ЛИТЕРАТУРНОЕ ТВОРЧЕСТВО А.Н. НАХИМОВА

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, з’ясовано стан наукового опрацювання проблеми, визначено мету і завдання роботи, теоретико-методологічні засади дисертації та її практичне значення.

У першому розділі дисертації “Біографія А.М. Нахімова й історія вивчення творчості письменника” приділяється увага основним віхам життя А.М. Нахімова. Розглядається питання щодо історії публікацій творів та вивчення творчості А.М. Нахімова в російській, радянській і пострадянській критиці і літературознавстві Росії і України. У зв’язку з цим підкреслюється, що А.М. Нахімов належить до тих фігур літературного процесу на порубіжжі XVIII-XIX ст., які ніколи не знаходились у центрі літературного життя Росії, і тому не були достатньо відомі широким колам читачів, а їх життєвий і творчий шлях поставав лише зрідка предметом спеціальних досліджень. Цим і обумовлюється в дисертації звернення до нарису основних подій в житті письменника, до етапів становлення його особистості.

У літературознавчій науці подаються лише відомості про дворянське походження письменника, дружні стосунки родини Нахімових з філософом Г. С. Сковородою та іншими відомими інтелектуалами часу. Нами зроблена спроба поповнити скупі біографічні факти новими архівними матеріалами, відтворити його емоційний стан, життя на тлі епохи. Зокрема, підкреслюється, що, навчаючись в пансіоні Московського університету, а з часом в Харківському університеті, А. Нахімов за роки навчання виявив серйозний інтерес до літератури, багато читав, став писати. Він був послідовним прихильником Просвітительства, одержав запрошення викладати в Харківському університеті. Водночас це були роки зростання його як інтелектуала, дотепної людини і поета-сатирика.

За свідченням біографів, у самій особистості письменника було щось значно більше за саркастичність. Уже в портреті “задумчивого человека с возвышенным челом” можна вгадати певні романтичні конотації, які простежуються в самохарактеристиці, зробленій у вірші                А. Нахімова “К самому себе”(опубл. 1822): “Не знаешь светска обращенья:/Задумчив, медлен, нелюдим;/ Не любишь шумного веселья;/ Суровым кажешься и злым”. Біографи схильні були вважати натуру А. Нахімова дивною, пристрасною, звертаючи увагу на його особливу палку закоханість у словесність. Емоційні властивості письменника, звичайно, не можна прямо пов’язати з тою чи іншою естетикою, типом творчості. Але, висловлюючись більш обережно, можна сказати, що вже в своєму характері, в способі життя А. Нахімов поєднує просвітительське і романтичне, уособлюючи в творчому і психологічному світосприйнятті людину перехідної доби.

У біографічних нарисах про А.М. Нахімова зазвичай мало приділяють уваги досить важливій обставині: його родинним стосункам з відомим флотоводцем адміралом П. Нахімовим. Ми вважали за необхідне акцентувати увагу на важливості харківської і смоленської гілок роду Нахімових, їхніх тісних стосунках, особливо в історичних перипетіях 1812 року, палких патріотичних прагненнях, на розкритті ролі письменника-сатирика в становленні майбутнього прославленого адмірала.

Основні віхи біографії А. Нахімова були встановлені й описані двома його сучасниками – В. Масловичем і Д. Борзенковим, хоча автори розходились у деяких оцінках і сприйнятті особистості їхнього товариша. Їхні свідчення доповнюють деякі спогади інших сучасників письменника, які згадуються в розділі. Увага до постаті А.М. Нахімова, що виливалась у перших роботах в аналітичні відгуки про його твори, була, очевидно, виявом загальної тенденції тої епохи, коли в західноєвропейській літературній критиці чітко сформувався біографічний метод аналізу творчості, блискуче представлений Ш. Сент-Бевом, а в російській критиці відбувалися типологічні подібні процеси, відзначені посиленою увагою до особистості письменника, його способу життя, індивідуальних особливостей і т.п.

Наступні літературознавчі праці, торкаючись біографії сатирика, здебільшого відсилають до цих свідчень, і біографічні розділи в них носять не стільки характер інтерпретації життя           А. Нахімова, скільки констатації основних подій у ній. У дисертаційному дослідженні не обійдено увагою питання про походження письменника, воно розкривається через призму відтворення всього змісту літературознавчої дискусії. Дані архівних матеріалів уможливлюють вияскравити маловідомі біографічні факти з життя А. Нахімова, зокрема, його доброчинну освітянську діяльність на Харківщині.

Можна виокремити наступні хронологічні етапи історії публікацій та вивчення творчості А.М. Нахімова: 1) 1810-1820 рр.; 2) 1840-1860 рр.; 3) 1880-1890 рр.; 4) 1900-1910 рр.; 5) кінець 1940-1960 рр.; 6) 1970-1980 рр.; 7) 1990-2000 рр. Кожний з етапів мав свою історико-літературознавчу специфіку.

Вивчення творчості А. Нахімова розпочалось практично відразу після смерті письменника: колеги і друзі здійснили публікацію його віршів і прози, переймались укладанням перших біографій і аналізом творів письменника вже в 1815-1816 рр. У 1810-1820 рр. ім’я і твори              А. Нахімова стали живою й актуальною частиною літературного життя не лише Харкова, але й всієї Росії. Його творче надбання співіснувало з творами І. Дмитрієва, В. Жуковського,                    Н. Карамзіна й ін. З іншого боку, поезія А. Нахімова набула розголосу і серед простих читачів. Рядки з його байок і епіграм ставали крилатими виразами, про А. Нахімова писали такі видатні постаті, як О. Пушкін, К. Рилєєв, А. Бестужев,   В. Бєлінський.

Проте до 1840 р. ситуація уже змінилась, і, наприклад, І. Тургенєв у першому оповіданні “Хорь и Калиныч” (“Записки охотника”) апелював до репутації А. Нахімова як архаїчного письменника для характеристики провінційності і неналежної освіченості свого персонажа. Нові публікації творів сатирика зустріли в цей період не лише схвалення читачів і критики, але й різкі, здебільшого анонімні рецензії. Їх автори не тільки не сприймали художніх сатиричних творів       А. Нахімова, але й низько оцінювали їх зміст. Сорокові роки XIX ст., мабуть, були найбільш суворими в оцінці поезії А. Нахімова. У 1841р. з’явилась негативна рецензія і в журналі “Отечественные записки”. Проте низька оцінка професійних критиків, по суті, не зменшила читацького інтересу до сатирика.

Новий сплеск інтересу до творчості А.М. Нахімова спалахнув уже в 1880-і рр. Певна роль у цьому належить критику Г. Чирикову, який, хоча й не досить високо поцінував талант                    А. Нахімова, вважаючи, що значення творчості сатирика має регіональний, місцевий характер, проте зробив можливим публікацію його деяких творів.

Досить всебічно постать А.М. Нахімова була розкрита в розвідці Д. Багалія, який назвав письменника справжнім літератором. Він виокремив основні події в житті поета, звернувся до аналізу його творчості, пов’язуючи читацькі запити щодо сатиричного пафосу нахімовських байок з тою реакцією, що насувалась на російську спільноту наприкінці досліджуваного періоду (1812-1814 рр.).

На 1890-й рік припадає знаменна подія, оскільки стаття про А.М. Нахімова з’являється в авторитетному довідниковому виданні “Энциклопедический словарь” Брокгауза і Ефрона. Важливим було те, що автори статті згадували не лише про сатиричну поезію, але й про вірші “сакрального змісту”, а головне – про “філософські роздуми”  А. Нахімова, тобто про його філософську прозу.

На початку XX ст. творчість А. Нахімова уже не була центром дослідницької і читацької уваги, проте міцно посіла своє місце в картині літературного фону на порубіжжі XVIII-XIX ст., згадувалась у різноманітних енциклопедичних довідниках, з’явилась в антологіях. Це був період, який нічого концептуально не додав до відомих матеріалів.

Радянський період вивчення творчості А. Нахімова розпочався у повоєнні роки після занадто довгої перерви. За цей час спадщина письменника поповнилась деякими друкованими творами, але далеко не в повному обсязі: донині не існує ні наукового, ні популярного видання його творів. У XX ст. вийшли друком окремі поетичні твори, а прозаїчні існують лише у виданнях XIX ст., далеко не повних. Деякі важливі твори   А. Нахімова не опубліковані до цього часу, а тому уявити цілісний образ письменника читачеві, в тому числі – спеціалісту-філологу, практично неможливо, якщо не звернутись до рідкісних старих видань, архівних фондів і рукописів.

Творчий доробок А. Нахімова як важлива і помітна частка історико-літературного процесу кінця XVIII – початку XIX ст. детально не аналізується і навіть не згадується в історіях літератури XIX ст., у спеціальних монографіях чи статтях, присвячених поезії і прозі цього періоду. Літературно-критичні джерела вичерпуються згадками про А. Нахімова і коротким аналізом його творів у різних поетичних антологіях, де жанрові визначення одних і тих же нахімовських творів часом не співпадають.

В існуючих дослідженнях поезії кінця XVIII – початку XIX ст., де згадується творчість       А. Нахімова, практично не ставиться питання про художній метод письменника: ні компліментарне віднесення А. Нахімова до “реалізму”, ні протилежна за суттю вказівка на його вірність “класицизму” сумароківського типу як оцінювального визначення архаїзму його письменницької манери далекі від ретельного аналізу авторської поетики чи аналітичного зіставлення конкретних творів.

Праці, спеціально присвячені творчості А.М. Нахімова, вичерпуються поки що двома назвами: це невелика стаття П. Лещенка “Несправедливо забытый поэт-сатирик”(1963) і більш розлогий розділ монографії І. Лосієвського “Русская лира с Украйны”(1993), частково викладений у хрестоматії, виданій у 2001р. Тридцятирічний розрив між цими розвідками, як і різне коло висвітлених питань вченими з досліджуваної теми, зумовили різний обсяг аналізу нахімовської творчості. Можна з впевненістю говорити про те, що праця  І. Лосієвського заклала суттєве підґрунтя для вивчення творчої спадщини А. Нахімова в її цілісності, водночас демонструючи вузлові проблеми такого вивчення. Це допомогло окреслити значну кількість питань нашого дослідження, а саме: уточнення (з урахуванням сучасних тенденцій щодо літературних напрямів), художнього методу письменника, аналіз поетики жанрів його поезії у співставленні з літературною традицією і сучасністю, системне дослідження прози письменника, зрештою, вивчення його драматичного досвіду в контексті розвитку російської драматургії на рубежі XVIII-XIX ст.

Другий розділ “Ідейно-художня своєрідність поезії А. М. Нахімова” присвячено дослідженню сатир, байок, епіграм, епітафій, надписів А.М. Нахімова. Нечисленні дослідження поезії А. Нахімова засвідчують прагнення літературознавців і критиків звернути увагу читачів на важливість її просвітительського значення, на злободенність піднятих у ній тем і проблем. Є, проте, безсумнівна потреба у дослідженні поетологічних аспектів жанрово-стильового розмаїття поетичної спадщини А.М. Нахімова. Таке вивчення, по-перше, допомагає вирішити важливі питання естетичної своєрідності російської сатиричної літератури, а, по-друге, дозволяє внести важливі уточнення до загальної картини розвитку російської поезії XVIII – початку XIX ст.

 Виходячи із взаємозв’язку ідейного і художнього аспектів поетичної творчості, можна точніше і повніше уявити собі специфіку творчого доробку А. Нахімова і зрозуміти його місце в літературному процесі першої третини XIX ст. Оскільки поетична творчість А. Нахімова продовжувалась лише декілька років – з 1805 (коли була написана студентська пісня “Ода С…”) до 1812-1813 рр., – і немає можливості встановити точну дату більшості творів, про еволюцію його поезії говорити досить складно. Більш реально поставити питання про специфіку поетичних жанрів А. Нахімова, їх взаємодію з найважливішими традиціями його епохи, а також про вплив літературних напрямів цього періоду на поетику віршів   А. Нахімова, у зв’язку з цим необхідно усвідомити місце поетичної творчості у житті  А. Нахімова, вихідні позиції, спонукальні мотиви письменника, який упродовж всього життя самовіддано творив, але опублікував дуже мало із написаного.

Як відомо, А.М. Нахімов увійшов в історію літератури як сатиричний поет-байкар, а тому першочерговим є аналіз тих творів, що належать до жанрів сатири і байки. У виданнях збірника творів А. Нахімова, в публікаціях його поезій незмінно виокремлюють розділ сатиричних віршів. Жанр сатири – один із найулюбленіших у російській класицистичній поезії, а А. Нахімов, безумовно, зростає із надр класицизму і не розлучається з ним остаточно. Проте і барочна традиція важлива для харківського сатирика: подібно до більшості російських поетів перехідного періоду він по-чудернацькому вбирає в себе антиномічні художні тенденції. Хоча серед сатиричних творів письменника зустрічаються і доброзичливо насмішливі і саркастичні твори, в цілому нахімовські сатири орієнтовані, мабуть, не на гораціанські сатиричні зразки – велично-гармонійні, а на більш в’їдливі сатири Ювенала.

Дослідники, як правило, підкреслюють загальну антифеодальну спрямованість сатиричних творів письменника, неприйняття ним норовів феодальної верхівки і розчарування політикою уряду. Проте сатиричні вірші А. Нахімова за умови їх суспільної значимості не несуть у собі прямого політичного змісту, не є зразками політичної сатири. Успадковуючи ідеї Просвітительства, А. Нахімов ставить перед собою не стільки глобальні, скільки практичні просвітительські завдання: навчити чиновництво правильної мови і письму, вказати на повсякденні вади суспільства, в першу чергу, на такі, що заважають розумній і чесній організації життя, а іноді – з метою художньо і сатирично проілюструвати вічні моральні істини.

Сатиричні твори А. Нахімова продемонстрували не лише тематичну і проблемну ємність у межах єдиного пізньопросвітительского ідейного комплексу, але й певне жанрове розмаїття: сатира-елегія, сатира-діалог, сатира-епістола, - приклади жанрової інтерференції, відмови від характерної для “зразкового” класицизму чистоти жанру. Таке накладання різноманітних жанрових властивостей одна на одну, їхнє поєднання узгоджується з барочними, класицистичними і сентименталістськими стильовими рисами.

Найбільшу групу віршованих творів складають у творчості А. Нахімова в цілому, байки. Байка була одним з найважливіших жанрів, що започаткував російську літературу Нового часу. Надзвичайна роль байки в російській літературі кінця XVIII – початку XIX ст., розмаїття її варіантів і послідовне теоретичне осмислення (достатньо пригадати статтю В. Жуковського “О басне и баснях Крылова” 1809 р.) не підлягає сумніву. Уже сучасники дали високу оцінку творчості А.М. Нахімова-байкаря, сприймаючи його в одному ряду з Дмитрієвим, Хемніцером, Криловим.

У сучасному літературознавстві існує думка, що байки А. Нахімова багато в чому успадкували традиції сумароківської школи, вказується на те, що вони досить “приземлені”, “архаїчні”, за словесною структурою нагадують творчість байкарів XVIII ст. Проте уявляється, що байки Нахімова далеко не по-епігонському повторюють принципи поетики попередньої епохи. Вони, з одного боку, розвивались уже в руслі наявної традиції жанру, з іншої – шукали і знаходили свій власний тип сатиричної байки. Цьому значною мірою сприяло те, що А. Нахімов у більшості випадків не вдавався до перекладу-трансформації байкових сюжетів, а винаходив власні. Але навіть тоді, коли можна і віднайти певну сюжетну схожість нахімовської байки в попередній чи сучасній йому байкарській традиції, жанрово-стильовий образ її залишається самобутнім.

Позиція автора байок, як і в його сатирах, чітко окреслена як просвітительська: він ратує за чесність, розум, освіченість, гідність і т.д. І водночас – це загальнолюдська чесна, мудра позиція: недарма іноді мораль є перефразованою приказкою (порівняймо із закликом “не пускать пыль в глаза” у байці “Мельница без мельника”). Залучаючи до канви творів приказки, А. Нахімов використовує просвітительський засіб апеляції до “здорового глузду”. Письменник при цьому усвідомлює те, що його байки зосереджені на критиці повсякденного буття суспільства, на буденних моральних вадах, проте вбачає в цьому об’єкті поетичної сатири цілком вірогідний предмет. З цієї точки зору в коло байкових тем не випадково входить тема різних форм критики (“Пчела и Оса”). “Корисна критика”, вважав А. Нахімов, та, що не цурається буденного, дрібного, низького.

У байках А. Нахімова умовно можна виділити соціальні, етико-філософські і повчальні групи творів. Але насправді вони перетинаються, переходять одна в іншу, варіюють близькі теми. Всі ці ідейно-змістовні групи байок жанрово-композиційно та стилістично пов’язані і утворюють єдину групу сатиричної байки. Відомо, що жанрові зразки і варіанти обґрунтовуються вченими перш за все на матеріалі вивчення творчості найбільш репрезентативних письменників. Цілком природно, що, перераховуючи основні типи і етапи розвитку байки в Росії, дослідники виділяють потішну байку Сумарокова, навчальну Хемніцера, витончену Дмитрієва, лукаво вчену Крилова, яскраво-побутову Ізмайлова (М. Гаспаров), не називаючи при цьому серед поважних байкарів ім’я А. Нахімова. Але якщо зробити спробу поповнити цей ряд, то байка А. Нахімова одержала б в ньому також індивідуальну характеристику: можна з впевненістю твердити, що письменник створив тип в’їдливо-сатиричної байки, не повторюючи інших поетів, а зберігаючи свою тематику і головне – свою поетичну інтонацію.

Жанр епіграми був, мабуть, у російській літературі не менш популярним за жанр байки. До нього звертались практично всі поети-попередники і сучасники А. Нахімова: від Сумарокова і Державіна до Пушкіна і Баратинського. Ми ставили за мету розглянути конкретну проблему – своєрідність епіграматичної поетики А. Нахімова, її зв’язок з іншими сатиричними жанрами письменника, вважаючи за необхідне побачити не лише тотожність нахімовської епіграми з традицією на рубежі XVIII – XIX ст., але, як в сатирі і байці, – її особливості, специфіку, самобутність.

А. Нахімов пов’язував свої епіграми із загальним проблемним пафосом своєї творчості. Значна кількість тем нахімовських сатир і байок варіюється в малих віршованих формах – в епіграмах, жартівливих епітафіях, надписах. Тут є твори, спрямовані проти сановитих, родовитих (“К родословному древу”, “Ослу Вельможе”), проти скупості і бездушності (“К портрету подьячего”, “К изображению блохи”), проти дурниць і невігластва (“Ослу Вельможе”, “Глупому стихотворцу”), проти модників і наслідування всього французького (“К модным женщинам”, “Вопрос француза и ответ русского”), проти лестощів, (“Зеркало и урод”), заздрощів, поганих лікарів і т.п.

Прагнення до афористичності, місткості епіграм і епітафій посилювало їхню узагальненість. Тому не вбачаємо за потрібне приписувати цим творам “конкретність” життєвих колізій, як це іноді трапляється.

Об’єктом сатиричних віршів А. Нахімова були не лише морально-суспільні явища сучасної йому Росії, але й літературно-естетичного життя епохи. У цих віршах поет демонструє відмову не просто від рабського наслідування звичним, загальноприйнятим римам (“Нет, рифма! Ты забудь нас почитать рабами”), але й від епігонської підпорядкованості класицистичній традиції. Активно боровся Нахімов і з клішуванням біблійно-літургійних ремінісценцій.

Темі літературної творчості присвячена чи не найбільша кількість дрібних за обсягом поезій А. Нахімова: “Неизвестному сочинителю”, “Песни о походе Игоря против половцев”, “Тарасу-автору”, “Горациеву подражателю” та ін. У цих творах, безумовно, відчутний відгомін особистої полеміки письменника з літераторами і критиками його часу, навіть з конкретними представниками харківського оточення, проте конкретні алюзії і прототипи вже не лише безповоротно втрачені, але, мабуть, не так і важливі, оскільки поет у кожному випадку прагнув до узагальнень, до вираження творчих принципів і створення типів, до висловлювання афористичних, універсальних суджень, а не до відображення конкретної ситуації.

Серед поетичної спадщини А. Нахімова є сфера практично не досліджена – це його ліричні і духовні вірші. Образ сатирика, сміливого критика суспільних вад немов зводив заслін у свідомості літературознавців щодо сприйняття його лірики, оскільки вона начебто не вписувалась у цей образ, порушуючи усталену послідовність і цілісність. Певно, це було однією з причин непомічання ліричних мотивів А. Нахімова критиками. До того ж, обстоюючи просвітительську і демократичну позицію письменника, науковці 1980-1990-х рр. уникали акцентування на складних, неоднозначних аспектах його світогляду. Його малі твори на тему релігії (“Гуру”, “Безбожнику”, “Цветочек”) надруковані лише в збірнику, підготовленому самим автором, а у виданнях радянського періоду ніколи не передруковувались.

Проте вивчення поетичної творчості А. Нахімова у повному обсязі дозволяє зрозуміти своєрідність цієї цілісності, ясніше уявити собі художні пошуки письменника, пов’язати їх з художньо-естетичним контекстом його епохи. Розміщуючи аналіз всіх ліричних творів поета в кінці розділу, нами свідомо порушується хронологія їх написання, з метою глибшого осмислення й аналізу основних жанрових груп віршів, (зауважимо, що ми зберегли той порядок, який наявний у виданнях збірника творів А. Нахімова, розпочинаючи з 1815 р.).

У вірші “Поэт” А. Нахімов оспівує творчу силу митця. Автор підкреслює творчу і водночас чарівну можливість поезії “средь диких вдруг пустынь” народжувати міста, про здатність поета підкорювати своїй пісні диких звірів і вгамовувати війни. Протиставляючи два типи влади – “власть-бич” тирана и власть “к блаженству путь” поета-Бога, – він створює яскраву картину-видіння, в якій лик творця, почасти неждано для такого вірного охоронця просвітительських традицій постає як романтичний – це юнак з палаючим поглядом, привабливою і страшною усмішкою, а головне, з полум’яною і ніжною душею. Навіть постать Гомера у вірші подається як приклад романтичного поета. Романтичні обертони відчутні і у вірші “Златое время”.

У лірико-патетичному гімні “К России” А. Нахімов звертається до тематики і проблематики громадянської, а не інтимної лірики. У гімні відчутні державницькі інтонації, підкреслена не стільки радість переможного войовничого духу, скільки готовність до патріотичної жертовності. Ліричними інтонаціями наповнені і твори духовного змісту. Вони є свідченням того, що Просвітительство перепліталось у Нахімова з церковним віруванням. Почасти це пов’язано з особливостями Просвітительства в Росії. З іншого боку, варто враховувати і те, що А. Нахімов, сучасник Французької революції і пореволюційних літ, разом зі своїм поколінням пережив переоцінку цінностей, але відмовився сприйняти деїстичну чи атеїстичну позицію західних просвітителів.

“Песнь Вере” – один з перших (якщо не перший) поетичний досвід студента Харківського університету – це переспів XVII псалма. Цей жанр, як відомо, відіграв дуже важливу роль у становленні російської лірики. У “Песне Вере” автор звертається до власного духу, пробуджуючи його для прославлення “Всесильного Бога дщері” – Віри. Релігійне почуття постає у вірші як утілення покори, воно далеке від пристрасті непокірливих сердець. В описаному А. Нахімовим видінні небес поєднується урочистість інтонації, архаїзована лексика і класицистична алегоричність. Водночас нахімовська алегорія Віри сентиментально позначена, видіння перетворюється в зворушливо-чуттєву картину дочки, що стоїть на колінах перед батьком, плачучи і простираючи до нього руки. Скорбота Віри пов’язана, як свідчать її слова, звернені до Бога, з тим, що Захід зруйнував храми. Мова йде про конфесійні розходження між західною і східною гілками християнства. А. Нахімов виступає проти Французької революції, особливо проти якобінського періоду, що намагався замінити релігійний культ культом Розуму.

У дисертації вперше наводиться і аналізується текст ліричної поезії “Песня октября 25-го”, написаної у зв’язку зі смертю маленького сина. Вона залишилась у рукописі. Згадуючи цей твір, дослідники зараховували його до елегії, до того ж вбачали в ньому поетичну невдачу автора. Проте, не заперечуючи елегійної інтонації, клішованої літературно-сентиментальної модальності “Песни”, ми схильні вбачати в ній стилізацію під народну пісню – плач, звернення до ліричної фольклорної традиції.

Картина поетичної творчості А. Нахімова з врахуванням максимально повного аналізу різних віршованих жанрів і стильових тенденцій вимальовується більш чітко і дозволяє уточнити уявлення про зміст і функції його віршів. Будучи поетом перехідної епохи на порубіжжі XVIII-XIX ст., А. Нахімов поєднує часом органічно, часом – еклектично, класицистичні і барочні, сентименталістські і ранньоромантичні елементи. Для нього характерні і різко сатиричні, і ліричні, і трепетно духовні інтонації. Проте провідним художнім завданням письменника є моралістична критика, сатиричне висміювання людських вад. Тим самим письменник посідає в системі сатиричної літератури часу своє особливе місце.

У третьому розділі “Поетика прози і драматургії А.М. Нахімова” розглядається прозаїчна спадщина та драматургія А. Нахімова. У зв’язку з тим, що вони, по-перше, поетологічно нерозривно пов’язані з просвітительською проблематикою і стилістикою, функціонуючих в історико-культурному контексті перехідної епохи, по-друге, позначені фрагментарністю, ескізністю, свого роду експериментальними пошуками жанру.

Якщо поетичні твори письменника знайшли своє, хоча і скромне місце в дослідженнях науковців, то його прозові твори лише згадуються, констатуються, але самі вони випадають із орбіти аналізу якихось значних явищ цього роду в літературі кінця XVIII - початку XIX ст. Причини того вбачаються в негативній оцінці прози письменника, зробленій ще в позаминулому віці, а також і в тому, що проза його здебільшого зберігається в архівах. Необхідно додати, що периферійність саме прозової творчості є результатом спрямованості А. Нахімова на жанрово-естетичну ієрархію класицизму, хоча в межах переважно просвітительсько-класицистичної художньої системи залишилось місце для власної, улюбленої ним проблематики, навіть для жанрово-стильових експериментів – здебільшого сентименталістських.

Так, “Сказание о Фемиде и об иноплеменных приказных”, є зразком просвітительської сатиричної алегорії, тісно пов’язаної з традицією західноєвропейської філософської повісті у прагненні “не тільки порівнятися з людьми, але й перевершити їх”. Сатиричний опис мавп, їх наміри до роздумів, філософствування, звичайно, виражають не лише особисте неприйняття Нахімовим вольтер’янства в його специфічному російському розумінні, коли воно ототожнювалось з атеїзмом і радикалізмом (як відомо, кінець XVIII - початок XIX ст. був часом переоцінки цінностей, в першу чергу, ідеалів минулого).

Прозаїчна спадщина А. Нахімова, безсумнівно, поступається за своїми естетичними набутками перед його поезією. Проте саме у сфері прози письменник постає не лише сатириком, але й філософом, панегіристом, навіть романістом, випробовуючи свій хист у різних стилях, нехай і в межах риторичної традиції, що ще не знайшла, але вже поступово прокладала шлях до красномовності і повноцінної художності. До того ж очевидним є схожість окремих сатиричних тем, проблем, що піднімались у поезії і прозі: це перш за все неправий суд, хабарництво, неосвіченість, користолюбство і безсердечність, проти яких неодмінно спрямоване перо харківського письменника.

Аналіз драматургічної творчості А.М. Нахімова вважаємо за доцільне розглядати в монографіях про російський театр на рубежі століть, оскільки його віршована комедія “Влюбленные педанты или, Неудачная женитьба философа” дозволяє говорити про наявність у письменника своєрідного комедійно-драматичного бачення, його вміння вибудувати комічний діалог і, зрештою, відстежити його інтерес до тих процесів жанрових перетворень, що активно велись у театрі кінця XVIII - початку XIX ст. Якщо врахувати, що джерелом російської драми дослідники вважають сатиру й оду, а з іншого боку, говорять про драматургічний компонент у поезії, то можна зрозуміти, що сатирична і комедійна творчість Нахімова були тісно пов’язані як в його художній свідомості, так і в свідомості його сучасників.

Єдина комедія письменника залишилась незавершеною: із трьох визначених дій було написано дві, і лише одна з них була опублікована в 1880р. Уже список дійових осіб комедії демонструє чудернацьку мішанину класицистичних і сентименталістських імен-характерів: з властивим сентименталізму Ерастом, Емілем (що наводить на думку про твори Карамзіна чи        Ж-Ж Руссо) перетинаються промовисті латинізовані імена в дусі класицистичних комедій (Спекуляндус, Клістрандус і т.п). У головної героїні сентиментальне “вертеріанство” її імені - Шарлота – контамінує із знижувально-комічним прізвищем Бутерброд.

А.М. Нахімов, беззаперечно, опирається на досвід сатиричної російської комедії 1790-х рр. – часу, коли відбувався динамічний і бурхливий розвиток драматургії і театральної діяльності в Росії. Сама фабула п’єси доволі буденна для російської сатиричної комедії – боротьба за руку героїні декількох претендентів. Комічний образ закоханого педанта, зокрема, теж має свою традицію. Вперше “тип педанта”, який пише вірші всіма мовами, постав перед російськими глядачами як об’єкт насмішки в комедії “Тресотиниусе” Сумарокова (1750). Проте Сумароков створював свою комедію як репліку в літературній суперечці, яку він вів з Тредіаковським, і підпорядкував сюжет і композицію памфлетно-сатиричній меті. У Нахімова ж здійснена досить успішна, хоча до кінця і нереалізована, спроба поєднати інтригу і самохарактеристики героїв, слово і дію. До того ж, на відзнаку від сумароківської памфлетно-сатиричної прозової комедії, твір Нахімова написаний у віршах.

На відміну від поетичних творів, в яких Нахімов ставив акценти на необхідності просвітительства, демонструючи сатиричні типи невігласів, у комедії він більше висміює моду на освіту удаваних вчених. Не випадково об’єктом розігрування, окрім батька Шарлоти, передбачалось зробити ще філософа, фігуру поважну в епоху Просвітительства. Можна погодитись з дослідниками, що комедія була написана скоріше в останні роки життя А. Нахімова, оскільки вбирає в себе доволі значний досвід російської комедії епохи, з характерною для неї розробленістю комічно-драматичної мови. У ній перетинаються класицистичні елементи і тенденції сентиментальної комедії.