СТАНОВЛЕННЯ ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ЖАНРІВ (ЗА КОНЦЕПЦІЯМИ ХІХ – ХХ СТ.)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено основні ключові поняття і терміни дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, названо основні методологічні засади  роботи.

Перший розділ дисертації "Становлення української медієвістики" розкриває обставини та особливості зародження наукових уявлень про давню українську літературу. Зародження медієвістики в українському літературознавстві випадає на 20-40 роки ХІХ ст.

Дві обставини визначали в цей час погляд на давнє письменство – романтизм у літературі і народницький світогляд. І те, й інше визнавало давнину тільки в певних рамках. Звернення до джерел було вибірковим. Романтичний пафос живили грандіозні події минувшини, войовничі князі та билинні герої, оповиті загадковістю історичні повісті, тому-то для цього добре підходили персонажі літописів та романтика "Слова про Ігорів похід". Але не все із давніх творів годилося для воскресіння, бо висунутий на перший план принцип народності диктував відбір за такими прикметами, як "рідне", "селянське", "простонародне", відтак поза увагою залишалося "панське", "чужорідне" (а це, треба сказати, величезний масив давньоукраїнської літератури, пронизаної релігійно-церковним візантійським духом, створеної здебільшого за чужими зразками). За цим ішли безапеляційні твердження, що в основі української літератури – народна поезія; до "пересадок чужинецьких" було вороже ставлення, а найголовнішим критерієм в оцінці давньої літератури був лінгвістичний: заперечувалася всяка інша мова (а значить і література), окрім народної.

Основоположником української медієвістики вважається М. Максимович. Дисертант підкреслює, що його інтерес і трактування ним давнього українського письменства позначені його народницькими поглядами, які екстраполювалися й на розуміння ним ролі та художнього значення старовинних пам’яток, і що формування наукових засад ученого відбувалося в умовах колоніального простору, тож від цього залежав не тільки характер літературознавчих студій, а й навіть форма їх вираження – більшість робіт написано російською мовою, а лекції та дослідження М.Максимовича з медієвістики означувалися як дослідження "по русской литературе". Його "История русской словесности" (1839) – це фактично перше синтетичне дослідження історії давньої літератури. Учений називає тут найбільш значні художні явища (літописи, проповіді, повчання, Києво-Печерський патерик), дає їм короткі жанрові характеристики, з особливою увагою ставиться до "Слова о полку Ігоревім". М.Максимовичу у свій час не вдалося виявити, обробити, систематизувати і певним чином узагальнити матеріал з давнього письменства, проте його безперечна заслуга полягає в тому, що він актуалізував у своїх працях українську літературну старовину.

Медієвістичні спроби І.Вагилевича та Я.Головацького пов’язані із зацікавленням стародруками, які вони вважали, поряд з фольклорними творами, важливим джерелом народної історії та культури. Зокрема, І.Вагилевич у статті "Замітки о руській літературі" (1848) подав огляд літературної спадщини, увівши до нього і твори, написані давньоукраїнською мовою, серед  них виділяв як найвище досягнення  "Слово о полку Ігоревім". Я.Головацький  у лекціях "Три вступительные преподавания о русьской словесности" (1849) уперше представив план систематичного викладу історії української літератури. Переважна частина цієї праці - огляд давньоукраїнського письменства, який розпочинався з творів, що належать до доби княжої Русі.

М.Костомаров був переконаний, що українці мають значну писемну спадщину, проте проблему її наукового вивчення не ставив, оскільки це не збігалося з його народницькими поглядами. Він протиставляв давню і нову українську літературу, вважаючи першу такою, що досить залежала від чужоземних впливів, а другу визнавав "своєнародною". Та все ж як учений, котрий прагнув до об’єктивності, М.Костомаров  звертався до старовинних літературних пам’яток, хоч це було принагідно, здебільшого для підтвердження своїх історичних поглядів та народницьких уподобань.

Давнє письменство знайшло своє відображення і в працях П.Куліша, але досить своєрідно, суголосно його складним, непослідовним, суперечливим поглядам на літературу. Амплітуда у ставленні письменника до давньої української літератури хиталася від цілковитого її невизнання ("не було її, опріч пісні") до примирливого ставлення до "старорущини", яка розглядалася як спосіб утвердження національного.

У другому розділі "Наукові концепції кінця ХІХ - поч. ХХ ст. про ранні жанрові комплекси в українській літературі" характеризуються погляди літературознавців, котрі створили синтетичні праці з історії українського письменства.

О. Огоновський зібрав та оприявнив відомості про найдавніші жанри, але його підхід більше нагадує своєрідну інвентаризацію літературного матеріалу, а перелік жанрів не вкладається в якусь схему, що відображала б естетичну та історичну динаміку. Його жанрова модель – неповна, недостатньо оброблена.

Свої погляди на давнє письменство І.Франко виклав у ряді синтетичних праць: "План викладів літератури руської: Спеціальні курси. Мотиви." (1898-1899), "Южнорусская литература" (1904), "Нарис історії українсько-руської до 1890 року" (1910), "Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського" (1907-1908), "Українці" (1911), а також у монографічних роботах та численних статтях про перекладну літературу, апокрифи, Івана Вишенського, "Слово о полку Ігоревім", "Слово про Лазареве воскресіння", вертеп, літописи та ін.

Наукова рецепція давньої літературної спадщини має в І.Франка певні домінанти. З одного боку, він виявив титанічні зусилля для пошуку, зібрання, публікації, осмислення давніх пам’яток, а з іншого – іноді підходив до їх оцінки з позицій, які сам же застосовував до літературних явищ ХІХ ст., – класовості, народності, культурної прагматики.

Окрім суто наукової мети, пов’язаної із систематизацією, вивченням та моделюванням "розвою" (історії) давньої української літератури, І.Франко ставив перед собою і таке актуальне завдання, як національна ідентифікація літератури, що на тлі досліджень російських істориків письменства мало часто полемічний характер. У такому контексті важливе значення має переконаність І.Франка у неперервності українського літературного процесу, починаючи з найдавніших часів. Тому цілком природно він включає літературу Київської Русі у загальну історію українського письменства, називаючи її "староруською".

Досліджуючи найдавніший період у розвитку української літератури, І.Франко виклав свої спостереження і про жанри, які тоді склалися під впливом візантійсько-болгарських взірців. В окрему групу він виділяє перекладні твори, переробки, компіляції. До оригінальної літератури відносить літопис, житіє, ходіння, полемічні твори, проповідь, повчання, "слово", повість, притчу, апокриф, оповідання (сказання), легенду, поетичні жанри (поема, сага). На думку І.Франка, частина оригінальних руських творів виникла за візантійським жанровим шаблоном, проте за змістом та пафосом старовинні пам’ятки Русі настільки переросли канон, що постали як самостійне літературне явище. І.Франко чи не перший з українських медієвістів звертає увагу на "староруську поезію" не в її усному варіанті, а саме в книжному, літературному. Він переконаний, що староруське віршування існувало, але згодом розчинилося у суцільних текстах, зокрема в літописах, проповідях та повчаннях.

Концепція жанротворення у висвітленні І.Франка спирається на широкий діапазон літературного розвою в ХІ-ХІІІ ст. і доводить творчу спроможність давнього українського письменства. Порівняно із своїми попередниками, які бралися за написання історії української літератури, І.Франко зумів подати значно ширшу картину літературного життя Русі, заповнив її багатьма новими "творчими одиницями", простежив певні закономірності та особливості у розвитку найдавнішого письменства. Власне, І.Франко у багатьох питаннях, зокрема і в становленні давньоукраїнських жанрів, визначив певний канон, до якого зверталися і без змін дублювали пізніші історики літератури, дотримуючись часом і тих переконань дослідника, які виникли внаслідок його упередженості або методологічної заангажованості.

Вивчення найдавнішого періоду у розвитку української літератури, на думку М.Грушевського, має серйозну проблему – не все те, що було створено за старих часів, дійшло до нас, а значна частина пам’яток "заховалася головно поза Україною". Та незважаючи на це, учений мав у розпорядженні достатньо матеріалу для того, щоб реконструювати обставини та особливості літературного процесу києворуської доби. Історик літератури визнає переважно церковний характер "старої книжності". Віднісши усну словесність до історії літератури, вчений вбачав саме у ній глибинні корені нашого письменства.

М.Грушевський, як і І.Франко, "круг старої письменності" поділяє на перекладні та оригінальні твори, дотримуючись думки про вирішальний вплив візантійсько-болгарського чинника. Відтак ідеться про виникнення книжних жанрів за чужим зразком, що стало своєрідним плацдармом для витворення оригінальної літератури. Учений окреслює певні хронологічні періоди, у межах яких відбувалося становлення літературних жанрів: 1) "перед’ярославський" охоплює кінець Х – перші десятиліття ХІ ст.; 2) "часи київського розквіту" припадають на 1030-1130 роки; 3) "золотий вік староруської літератури" – від 1130-х років до "монгольської руїни". Така періодизація відображає динаміку становлення давніх оригінальних літературних жанрів, огляд яких і робить М.Грушевський.

До жанрової характеристики найдавніших оригінальних пам’яток він підходив не з позицій механічного запозичення художніх форм, а досліджував складну природу їх рецепції на староруському ґрунті, внаслідок чого з’явилися колоритні жанрові утворення з виразними рисами новаторства як у змісті, так і в художніх засобах та композиції. Автор "Історії української літератури" дав чи не найповніший огляд відомих на той час давніх пам’яток, визначивши жанровий склад українського письменства періоду його становлення.

М.Возняк в "Історії української літератури" спеціально не обґрунтовує жанровий склад найдавнішого періоду, йдучи у своєму викладі за вже апробованою  у працях своїх попередників схемою: перекладні й оригінальні, релігійні та світські твори. Визнаючи вирішальний вплив візантійських та болгарських художніх явищ, учений вбачав національну самобутність в оригінальних жанрах, подавши їх опис та характеристику. На провідне місце серед оригінальних творів М.Возняк ставить проповідь – жанр запозичений з візантійського ораторського мистецтва, але трансформований у своєрідну руську модель. "Моралізуючим християнським повчанням" з елементами автобіографії називає дослідник "Повчання" Володимира Мономаха. До агоіграфічного письменства М.Возняк відніс "Житіє Антонія Печерського", "Пам’ять і похвалу Володимиру", "Оповідання про Бориса і Гліба", "Житіє Феодосія Печерського", Києво-Печерський патерик. Привертає увагу вченого і паломницький жанр, та більш детально він розглядає руське літописання. В огляді найдавніших  жанрів М.Возняк вдається до їх поділу на прозові та поетичні. Щоправда, дефініції "проза" у нього немає, але під це поняття він відносить "письменство духовного змісту", а розділ "Поезія" виділяє в окремий рід літератури, віднісши до нього ряд яскравих явищ оригінальної літератури, серед яких вирізняється "Слово о полку Ігоревім".

Б.Лепкий у "Начерку історії української літератури" доводить, що становлення літературних жанрів у давній українській літературі відбувалося в процесі творчого засвоєння привнесених з Візантії та Болгарії жанрових форм і за взаємодії їх з автохтонною усною словесністю, внаслідок чого в літературі Київської Русі протягом ХІ-ХІІІ ст. виробилася оригінальна жанрова система. Погляди Б.Лепкого на становлення давньоукраїнських літературних жанрів в основному вкладаються у народницьку схему, яка визначала ставлення до старовинних пам’яток письменства. Не відкидаючи їх як культурне надбання, автор "Начерку" усе ж акцентує на "народному" характері давньої творчості, яка, проте, потерпала від агресії книжного слова, запозиченого з чужини.

С.Єфремов у своїй "Історії українського письменства" не подав розгорнутої жанрової картини на початковому етапі у розвитку української літератури, вважаючи, що переважна більшість жанрів була запозичена і призначалася для обслуговування церковних потреб, а там, де "народна стихія" проникала у чужорідне тіло релігійного жанру, де виявляв себе патріотичний інтерес, відбувалися жанрові трансформації, близькі до "світського", "народного" розуміння. Більшість творів, як вважає дослідник, відбивала в собі той основний тонус темного середньовіччя з його домінуванням скрізь і всюди, а надто в культурному житті, релігійних інтересів. Тож загальнолітературна концепція С.Єфремова не надавала особливого значення всьому тому масивові давніх творів, які постали на ідейній базі християнства, а вихоплювала лише окремі з них, що мали "народний" колорит і спрямування (літописи, "Моління" Данила Заточника, "Слово о полку Ігоревім").

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. українські історики літератури переходять від збирання, згромадження історико-літературного матеріалу до його синтезу. С.Єфремов з цього приводу зауважував, що майже чверть віку творився той синтез "руками цілого покоління працівників", котрі підготували для вивчення літературної давнини шляхи і методи, на яких може бути нарешті побудована наукова історія українського письменства. На жаль, сподівання ученого не в усьому збулися протягом наступних десятиліть, а "шляхи і методи" опинилися в полоні ідеології, яка не лише не сприяла науковому пошуку, а й відкинула убік те, що було надбане попереднім поколінням істориків літератури.

У третьому розділі "Давньоукраїнські літературні жанри як об’єкт вивчення у другій пол. ХХ ст." розглядаються наукові концепції жанротворення у давню епоху, запропоновані як в окремих дослідженнях, так і в академічних працях з історії української літератури.

М.Гнатишак відстоював "стильовий" принцип у характеристиці давнього письменства, відтак трактував ранні жанри у межах "староукраїнського" та "візантійського" стилів. На його думку, жанровий склад цього часу значною мірою визначався візантійсько-болгарською основою, в межах якої увиразнювалися риси формування самобутньої жанрової системи, що підживлювалася автохтонною творчістю.

Крізь призму "стильової" теорії  аналізував становлення жанрів у давньому письменстві і Д.Чижевський в "Історії української літератури". Він вбачав жанрову природу творів  періоду Київської Русі передусім у художньо-стильових характеристиках літературних творів того часу. Цей підхід виявився не тільки новаторським, продуктивним, ближчим до естетичної природи літератури, а й таким, що рішуче відкинув політичні, ідеологічні, соціологічні оцінки літературного процесу. Учений висловив ряд слушних та цікавих міркувань про найдавніші жанри нашої літератури, що й дотепер не втратили своєї актуальності.

Д.Чижевський традиційно ділить давнє письменство на "перекладну" та "оригінальну" літературу. До "перекладної та позиченої літератури" він відносить житія, проповіді, богословські твори, апокрифи, історіографію, правничі твори, афористику, повісті, вірші (гімни, псальми, канти, панегірики, молитви, акростихи), а до "оригінальної" – проповіді, літописи, повчання, руські житія тощо.

Характеризуючи "монументальний стиль" (ХІ ст.), історик літератури вказує на такі жанрові особливості творів тієї доби, як "діловий" виклад змісту, проста композиція, концентрування головної думки в "афористичній формулі", "монотематичність", незначна кількість стилістичних прикрас, порівнянь, епітетів (за винятком хіба що ораторських промов).

У межах "доби орнаментального стилю" (ХІІ-ХІІІ ст.) Д.Чижевський розглядає жанри, які виникли в той час та тісно пов’язані з означеним стилем. Новий стиль заявляє про себе такими прикметами, як проведення основної думки "через численні окремі мотиви", як накладання, взаємопроникнення часових пластів, як "мозаїка", що виникає від різноплановості використаного матеріалу. Відтак змінюється і композиційна структура твору –  замість "простої будови" виникає багатоповерхова споруда, в якій кожен "поверх" – то "символічний світ", що відповідає середньовічним уявленням. Окрім того, у творах ХІІ-ХІІІ ст. Д.Чижевський зауважує "здрібніння тематики", "нагромадження прикрас", нові риси "ідеологічного розвитку", зокрема популяризація аскетичного ідеалу.

У "Нарисі історії української літератури" (1945 р.) маємо дещо спрощену схему ранніх літературних жанрів, але ця праця, багато в чому вільна від тодішніх ідеологічних стереотипів, була засуджена і відкинута літературознавством. Натомість новий варіант історії літератури (1954 р.) нічого не додав до раніше зробленого, а лише розставив політичні акценти.

Науковим орієнтиром цього часу були праці О.Білецького, який хоч і змушений був догоджувати ідеологічній доктрині, проте і його хрестоматія давньої літератури, і низка статей про художні явища Київської Русі значною мірою прислужилася в осмисленні давніх жанрів.

Академічна "Історія української літератури" (у 8-ми та 2-х томах), здебільшого позначена ідеологічно-політичним підходом, не залучила із зрозумілих причин досвід, нагромаджений у наукових роботах М.Грушевського, М.Возняка, Д.Чижевського, С.Єфремова, а в тлумаченні жанрової системи часів Київської Русі в основному орієнтувалась на російські схеми і тлумачення літературних пам’яток. Але з іншого боку, вона все-таки включала в історію української літератури києворуський період, хоч і розцінювала його як "спільний" для східнослов’янських народів.

Слід визнати, що і російська медієвістика чимало зробила у вивченні та популяризації літературних пам’яток Київської Русі. Теоретичні засади в інтерпретації  жанрів цього періоду заклав Д.Лихачов, котрий висловив ряд слушних міркувань про художню природу давніх жанрів, про систему жанрів цього часу. Суто науковий смисл тих міркувань має питоме значення і для українського літературознавства. Це ж стосується і праць російського та українського ученого М.Гудзія.

У 80-90-х роках в українській медієвістиці помітно активізується інтерес до художньої спадщини Київської Русі, в чому вбачається прагнення вітчизняної науки стати на самостійний шлях осмислення давньої літературної епохи.

У "методичних матеріалах" "Історія української літератури Х-ХУІІІ століть", укладених Ю.Ісіченком та В.Яременком, викладається нова періодизація давнього письменства, яка синхронізується із загальноєвропейськими художніми епохами. Становлення системи жанрів припадає на "зріле Середньовіччя" (кінець Х - початок ХІІІ ст.) і зумовлене воно певною залежністю від візантійських традицій і взаємодії з жанровою системою фольклору. Йдеться і про функціональний принцип утворення жанрів, що означає їх практичне призначення, прагматичну мету та зв’язок з "монументальністю, динамізмом, етикетністю" тогочасного стилю.

У "Музі Роксоланській" Валерія Шевчука окремим розділом подано "конспективний огляд" української літератури ХІ-ХІІ ст. Витоки ранніх жанрів письменник вбачає в усній словесності, у візантійських та болгарських запозиченнях. Автор не прагне подати давні твори в певній системі, дотримуючись у викладі есеїстичного принципу, який зводиться до довільного переліку жанрів, творів, явищ. Водночас він актуалізує зацікавлення давньою писемністю як об’єктом своєрідної художньої творчості, котра і тепер має неперехідне естетичне значення.

Дослідження Оксани Пахльовської "Українська літературна цивілізація" – не просто огляд української літературної історії, а здебільшого її перегляд. Тут письменство аналізується й синтезується з погляду теперішнього "моменту самосвідомості", детермінованого, з одного боку, потребою ідентифікації України із загальноєвропейським культурним процесом протягом другого тисячоліття від Р.Х., а з іншого – необхідністю спростувати ідеологічні та політичні стереотипи, виробленні імперським мисленням Росії або атмосферою самопринизливої вторинності Малоросії і поширені на Заході як "істинні", характерні. Актуальним у дослідженні є питання про генезу української літератури, зокрема у світлі "критичної ревізії" усталених тверджень у російській та зарубіжній славістиці про письменство києворуської доби як "пролог" російської літератури. Становлення давніх жанрів займає тут другорядне значення, не є предметом спеціального з’ясування, проте в координатах усієї роботи бачиться і проблема жанрів, оскільки вона вписується в загальну концепцію дослідження.

Хрестоматія літературних творів Київської Русі "Золоте слово", упорядкована В.Яременком та О.Сліпушко, – перше повне зведення найдавніших пам’яток у єдиний комплекс. Це видання дає уявлення про своєрідність жанрової системи старокиївського періоду. Особливості деяких жанрів розглядаються у "літературознавчих матеріалах", доданих до хрестоматії. Основна думка в них – початковий етап у розвитку давнього письменства відзначається певним жанровим синкретизмом.

Монографія Оксани Сліпушко "Софія Київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської русі (Х-ХІІІ століття)" – то спроба осмислити той матеріал, який подано у "Золотому слові". Становлення жанрів в українській літературі О.Сліпушко пов’язує передусім із формуванням стилю (тут дослідниця покладається на погляди М.Гнатишака та Д.Чижевського). На її думку, "відповідний стиль вимагав і певної системи жанрів", яка сформувалася передусім під впливом перекладної літератури та місцевої уснопоетичної творчості. О.Сліпушко доводить, що формування жанрової системи української літератури припадає на період "високого християнського середньовіччя", тобто ХІ-ХІІ ст., коли письменство досягло високого розвитку як на ідейно-тематичному, так і на жанровому рівні.

У четвертому розділі "Система жанрів в українській літературі періоду Київської Русі" на основі проаналізованих наукових концепцій, що стосуються давнього жанротворення, формулюється авторський погляд на жанрову картину ранньої доби у розвитку українського письменства. Загальний теоретичний принцип, який обирається для визначення і тлумачення давніх жанрів, – це принцип організації художнього матеріалу. Ключовим питанням тут є з’ясування тих рушіїв, котрі організовують текст у самобутню форму, а також специфіка самої літературної форми крізь призму середньовічного світовідчуття та світобачення.

У розділі окреслено ті чинники і потреби, які вплинули на жанротворення за часів Київської Русі. До суспільно-історичних віднесено прийняття християнства, утвердження києворуської держави, контакти із культурою Візантії та Болгарії, засвоєння церковно-релігійної ідеології. До естетичних факторів належать: піднесення авторитету писемного слова, книжної мудрості, тлумачення краси як відображення волі божої, надання мотивам, образам, сюжетам сакрального відтінку, нарочита піднесеність, патетика тексту, підсилені значущістю Святого Письма, вироблення урочистого монументального стилю.

Виходячи з принципу організації літературного матеріалу, подається система давніх жанрів. Для визначення художньої природи жанру беруться такі домінанти, як вислів писемний, вислів усний, віднесеність до предмета зображення, наслідування готових жанрових форм, запозичених з інших літератур.

У працях з історії давньої української літератури досі говорилося переважно про типологію (класифікацію, систематизацію) давньоукраїнських жанрів періоду їх становлення. Вона заснована на виявленні та абстрагуванні подібних прикмет, характерних для певної групи художніх творів. Ті прикмети стосуються як їхнього змісту, так і форми, а також відображають динаміку їх становлення та історичної еволюції.

Варто сказати і про онтологію давньоукраїнських жанрів. Вони історично зумовлені, покликані  до життя певними суспільно-політичними та естетичними чинниками і потребами. Водночас, це означає, що кожен давній жанр увібрав у себе як історичний досвід запозичених форм, так і набутий досвід києворуського функціонування. У ньому знайшли своє відображення прикмети часу, виявившись у тематиці, художній ідеології, телеології (перспективі) тексту, у принципах моделювання картини світу. У жанрах протягом століть їх життя нагромаджуються форми бачення й осмислення певних сторін світу (М.Бахтін).

Естетика давньоукраїнського жанру тісно пов’язана із загальним тлом естетичних цінностей епохи, визначається ними і становить собою певну систему сприймання і відчуття світу; кожен жанр - взагалі складна система засобів і прийомів "оволодіння дійсністю", своєрідний тип художнього мислення в межах свідомо прийнятих естетичних координат.

Прагматика давніх жанрів залежала не тільки від функціональної прив’язаності до сфери обслуговування церковного життя, релігійного культу, а й була спрямована на задоволення естетичних, пізнавальних, виховних потреб читача. Ефективність жанру, його корисність у тодішньому культурному житті прямо пов’язана з рівнем художньої майстерності, з оволодінням письменником законами жанру. Відтак творче "обживання" жанру у ті часи стимулювало вдосконалення літературного письма митця, а вільне володіння формою допомагало створювати літературні пам’ятки, які й досі вражають своєю довершеністю.