| Короткий зміст: | У вступі охарактеризовано стан наукової розробки обраної теми, обґрунтовується її актуальність та наукова новизна, сформульовано мету і завдання дослідження, а також окреслені теоретико-методологічна база і практичне значення основних положень праці, вказано на апробацію результатів дисертації.
У першому розділі – “Проблематика новелістики Гната Михайличенка” – простежуються ідейно-тематичні пошуки письменника. Для автора дисертаційного дослідження стрижневою є думка про те, що специфічні особливості проблематики творів Михайличенка визначають особливий характер стилю, специфіку образних структур і навіть своєрідність жанрових модифікацій.
Аналіз творів Г. Михайличенка засвідчує їхню проблемно-тематичну схожість із творами українських письменників початку ХХ століття, зокрема із творчістю М.Хвильового. Традиції виявились передусім у зверненні до важливих для епохи перших постреволюційних десятиліть проблем. Проте осмислення типових для цього часу проблемних вузлів знайшло у Михайличенка цілком оригінальне вирішення.
Художній темарій новелістики письменника є багатогранним, однак можна визначити певні домінантні проблемно-тематичні кола, які віддзеркалюють своєрідність креаційно-індивідуального стилю митця. Творча думка Г. Михайличенка сфокусовує в собі передусім ідею абсолютної гармонії як бажаного, омріяного та трагедію втраченого раю як даного. Цікаво, що бінарна опозиційність мрії та реальності у творчості Гната Михайличенка не згладжується, а, навпаки, ще більше загострюється в зурбанізованому світі. Для письменника саме місто є тією особливою сферою, яка творить сучасну людину і в якій вона екзистенціює.
Спостереження над мотивами новелістики Гната Михайличенка викладено у двох параграфах: “Мотив пошуку гармонії особистості як домінанта імпресіоністичних новел Михайличенка” (1.1.); “Проблема міста як особливої сфери екзистенції людини в новелах Михайличенка” (1.2.)
1.1. Дисертант вважає, що поетика імпресіонізму, яка є безперечною домінантою в новелістиці Михайличенка, виявляється не тільки на рівні жанрово-композиційному, образотворчому, а й на рівні проблематики. Ю.Кузнецов пише, що “імпресіонізм – це спалах мрії про гармонію”. Пошук гармонії власної душі та світу – лейтмотив творчості письменника. Центром творчої лабораторії митця стає людина у всій складності її душевних протиріч, перемог і поразок.
У прозі Михайличенка знайшли відгомін основні тенденції духовного життя зламу ХІХ–ХХ ст., що визначалися філософськими позиціями А.Шопенгауера та Ф.Ніцше. Зокрема, філософська система Ніцше, вихідним пунктом якої була ідея людського життя, яке не має будь-якої зовнішньої цілі, але людина повинна мати ціль всередині себе, зумовила появу в літературі модернізму героя, для якого визначальними є категорії пізнання, самопізнання та вічного пошуку. Образ Заратустри стає визначальним у творчості Михайличенка.
Герой письменника прагне досягнути абсолюту шляхом вирішення цілого ряду складних філософських проблем: людина в умовах абсолютного відчуження від світу – проблема самотності, проблема сенсу людського буття, проблема екзистенційного вибору між життям і смертю, проблема цільності людської особистості.
Предметом постійних мистецьких роздумів є різні аспекти стану самотності, переживання і усвідомлення його самою людиною. Героєм новел “Погроза невідомого”, “В розстанні”, “Дівчина”, “Кольорові аркушики”, “Непроспівана пісня” стає людина в кризовий момент переживання своєї самотності.
Поняття особистості для Г. Михайличенка є невіддільним від поняття свободи. Домінування в людині саме унікального “людського начала” є не що інше, як потреба мати смисл життя. Дуже часто письменник зумисне ставить свого героя в умови абсолютної втрати доцільності існування. В‘язниця, насильна ізоляція у засланні (“Погроза невідомого”, “В розтанні”, “Дівчина”) стають причиною того, що у душі героя загострюється конфлікт двох однаково сильних, але протилежних за спрямуванням начал особистості – непереборного бажання жити і повного відчаю, аж до думки про самогубство. Складний внутрішній конфлікт призводить до роздвоєння особистості.
Цілий спектр проблем побудовано на конфлікті “життя–смерть–життя”, коли вирішується глибока філософська проблема перемоги життя над смертю. Так, героєві новели “Погроза невідомого” вдається зупинити руйнування власної душі, зберегти цілісність свого “Я” і внутрішню гармонію навіть у жахливих умовах в‘язниці.
Своєрідною антитезою смерті у творах Г. Михайличенка є любов. Саме вона повертає смисл життю людини, стає виявом абсолютної гармонії. Пошуки власної довершеності найчастіше стають для героя пошуками втраченої чи іще не знайденої коханої (“В розстанні”, “Дівчина”, “Непроспівана пісня”). Філософія любові трактується письменником як абсолютна перемога егоїстичної замкнутості людського “Я”, як ідея осягнення вічної гармонії.
У дисертації акцентується увага на тому, що причиною душевної дисгармонії героя новел є трагічний конфлікт двох “я”, двох начал – особистого і громадянського. Адже самотність, невідшкодованість душевних втрат, зраджена віра героїв новел “Погроза невідомого”, “В розстанні”, “Дівчина” породжена попередньою свідомою сублімацією первинних цілей та бажань, коли кожен із героїв заради віри у вищі ідеали позбавив себе можливості зреалізувати одвічно людське, особисто-інтимне.
Горіння в ім‘я високої ідеї в новелах Г. Михайличенка означає перш за все ущербність для гармонійної особистості, охоплення тільки однієї і далеко не найважливішої сторони багатогранного життя.
Світ імпресіоністичних новел Г. Михайличенка сум‘ятливий, навіть дещо енгармонійний, оскільки в основі своїй він антропоцентричний. Письменник намагається віднайти місце людини у справжній, ще недостатньо розпізнаній ієрархії, де найвищою цінністю є Краса, Любов, Гармонія.
Пошук гармонії в новелах митця-новатора співзвучний філософії людської приналежності природі, звернений до глибин буття, зосереджений на незбагненному і внаслідок цього позначений якоюсь своєрідною міфологічністю, а то й містичністю, де виразно домінують первісні, глибинні, першопочаткові принципи духовного самовизначення людини.
1.2. Новели Гната Михайличенка відбивають процес становлення людини нового типу, яка перебуває у постійному пошуку. Дуже часто для особистості визначальною стає та сфера, яка оточує її. У Михайличенка людину нового типу формує і утверджує місто. Нова особистість характеризується суцільною зурбанізованістю душі. Проте це не деструктивна урбанізація, вона не руйнує особистості героя, а в складних перипетіях витворює духовно-міцний тип особистості нового часу.
Місто в трактуванні Г. Михайличенка – унікальна субстанція, яка живе за своїми законами, велична й заманлива у своїй грандіозності, динаміці, миготінні тисячами вогнів.
Як засвідчує аналіз, для героя місто є джерелом імпульсів, які надають значущості та осмисленості його буттю. Герой новел Михайличенка – новий тип людини, яку не лякають, а, навпаки, приваблюють дисгармонійні прояви урбаністичної стихії. Він прагне зрозуміти місто, осягнути думкою та чуттям його контрасти. Новели “Дівча”, “Старчиха”, “Повія” становлять своєрідний тематичний триптих буденних, звичних і непомітних, на перший погляд, миттєвостей сучасного митцеві міста. Вихоплюючи з динамічної міської круговерті долі маленьких, звичайних особистостей, автор намагається наголосити на тому, що типовість і звичність їх доль є не типовою, а вражаюче-страшною і тому не може вважатися звичною. Бідність, старцювання, торгування власним тілом заради “жовтої керенки” – це гнітючі аспекти міської антикультури.
Апофеозом теми міста є одноіменна новела, в якій стосунки героя з урбанізованою стихією живі, ранимі, емоційні. Місто додає героєві сил, живить його сподівання і водночас глибоко ранить душу, завдає болю.
Типологічні зіставлення творів на міську тематику Г. Михайличенка та М.Хвильового, В.Підмогильного дали нам можливість з‘ясувати їх індивідуальну своєрідність. Усіх митців у втіленні мотивів міста єднає тонке і глибоке відтворення складних психологічних станів та внутрішніх колізій, напружених, драматичних, конфліктно-суперечливих переживань героїв, якими заволоділо місто.
Проте у В.Підмогильного є однозначне протиставлення міста і героя. Герой виступає завойовником, котрий прагне захопити і повністю підкорити собі місто. У М.Хвильового місто – сфера абсолютної деструкції людської особистості. Натомість у Г.Михайличенка сприйняття міста є антитетичним. Стосунки героя з містом нагадують стосунки закоханих, яким не завжди легко разом, але зовсім нестерпно стає в розлуці.
У другому розділі – “Поетика новел Г.Михайличенка” – досліджується жанрова та стильова специфіка новелістики письменника. Докладний аналіз текстів дозволив нам стверджувати, що в творчому доробку прозаїка спостерігається процес руйнування жанрових рамок, саморух до міжвидової дифузії, а також синтез елементів різнохарактерних художніх стилів аж до витворення власного оригінального стилю. Спостереження над поетикою новелістики узагальнено акцентуються назвами трьох параграфів: “Жанрово-стильові прикмети новелістики як вияв поетики імпресіонізму” (2.1.); “Деталь в художній структурі новел Михайличенка” (2.2.); “До питання поетики орнаменталізму” (2.3.)
2.1. Простеживши жанрову еволюцію української малої прози 20-30-х років ХХ ст., дисертант дійшов висновку, що новелістичні структури поступово трансформуються від “новели акції” до психологічних новел з усіма їх відтінками. Тенденція до ліризації новели – одна з найхарактерніших прикмет української малої прози 20-30-х років ХХ століття. Сильний ліричний струмінь є однією з визначальних особливостей жанру новели у Гната Михайличенка. Більшість творів письменника лише формально можна віднести до епічних. Це усвідомлював і сам автор, подаючи практично до кожного твору жанрові підзаголовки чи то зі сфери малярства – “акварельні плями” (“Чуже свічадо”), “етюд кохання” (Непроспівана пісня), чи то символічно-образні визначення – “осінні листки з-під снігу” (“Кольорові аркушики”), чи емоційно-психологізовані уточнення, як-от: “новеля шукань” (“Дівчина”), “блакитно-рожева новеля” (“Поцілунок”).
Серед такого розмаїття авторських жанрових модифікацій вимальовується домінанта жанрового пошуку – знайти відповідну форму для втілення емоційно-сугестивної моделі Всесвіту, витвореної почуттями та переживаннями я-героя. У ліричних мініатюрах Гната Михайличенка, як і Миколи Хвильового, Григорія Косинки та інших, зникає сюжет як традиційний ланцюг зовнішніх подій. Натомість визначною стає роль так званого внутрішнього сюжету, коли об‘єднуючим началом твору є настрій, психолого-емоційний стан героя, асоціативний плин його думок та вражень. Таким чином, поглиблюється психологізація художнього твору.
Ліричність, інтимність прозових мініатюр Г. Михайличенка призводить до посилення їх емоційної напруги. Часто афективний стан емоційного напруження я-героя передається живописними елементами. Малярство і художня література органічно синтезуються у новелах письменника. Синтез двох видів мистецтва спостерігаємо у новелах, які у жанровому підзаголовку визначені автором як акварельні плями (“Чуже свічадо”) та етюд кохання (“Непроспівана пісня”).
Мініатюра “Чуже свічадо” абсолютно відповідає своєму жанровому підзалоговку. Твір справляє враження розмитості, мінливого перетікання барв акварельного малюнка, коли спочатку бачиш тільки кольорові плями, що вже згодом перетворюються у чаруючі, мінливі образи. Синтезованому характеру художньої мініатюри підпорядкований навіть синтаксис. Короткі односкладні речення, що нашаровуються, створюють враження накладання, розбризкування фарб на полотні. Г. Михайличенко наче використовує живописну техніку вільного акварельного малюнка.
Одним із найбільш часто використовуваних жанрових різновидів у творчості письменника є шкіц. Це дає можливість авторові подати лише художню замальовку, ескіз, свідомо не завершуючи його, а спонукаючи читача до асоціативно-символічної рецепції.
Такі твори Г.Михайличенка, як “Кольорові аркушики”, “В розстанні”, “Зацвіла моя люба”, “Огонь моїх очей” жанрово співвідносяться із поезією в прозі, яка увагою до внутрішніх рефлексій, фрагментарністю малюнка, своєрідним використання кольору, світлотіні й звуку впритул підводить до імпресіоністичного письма.
Мозаїчна побудова новел характеризує стиль Гната Михайличенка. Але попри певні спільні якості архітектоніка кожної новели зокрема має своєрідні неповторні риси. Окремі картини передаються за допомогою плетива думок та образів, які абсолютно довільно накладаються одна на одну. Об‘єднуючим началом для плину картин є домінанта настрою героя новели. Картини в новелах чергуються без будь-якої зовнішньо-видимої послідовності. Кожна виконана імпресіоністичними мазками, що передає враження неспокою, нестабільності. Потік свідомості я-героя письменник відтворює імпресіоністичними засобами, а тому твір поділений на окремі картини-імпульси – мінливі, нетривкі, які то увиразнюються, то тьмяніють, взаємопереливаючись та розпадаючись. Такі переходи, нанизування епізодів сприяють глибокому виявленню сутності думок і почуттів героя новели, що переживає кризу душевного роздвоєння. Динамічна зміна епізодів відтворює наростання тривоги, наближення героя до піку психологічного напруження.
Часто Г. Михайличенко увиразнює композицію новели, передаючи конфлікт через контраст світла і тіні, сонця і темряви, ночі (“Тюрма”, “В тумані”). Притаманним стилю митця є і виразне протиставлення вступних і фінальних епізодів новели. Особливо увиразнює художню систему новел настроєво-психологічний контраст абсолютно тотожних вступного і фінального епізодів. Таке протиставлення зустрічається у новелах “Тюрма”, “Місто”, “Повія”.
2.2. Дисертант дійшов висновку, що однією з характерних стильових особливостей творчості письменника є лаконізм, економія художніх засобів в поєднанні із надзвичайно місткою смисловою наповненістю тексту твору. Оскільки Гнат Михайличенко відтворює в новелах мозаїчну картину думок, почуттів, емоцій героя, як правило, в момент крайнього нервово-психологічного напруження, то деталь, яка потрапляє в поле зору героя, особливим чином семантизується, набуває психологічно-емоційної значущості, витворює складний асоціативний ряд, символізується.
Типовою для стилю Михайличенка є наскрізна художня деталь. Прийом повтору якоїсь певної деталі протягом твору в різних контекстах призводить до того, що деталь набуває всіх рис лейтмотивної, структурно та тематично-скріплюючої основи цього твору.
Організаційним центром розгалуженої системи мікрообразів дуже часто виступає предметна деталь. Винесена автором у заголовок, ця деталь актуалізує емоційно-смислову зв‘язаність тексту. Повторюючись у різних комбінаціях, деталь щоразу набуває нових семантичних відтінків, що в кінцевому результаті призводить до усвідомлення її глибокого символічного підтексту (новела “Непарна рукавичка”).
Відповідної тональності та специфічно імпресіоністичного ракурсу зображення набувають пейзажні деталі в новелах Г.Михайличенка. Саме “деталі”, оскільки більш-менш логічно завершена картина природи в структурі новел письменника відсутня. Природа у творах митця (як і в М.Коцюбинського, М.Івченка, М.Хвильового) постає крізь призму сприйняття її героєм художнього твору, тому є абсолютно суб‘єктивною, емоційно-настроєвою. Але якщо герой М.Коцюбинського чи М.Хвильового через власний душевний стан, емоції, настрій, враження пропускає бачення природи, коли природі передається певний емоційно-почуттєвий фон бачення літературного героя, то для героя новел Г.Михайличенка властивим є “пейзаж душі” в його крайньому вияві. Він не стільки сприймає картини природи через суб‘єктивний почуттєво-настроєвий фільтр, скільки живе природою.
Образи природи в новелістиці Г.Михайличенка кольористично насичені. Найчастіше автор фіксує емоційно і настроєво вмотивований колір миті. Колір пейзажних деталей в розгалуженій структурі новели Михайличенка набуває глибокого символічно-смислового відтінку.
У структурі досліджуваних новел пейзажна деталь повністю втрачає риси реалістичності, вона стає точкою, від якої відштовхуються асоціації, рефлексії, образно-емоційне, образно-алегоричне, образно-символічне осмислення світу героєм і самим автором. По суті, таке бачення пейзажної деталі зумовлене формуванням концепції нової особистості в творчості Михайличенка. Письменник намагався утвердити тип особистості, яка, прагнучи осягнути гармонію з природним світом, дивиться на нього, як у дзеркало, намагаючись віднайти в ньому аналог свого внутрішнього світу.
Динамізм, процесуальність, мозаїчність, імпресіоністична незавершеність новел Гната Михайличенка досягається використанням відповідних синтаксичних конструкцій. Це, як правило, короткі незакінчені речення, нагромадження великої кількості односкладних, непоширених речень, слів-речень.
2.3. У цьому параграфі дисертант аналізує творчість Гната Михайличенка, досліджуючи елементи орнаментальної поетики. Особливе поглиблення чи саморозростання змісту художнього слова, яке властиве орнаменталізму, реалізується у творах письменника через наскрізні, домінантні, повторювані образи. Смислові зв‘язки народжуються цими глибокими метафоризованими образами не лише у творі, а й поза ним, у взаємодії, коли вони підтримують стабільність загального контексту і вимагають від читача відповідних зусиль – роботи уяви, активного процесу асоціювання. В інтуїтивному виборі лейтмотивних понять і образів виявляється близькість стилю Михайличенка із манерою письма митців своєї епохи, однієї художньо-мистецької традиції. До таких понять належить лейтмотив “прозорої блакиті”, модифікації якого знаходимо у П. Тичини, М. Хвильового, у ширшому контексті – в А. Бєлого.
Орнаментально-лейтмотивний спосіб компонування художнього тексту в Михайличенка має, як правило, питальний характер. І це не випадково, оскільки основним ідейним осердям творчості письменника є пошук питомих істин буття, а запитальні конструкції, які тяжіють до риторичності, найкраще відтворюють суть пошуку.
У третьому розділі – “Поетика символізму в “Блакитному романі” Г.Михайличенка” – досліджується твір, який є яскравим прикладом виключно інтуїтивного художньо-творчого світобачення. Застосування психоаналітичного методу дозволило нам трактувати “Блакитний роман” як спробу креації автором інтуїтивно-асоціативної моделі гармонійної особистості й світу. В основі твору – позараціональний світ. У ньому абсолютно відсутня звична для логічного, раціонального сприйняття фабула. Натомість він насичений віддаленими історичними ремінісенціями, складною багатозначною символікою, ледь відчутними асоціаціями, постійними ліричними відступами, своєрідним музичним ритмом оповіді.
3.1. “Авторська креативна модель особистості і світу в “Блакитному романі” Гната Михайличенка”. Вирішально-значиму роль у становленні “Блакитного роману” як твору символістського відіграла ідея філософії про те, що будь-яке явище, будь-який факт, предмет і навіть людина завжди належить одночасно двом світам – світу емпіричної, чуттєвої дійсності та світу буттєвого, космогоністичного існування. Ця ідея вирішується Гнатом Михайличенком в “Блакитному романі” на матеріалі життя-пошуку свідомоактивної людини (героя чи героїв твору) початку ХХ століття. Таким чином, дійсність, герої “Блакитного роману” є реальними і водночас нагадують матеріалізовану сонну візію – нереальну, хаотичну, таємниче-насторожуючу.
Г. Михайличенко зумисне акцентує увагу саме на умовно-символічних рисах героїв. Вони стають втіленням необхідності та умовності, істинності, реальності та узагальненої гротескності.
Яся, Іна, Іріс, Ганка і Чоловік є втіленням якоїсь частини душі “Ти”. Це своєрідні прояви його неусвідомленого буття, які стають образно-життєвими, самостійно-значущими. “Ти” стоїть на шляху самопізнання, а тому приховані сторони його власної особистості – Яся, Іна, Іріс, Ганка, Чоловік – признаються ним як такі, що реально існують.
К.-Ґ.Юнґ вважає, що втіленням підсвідомого у чоловічій психіці є аніма – жіноче начало в структурі психіки чоловіка. У творі Михайличенка образи Ясі, Іни, Іріс, Ганки можна розглядати як образи-символи, що уособлюють прояви аніми у психіці “Ти”. Вони всі різні, оскільки відбивають різні етапи розвитку аніми. Сприйняття “Ти” кожної з них вимальовується у “Блакитному романі” як бажання чи небажання реалізації статевого інстинкту.
Перший етап розвитку аніми “Ти” уособлює Яся, яка є втіленням чистого інстинктивного, біологічного зв‘язку. Його має подолати в собі “Ти” перш за все.
Другий етап – Іріс – романтичний рівень. Іріс виступає втіленням абсолютної краси, естетичного смаку, але їй притаманні риси одвертої сексуальності. Вона є незрівнянно вищим втіленням еротичних бажать, аніж брутальна хіть Ясі, проте і ці бажання змушений побороти в собі “Ти”, якщо прагне знайти знання істинне.
Третій етап розвитку аніми символізує образ Іни. Це глибокий у психоемоційному смислі образ. Він піднімає любов (ерос) до вершин духовної відданості. Чуттєве, плотське втрачає своє значення.
Четвертий (останній !) етап повинна, на переконання Юнга, втілювати жінка – образ вищої мудрості, святості й чистоти. У “Блакитному романі” образ вищої мудрості втілюється у Ганці. В ній абсолютно прихованим є будь-який натяк на сексуальність. Таким чином, на кожному етапі зменшується еротичне звучання пошуку, аж до його повного зникнення в образі майже дитини – Ганки.
Михайличенко зображує героя “Блакитного роману” на межі двох світів – реального та світу тіней, світу душі людини. “Ти” на шляху до Абсолюту повинен не тільки перемогти в собі вороже-жіноче начало, віднайти власну Самість-Чоловіка, але й зустрітися із “Я”. Адже “Ти” і “Я” – це розполовинена душа героя, а досягнути гармонії Абсолюту можна, лише подолавши власну розполовиненість, ставши цілісним в своїх думках, почуттях, прагненнях.
Символічно-образна система “Блакитного роману” підпорядкована ідеї світової всеєдності, коли найрізноманітніші аспекти життя і культури людства – філософії та релігії, інтуїтивного та раціонального пізнання, мінливої динамічної сучасності й непорушного історичного спадку, особистісно-індивідуального та загальнолюдського – взаємноприникають, синтезуються, даючи можливість хоча б ілюзорно наблизитися до незбагненного. Існування героя “Блакитного роману” поза простором і часом − це спроба креації гармонійної, абсолютно ідеальної людини. Така універсалізація хронотопу твору призводить і до оригінального синтезу найрізноманітніших релігійних вчень, містичних вірувань. Християнство, буддизм, давньоєгипетські вірування, містичні вчення про кодовий характер значення цифр, слів – все це якимось дивним чином співіснує у творі, та, власне, не тільки співіснує, а незвичайно взаємозбагачується.
3.2. “Блакитний роман” як синтез філософських та естетичних пошуків першої половини ХХ ст.” “Блакитний роман” у незвичайний спосіб синтезує в собі філософські та естетичні шукання початку ХХ століття. Г.Михайличенко апелює до буддизму, давньоєгипетських вірувань, християнства, вважаючи, що будь-яка релігія, віра є емоційною по своїй суті, а тому відповідною ірреальній, позасвідомій суті людської особистості. Синтез релігійних вірувань дає можливість митцеві відтворити у “Блакитному романі” найрізноманітніші буттєві модуси: логічне та містичне, раціональне та ірраціональне, хвилинне й вічне. Калейдоскоп різнорідних релігійних мотивів та містики об‘єднує в єдине гармонійне ціле ідея активізації людських знань для пізнання та самопізнання.
У “Блакитному романі” простежується явище реінтерпретації відомих світових міфів. Міфологічні образи, образи-архетипи сфокусовують в собі глибину авторського бачення. Внаслідок цього персонажі твору остаточно втрачають свою антропологічну визначеність, стають складними, багаторівневими символами.
Активізація в мистецтві початку ХХ століття ідеї втраченого раю та прагнення людини віднайти його були зумовлені соціальними, політичними, психологічними та естетичними тенденціями цього часу. А “Блакитний роман” Г.Михайличенка – це спроба на символічно-інтуітивному рівні компенсувати втрату цілісності, гармонії особистості й світу, Космосу.
У висновках дисертації синтезовано результати дослідження. Встановлено, що новаторська творчість Гната Михайличенка помітно збагатила проблемно-тематичну й жанрово-стильову палітру української прози першої половини ХХ століття.
У творчості Гната Михайличенка виразно простежується стильова домінанта, яка співвідноситься із тенденціями поетики імпресіонізму. Проте говорити про новелістику письменника лише у руслі імпресіоністичного стилю означало б не врахувати особливостей індивідуального стилю автора, який не можна “втиснути” лише в рамки імпресіоністичного письма.
Новелістика Г.Михайличенка, з її філософсько-психологічною проблематикою, поєднує в собі імпресіоністичні, експресіоністичні та символічні засоби вираження. Письменник порушує проблеми людини і світу, їх взаємозв‘язку, гармонії та відчуження, неприйняття. Світ новел розкривається в усіх іпостасях – це світ природи, світ людських відносин, світ громадянських обов‘язків і т.д. Внутрішній конфлікт і трагедія, яку переживають герої Михайличенка від зіткнення зі світом, стають лейтмотивом творчості письменника. Авторський підхід до художнього втілення проблем поглиблює уявлення про духовний, психолого-емоційний світ людської особистості, про його постійну змінюваність і водночас непорушну цілісність, напруженість та екзистенційні обшири.
Образна система символів “Блакитного роману” не є лінійною. Вона розгортається своєрідними концентричними колами й охоплює увесь твір. Характер символу тут є складним, багаторівневим, важкопрочитуваним, адже сконцентровує в собі найрізноманітніші пласти – міфологію, релігію, філософію, історіософію. Трактування символів “Блакитного роману” може бути здійснено у декількох напрямках, кожен з яких не заперечуватиме існування іншого, проте основою сприйняття Михайличенкового символу повинні бути враження, не рафіновані логікою відчуття, та інтуїтивне “прозріння”, своєрідне осяяння, коли із меж підсвідомого випливає чуттєве розуміння архетипних образів, кодових знаків твору. “Блакитний роман” є творчою спробою осмислення ідеї глибоко емоційного, чуттєвого зв‘язку людської особистості з природою (в широкому розумінні цього слова), космосом, в усвідомленні якого тільки й можна віднайти справжні цілі життя, найвищі духовні цінності. Архетипи свідомості героя відкрили для нього істину життя. Та це стало можливим лише тому, що герой стояв на шляху самопізнання, намагався з‘ясувати значення архетипних образів.
|
