичну діяльність, що, проте, має вирішальне значення для самопізнання, самоокреслення в духовних вимірах; відстежувана у пізніх поезіях відсутність конкретного адресата чи навіть його образу, а також зверненість до власного „я”, згідно логіки простору, виступає потужним генератором спершу ідеального і згодом реального читацтва. Таким чином, увага до абсолютного простору дозволяє розкрити механізм впливу Шевченкових текстів на широку аудиторію.

Художні інтенції Шевченка спрямовані на імпліцитного читача; розбудова ним просторового космосу у свою чергу також виразно розрахована на декодування ідеальним читачем, а згодом і читачем реальним; функціонування імпліцитного читача у тексті уможливлюється співдією із абсолютним простором

У Висновках узагальнено результати дослідження просторового космосу Шевченка.

Доведеною можна вважати наявність у Шевченка просторового всесвіту як першооснови дальших побудувань – каркасу, створеного засобами цілого комплексу відповідних просторових прийомів і образів, згідно із відкритими закономірностями Шевченкового просторотворення.

Реальним простором для Шевченка є Україна, співмірна із його власним всесвітом. Вона становить своєрідну сферу, у полі тяжіння якої перебувають усі ментальні інтенції поета: він часто подумки звертається до неї, марить, сподівається. Україна – не абстрактний топос, оскільки метонімізується через Дніпро, могили, степ, що насичують її сферу відповідною семантикою.

Жоден із домінантних для Шевченкового космосу просторів (хати, могили, саду та ін.) не функціонує у межах якогось одного з виділених типів простору – навпаки: локалізуючись в одному з чотирьох типів і підлягаючи законам цього простору, вони, проте, мають виразні виходи на решту з трьох. У такий спосіб твориться континуум просторових моделей в універсумі поета.

Сакральним центром простору України є могили, що упорядковують топоси у певну ієрархію, в якій могила наділена найбільшою святістю. Вона підноситься над іншими просторами, символізуючи історичну пам‘ять про героїчне минуле, виконуючи, таким чином, провіденційну роль.

Для історичного простору характерна ретроспективність, зверненість у відтворюване специфічними засобами минуле. Саме тому у цьому разі можна говорити про просторово-часову вісь історичних топосів.

До ірреального належить антипростір Московщини, послідовно наділеної рисами інфернального світу, та Петербурга, збудованого на козацьких кістках.

Ірреальний простір сну в Шевченка є літературним прийомом, смислове навантаження якого різниться у відмінних контекстах, але завжди забезпечує у творі художню єдність. За посередництва сну Шевченко досягає гротескного бачення нібито відомого світу, розширюючи таким чином його межі.

Важливе місце у космосі поета займає простір абсолютний – гранично ментальний, насичений медитативними розмислами, емоціями, втім, як це взагалі притаманне Шевченкові, – злютований із топосами селищ, сільської природи, подробицями побуту – такою є особливість мисленнєвої діяльності. Так, у межах простору абсолютного функціонує ідеальний читач як кінцевий адресат Шевченкової поезії. Цей простір виступає сферою співтворчості митця і реципієнта.

Сказане підтверджує думку про особливу природу Шевченкового космосу, його першість в історії української літератури і вирішальне значення для розбудови просторових відношень у творчості пізніших письменників.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:

1. Простір як філософська категорія у поемі „Сон” („У всякого своя доля...”) Тараса Шевченка // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. пр. – К., 2001. – Вип.3. – С.99-106.

2. Простір як філософський концепт поезії „За байраком байрак...” Тараса Шевченка // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. пр. – К., 2002. – Вип.4. – С.27-44.

3. Простір художнього твору як теоретико-літературна проблема // Літературознавчі студії. – К., 2004. – Вип.7. – С.42-45.

4. Імпліцитний читач Шевченка: логіка простору // Шевченкознавчі студії. Зб. наук. пр. – К., 2004. – Вип.6. – С.59-63.

5. „От мені приснилось...” Просторова поетика сну у творчості Тараса Шевченка // Українська мова та література. – 2004. – №9 (березень). – С.14-17.

6. Феномен позитиву просторового образу – символ могили у поезії Шевченка // Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології і стилю) / Колективна монографія. Відп. ред. Вільна Я.В. – К.: Альтерпрес, 2002. – 232 с. – С.63-81.