| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено її актуальність і наукову новизну, сформульовано мету та завдання роботи, її предмет, окреслено теоретико-методологічну основу, теоретичне та практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації, зазначено структуру та обсяг роботи.
У першому розділі дисертації "Жанрова природа сонета Емми Андієвської: традиції і новаторство" висвітлено основні інгредієнти поетики мисткині, етапи її дослідження діаспорними та вітчизняними літературознавцями, відзначений особливий внесок М.-Р. Стеха, П. Сороки, Н. Зборовської та інших у розкриття художньо-естетичних засад та стилістичних особливостей поезії Андієвської. Окреслено теоретико-методологічну основу дисертації, яку складають праці теоретико-літературознавчого спрямування, а саме: роботи І. Бехера, К. Герасимова, І. Качуровського, В. Лебанідзе, Д. Павличка, В. Чаплі, а також В. Грібова, О. Куцевола, С. Крижанівського, О. Мороза та інших з історії розвитку та теорії сонета, з питань еволюції сонетного жанру, його трансформації в сучасному літературному процесі. При виконанні дисертації взяті до уваги розвідки І. Кошелівця, В. Жирмунського, Б. Томашевського, М. Гаспарова, Г. Шенгелі з теорії віршування, строфічної, метро-ритмічної, версифікаційної організації ліричного твору, монографії М. Бахтіна, Л. Гінзбург, Б. Кормана, в яких висвітлено концепції ліричного героя, авторської свідомості, їх специфіка в сучасній поезії. Праці І. Скоропанової, Ю. Линника, М. Наєнка про тенденції сучасного письменства допомогли з'ясувати стан і перспективи сонетописання в українській літературі. Враховано методологію аналізу культурного контексту Д. Наливайка. Для окреслення філософської концепції буття, художньо втіленої в сонетах Е. Андієвської, а також визначення етичних та естетичних засад її творчості в дисертації використано дослідження філософського, теософічного, езотеричного спрямування: філософські концепції пізнання та суб'єктивної свідомості Е. Гуссерля, Ж.-П. Сартра, теорія інтуїтивізму А. Бергсона, погляди на Бога і людину Ф. Ніцше, М. Бердяєва, ідея кругообігу культур О. Шпенглера; "філософія серця" Г. Сковороди, П. Юркевича, метафізика (космологічні, онтологічні погляди) Геракліта, Платона, Плотіна, вчення брахманізму, даосизму (Бхагавад-гита, Дао-Де цзин), теософічна концепція структури й закономірностей матеріального та трансцендентного буття О. Блаватської; інтерпретація посмертя як виміру інобуття в Тибетській книзі мертвих (Бардо Тходол). З метою осягнення феномена творчої особистості поетеси, специфіки її креативного акту, з'ясування образно-поетичної, мовностилістичної організації її художніх текстів залучені тенденції психоаналітичного спрямування: вчення З. Фройда, К.-Г. Юнга про вияв і функціонування підсвідомої сфери, комплекс архетипів підсвідомого людини, механізми та символіку сновидіння; використана методологія дослідження мови як універсальної моделі підсвідомого Ж. Лакана. Аналіз поетичної мови та системної організації тексту в сонетах Андієвської зумовив звернення до лінгвістичних, структуралістських концепцій, насамперед теорії семантичної диференціації та структури слова О. Потебні, теорії письма Р. Барта, його положення про слово як дискурс, аналіз структуралістських тенденцій у західноєвропейській філології Г. Косікова, а також його дослідження сугестивної функції слова, теорії символу, тропіки як акту символізації.
У розділі здійснено спробу вмотивувати вибір Е. Андієвською сонетного жанру і його домінування в її поетичному доробку передусім його структурно-когерентною специфікою: композиційною двочленністю, що формально забезпечує протиставлення тези та антитези, художньо реалізує ідею діалектичної цілісності буття – центральну в естетиці сонетярки. У процесі вивчення модифікації жанру сонета у творчості поетеси найвищий ступінь новаторства зафіксований на змістовому рівні її творів, яким притаманна онтологічно-екзистенційна, філософська тематика (метафізична суть видимих реалій буття, трансцендентний світ, проблеми смерті, апокаліпсису). Зміст її поезій відзначається своєрідністю співвіднесення антитетичних змістових елементів у тексті. Формальна побудова сонетів Андієвської здебільшого канонічна. Сонетна строфа вибудована за петрарківською строфічною моделлю, вона зрідка модифікується шляхом додавання п'ятнадцятого рядка – коди, яка служить для узагальнення виражених у поезіях рефлексій, забезпечує цілісність їх змісту. Але всупереч традиційному канону сонетна строфа поетеси, як правило, синтаксично не завершена, що зумовлено способом співвіднесення тези й антитези, який не вимагає їх композиційного розмежування.
Розташування та художня якість (точність, повнота, ритмічна та фонетична досконалість) рими в сонетах Е. Андієвської суголосні канону сонетописання, проте її суттєвою рисою є базування на співзвуччі приголосних. Використання в сонеті поетеси дисонансного римування є новаторським порівняно із класичними зразками жанру. Завдяки дисонансному римуванню сонетярка уникає традиційних римованих кліше, досягає багатства та різноманітності фонічної структури творів. Сонети Е. Андієвської ґрунтуються на утвердженому каноном п'ятистопному ямбі. Відхилення в метро-ритмічній системі деяких творів (стопи пірихія та спондея, елементи акцентного вірша) становлять виняток. Тяжіння до тонічної системи віршування (тримірної, рідше двомірної акцентуації) за умови формального дотримання ямбічного розміру є характерною рисою індивідуального стилю поетеси. У лексичній системі її сонетів, на відміну від класичних зразків цього жанру, поряд із загальновживаною книжною лексикою побутують застарілі слова ("смолоскип"), неологізми ("хитиннозябрий"), діалектизми ("нетля"), розмовно-просторічні слова ("шпетить", "комизиться"), професіоналізми ("адсорбент", "регулятор"), терміни ("квазар", "хризопраз"). Еклектичний лексичний склад сонетів Андієвської орієнтований на художнє втілення в них ідеї "тотальності" буття.
У розділі розглянуто еволюцію сонетного жанру згідно з концепцією аполлонівського та діонісійського типів культури, запропоновано методологію класифікації сонетів "позакласичного" періоду (зразки цього жанру від запозичення їх європейськими літературами у ХVІ ст. до сьогодення) за такими параметрами: культурно-мистецький напрямок, національна літературна традиція, індивідуальний стиль митця; теоретично окреслені поняття сучасного та модерністичного сонета. Останнє закріплюється за творами зазначеного жанру, зміст яких базований на опозиційних тезах, що не потребують синтезу (на відміну від класичного сонета), а утворюють змістову цілісність, утверджуючи "поліфонічну компліментарність буття". Роль Емми Андієвської в історії сонетописання визначена в роботі з позицій модерністичного дискурсу безвідносно до певної національної школи та літературного угрупування, зважаючи насамперед на авторську індивідуальність.
У другому розділі "Концептуальність антитези в сонетах Емми Андієвської" розглядається специфіка розгортання змісту творів поетеси через співвіднесення тези й антитези, осмислюється система бінарних опозицій як основа часово-просторової моделі поетичного світу, визначаються глобальні антиномії та реалізація через них ідейно-тематичного спектра сонетів мисткині. З урахуванням зміни пріоритетних антитез простежується вияв еволюції світоглядних установок автора.
Діалектичність змісту сонетів Е. Андієвської, зумовлена домінуванням у них мотиву трансформації, розкривається через систему антитез, сфокусованих на опозиціях буття і небуття, життя і смерть, реальний світ та інші виміри існування. Рефлексія цих дихотомій властива і творчості західноєвропейських сонетистів-модерністів (Р.-М. Рільке, П. Валері, С. Малларме) здебільшого як тло розгортання ліричного почуття, в той час, як у сонетах української поетеси вони виступають головними об'єктами художнього осмислення. Членування змісту сонетів Андієвської на бінарні опозиції є способом конструювання в них поетичного світу, координуючими осями якого виступають глобальні антиномії "реальність – ірреальність" та "старе буття – нове буття". Через антиномію "реальність ‑ ірреальність" в поезіях сонетярки знаходить вираження ідея дотичності видимого світу та потойбіччя через протиставлення макро- і мікросвіту, конкретно-буденного та абстрактно-космічного, зовнішнього світу та внутрішньо-суб'єктивного буття, дійсності та її віддзеркалення. У сонетах, де домінують названі антитези, наявне змістове взаємопроникнення, тенденція до ототожнення опозиційних елементів (реального світу та позареального): "Світ, що – лазівку – у цей світ прогриз". Спосіб співвіднесення тези й антитези в таких сонетах синхронічний (взаємозворотний), що не передбачає їх композиційного протиставлення; останнє реалізується здебільшого на образному рівні. Подібний спосіб співвіднесення антитетичних елементів наявний і в ряді сонетів Р.-М. Рільке.
Функція антиномії "старе буття – нове буття" в поезії Е. Андієвської, що набуває смислової ваги, починаючи з її збірки "Наука про землю", полягає в реалізації ідеї трансформації як динамічного руху від минулого недосконалого світу до майбутнього оновленого (можливо інтерпретувати і як перехід від матеріального до трансцендентного буття). Антиномія "старе буття – нове буття" має відкриту структуру, до якої входять, крім полярних змістових компонентів (старий світ і новий світ), онтологічні категорії апокаліпсису як руйнації матеріального та небуття. У поетичних текстах сонетярки, як правило, протиставляються окремі аспекти антиномії, виражаючи той чи інший етап світового поступу. Так, у збірці "Вігілії" акцент зроблено на темі світової руйнації, у збірці "Знаки. Тарок" домінує рефлексія небуття, у "Межиріччі" – світового оновлення. Компоненти антиномії "старе буття – нове буття", що, за логікою авторського світовідчуття, є взаємозумовленими як закономірні етапи всесвітньої еволюції, в сонетах поетеси співвідносяться діахронічно, або лінійно, на композиційному рівні "перетікаючи" одне в одного. Для таких сонетів властиві елементи драматичності (драматургічності), що простежуються в сюжетному русі до кульмінації та розв'язки, формально виявляються в тексті через нагнітання емоційної напруги шляхом вживання образів зростаючої експресивності, через виклад думки в русі від її конкретизації до філософського узагальнення. Такі прийоми розгортання змісту сонета за законами драми властиві і творчості класиків жанру Ф. Петрарки, В. Шекспіра та інших.
Глобальні антиномії "реальність – ірреальність" та "старе буття – нове буття" формують часово-просторову модель поетичного світу в сонетах Андієвської: змістовий аспект категорій реальності та старого буття окреслює поле об'єктивної дійсності (цього світу), відповідно, категорії ірреальності та нового буття – поле потойбіччя. На опозиції "цей світ – інобуття" ґрунтується онтологічна концепція поетеси ‑ ідейно-естетичне ядро її сонетної творчості. Точкою кореляції названих категорій в художньому просторі її творів є безпосередньо момент поетичної рефлексії, націленої на оприявнення перетворення цього світу в інобуття. У поезіях збірок Андієвської останнього десятиріччя ("Межиріччя", "Вілли над морем", "Хвилі", "Хід конем") варіюються обидві антиномії з тенденцією до їх злиття в синтетичну змістову єдність. У художньому осмисленні поетесою матеріальних та метафізичних аспектів буття в названих збірках ключовими є антитетичні онтологічні домінанти – дух і матерія, світло і темрява, тиша і звук – їх поетична рефлексія, не властива західноєвропейській сонетній творчості, надає віршам Андієвської художньої своєрідності. Вагоме місце в її поезіях 1980 – 2000-х років посідає опозиція навколишньої дійсності та внутрішнього буття суб'єкта, компоненти якої теж тяжіють до ототожнення.
У сонетному доробку Е. Андієвської виділяються твори з морально-етичною проблематикою (цикли "Про добро і зло" (збірка "Риба і розмір"), "Відозви" ("Каварня"), "Портретна галерея" ("Вігілії"), збірка "Спокуси святого Антонія") - добра і зла, Божественного і людського, Бога і диявола. Глибокий діалектичний зміст таких опозицій розгортається близьким до класичного способом.
У третьому розділі "Співвідношення "Я – світ" у сонетній творчості Емми Андієвської" увагу зосереджено на висвітленні художньо-естетичних засад доробку поетеси, які визначаються специфікою спрямування її творчої активності на пізнання і художнє відтворення світу в номінально-матеріальному, індивідуально-психологічному, космологічно-трансцендентному вимірах. У процесі осягнення істинної суті світу Е. Андієвська вибудовує філософську концепцію буття, базовану на діалектичній єдності феноменів буття, інобуття та свідомості ліричного суб'єкта. У цій концепції оприявнені позиція письменниці щодо світу, комплекс її світоглядних позицій, характер світовідчуття.
У підрозділі 3.1 "Феномен авторської свідомості: пов'язаність етногенетичної пам'яті з інтелектуальними мітами світової культури" окреслюється індивідуальність свідомості Е. Андієвської в її зв'язаності із психобіографічними рисами, ціннісними пріоритетами, вагомими в інтерпретації поетики її сонетів, визначаються її (свідомості) темпоральні зближення і відповідності до світової культури.
Феноменальність поетеси виявляється в її всебічній освіченості та ерудованості ("Мене цікавить все – від седиментів морського дна до космології чи комахознавства"), орієнтації виключно на творчість ("Можу творити цілу добу, аби не дуже заважали"), у її світобаченні та креативному акті. Позараціональна, інтуїтивно-емоційна рецепція світу поетесою, перегукуючись з феноменологічним "баченням сутності" Е. Гуссерля, ідеями Ж.-П. Сартра, А. Бергсона, визначає зміст її сонетів (рефлексія реалій світу, їх трансформації в метафізичну площину) та стилістичні особливості її письма (асоціативність образів, алогізм їх поєднань, зображення довкілля крізь призму емоційно-почуттєвої сфери суб'єкта). Ці поетикальні риси сонетів Андієвської спричинені також активізацією в її творчому процесі підсвідомої сфери ("…у мене 24 години на добу працює підсвідомість. <…> Мені мусить бути дана візія, щоб я побачила, тоді я втілюю"). Її пріоритет у креативному акті поетеси уподібнює його до сновидної діяльності, а її твори ‑ до сновидіння передусім через спонтанність їх виникнення, асоціативність, образність, символічність виразу ліричного почуття.
Дитинноподібність її світовідчуття (зауважена Б. Бойчуком, Б. Рубчаком, Е. Райсом у поетиці Андієвської), що зумовлює розкутість фантазії, гумор, стихію гри, визначає і стиль її живописних робіт, "сновидійний" світ яких, відтворений у техніці примітивізму, наближений до дитячого малюнку відсутністю світлотіней, багатовимірної перспективи, фактури, зовнішньої схожості об'єктів дійсності. Єдність художньо-естетичних, стилістичних засад образотворчого та поетичного доробку, домінанта в них підсвідомого як рушія креативного акту свідчать про їх синтез у творчому феномені мисткині. Ознаками малярства в її поезії є ілюстративність у відтворенні світу, поєднання в одному образі різних перспектив його бачення, фіксація миттєвого стану об’єкта, увага до його форми і кольору. На органічну взаємодію доробку Е. Андієвської із світовим образотворчим мистецтвом вказує наявність у її мистецькому стилі традицій далекосхідного живопису, течій і напрямків авангардизму ХХ ст. (кубізму, сюрреалізму, імпресіонізму), ремінісценцій із всесвітньо відомих шедеврів ("Душа ‑ Даная ‑ під дощем монет"; "Венера, що народжена в відрі").
Пріоритет підсвідомості у творчому процесі поетеси визначає специфіку вираження ліричного "Я", що функціонує в її сонетах як ментальна субстанція, позбавлена статевих, соціальних, національних ознак. В окремих поезіях (цикли "Спокуси святого Антонія", "переклади" вигаданих поетів Арістодімоса Ліхтноса ("Риба і розмір"), Халіда Хатамі ("Хвилі")) суб’єкт набуває пластичного виявлення як особа чоловічої статі із гомосексуальною орієнтацією, що зумовлено впливом "анімусу" (за К. Юнгом, нереалізованої "чоловічої" половини особистості жінки), що з виплеском підсвідомого у творчому акті втілюється в образі ліричного героя з компенсаторною метою. Перевага "чоловічих" рис у поетичному стилі Е. Андієвської виражається в ідейній цілісності, філософічності, глобальності осягнення світу, відсутності сентиментальності, ліризму, чіткому, рвучкому темпоритмі, ілюструючи типову для української культури “маскулінну жіночість”. Суттєвим у феномені свідомості Емми Андієвської є фактор "ментальної трансформації", який виявляється в поєднанні етногенетичної пам'яті та світових культурних досягнень і оприявнюється в її сонетах в аналітичному образі України, що постає як іманентний суб’єкту внутрішній космос його буття.
У підрозділі 3. 2 "Філософія буття в сонетах Емми Андієвської в контексті світової філософської думки та літератури" окреслюється онтологічна концепція поетеси, що як складова авторського світовідчуття є суттєвою в розкритті позиції "Я" – світ". Домінантами філософії буття поетеси є світ, суб'єкт та інобуття, які в контексті її творчості є сферами прояву один одного.
3. 2. 1 "Модель буття-інобуття в сонетах Андієвської". У сонетній творчості поетеси діалектично пов'язані категорії буття та інобуття реалізуються шляхом розкриття в матеріальному світі – метафізичного підґрунтя, у космологічному вимірі – трансцендентних законів, на рівні свідомості суб'єкта – сфери підсвідомого. Інобуття трактується автором як істинна трансцендентна суть світу, структурний антипод видимої дійсності відповідно до ідеалістичних концептів платонізму та неоплатонізму, релігійних вірувань Далекого Сходу, Стародавньої Індії, езотеричних доктрин. Філософська інтерпретація Е. Андієвською буття та інобуття близька до оприявненої у творах К. Кастанеди бінарності світоустрою – його раціональної ("тональ") та ірраціональної ("нагваль") площин.
У сонетах поетеси інобуття відтворене як суб'єктивний феномен у ракурсі його ототожнення з підсвідомим ліричного "Я", або зі зміненим баченням ним довкілля та як трансцендентний світ, що існує незалежно від людського сприйняття. Сфера підсвідомості в моделі буття-інобуття Е. Андієвської розуміється як "психічне" потойбіччя, в якому сприйнята дійсність трансформується в суб'єктивне її переживання. У зображенні картин підсвідомого переважають сюрреалістичні засоби: абсурд ("хомути дедалі довших тиш"), зосередженість на якості безвідносно до предмета ("на зламах опливаючи у туркус"), фантасмагорія ("анфіляди із волових туш"). Безпосереднім вираженням підсвідомості суб'єкта в поезіях мисткині є стихія сну, звернення до якої виправдовує алогічне нагромадження образів у тексті, що прочитуються як сновидні візії: "Не зуби потічка – бульдозер-кесар / Вилазить з яру серед сну провалля, / Овальним ящірки яйцем накривши віллу / І вулицю сивіл". Рефлексію сну (підсвідомого) як "суб'єктивного" виміру інобуття в сонетах Андієвської (переважно 1980‑2000-х років) не слід ототожнювати із "сновидійністю" її письма, що виявляється на стилістичному рівні. Вагомими в художній реалізації ідеї переходу світу в інобуття шляхом зміни рецепції довкілля суб'єктом є мотиви “інакобачення” (аналогічне спостерігається й у творах К. Кастанеди, Ж.-П. Сартра) та ясновидіння. Мотив "прозріння" в навколишньому світі метафізичних первнів (інобуття) часто активізується в сонетах поетеси через образи дощу, ночі, весни, що в уявленнях автора символізують ірреальне: "Відлига прочинила оболонки з'яв, / Й проріджене нутро речей замайоріло"; "Ніч виструнчує колони / Світів незнаних…".
Трактування потойбіччя як об'єктивного феномена – трансцендентного досконалого, істинно реального світу зближує онтологічну концепцію Е. Андієвської з філософією Платона, езотеричними вченнями. Трансцендентне в уявленні автора проектується на Всесвіт, макрокосм і втілюється в поетичній інтерпретації процесів світового устрою ("На першому відтинку світу / Стояли шершні – ангели початку"). Вихідним принципом світотворення, за Андієвською, є зміна деструктивної та конструктивної фаз (зникнення і відродження світу), розгорнута в її сонетах у мотиві пульсації ("процеси розпорошення й збирання"; "Надходить час – на пил – в нові сполуки"). Реалізація ідеї переходу світу до альтернативного буття здійснюється у зв'язку з розвитком апокаліптичних мотивів, що змістовно пов'язані із констатацією дематеріалізації, дезінтеграції об’єктів довкілля ("Усі предмети поскидали зміст і форму, / Готуючись до вищих і тугіших сфер"; "Без тіл обличчя вийшли з плинних пусток").
Екстраполяція космологічної пульсації на психічне буття суб'єкта в сонетах Андієвської зумовлює звернення до мотивів смерті та посмертного існування. Смерть, художнє осмислення якої є традиційним для західноєвропейської поетичної, зокрема сонетної творчості, відтворена у віршах мисткині як закономірний перехід до нового життя (можливе трактування і як - до специфічного стану свідомості) ("Смерть – лише вхід в давно забуту власність, / Початок і завершення нараз"), що співзвучно з філософсько-релігійною ідеєю реінкарнації (Індія, Єгипет, племена Північної Америки, Давня Греція ‑ орфічний культ, Платон і неоплатонізм, раннє християнство). Розуміння смерті поетесою як іманентної, повсякчасної протилежності життю ("...дійсність, як тепер, / Та з боку смерть, що – листя, мов тапір") суголосне вченню Кастанеди.
Зміст ряду сонетів Е. Андієвської є виявом авторефлексії суб'єктом моменту вмирання, що простежується у виразі його відчуження від предметів довкілля ("Чужі міста, і запахи, й канали — / Все розчинилося на пляму каламутну"), мутації його свідомості та відображеного в ній світу ("Світ ще стоїть, та пухнуть усі речі"), через звернення до закарбованих в його пам'яті залишкових вражень земного життя ("Із бганок пам'яті ‑ дзвінок – трамвая"). Текст сонетів такого змісту ґрунтується на зображенні потойбічної реальності, насамперед через образи супровідника ("посланець, який – жезлом – "Пора!"), стіни (межі, бар'єра) ("І дивиться, як той, хто щойно вмер, / Дола, не обертаючися, мур"), світла в тунелі ("І — ледь на гальмах — світло у тунелі, — / Шлях, що — нутром, і шлях — назовні — водний"). Психічний стан, відчуття, візії суб'єкта в момент біологічної смерті, зафіксовані в поезіях сонетярки, мають аналоги в релігійних джерелах ‑ Тибетській книзі мертвих (Бардо Тодол) та наукових – дослідженнях американських вчених-танатологів Р. Моуді, Е. Кублер-Росс, Л. Уотсона, К. Рінг та інших. Внутрішній стан суб'єкта в ряді сонетів Андієвської можна трактувати як рефлексію не тільки вмирання, а й народження, що засвідчено виразом відчуття тиску, поступового просування, болі, страху, споглядання світла в темряві ("Все збільшується видноколо й тиск, — / Не криголам — без світла, — самота"). Подібність збережених у підсвідомості психічних переживань людиною смерті і народження в сонетній творчості поетеси відтворюється за допомогою полісемнатичності образів брами, сурми, діри, лійки, які символізують і смерть, і народження. Рефлексія цих процесів у творах мисткині зумовлена активізацією її генетичної пам’яті, глибинних шарів підсвідомого.
Темпоральні параметри концепції буття Андієвської визначаються циклічністю світового поступу і втілюються в її творчості в мотиві "круглого" часу, її уявлення про який перегукується з дзен-буддійською ідеєю саторі – "абсолютної теперішності". Колоподібний характер часового руху в поетичній картині світу сонетярки абсолютизує значення миті ("Нетяма-мить, що – кишку-вічність – маца"), що близько до філософських поглядів О. Шпенглера. Ідея "круглого" часу в проекції на вимір свідомості "Я" розгортається в розвитку мотиву пам'яті як одночасної рефлексії суб'єктом реалій різних часів типу "Смолоскип / Пожбурено у присмерку рови. / Коровою підземка з труб реве". Через мотив колективної пам'яті реалізується ідея метафізичного існування реалій минулого в сьогоденні. Організуючим принципом світобудови в онтологічній концепції Е. Андієвської виділено хаос, що постає амбівалентно: як небуття ("Буття нема. Є січка-монолог / Речей”) та як вищий надреальний світ ("І хаос, діжка, із якої — чіп — / Основи духа, що — ядро речей"). У цьому змістовому аспекті хаос ототожнюється з Богом, рефлексія образу якого упродовж творчого шляху поетеси еволюціонувала від антропоморфного зображення (за християнською традицією) в доробку 50‑70-х років ХХ ст., пантеїстичного – в 70‑80-х до аналітичного розуміння цієї субстанції як втілення Вищого закону, Абсолюту, що близьке до буддизму, даосизму та теософічних доктрин. Образ Бога (подібно до поглядів Ф. Ніцше, Ж. П. Сартра), як і синонімічні йому образи хаосу, Духу, в сонетах Андієвської відтворений подвійно: як конструктивна сила ("Розвівши воду, нахилив чоло, / І світ, явившись, на порозі станув"), так і руйнівна ("Він простягнув був до Адама палець, /Аж всесвітом труснуло й загуло, / Й на мить – ввімкнув вселенські вітряки").
3.2.2 "Суб'єкт в художньому осмисленні Емми Андієвської". Екстраполяція законів та принципів організації макросвіту на мікросвіт суб'єктивної свідомості, створення нею альтернативного варіанта навколишнього світу ("психічного" потойбіччя) інтегрує в поезії Андієвської образ суб'єкта в модель буття-інобуття. Він постає як ментальна субстанція ‑ "чиста" свідомість, "розпросторена" на все довкілля, злита з ним. Ідея первинності суб'єкта стосовно світу (у відповідності до концепції Сартра) розгорнута у зв'язку з мотивом його богоподібності, осмисленої з позицій екзистенціалізму. Як Бог, суб'єкт у сонетах поетеси наділений конструктивно-деструктивною силою думки, волі, наміру, масштабністю, різноманітністю спектрів світовідчуття.
Трансформація ліричного героя, що полягає у відсутності його пластичного зображення, перетворенні його, за словами М.-Р. Стеха, на "безстороннього і присутнього всюди обсерватора", зумовлена "сновидним" характером творчості поетеси (адже, за М.Бахтіним, уві сні головний суб’єкт – "Я" – "переживається" зсередини, не потребуючи зовнішнього відтворення). У сонетах (насамперед збірок "Вігілії", "Межиріччя") образ суб'єкта аналітично постає через систему образів - мозку, душі, серця, пам’яті, свідомості. Останні визначають сфери його ментальної субстанції. Її ядром є душа і серце, останнє осмислюється відповідно до "філософії серця" Г. Сковороди, П. Юркевича – як осереддя духовного життя, емоційно-почуттєвий моральний стрижень людини. Образу серця в сонетах Андієвської протистоїть образ мозку як уособлення раціонального пізнання: "Моє єдине (серце – О. Ш.) крізь мізків глухомань, / Все знаючи, бредеш цим полем, повним мін". Образ свідомості співвідносний з рецептивною спроможністю суб'єкта, в той же час протиставлений образам буття, вічності, смерті ("Смерть – гарпуном, ‑ й свідомість, як нарвал"). У найширшому розумінні свідомість у сонетах поетеси поширюється на макрокосм, трактується як головний чинник світових зрушень ("Спіраль нову – вир – зі свідомости – сколотин"). Трансформація ліричного героя в ментальну субстанцію, орієнтовану на рецепцію довкілля, її презентація в тексті образами духовно-інтелектуального плану засвідчують злиття суб'єкта з духовно-креативною суттю авторської особистості, є новаторськими для західноєвропейського сонетного дискурсу.
У четвертому розділі "Своєрідність символізації тексту сонетів Емми Андієвської в дискурсивно-типологічному контексті європейської поезії ХХ ст." висвітлюються стилістичні особливості поезії мисткині, її образна та мовно-поетична системи, що ґрунтуються на засадах символізму.
Провідна в естетиці Е. Андієвської ідея кореляції видимого світу та потойбіччя зумовлює символічність змісту (образи об'єктів довкілля є знаками трансцендентних ідей) та мови її сонетів, де слово функціонує як багатозначний смисловий код, підпорядкований розкриттю метафізичної суті буття. Пріоритетна роль символу споріднює тип творчості української сонетярки із французьким символізмом (Ш. Бодлер, П. Верлен, С. Малларме). Властиві поетиці символізму сугестивний, асоціативний, метафоричний принципи функціонування слова в тексті скерували пошуки Андієвською власного стилю.
4. 1 "Тропи як домінанта поетичного тексту: їх символічний зміст". В основі інтуїтивно-асоціативного письма поетеси лежить принцип символізації (головний, за З. Фройдом, механізм сновидної діяльності), що визначає характер тропіки в її сонетах. Основним тропом у поетиці Е. Андієвської є символ. Класифікація символів у її поезіях на тематичні групи (життя (народження), смерть, потойбіччя та перетворення) залежить від реалізації через них змісту концептуальних у творчості поетеси категорій буття, інобуття (небуття) та процесу трансформації. Так, буття репрезентують образи-символи променя, молока, листка, легень, води, печі та інші, що втілюють в різних аспектах ідеї животворної енергії, першооснови буття, метафізичної таїни зародження живого. Вони є організуючими в розвитку мотиву крихкості матеріального. Символи небуття (смерті) ‑ пустеля (пісок), суходіл, дзвін, рівнина ‑ означають зруйноване, мертве матеріальне існування. Символи трансформації (стіна, канал, порон, дзеркало, вікно, вахляр) підпорядковані вираженню ідеї дотичності буття та потойбіччя; образи кульки, блакиті унаочнюють трансцендентне; образи човна, парку, коня є символами позареального; в образах кола, дороги реалізується ідея "круглого" часу.
Символічна природа метафори, порівняння, метонімії в образотворчій системі Андієвської простежується в асоціативному зв'язку між означеним (фокусом) і означаючим (референтом) та тяжінні їх до смислової рівноправності. За рівнем завуальованості спільної ознаки, за якою корелюють компаративні елементи, метафоричні образи у віршах Андієвської класифікуються як прозорі ("Коники дощу ростуть"), закодовані ("Ростуть на місці крил човни"), абсурдні ("Двоспальний кінь, який іде босоніж"). Домінування певного типу метафоричних утворень засвідчує тяжіння поетеси до тенденцій суб'єктивного реалізму (новаторський метод осягнення реальності, що ґрунтується виключно на враженнях і асоціаціях суб'єкта і полягає у гранично точному відтворенні баченого і відчутого ним) або сюрреалізму. Елементи сюрреалістичної поетики виявляються і в поезії Ю. Тарнавського. Порівняння в сонетах Андієвської слугує для вираження абстрактних понять, внутрішніх станів, відчуттів, процесів через візуальні образи ("оконкретнення, як бджоли"). Сюрреалістичність порівнянь досягається шляхом зіставлення семантично не пов'язаних образів ("На лапи ‑ морду – дійсність – фокстер’єр") і орієнтована на утвердження взаємної причетності речей і явищ у світі, що співзвучно основній концепції метареалізму. У сонетах поетеси ця ідея реалізується за допомогою антитези, параболи, метаморфози, новаторських тропів метаболи та альтернативи. Символізація тропіки (як і образотворення в цілому) перетворює художній текст на комплекс мікродискурсів: образи функціонують як знаки раціонального, емоційно-почуттєвого, асоціативного, архетипного смислів і виражають фактичний і потенційний (розрахований на позараціональне сприйняття) зміст творів Андієвської. Різний ступінь символізації образів дозволяє виділити в тексті парадигматичний рівень, який репрезентують концептуальні образи на означення онтологічних понять (буття, інобуття, трансформації), бінарні образи-константи, що розгортають їх зміст, образи-символи, які опосередковано виражають концептуальні ідеї, та синтагматичний рівень, представлений метафоричними, метонімічними утвореннями, різноваріантний символічний зміст яких виявляється контекстуально.
4. 2 "Поетичне слово Емми Андієвської". Слову в поезіях сонетярки властиві символічність, зумовлена комплексним поєднанням його сигніфікативного і конототивного семантичних шарів, та сугестивність, що оприявнюється в його здатності навіювати емоційні враження, відчуття, стани, лише опосередковано пов'язані з відтвореними в тексті об'єктами. Багаторівнева семантика лексем в сонетах Андієвської, базована на їх первинному етимологічному та похідних значеннях, формує їх "вертикальний" зміст, незалежний від кореляції з іншими словами у фразі. Функціонування слова в "нульовому ступені" (термін Р. Барта) як інваріанта, що акумулює його різноманітні інтерпретації реципієнтом, суттєво відрізняє сонет поетеси від поезії західноєвропейських митців. Семантичного наповнення у творах поетеси набуває і фонічне оформлення лексеми, що в збірках "Риба і розмір", "Кути опостінь", "Пісні без тексту" реалізується на рівні звукопису ("Спросоння сонник, литий сону"; "Ворота з просу грому трутень відкрив"), а в подальшій творчості ‑ фонічної співвіднесеності слів у синтагмі, що творить самостійний смисл без зв’язку зі змістом висловлювання ("…увібрати / З порічок рибу, вириту з корита / Каратами…"). Лексеми в мовно-поетичній системі диференціюються на "знакові", що формують змістове ядро поезії (слова типу "буття", "небуття", "існування", "неіснування", "потойбіччя"), та "символічні" ("фонові"), які виявляють полісемантичний підтекст, зорієнтований на емоційно-інтуїтивне сприйняття. Ці групи лексем співвідносяться як синтагматичний та парадигматичний рівні тексту, пов'язані, відповідно, із розгортанням змісту та його поглибленням.
За неграматичним поєднанням мовних одиниць, переважанням лексичного значення слова над його синтаксичною роллю поетика сонетів Андієвської типологічно близька до далекосхідної поезії. Символічність, сугестивність поетичної мови, домінування в образній системі метафори, символу, імпресіоністичні, сюрреалістичні елементи в поетиці є підставою для зіставлення творчості сонетярки з поетами Нью-Йоркської групи (Ю. Тарнавським, М. Ревакович, П. Килини).
У висновках узагальнено результати дослідження сонетної творчості Емми Андієвської, відзначено сміливе новаторство її письма і одночасно його пов'язаність із західноєвропейським культурним контекстом. Її сонети відзначаються традиційною структурою строфи, що відповідає петрарківській моделі з привнесенням у неї новаторських елементів, таких як дисонансне римування, синтез силабо-тонічної та тонічної систем віршування, еклектичність поетичного словника, та нетрадиційним співвіднесенням тези й антитези, що виявляють тенденцію до ототожнення. За способом кореляції антитетичних змістових елементів сонет поетеси належить до модерністичного напрямку західноєвропейського сонетописання, що виокремлюється з сучасного сонетного дискурсу.
Провідна в сонетах Е. Андієвської ідея діалектичної єдності буття знаходить вираження через систему антитез, що ґрунтується на опозиції реальності та ірреальності, минулого недосконалого буття та нового існування і формує часово-просторову модель поетичного світу. Пріоритетність антиномій визначає динаміку творчої еволюції мисткині: від осягнення метафізичної суті фізичних явищ і об'єктів – до осмислення глобальних онтологічних процесів і закономірностей, ареною яких виступає суб'єктивна свідомість. Тенденція до смислового "злиття" опозиційних факторів концентрує діалектичність змісту не на композиційному, а на образному рівні поетичного тексту, посилюючи його внутрішню емоційно-почуттєву напругу.
У сонетах Е. Андієвської компоненти співвідношення "Я ‑ світ" ідентичні позиції суб’єкт ‑ об’єкт. При цьому світ як "інший" є тереном самоідентифікації, самореалізації "Я", і одночасно він невіддільний від свідомості суб'єкта, яка уособлює креативну суть особистості митця. Вагому роль у формуванні феномена останньої відіграє активізація у творчому процесі сфери підсвідомого як основного джерела почуттєво-емоціональних імпульсів, що втілюються в ідеях, мотивах та образах поетичних творів за принципами сновидної діяльності, такими як асоціативність, алогічність, еклектичність, фрагментарність, спонтанність. Підсвідомість є інформаційним та енергетичним підґрунтям і малярського доробку Андієвської, що зумовлює синтез літературних та образотворчих елементів в її творчості. Про концептуальну роль у ній цієї сфери свідчить і рефлексивний, позараціональний спосіб світовідчуття, а також наявність підсвідомого бажання – віднайдення суб'єктом/автором самості через символічне злиття з духовною культурою України, образ якої екстраполюється на весь світовий простір, функціонує як внутрішньо іманентний суб’єкту космос.
Світ як об’єкт поетичної рефлексії постає в сонетах Андієвської в номінально-матеріальному (фізичний світ), космологічно-трансцендентному (Всесвіт) та індивідуально-психологічному (свідомість суб'єкта) вимірах. У межах кожного поетеса прагне відкрити метафізичний зміст. Ядром філософської концепції буття в її творах є модель буття-інобуття. Трансформація світу в потойбіччя, яка мислиться суб'єктивовано (як прорив у підсвідомість та зміна рецепції довкілля) та позасуб’єктивно (як вихід в альтернативний світ внаслідок онтологічних закономірностей світового устрою), є лейтмотивом сонетної творчості Е. Андієвської. Активна роль свідомості "Я" в цьому процесі інтегрує категорію суб’єкта в модель буття-інобуття і одночасно виокремлює її як першопричину світу. У сонетах автор вдається до екстраполяції процесів зовнішнього буття на внутрішній світ суб’єкта: видиме буття відповідає раціональному рівню його свідомості, потойбіччя ‑ підсвідомому. Художнє осмислення основних закономірностей світоустрою ‑ циклічності світового поступу, пульсації як чергування конструктивних та деструктивних процесів ‑ у проекції на свідомість суб'єкта зумовлює розгортання мотиву посмертя як "психічного" та трансцендентного інобуття. Відтворені в сонетах Андієвської рефлексії посмертного існування близькі до відзначених у Тибетській книзі мертвих та дослідах американських вчених Моуді, Кублер-Росс, Уотсона та інших. Концентрація уваги поетеси на вираженні в поезіях психічних станів, відчуттів суб'єкта в момент його фізичної смерті та народження засвідчує активізацію збережених у підсвідомому анналів її генетичної пам'яті. Уявлення автора про темпоральну організацію світу за принципом "круглого" часу у психологічному вимірі співвідносне з мотивом пам'яті – індивідуальної, що акумулює свідому та підсвідому інформації, та колективної – як культурної взаємодії різних епох, що стає предметом рефлексії суб’єкта. Першопричиною світу, організуючими, регулюючими чинниками конструктивно-деструктивних процесів поетесою виділені синонімічні субстанції хаосу, Духу, Бога. Проекція світу на свідомість суб'єкта наділяє його аналогічними властивостями, що виражається в мотиві його богоподібності. У тексті сонетів Андієвської образ суб'єкта постає як "розчинена" у світі ментальна субстанція, присутність якої відбита в її рецепції навколишнього, в авторефлексії психічних станів, що дозволяє співвіднести її з креативною суттю авторської особистості.
Для тексту сонетів Е. Андієвської характерне домінування символізації, передусім в межах образної та мовно-поетичної систем. Акти символізації як сублімації внутрішнього космосу автора в площину художнього тексту зумовлюють широке використання тропіки (символу, метафори, метонімії, порівняння). Поетичній мові мисткині властивий символічно-сугестивний характер, що виражається в активізації семантичного потенціалу лексеми, її здатності впливати на емоційну сферу реципієнта поза смисловим контекстом. Функціонально-семантична диференціація мовних одиниць на "знакові" і "фонові" сприяє як лінійному, так і вертикальному (символічному) розгортанню змісту її сонетів.
У сонетарії Е. Андієвської простежуються спільні зі світовим культурним контекстом закономірності художнього відтворення світу. "Західний" культурний струмінь оприявнюється в її творчості в культивуванні традицій сонетописання, закріплених в доробках Петрарки, Шекспіра та інших, у тематичній та структурній його близькості до поезій Р.-М. Рільке, французьких символістів, у спільних з поетами Нью-Йоркської групи естетичних, поетикальних засадах. Аналіз сонетів поетеси засвідчує наявність їх типологічних зв’язків із живописними авангардистськими течіями ХІХ‑ХХ ст.ст.: імпресіонізмом, сюрреалізмом, кубізмом, абстракціонізмом. Світоглядні установки, філософські погляди поетеси перегукуються з основними положеннями західноєвропейської ідеалістичної філософії, екзистенціалізму, філософії історії (Декарт, Гуссерль, Ніцше, Сартр, Шпенглер) та античної філософії (Платон, Геракліт, Плотін). "Східний" культурний струмінь у сонетарії Е. Андієвської виявляється в системі естетичних і стилістичних принципів організації художнього твору: в символічно-сугестивному характері письма, компресії тексту, позараціональному, медитативному способі світовідчуття). "Східним" філософським підґрунтям творчості поетеси в аспектах космологічних, релігійних уявлень є брахманізм, буддизм, даосизм, що світоглядно пов'язують її з теософічними, езотеричними вченнями, одкровеннями давньоіндіанських магів, інтерпретованими в книгах К. Кастанеди.
Герасимов К. Диалектика канонов сонета // Гармония противоположностей. Аспекты теории и истории сонета. – Тбилиси: Издательство Тбилисского университета, 1985. – С.24. Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти / Упоряд. Л. Таран. – К.: Факт, 2002. – С.36. Лисенко Т. Океанічний лабіринт, або Феномен Емми Андієвської (Інтерв’ю) // Сучасність. – 2003. ‑ №11. – С.143. Юнг К. Г. Психология бессознательного. Собр. соч.– М.: Канон, 1994. ‑ С.274. Зборовська Н. Фемінний характер української ментальності // Сучасність. ‑ 2001. ‑ №7‑8. – С.149. Кастанеда К. Отдельная реальность // Кастанеда К. Учения дона Хуана: Соч. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С.360. Гроф С., Гроф К. Сияющие города и адские муки // Жизнь после смерти. Сборник / Под ред. П. Гуревича ‑ М.: Советский писатель – Олимп, 1991. ‑ С.88‑91. Стех М. Р. Далекосхідні стежки до меж невимовного // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – №2. – С.155. Стех М. Пошуки істини крізь інтелектуальну візію всесвіту, або Дещо про поезію Емми Андієвської // Сучасність. – 1989. – Ч.2 (334). – С.31. Бахтин М. Эстетика словесного творчества / Сост. С. Бочаров. – М.: Искусство, 1986. – С.31. Фройд З. Вступ до психоаналізу / Пер. з нім. П. Таращука. – К.: Основи, 1998. – С.146. Эпштейн М. О метареализме // Эпштейн М. Парадоксы новизны. – М., 1988. – С.160. |
