РИТМ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, визначено її актуальність, проаналізовано стан розробки проблеми ритму художньої прози В. Вулф, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслена методологічна основа роботи, висвітлюється її наукова новизна та практична цінність, а також наведена інформація про апробацію результатів дослідження та структуру роботи.

У розділі першому – “Методологічні засади вивчення ритму художньої прози” – на основі розробок вітчизняних та зарубіжних літературознавців визначені конструктивні для дослідження принципи та прийоми аналізу ритму художньої прози. Структурна основа цього розділу підпорядкована поетапному вивченню ритму: від онтології цього явища до його актуалізації у визначеному ракурсі. Етапами дослідження в чотирьох підрозділах обрано комплекс питань, що розкривають значення ритму в загальноестетичному плані, характеризують його як проблему теорії літератури, представляють концепцію прозового ритму в історико-літературному контексті та в парадигмі дискурсу романної прози модернізму, зокрема творчості Вулф.

Підрозділ 1.1. “Естетична природа ритму” спрямований на розкриття методологічних засад вивчення мистецького, зокрема прозового ритму. Дослідження теоретичних та літературно-критичних джерел, що ґрунтується на сприйнятті ритму як однієї з естетичних категорій, доводить, що і в художній прозі ритм, як і в інших видах мистецтва, зберігає свою структуро- та змістотворчу природу, засновану на періодичному повторі будь-яких елементів. Вивчення художнього ритму позначене глибоким інтересом до його психологічної природи. З розвідок Л. Виготського, Б. Мейлаха, Я. Рогінського випливає, що особистість як автора, так і читача підсвідомо налаштована на пошук ритму, що ритми художніх творів зумовлені психофізіологічними рисами та станом митця, а сприйняття ритму мистецького твору залежить від форм його фіксації реципієнтом. На цих положеннях заснована методологія дослідження ритму прози Вулф.

Дослідження ритму художньої прози як теоретичної проблеми літературознавства, здійснене у підрозділі 1.2. “Ритм художньої прози як проблема теорії літератури”, дозволяє з певністю сказати, що в українському та російському літературознавстві ХХ століття це питання вивчалося у декілька етапів. Від перших спроб представників школи російського формалізму визнати значимість ритму художньої прози та аналізувати його прояви на фонетичному рівні  науковці у 1960-70-х роках перейшли до його розгляду на лексичному, синтаксичному, композиційному, сюжетному та на рівні змісту прозового твору (В.М. Жирмунський, Ю.Г. Еткінд, М.М. Фортунатов). Особливе місце у цій схемі поступового розширення дослідницького поля прозового ритму належить роботі М.М. Бахтіна “Проблема змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості” (1924), в якій він розкрив поліфункціональну природу ритму як композиційного та архітектонічного елементу художнього твору. Якісно новий рівень досліджень презентують праці 1970-80-х років, автори яких  сприймали ритм у контексті ключових ознак образотворення (О.В. Чичерін) та як вагомий чинник художньої цілісності творів (М.М. Гіршман).

Певна активізація науково-теоретичного інтересу до ритму художньої прози намітилася в українському літературознавстві у 1990-2000-х роках у зв’язку зі зверненням до епістемології та поетики модернізму та розвитком літературної компаративістики. Однак спеціальних досліджень, в яких би здійснювалася  спроба створення загальної методології аналізу прозового ритму, не з’являлося – у кожному випадку вибір наукового інструментарію був обумовлений специфічними рисами об’єкту та предмету розвідок.

Конструктивними для аналізу ритму художньої прози Вулф визнано синтез таких теоретичних настанов: 1) ритм має поліфункціональну природу; архітектонічні форми естетичного об’єкту, в тому числі ритм, є спільними для всіх видів мистецтва (М.М. Бахтін); 2) темою (в тому числі стосовно тематичного ритму) визначають ключові слова/мотиви (В.М. Жирмунський); 3) композиційний ритм є найвищим у ієрархії ритмів, дослідити його можливо лише через ретельний текстуальний аналіз (Ю.Г. Еткінд); 4) до аналізу прозового ритму залучають музичні асоціації та термінологію теорії музики (М.М. Фортунатов); 5) у структурному підході до аналізу ритму акцентують ключове значення повтору (Ю.М. Лотман); 6) ритм прози досліджують від простих до складних елементів ритмізації (О.В.Чичерін); 7) посилений інтерес приділяють проявам синтаксичного ритму (М.М. Гіршман); 8) ритмізацію пов’язують із ліричним началом у прозі (Т.Ф. Сем’ян).

          У підрозділі 1.3. “Концепція прозового ритму в контексті європейської літературно-критичної думки” здійснений огляд актуалізації проблеми ритму в європейських літературно-критичних джерелах, що засвідчив актуальність цієї поетикальної ознаки в образотворенні з часів античності до доби модернізму. Пріоритетною ця категорія була для естетиків та митців, які сприймали ритм як духовний феномен. Прикметно, що як у теорії художньої творчості Платона, так і в працях Ф. Ніцше та А. Берґсона підкреслено зумовленість творчого процесу індивідуальним ритмом митця.

Виокремлення ритму як риси прозового дискурсу різних літературних епох дозволило дійти висновку про схожість настанов тих письменників, прозу яких визнають ритмічною, із авторськими інтенціями експериментів Вулф. Прикладами такої тенденції в актуалізації ритму вважаємо ритмізацію як вияв авторського вибору в романі Лонга, орієнтацію евфуїстів, зокрема Дж. Лілі, на сприйняття ритму елітарним читачем, аритмію у стилі Л. Стерна, яка, подібно до нерегулярної ритміки у композиції романів Вулф, пов’язана зі складною організацією системи просторово-часових відношень.

Проведений аналіз джерел свідчить, що особливе значення ритм як один із структуротворчих елементів літератури отримав у роботах філософів та митців епохи романтизму. В мистецьких системах німецьких та англійських романтиків віднайдені типологічні зв’язки з проявами словесного ритму в творах Вулф. Особливу увагу приділено спорідненості форм поетизації наративу у романі Новаліса “Генріх фон Офтердінген” та в прозі Вулф: до такого співставлення спонукала також концепція поетичного роману  французького літературознавця Цв. Тодорова.

У дисертації з’ясовано, що прояви ритмізації прози існували також в мистецько-літературних напрямах та стилях ХІХ століття, що передували модернізму: серед них – дотримання сталої моделі у побудові певних фрагментів твору та створення “двійників” у системі персонажів роману В.М. Теккерея “Ярмарок суєти”, позиціювання ритму як змістотворчого елемента будови твору у Ґ. Флобера, інтерес до синестезії мистецьких жанрів та видів Дж. Ґолсуорсі.

Філософсько-естетичним підґрунтям ритмізації прози Вулф можна вважати погляди А. Берґсона. Французький філософ виходив із того, що лише емоція могла бути ініціальним імпульсом до творчості, отже, отримати його дозволяє тільки інтуїтивне проникнення в природу речей. Розуміння змісту художнього твору, таким чином, залежить від здатності реципієнта сприйняти емоцію, з якої цей твір народився. Як стверджував А. Берґсон, лише ритм уможливлює такий процес, адже, подібно до гіпнозу, він уводить читачів або слухачів у стан, у якому  перебував у момент творчості автор. Вулф як послідовниця А. Берґсона реалізувала теоретичні засади його інтуїтивізму, надаючи концептуального значення зображенню процесів пам’яті та спогадів, відтворюючи внутрішній психологічний час персонажів, та, передусім, ритмізуючи наратив своїх романів.

Таким чином, аналіз інтерпретації ритму прози в контексті європейської літературно-критичної думки засвідчив, що ритм художньої прози найчастіше актуалізувався в епохи, позначені змінами традиційного вектору творчості, що підтверджує правомірність звернення до ритму в прозі Вулф як до одного з провідних чинників її новаторства.

У підрозділі 1.4. “Проблема ритму художньої прози в дослідженнях дискурсу модернізму”  критичну увагу приділено тому, що автори сучасних досліджень модернізму виокремлюють ліризацію прози серед інших його новаційних характеристик (пункт 1.4.1. “Феномен ліризації прози у вивченні літератури модернізму”). Наближення прози до поезії спричинило зміни в жанровій системі літератури модернізму: від появи нового типу ліричних есе до теоретичного виділення “роману як поеми”. Ознаки цього процесу відбилися на творчих пошуках Вулф. Одним із ключових чинників поетизації романного жанру, згідно з розглянутими джерелами, був ритм, що провокував експерименти із внутрішньою формою твору, впливав на модус вираження авторських думок, а іноді ставав основою “поетичного методу” прозаїків. Теоретичні спостереження феноменолога Г. Башляра спонукають пояснювати ліричне начало прози Вулф також через вплив на літературну практику авторки архетипу водної стихії з її власними ритмами. Таким чином, у вивченні ритмічних особливостей прози Вулф необхідно враховувати складну природу ліричного первня її доробку.

У пункті 1.4.2. “Категорія ритму в англомовній теорії роману” досліджено, що концепції потрактування ритму набирають більшої ваги у модерністичній парадигмі. Систематизовано три основні блоки тлумачення ритму теоретиками модернізму: 1) ритм зараховують до ключових компонентів поетизації романної прози (Л. Ідел, Р. Стівенсон); 2) наголошують на важливій ролі ритму у структуротворенні роману (Е.М. Форстер, Е.К. Браун, Г. Рід, М. Бредбері) та навіть вважають ритм “генератором його змісту” (Дж. Гілліс Міллер); 3) ритм також сприймають як надродову ознаку літературних творів (Н. Фрай). Концепція ритму Н. Фрая як універсального елементу творчості дозволила розглядати індивідуальні ознаки ритму художньої прози Вулф як на рівні авторського стилю, так і в історико-літературному контексті. Встановлено, що саме ритм був одним із чинників новацій, який впливав на модус вираження авторських думок та внутрішню організацію творів означеного періоду.

Пункт 1.4.3. “Ритм у сучасних дослідженнях модерністичного дискурсу Вулф” розкриває вектори вивчення художньої прози Вулф в останнє десятиліття. У пострадянському культурному просторі зростає науковий інтерес до жанрових та стильових ознак романного доробку англійської модерністки. Українське літературознавство лише розпочинає розробку цих проблем. У роботах російських авторів (Н.І. Бушманова, О.Б. Вайнштейн) серед інших характерних рис експериментального дискурсу Вулф побіжно згадана також ритмічність її прози. Г.В. Яновська відносить ритм до одного із прийомів формотворчої стратегії письменниці, тоді як білоруська дослідниця Н.С. Поваляєва постулює, що ритм є одним із головних елементів композиційної будови окремих романів Вулф, а також компонентом поліфонічності її прози. Проте в працях названих авторів ритм художньої прози Вулф не виступав об’єктом аналізу ні на структурних рівнях одного роману, ні в динаміці.

Дослідження художнього доробку В. Вулф належить до магістральних напрямків наукового вивчення модернізму в сучасному англійському та американському літературознавстві, що найкращим чином репрезентує збірка праць, видана Кембриджським університетом “The Cambridge Companion to Virginia Woolf” (2000). У  методології зазначеного видання переважають три  тенденції: 1) феміністична критика (Н.В. Жув, Т. Клевелл, С. Селлерс); 2) залучення методики нового історизму (Д. Бредшоу, Дж. Бріггз, С. Дік, Е. МакНіллі); 3) у працях Дж. Брігз, М. Вітворта, С. Рейтт, С. Роу використано елементи глибинного текстуального аналізу творів Вулф, що споріднює їх із методологічною спрямованістю даної дисертації. Проте  навіть у розвідках цих авторів ритм художньої прози письменниці лише названий як одна із стильових ознак її дискурсу. Дослідники не розглядають ні природи, ні функціональності цього явища у творчості письменниці, хоча й приділили увагу впливу дискурсу музичності на стилістику її ранніх романів  (С. Рейтт).

У другому розділі дисертаційної роботи “Принципи і прийоми ритмізацїі прози Вірджинії Вулф” виокремлено та осмислено провідні принципи та прийоми ритмізації прози письменниці, досліджено їхні естетичні функції на матеріалі романів “Кімната Джейкоба”, “Місіс Делловей”, “До маяка”, “Хвилі” та “Між актами”. Здійснений аналіз свідчить про те, що у цих творах талант письменниці як майстра експериментальної психологічної прози розкрився у динаміці. Поступово Вулф урізноманітнила форми модерністського експерименту в романі, опановуючи ритмізацією різних рівнів наративу.

Так, у романі “Кімната Джейкоба” (підрозділ 2.1. “Засоби ритмізації у романі “Кімната Джейкоба”) встановлено прояви фонетичної, лексичної та синтаксичної форм ритмізації та зафіксовано константи тематичного ритму. Нерівномірний розподіл засобів ритмізації у структурі твору пояснено перехідним характером стильової організації роману в доробку Вулф 1920-х років. Встановлено, що фонетичні засоби ритмізації (алітераційні повтори, звуконаслідування) сприяли суб’єктивізації романної оповіді. Лексичний рівень ритмізації означеного твору, утворений антитетичними та прямими повторами, а також антонімічними образами, дозволив письменниці відтворити стани емоційного напруження персонажів, передати їхнє відчуття нестабільності, характерне для модерністичного світосприйняття. Синтаксичні повтори (анафора, стик, паралельні синтаксичні конструкції) в романі “Кімната Джейкоба” об’єднують мозаїчну оповідь у читацькій рецепції. До того ж анафоричні повтори у суміжних абзацах перших чотирьох розділів роману додають цілісності їхній оповідній структурі. Повтори констант тематичного ритму в проаналізованому творі, якими є символи кімнати та годинника, вважаємо формантами читацького передчуття, яке опосередковано сприяє втіленню ідеї Вулф про циклічність буття.

У підрозділі 2.2. “Роль повторів у ритмічному малюнку роману “До маяка” охарактеризовано функціонування та значення такого виду ритмізації як повтор. Аналіз повторів у системі персонажів дозволив з’ясувати конструктивне значення цього прийому для формування ритму образів із внутрішніми конфліктами. Так, повтори окремих дій визначають плавний (місіс Ремзі) або уривчастий (містер Ремзі) ритм поведінки персонажів, опосередковано розкривають їхні внутрішні стани. Послідовна вибудова в системі персонажів опозицій за принципом реалізації особистості у подружньому житті відтворює дисгармонію у стосунках між персонажами  та сприяє розв’язанню внутрішніх та міжособистісних конфліктів у містера Ремзі та його дітей. Повтор в опозиції персонажів, протиставлених на основі реалізації творчих імпульсів (Лілі Бріско – містер Кармайкл), передає авторське розуміння природи мистецтва та творчих процесів. У романі “До маяка” Вулф вперше у своїй практиці здійснила контрапунктне вкраплення лексичних повторів одного плану оповіді в інший – як на рівні організації потоку свідомості персонажа, так і на композиційному рівні. Така організація оповіді заохочує читача до нелінійного прочитання роману. Аналіз функцій символу маяка в романі свідчить про семантичні трансформації його значень, яких він набуває завдяки повторам. Все це дозволяє стверджувати, що повтори в означеному романі функціонують як комплекс засобів посилення психологізму, як засадничий принцип кодування змісту та структурування наративу.

Найбільшу увагу в даному розділі дослідження було приділено роману “Хвилі”, якому присвячено підрозділ 2.3. “Ритм у структурі роману “Хвилі””. Саме цей твір можна вважати вершиною ритмізації прози Вулф за параметрами всіх рівнів організації твору. Унікальною особливістю будови цього роману є ритмічне чергування основних частин оповіді та інтерлюдій, що уможливлює його подвійну рецепцію. Спостережено, що принцип повтору закладено і в систему побудови інтерлюдій за певною моделлю з акцентом на образах із символічним потенціалом (сонце, хвилі, пташки). Повтори образів-символів (хвилі, нічний метелик), які визначаємо константами тематичного рівня цього роману, посилюють відчуття коливального руху “вгору – вниз”, який формує сприйняття циклічності. Доведено, що чергування монологів персонажів, які утворюють опозиції жіноче – чоловіче, також дозволило Вулф ритмічно структурувати оповідь. Характерною ознакою ритмізації висловлювань персонажів визначено чергування регістрів оповіді (вкраплення одного рівня оповіді в інший марковане, як і в романі “До маяка”, круглими дужками). Ритмічному структуруванню оповіді сприяють і повтори лейтмотивів, які асоціативно об’єднують різні епізоди оповіді. На фонетичному рівні виявлено органічне поєднання прози та поезії (утворення прозо-поетичних інтерлюдій), якого письменниця досягла алітераційними повторами, вирівнюванням складового об’єму синтагм та іноді римою. Аналіз лексичного та синтаксичного ритму в цьому творі засвідчив розширення арсеналу засобів, якими послуговувалася письменниця, у порівнянні з дослідженими раніше романами “Кімната Джейкоба” та “До маяка”. Проведене дослідження переконливо доводить, що у романі “Хвилі” принципи та прийоми ритмізації відіграють ключову роль у формальному та семантичному структуруванні оповіді. Ритмічне чергування різних елементів будови роману розкриває філософський підтекст твору: ідея неперервності буття репрезентована хвилеподібним рухом оповіді.

Підрозділ 2.4. “Поліритмія в романі “Між актами”. В останньому творі письменниці – романі “Між актами” – актуалізація ритму здійснюється на всіх зазначених рівнях організації роману за винятком композиційного. Аналіз фонетичних засобів ритмізації розкрив два вектори авторських експериментів Вулф із прозовим дискурсом: формальний – поетизацію романного жанру, застосування алітерації та звуконаслідування, а також семантичний – кодування змісту за допомогою перебудови складів та звуків слів, римування. Як і в романі “До маяка”, у досліджуваному творі ритм на рівні системи персонажів, утворений їх протиставленням, сприяє вирішенню психологічних конфліктів та віднайденню втраченої гармонії у стосунках між ними (Іза та Джайлз). На тематичному рівні ритмізація в романі “Між актами” досягається не лише використанням циклу доби, як у попередніх творах, а й розробкою ідеї “циклу цивілізації”, переданої чергуванням драматичних текстів різних історичних періодів, на якому заснована постановка. У цьому творі вперше зафіксовано поліритмію, утворену “перехрещуванням” різних рівнів ритмізації (фонетичного та синтаксичного, лексичного та тематичного) в окремих “точках” оповіді.

Комплекс виявлених прийомів ритмізації дозволяє стверджувати, що Вулф свідомо зверталася до ритму як засобу впливу на читацьке сприйняття, як експерименту з жанровою формою роману, здатною синкретично поєднати прозу та поезію.

Третій розділ – “Музикалізація художньої прози як засіб ритмізації” складається з двох підрозділів, спрямованих на визначення музикалізації як унікального прояву ритму художньої прози Вулф. Здійснений у підрозділі 3.1. дисертації “Синестезія словесного і музичного як проблема творчості Вулф” аналіз засвідчив органічність цієї мистецької тенденції, зумовленої як культурно-історичними змінами в дискурсі модернізму, так й індивідуальними стильовими рисами творчості письменниці. Виокремлення музичності як прояву ритму в прозі Вулф ґрунтувалося на позиціях тих англомовних дослідників романного жанру, які у своїх розвідках проводили аналогії між ритмом музичним та прозовим (Е.М. Форстер, Е.К. Браун, Г. Рід, Н. Фрай та Дж. Гілліс Міллер). Філософсько-естетичною основою проникнення музики в романи Вулф визначено концептуальні позиції Ф. Ніцше та мистецькі настанови її сучасника і однодумця Роджера Фрая. Аналіз щоденників та листів письменниці дозволив розкрити авторське розуміння музики як стимулу до творчості, важливого орієнтиру у виборі композиційної та сюжетної організації романів, конструктивного принципу побудови системи персонажів та імпульсу до поєднання жанрів музичного та літературного видів мистецтва. Підтвердженням цьому є спостереження над природою музичного в романі “Хвилі”.

          Аналіз сонатної форми як засобу ритмізації прози Вулф був здійснений на матеріалі роману “Місіс Делловей” у підрозділі 3.2. “Сонатна форма в ритмічній організації романів Вулф”. Ритмічне чергування тематичного матеріалу в романі дозволило виокремити три теми, що відповідають параметрам головної, побічної та теми-зв’язки музичної сонати. Для поділу роману на частини, а також як маркер проведення тем був обраний звуковий мотив годинникового бою, що видзвонює в романі годину (перша тема), півгодини (тема-зв’язка) та чверть (друга тема). Перша та друга теми  визначені також за лейтмотивами двох персонажів – Кларісси Делловей та Септімуса Воррена Сміта. Чергування трьох тем та лейтмотивів сприяло виділенню в композиції роману чотирьох частин, які в музиці відповідають експозиції, розробці, репризі та коді сонатної форми. Канонам побудови музичного жанру сонати в романі “Місіс Делловей” відповідають також принципи ритмічного чергування тем у кожній частині роману та тональні модуляції, яких авторка досягла проведенням лейтмотивів однієї теми в розробці іншої: Кларіссин лейтмотив звучить у лінії Септімуса, а Септімусів – у лінії Кларісси. Таким чином, здійснений аналіз засвідчує синестезійне поєднання жанрових форм роману та сонати в “Місіс Делловей” як одного з різновидів ритмічної організації романів Вулф.

Неоднорідність проявів ритмізації у проаналізованих творах розкриває поступове збагачення авторського арсеналу художніх засобів виразності та розширення їхніх образно-стильових функцій. Започаткована романом “Кімната Джейкоба”, ритмізація у кожному наступному з досліджуваних романів отримувала все більше розгортання, проникаючи на нові рівні їхньої організації. Результат проведеної роботи дозволяє визначити ритм як компонент формо-, змісто- та жанротворення, як типологічну ознаку авторського стилю Вулф, що його в останні десятиліття ХХ століття переосмислюють не лише науковці, а й митці. Свідченням цього вважаємо появу роману М. Каннінгема “Години” (1998), – в ньому сучасний американський автор наслідував новаціям модерністичного дискурсу, трансформуючи їх (додаток “Рецепція прози Вірджинії Вулф у романі Майкла Каннінгема “Години”). Теми, типи конфлікту та хронотоп романів Вулф М. Каннінгем свідомо відтворив у параметрах композиційної побудови власного твору. Він зберіг також принцип ритмічного чергування планів оповіді як художньо-стильову стратегію модерністичного роману. Твір лауреата Пулітцерівської премії (1999 рік) – це не лише постмодерна гра з читачем, пастишування текстів попередньої літературно-мистецької доби, а заснований на поєднанні модерної та постмодерної практики експеримент, в якому ритму художньої прози відведено ключову роль. Це дозволяє стверджувати, що ритмізація в художній прозі Вулф суттєво вплинула також на експериментальний наратив постмодерної літератури.

У висновках підсумовано та узагальнено основні положення та результати дисертаційної роботи.

Поетикальні дослідження дискурсу модернізму виводять ритмізацію прози на рівень основоположної стильової ознаки творчості окремих представників цієї мистецької доби. Художня єдність стилю має активну природу, її утворюють спільно митець і реципієнт, якому автор художнього твору передає певний “стилістичний ключ” (Д.С. Ліхачов).  Ця тенденція набуває особливої ваги у парадигмі модерністичних експериментів, зокрема творчості Вірджинії Вулф. Саме за допомогою ритму читач декодує текстуальність її самобутніх психологічних творів. До такого висновку спонукає також аналіз філософсько-естетичних конотацій категорії ритму в контексті аналізу світоглядних засад творчості письменниці.

Результати проведеного дослідження дозволяють стверджувати, що ритм як суттєвий компонент модерністичної літератури сприяє внутрішній організації експериментальних прозових творів та уможливлює їх неоднозначну читацьку рецепцію.

Вивчення щоденників та листів письменниці, спостережень її  сучасників дозволило визначити психофізіологічну основу ритмізації прози Вулф. Дані джерела розкривають, наскільки глибоко Вулф була “одержима” прагненням ритмізувати власні художні твори. Аналіз вибраних есе письменниці також підтвердив програмний характер творчих експериментів Вулф із ритмом.

Дослідження свідчить, що принципи та прийоми ритмізації в розглянутих романах письменниці актуалізовані з різним ступенем інтенсивності. Виявлені засоби ритмізації класифіковані як загальні, поширені та одиничні. Загальні засоби ритмізації характерні для всіх проаналізованих творів письменниці. До них віднесено алітераційні, прямі та анафоричні повтори, паралельні синтаксичні конструкції, а також константи тематичного рівня, що об’єднують весь аналізований доробок письменниці (хвилі, годинниковий дзвін, кімната). Поширені засоби ритмізації, спостережені в декількох романах, становлять:

-                   звуконаслідування (“Кімната Джейкоба”, “Хвилі”, “Між актами”);

-                   ритм протиставлення персонажів (“Місіс Делловей”, “До маяка”, “Хвилі”, “Між актами”);

-                   ритмічне чергування планів оповіді (“Місіс Делловей”, “До маяка”, “Хвилі”) тощо.

Одиничні засоби досягнення ритмічності актуалізовані лише в одному з обраних об’єктів дослідження. Ними є:

-                   чергування суб’єктивного сприйняття героя та об’єктивної інформації про нього в романі “Кімната Джейкоба”;

-                   використання повторів з варіацією на рівні сюжетобудови у “Хвилях”;

-                   утворення авторського ритму засобами прямого повтору в романі “Між актами”.

Унікальним видом ритмізації художньої прози Вулф визначена музикалізація її прози та утворення нового жанрового різновиду роману-сонати, природа якого синкретично поєднує елементи словесного і музичного жанрів. Досліджено актуалізацію ритму в цій жанровій формі на структурному рівні.

У дисертаційному дослідженні доведено, що ритм художньої прози Вулф заснований на індивідуальних особливостях світосприйняття та емоційно-психологічній реакції письменниці. Проникаючи на всі рівні художньої організації роману, ритм як стильова ознака дискурсу письменниці сприяв поетизації та психологізації її романної прози. Поліфункціональність ритму прози Вулф, актуалізована на рівні не лише формальних, а й семантичних та навіть жанротворчих експериментів, була творчо сприйнята англомовними письменниками наступних поколінь. Проведене дослідження накреслює перспективу подальшого вивчення індивідуального дискурсу Вулф. Методологія вивчення принципів та прийомів ритмізації художньої прози, застосована в даній роботі, може бути корисною для виконання інших дослідницьких проектів такого типу.