Міфологеми вогню та сонця в українській літературі: інтерпретаційні моделі

Короткий зміст

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертаційного дослідження, викладено загальні положення про стан наукової розробки зазначеної проблеми, сформульовано мету й основні завдання роботи, розкрито теоретико-методологічну базу дослідження, зазначено предмет та об’єкт, окреслено теоретичне й практичне значення отриманих результатів, вказано форми апробації результатів наукового пошуку. 

Перший розділ «Світогляд вогнепоклонника (сонцепоклонника) як теоретико-літературна проблема» присвячено вивченню історіографії питання. Зокрема, подано огляд досліджень М.Грушевського, В.Січинського, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, С.Онацького, О.Кульчицького, В.Цимбалістого, Ю.Русова, М.Шлемкевича, Є.Маланюка, Д.Фрезера та ін.

Спроби пізнати й охарактеризувати ментальність українця мають давню історію. Фіксуємо їх уже в початках вітчизняної історіографії. Іноземні спостерігачі – від Геродота й до сьогодні – неодноразово розповідали про український народ і його духовність. Першу спробу систематизувати стародавні відомості про давніх українців зробив М.Грушевський. Започатковану роботу продовжив В.Січинський (“Чужинці про Україну”), вперше зібравши воєдино численні характеристики українського народу мандрівниками-чужоземцями.

“Книги буття українського народу” М.Костомарова є важливим виявом українського національного самопізнання. Саме йому належить і перша спроба протиставлення ментальної вдачі українського народу вдачі російського, “московського” (“Дві руські народності”). Згодом особливості ментальності українців описав І.Нечуй-Левицький («Світогляд українського народу»).

Згадані наукові розвідки мали непересічне значення для пізнання душі українця, його ментальності і світогляду та були поштовхом для заглиблення у проблему світогляду українців. Саме завдяки їм і з’явилися спеціальні розвідки про українську духовність Д.Чижевського “Нариси з історії філософії на Україні” та “Головні риси українського світогляду в українській культурі”, Ю.Липи “Призначення України”.

В умовах радянського тоталітаризму найґрунтовніші дослідження з’являються в українській діаспорі. Роботи С.Онацького, О.Кульчицького, В.Цимбалістого, Ю.Русова, М.Шлемкевича, Є.Маланюка стверджують, що український світ існує – оригінальний, відмінний від інших. Праці П.Гнатенка, О.Орловської, І.Старовойт – видання порубіжжя ХХ-ХХІ ст. – стали значним здобутком сучасної науки про систему духовних цінностей українського народу.

Важливими є наукові студії Д.Фрезера (“Фольклор в “Старому заповіті”, “Золота гілка”, “Міфи про походження вогню”). Дослідник займався вивченням світових культів, релігій та вірувань (зокрема і вогнепоклонства).

Розвідок, присвячених безпосередньо символіці вогню та сонця у творчості того чи іншого письменника обмаль, що підкреслює теоретичну та практичну необхідність пропонованого дослідження.

У розділі також подано кореляцію понять “міф” – “архетип”, “архетипний образ” – “міфологема” – “символ”.

У другому розділі «Первісні архетипні образи вогню та сонця в уявленнях і віруваннях українського народу» розглянуто трансформацію мотивів вогню і сонця у віруваннях праукраїнців та у фольклорі. Досліджено початковий етап розвитку архетипних образів сонця і вогню.

Досліджуючи ментальність українського народу, специфіку його світовідчуття і світорозуміння, звертаючись до його звичаїв та обрядів, відзначаємо, що деякі образи несуть більше смислове навантаження, ніж інші. Такими є два взаємопов’язані між собою образи: вогню та сонця (як прообраз небесного вогню). У реферованому розділі зазначені образи досліджуються на прикладі українських народних вірувань, з’ясовується їхня трансформація під впливом християнства. Образи-символи сонця беруть початок від часів первісного суспільства (отже, є архетипними), походять від знаків і зображень, що символізували давні уявлення про будову Всесвіту та залежність людини від небесних світил, передусім, від сонця.

В українській міфології при початку світотворення стоять вогонь і вода, як чоловік і жінка при народженні мікрокосмосу-людини; символом єднання Води і Вогню (Світла) здавна був хрест, де горизонтальна лінія означала пасивне жіноче начало, а вертикальна – чоловіче. З архетипними образами вогню і сонця пов’язані численні символи: хрест, сварга, кров, коло, колесо, вінок, хліб, калина, терен, символіка кольорів тощо.

Українці-язичники шанували силу вогню й світла і вже на ранніх етапах свого розвитку розуміли їхнє непересічне значення в житті людини; з прийняттям християнства наші предки не перестають вірити у силу Світла. Для охрещеної Русі характерний був православно-язичницький синкретизм: весь понятійний апарат було використано і перенесено до християнства зі старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими (язичницькими).

Віра в Ісуса Христа не позбавила українців права бути сонцепоклонниками (язичниками). Сам хрест є символом вогню: живий вогонь добувався тертям, і саме там, де було перехрестя, з’являлася Іскра Божа – вогонь.

Таким чином, архетипні образи вогню, сонця, світла як символи духовності чітко окреслені вже у язичницьких віруваннях, а їх розвиток продовжується у християнському світогляді.

У третьому розділі «Художньо-змістова ґенеза вогняних і солярних символів у давній та новій українській літературі» представлено ретроспективний огляд процесу художнього втілення образів вогню і сонця в давній та новій українській літературі. Матеріал реферованого розділу охоплює широкий тематичний діапазон і походить з достатньо віддалених у часі літературних пластів. Тому його структуровано за п’ятьма підрозділами, відповідно до персоналій. Авторкою дисертації досліджено розвиток символів вогню і сонця від давнього періоду літератури до межі ХІХ-ХХ ст.

Підрозділ 3.1. «Архаїчна сонячна символіка у «Слові о полку Ігоревім» започатковує ретроспективний виклад матеріалу дослідження. Світогляд праукраїнців ґрунтувався на символіці вогню і сонця. У реферованому підрозділі прослідковано образи і символи, що стосуються світла, вогню та сонця у “Слові о полку Ігоревім”. Найвагомішою (з погляду дослідження образів вогню і сонця) частиною у “Слові…” є, безумовно, “Плач Ярославни”. Ярославна, дружина Ігоря, у своїй молитві звертається не до християнського Бога, а до природних сил, таких як: вітер, ріка Дніпро та сонце. Слід зауважити, що до сонця вона звертається втретє, вже востаннє, таким чином, покладаючи на свою третю молитву останню надію.

“Слово о полку Ігоревім” ідентифікує світогляд українця-сонцепоклонника. Людина епохи “Слова…” так само вірить у непогрішимість світла, а отже, сонця, вірить у нього, як у силу добра, і протиставляє його темряві, як уособленню зла.

У жодному із творів давньої літератури немає схожої на “Слово…” солярної символіки. На невеликому просторі тексту твору сонце згадується 7 разів (у тому числі, один раз стосовно чотирьох князів, один раз – двох князів), тричі фігурують сонячні боги (Дажбог – двічі, Хорс – один раз). Символіка сонця ідейно та композиційно обрамляє “Слово…”, а також послідовно проходить через усю ліро-епічну розповідь у якості внутрішньої теми, що мотивує події.

Оцінка історико-ідеологічного (епохального) та ідейно-естетичного (неминущого) значення сонячної символіки “Слова…” визначається двома висновками. По-перше, вона є одним із суттєвих доказів автентичності й давності “Слова о полку Ігоревім”. По-друге, символіка сонця вводить твір у систему світової міфології та поезії, нерозривно пов’язаної з боротьбою антиномій “світла” й “темряви” як передвісників “добра” і “зла”.

У підрозділі 3.2. «Символіка вогню і сонця у світогляді Г.Сковороди: синкретизм християнства та язичництва (вогнепоклонства)» представлено постать Г.Сковороди, творчість якого перебуває на межі старої і нової української літератури, і тому репрезентує поєднання, синтез різних філософських та художніх ідей. Для української літератури загалом є притаманним принцип синкретизму.

Характеристика образу Бога у творчості Г.Сковороди напрочуд важлива, адже саме від Бога, на думку філософа, походять вогонь і світло, саме Бог є «духовним сонцем» людини. Для Г.Сковороди християнський бог – наступний етап розвитку бога Яхве, який первісно був богом вогню. Отже, для філософа Бог є богом вогню. Український світ продовжує культивувати образ головного і тепер уже єдиного бога, як первісно бога вогню.

Образу світла притаманне символічне сприйняття його у значенні просвіти, освіти. Як філософ-просвітник, Г.Сковорода вірив у силу просвітництва, вірив, що людину, завдяки освіті, можна зробити доброю і чистою. Саме символом освіти і виступають образи світла, вогню й сонця у його філософських трактатах. Світло символізує просвіту: загальнолюдську, національну, соціальну тощо. Освіта – можливість для людини наблизитись до надлюдського, до ідеального – божественного.