ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ І.КОСТЕЦЬКОГО У ЛІТЕРАТУРНОМУ ДИСКУРСІ ІІ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

У “Вступі” охарактеризовано стан дослідження проблеми, обґрунтовано актуальність обраної теми, об’єкт і предмет роботи, визначено мету, завдання й методи дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, подано відомості про публікації та апробацію результатів.   

У першому розділі “Провідні тенденції літературного дискурсу середини ХХ століття у Західній Європі” подано огляд літератури за означеною темою, проаналізовано історію дослідження художньої спадщини І.Костецького, розглянуто характер повоєнного літературного дискурсу у країнах Західної Європи (Англії, Франції, Німеччині) та США, визначене місце української літератури у світоглядному та стильовому контексті цього часу. Особлива увага приділена специфіці трактування провідних філософських проблем українськими письменниками-емігрантами Ю.Шерехом, І.Багряним, В.Баркою та іншими.

Підрозділ 1.1. “Творча особистість І.Костецького у рецепції критиків” присвячений аналізу основних підходів до трактування мистецької постаті І.Костецького. Оскільки літературно-критична спадщина майстра слова виявилася відкинутою на маргінеси і повномасштабне повернення художнього доробку митця відбулося лише нещодавно, вивчення його творчості мало обмежений, однобічний характер. Основна увага приділялася розгляду драматичної частини художньої спадщини письменника як окремого явища. Крім того, дослідниками ставилися питання про взаємодію творчості І.Костецького з мистецьким доробком МУРу та Нью-Йоркської групи. Одночасно нові можливості для вивчення літературно-критичного доробку І.Костецького як органічної частини загальнолітературного контексту з’явилися зі зміною підходів до вивчення світових і теренних мистецьких рухів, появою робіт Т.Гундорової, Н.Зборовської, С.Павличко, І.Бондаря-Терещенка та інших, присвячених аналізу української літератури 1990-х років.

У підрозділі 1.2. “Політична і літературна карта світу ІІ половини ХХ століття” зазначається, що Друга світова війна відіграла вагому роль у становленні нового типу повоєнного літературного дискурсу: змінилися не тільки покоління письменників, які визначали обличчя літератури, але й уявлення про світ, людину, мову, художній текст. Світова література цього періоду характеризується активним розвитком різноманітних стильових напрямів, зміною письменницьких генерацій та ціннісних орієнтацій. Поруч із деконстуктивними течіями (драмою абсурду, новим романом, постмодернізмом) у світовому літературному дискурсі активно розвивається і християнська течія, яка хоч і заперечує інституціалізацію духовного життя людини, закликає до активного пошуку індивідом можливості єднання з Богом.

Друга половина ХХ століття позначена сплеском у розвитку західноєвропейської та американської літератур. У дискурсах цих країн постає широкий діапазон художніх творів, співіснують різноманітні стилі та методи. Пошук нових форм і засобів висловлення провокує руйнацію традиційної структури оповіді, появу жанрів антидрами та антироману, оформлення потужного напрямку постмодернізму. Відправним моментом у становленні літератур нового типу є завершення Другої світової війни і спроби письменників осмислити її трагедію, причини та наслідки. В ролі основного літературного руху повоєнного часу виступає екзистенціалізм. Заявлені ним трагічність та абсурдність людського існування, відсутність Бога як єдиного морального критерію та “зараження” існуючої мови колабораціонізмом відіграють значну роль у формуванні подальших літературних явищ – театру абсурду та нового роману, які підкреслюють заявлені екзистенціалізмом самотність людини, знищення одновекторних уявлень про світ, деградацію усталеної мовної системи та традиційної літературної форми як таких, що не здатні відобразити реальність нового світу. Постмодернізм як естетична система використовує літературний досвід  попередніх напрямів, створюючи особливий тип літературного тексту – позбавленого автора інтертекстуального утворення, що прагне деконструювати жанрову диференціацію, асимілюючи “високі” та “низькі” літературні форми. Не зважаючи на увиразнення екпериментаторської настанови, у світовому дискурсі другої половини ХХ століття простежується тісний зв’язок між провідними літературними рухами. Послідовний перехід від одних літературних та філософських напрямків до інших забезпечив збереження тяглості літературної традиції, даючи можливість прослідкувати зміну ціннісних парадигм.   

У підрозділі 1.3. “Дегуманізація мистецтва в оцінці філософських шкіл. Пошук ціннісних орієнтирів (європейський та український варіанти)” наголошується, що повоєнний період відзначався загальним занепадом моральних та ціннісних орієнтирів, зникненням уявлення про світ як цілісне утворення, супроводжувався відмовою від мови як ідеологічної зброї. Перед літературою та філософією гостро постали проблеми масовізації суспільства, дегуманізації мистецтва та суспільства, ворожості останнього щодо вільної особистості, а відтак – занепаду ціннісної гуманістичної системи.  

Саме у другій половині ХХ століття утворюється повноцінна українська літературна колія в еміграції. Мистецький український рух стає тією організацією, що здійснює спробу довести спроможність української літератури відповідати найсучаснішим тенденціям розвитку світового дискурсу. Одним із представників такої літератури, у творчості якого повною мірою були органічно представлені згадані тенденції, можна вважати І.Костецького. Саме він у своїй творчості прагнув синтезувати національні традиції та здобутки європейського дискурсу. Оскільки творча особистість цього письменника на певному етапі виявилась відкинутою на марґінеси, його художня спадщина не мала прямого впливу на формування постмодерністської естетики в українській літературі, проте становлення постмодерністського дискурсу в українській літературі дає підстави для ретроспективної оцінки внеску І.Костецького в аспекті можливих шляхів розвитку українського дискурсу другої половини ХХ століття.

Другий розділ дисертаційного дослідження “Етичні засади нового мистецтва: досвід І.Костецького” відкривається висвітленням письменницької біографії І.Костецького, яка впливає на темарій творів митця. У подальших підрозділах простежується еволюція мистецьких поглядів І.Костецького на матеріалі інтерпретації теми двійника, що через протистояння героя та антагоніста виявляє спустошення ціннісного плану особистості, а також на матеріалі художнього переосмислення текстів Святого Письма (від експерименту з біблійними сюжетами до концептуалізації основних християнських категорій). 

У підрозділі 2.1. “Творча особистість І.Костецького: моменти біографії”, розглянувши становлення творчої біографії письменника, шляхи виникнення псевдоніма, зв’язки життєвого досвіду автора з художньою творчістю, дисертант доходить висновку, що складна біографія І.Костецького стала одним із ціннісних “ключів” переосмислення митцем найважливіших проблем ХХ століття (як от: особистий і колективний досвід, проблема вибору в ситуації кризи гуманізму, комунікативна проблема, способи взаємодії між Богом та людиною). Зміна успадкованого прізвища на обране за своїм уподобанням ім’я стала вирішальним моментом формування творчої особистості: з цією зміною були пов’язані перехід від російського континууму до українського, від театральних рецензій та розвідок до повноцінної художньо-критичної творчості. Важливими для І.Костецького як особистості були і релігійні переконання. Митець – католик за конфесійною приналежністю – все життя шукав спосіб адекватного втілення релігійних переконань індивідуума в умовах арелігійного світу, стверджував можливість тісної взаємодії між Богом і людиною, прагнучи визначити межу між божественним одкровенням та божевіллям.

Подібні біографічні трансформації отримали несподіваний відбиток у доробку письменника: особистісний досвід зміни автоніма як спосіб ствердження істинної сутності стимулював розвиток мотиву двійництва, а потреба живого зв’язку з Богом зумовила звернення до текстів Святого Письма. 

У підрозділі 2.2. “Тема двійництва і пошуки ідентичності” зазначено, що зміна імені в процесі пошуку своєї сутності, переосмислена у зв’язку з актуальними проблемами емігрантського життя, стає однією з провідних, самодостатніх тем художньої творчості І.Костецького. Спочатку вона переосмислюється у прозі в ракурсі модерністичних уявлень про світ, зокрема, експресіоністичних та екзистенціалістських, і тісно сполучається з мотивом двійництва, що призводить до виникнення проблеми пошуку персонажем життєвого призначення, самості й цілісності (цей спосіб трактування мотиву двійництва наявний у таких творах, як “Повість про останній сірник”, “Божественна лжа”, “Ціна людської назви”, “Перед днем грядущим”, “Шість ліхтарів і сьомий місяць”). В основу творів такого ґатунку покладено протиставлення героя та антагоніста як носіїв двох протилежних ідеологій. Опрацьовуючи експресіоністичний варіант мотиву двійника, І.Костецький залишає незмінною низку зовнішніх вимог, натомість обігрує деякі сутнісні моменти вказаного конфлікту. Так, зазнає глобальних змін протиставлення двійника-звабника та суб’єкта-зваблюваного: на відміну від класичної схеми, у творах митця саме герой транслює ті приховані та стримані бажання, на втілення яких його антагоніст ніколи б не наважився або які останнім не усвідомлюються. Герой потрапляє до певної кризової ситуації, яка змушує його переглянути спосіб життя, переконання, погляди, наново відшукати сенс буття; натомість антагоніст, потрапляючи до подібної або тієї ж ситуації, залишається етично незмінним. Написані за однією умовною схемою, кожний із зазначених прозових творів І.Костецького має власну кризову ситуацію, які об’єднує ряд вимог до їх побудови. Основною з-поміж цих вимог є докорінна зміна способу життя головного героя, його поглядів на своє призначення, світ і самого себе. Перехід від існування до буття відбувається у всіх персонажів несподівано, проте не безпідставно: його передумови апріорі закладені у свідомості головних героїв. Роль мотивації виконують відчуття провини за колишні помилки (“Ціна людської назви”) або злочин (“Тобі належить цілий світ”), а також душевна схильність (“Шість ліхтарів і сьомий місяць”, “Божественна лжа”, “День святого”), переконання (“Повість про останній сірник”, “Перед днем грядущим”) або почуття (“Поїзд раз-у-раз спинявся”) головного героя.

У драматичному доробку автора тема двійництва зближається з темарієм п’єс парадоксу та постмодернізму, в результаті чого основний наголос переноситься на нівеляцію людської особистості у сучасному світі, проблеми мови як засобу комунікації та самовираження індивіда, проблему порозуміння між людьми (драми “Близнята ще зустрінуться”, “Спокуси несвятого Антона”, радіодрама “Летіція”). У п’єсах І.Костецький використовує особливий варіант теми двійництва – мотив парності індивідів, об’єднаних іменами або зовнішньою схожістю, взаємозамінності людей за покликаннями та уподобаннями, що загострює проблему нівеляції та схематизації особистості.

Оскільки дія драм “Близнята ще зустрінуться” та “Спокуси несвятого Антона” обертається навколо головних персонажів, другорядним дійовим особам доводиться відігравати роль трансформованого античного хору: сперечатися або погоджуватися з головними персонажами, підтримувати їх, попереджати про можливі наслідки їх вчинків. Дії та репліки другорядних персонажів не прояснюють конфлікт, а ускладнюють його, заплутують, переводять в інші площини (моральні, правові, лінгвістичні тощо). Стосунки між головними діючими особами у драмах “Спокуси несвятого Антона” та “Близнята ще зустрінуться” умовно глибші за ті, які поєднують другорядних персонажів: вихідна схожість може обертатися на протиставлення, і навпаки – першопочаткове протиставлення часто перетворюється на єдність.

 Написана у 1970-ті роки, радіоп’єса  “Летіція”, хоча і розвиває заявлені письменником ще у драматургії 1940-х років проблеми, має ускладнений варіант теми двійництва. У своїх основних рисах радіодрама повертається до вихідної схеми мотиву двійника – як протиставлення героя та його антагоніста, яку І.Костецький широко використовував у своїх прозових творах. Зберігається низка формальних моментів, які єднають “Летіцію” з прозою І.Костецького 1940-х років, проте під впливом драми абсурду ці моменти набувають іншого смислового навантаження: несподівана зміна особистості та імені веде до потроєння індивідуальності, при чому жодна з нових свідомостей не стабільна і не має тривалого життя; герой (Летіція) має три імені і чотири іпостасі, його антагоніст (Правозаступник) не наділений іменем взагалі і позначуваний лише за професійною приналежністю.

У підрозділі 2.3. “Біблія як пратекст художніх творів письменника” зауважується, що проблема релігійності І.Костецького тісно пов’язані з біографічним фактором: з’ясовуючи особливості власних релігійних переконань, автор змінює і способи художньої взаємодії з текстовою реальністю Святого Письма.

Релігійні уявлення І.Костецького протягом життя зазнали еволюції. У сорокових роках письменник активно читав Святе Письмо, прагнувши прояснити свої погляди на проблеми віри та теодіції. У цей час митцем було написано низку творів, в яких прямо або опосередковано переосмислювалися біблійні тексти, з різних точок зору аналізувалося питання існування Бога та комунікативного зв’язку з Ним. Саме у цей час були створені драма “Спокуси несвятого Антона”,  “Повість про останній сірник”, новели “Тобі належить цілий світ”, “Божественна лжа” тощо. З одного боку, ці сюжети формально співвіднесені з текстами Святого Письма і за своїми ознаками передбачають наявність катарсичного моменту небесного одкровення, що має змінити життя персонажа. З іншого боку, вони втрачають безпосередній зв’язок з божественним початком, а тому і можливість однозначного трактування. Так, новела “Божественна лжа” хоча і ставить головного героя за ознаками перетворення поруч з Богородицею, ані фактичною присутністю божественного, ані позитивним результатом перемог персонажа це не підтверджує. Подібну структуру мають і новела “Тобі належить цілий світ”, і “Повість про останній сірник”, хоча їм властива більша текстуальна співвіднесеність із текстами Святого Письма. “Шість ліхтарів і сьомий місяць”, “Поїзд раз-у-раз спинявся”, “Тобі належить цілий світ”, “Ціна людської назви”, “Перед днем грядущим”, “Божественна лжа” особливостями сюжетної побудови апелюють до традиційно релігійної ситуації, покладеної в основу як біблійних, так і власне житійних текстів: несподіваної зміни особистості в результаті приєднання до вищої, божественної істини. Єдиною відмінністю фабули перелічених творів від цієї схеми є відсутність божественної волі у безпосередньому її вияві, оскільки про етичну важливість змін, які з ним відбуваються, говорить лише персонаж. Ця кардинальна відмінність руйнує односпрямований, з чітко визначеними акцентами сюжет, створюючи можливості для різночитань та інтерпретацій, апелюючи одночасно як до релігійних переконань, так і клінічних діагнозів.

Драма “Спокуси несвятого Антона” випадає із загального контексту художніх творів І.Костецького цього періоду, в основі сюжету яких покладено інтерпретацію біблійних подій та образів. У п’єсі трансформується наявна у католицькій традиції житійної літератури легенда про святого Антонія, переосмислена письменником в особистісному контексті та під призмою сучасного життя і ґрунтовно перероблена.  Драма “Спокуси несвятого Антона” зберігає усі основні подієві моменти історії житійної легенди: намагання диявола спокусити святого і перемога Антонія над тим, хто його спокушає. Одночасно письменник значно переробляє першоджерело, збільшуючи кількість персонажів, осучаснюючи їх та побутову основу твору. У п’єсі І.Костецьким також травестується притаманна легенді релігійна проблематика: з високої, божественної сфери стосунки переходять на буденний, людський рівень.

Становлення релігійних уявлень І.Костецького відбувається у 1960-х роках. Саме у цей час письменник створює другу (і кінцеву) редакцію повісті “День святого”. Характерною ознакою цього періоду є відхід від широкої інтерпретації біблійних образів, сюжетів та проблем, властивий для першого періоду. Натомість І.Костецький більше уваги приділяє висвітленню етичних засад християнства та тлумаченню основних понять католицької традиції християнства – віри, подвижництва, самопожертви, зречення тощо.

Наприкінці сімдесятих років письменник планує так і не здійснену публікацію 20-томного видання його зібраних творів. Передувати текстам мала ґрунтовна передмова, в якій автор хотів окреслити в тому числі і свої релігійні переконання. У фрагментах цієї передмови І.Костецький заявляє про живе відчуття зв’язку з Богом та про сприйняття життя як способу взаємодії людини з вищими силами. Церква як інститут або як спосіб спілкування індивіда з Богом письменником категорично відкидалася, а безпосередній зв’язок особистості з вищими силами без можливості об’єктивної оцінки або перевірки проходив під знаком заявленої екзистенціалізмом Аврамової тривоги.

У третьому розділі “Протеїзм І.Костецького як теоретика і митця” розглядається зв’язок літературно-критичних уявлень письменника з літературознавчими пошуками цього періоду, визначаються риси постмодернізму в творчості митця, зв’язок художньої спадщини автора з українським дискурсом кінця ХХ століття.

У підрозділі 3.1. “Теоретичні роботи письменника у контексті науково-критичної думки ХХ століття” наголошено, що естетичні уявлення І.Костецького, висловлені у статтях, відкритих листах та есе, представляють широкий спектр теоретичних зацікавлень: від переосмислення досвіду російських формалістів до роботи в межах тих питань, які були підняті постструктуралізмом та постмодернізмом (насамперед йдеться про руйнацію усталеного мовного дискурсу та “єдиного тексту”, переосмислення традиції, обґрунтування ролі іронії як літературного прийому, висунення проблеми розрізнення засобів художньої виражальності поезії і прози, трактування учуднення як прийому оновлення, розпаду сюжетної форми як шляху до її відновлення, пародії як різновиду інтерпретації традиційного).

На основі цих уявлень та теоретичних розробок І.Костецький сформував власну концепцію розвитку українського дискурсу. Митець наголошував, що, відмовившись від “сковородинської” мовної моделі на користь шевченківської, українська література значно обмежила себе у світоглядних позиціях, формальних пошуках, тематичних зацікавленнях. Єдиним шляхом подолання такої ситуації письменник вважав мовний та стилістичний експеримент. Засудивши ранній модернізм за непослідовність та другорядність, І.Костецький наголошував, що саме український авангард 20-х років ХХ століття створив безпрецедентний крок у напрямку руйнації усталених стереотипів, які протягом всього розвитку українського дискурсу виступали гальмівними факторами. Не відчуваючи у радянській літературі творчого потенціалу для продовження розпочатого руху, митець сподівався, що еміграційна література має підхопити естафету письменників-авангардистів.

Одним із способів виведення української літератури із замкненого кола традиції для І.Костецького був переклад. Перекладацька робота займає значну частину спадщини митця. В активі письменника – переклади творів В.Шекспіра, Е.Паунда, С.Георге, Т.С.Еліота, С.Є.Лєца, Г.Лорки українською мовою, поезій О.Зуєвського, Ю.Клена, В.Лесича, Т.Шевченка російською мовою тощо. Діяльність І.Костецького як перекладача була високо поцінована більшістю сучасників (про важливість його перекладів для української та світової літератури говорили і П.Ротач, і О.Лужницький, і Б.Кравців), проте митець був не тільки практиком, але й теоретиком художнього перекладу. Висунуті ним ідеї у цій галузі мистецької діяльності тісно пов’язані із “загальнолітературною” теорією письменника, поняттями учуднення, пародії, модернізму та сучасності. Проте полем для експериментів та втілення теоретичних розробок на практиці ставали не тільки власні переклади І.Костецького – митець нещадно корегував роботи інших авторів відповідно до власних поглядів.

Структурно складна перекладацька концепція І.Костецького апелює не тільки до формалістичної системи Т.Осьмачки, але й до теорії В.Беньяміна,  учасника франкфуртської філософської школи. На думку І.Костецького, основним своїм завданням перекладацтво має пошук способів передання змістової єдності між оригіналом та перекладом через осучаснення твору перекладачем, надання йому загальнолюдського значення та модерної форми, встановлення відповідності між мовним матеріалом оригіналу та перекладу. Саме перекладацька робота, на думку І.Костецького, дає можливість збагатити як художній доробок окремого письменника, так і лексичний та синтаксичний склад мови нації в цілому. 

У підрозділі 3.2. “Постмодерністські акценти у творчості І.Костецького” простежується характер підпорядкованості художньої практики теоретичним розробкам письменника. Найбільш реалізованою виявилася заявлена митцем деструкція усталених мовних форм та одиниць, виявлена частково у прозовій, але головним чином у драматичній спадщині автора. Натомість ідеї пародії та учуднення зазнали менше застосування у художній практиці письменника.

Риси постмодернізму співіснують у творчості І.Костецького з елементами експресіонізму, екзистенціалізму, сюрреалізму, драми абсурду. Така різноманітна палітра стилів не дозволяє говорити про існування у мистецькій спадщині автора цілісного постмодерного комплексу. Риси постмодернізму в художній практиці І.Костецького залишаються переважно як засоби формальної організації творів: інтертекстуальність як спосіб існування тексту поміж інших текстів і трансґресивність як варіант повноцінного та вільного вияву свідомості персонажа. Ще однією  особливістю творчої манери І.Костецького було поєднання тяжіння до сталої традиції (наприклад, барокової композиції) з прагненням експерименту, відкритістю найновішим західноєвропейським та американським літературним течіям (наприклад, драмі абсурду та принципам постмодернізму, що простежується у використанні письменником різних видів інтертекстуальності, категорії трансґресії тощо).

Трансґресія стає способом окреслення подвійного характеру пошуку особистістю життєвого призначення та ідентичності: з одного боку, персонаж отримує можливість вільного вибору своєї сутності та долі, позбавляючись зовнішнього тиску обставин, суспільства, ідеології; з іншого боку, він втрачає відчуття цілісності світу та об’єктивного зв’язку з реальністю, переходить на рівень суб’єктивних уявлень і тотальної фрагментарності всесвіту. Звернення до категорії трансґресивності характерне переважно для прозового доробку І.Костецького. Про використання автором “шизотичного досвіду” дослідники художньої спадщини автора говорять у тісному зв’язку з мовною практикою письменника (роботи С.Матвієнко, М.-Р.Стеха). Персонаж І.Костецького, з одного боку, переживав момент глибокої кризи особистості, втративши батьківщину, зв’язок з родиною та старими друзями, з іншого боку, – не отримував можливості повністю вписатися до нового оточення. Таким чином, головні герої прозових творів І.Костецького через певні життєві обставини потрапляли у ситуацію, в якій інтерсуб’єктивна дійсність переставала діяти, у результаті чого глибинні психічні пласти їх підсвідомості змушені були впливати на перебудову світосприйняття.

Безпосередньою передумовою виникнення трансґресивного стану є поява в житті персонажа кризової ситуації, одну з різновидів якої представляє феномен смерті як спосіб переходу індивіда від одного світу до іншого. Інтерпретацію І.Костецьким еміграційного життя як смерті знаходимо у більшості прозових творів (“Шість ліхтарів і сьомий місяць”, “Поїзд раз-у-раз спинявся”, “Ціна людської назви”, “Божественна лжа”), де життя діючих осіб характеризується кардинальною зміною способу існування, втратою минулого і, як результат, – відсутністю майбутнього та плинністю теперішнього. У новелах “Тобі належить цілий світ” та “Перед днем грядущим” аналогом еміграції (зі збереженням усіх перелічених супровідних характеристик) стає далека подорож.

Трансґресія передбачає руйнування лінійного світосприйняття людини  і завершення себе у потойбічному через приєднання до певного абсолюту (Бога, Буття, Вічності) із втратою своєї самості, а зв’язок трансґресивного стану з богословським феноменом одкровення стає одним із способів окреслення децентрації світу. Проте прив’язаність трансґресії до релігійних переконань є особливістю творчої манери І.Костецького. Категорія “божественної лжі” як причини руйнування сталого світосприйняття є основною для більшості творів письменника. Зміна особистості у прозі митця хоч прямо не пов’язана з категорією божественного, проте подана через феномен одкровення в апеляції до традиційних християнських цінностей, пошуку можливостей виправдання свого існування в найвищому абсолюті.

Інтертекстуальність як спосіб організації художніх творів не є основним принципом формування єдиного тексту як тла існування чужих цитат. У художній спадщині І.Костецького в більшій мірі наявне прагнення зруйнувати широкий культурний контекст і через апеляцію до усталених форм окреслити можливості нового, часом несподіваного прочитання старих тем та мотивів.

Основною рисою використання цитат у драматичній спадщині письменника є їх нівеляція на фоні загальної деградації мови та культури. Жанрово-сюжетна інтерференція у доробку І.Костецького проявляється у зверненні письменника до традицій барокової драми та театру парадоксу. Про стосунки драматичної спадщини І.Костецького з дамою абсурду точаться дискусії від появи перших п’єс письменника. Причини, що змушують дослідників говорити про риси абсурдизму в його п’єсах, мають подвійний характер. З одного боку, за часом свого написання драми І.Костецького припадають на період появи перших п’єс Е.Іонеско та С.Беккета. З іншого боку, драматичні твори письменника містять у собі всі основні риси драми парадоксу, хіба що за виключенням відчуття тотальної абсурдності світу та почуття безнадії. З-поміж головних рис, які наближають твори І.Костецького до драми парадоксу, дослідники виділяють їх інтертекстуальність, мовну гру, відмову від визначальної ролі раціонального елементу, вторинність фабули та відчуття умовності форм спілкування. До традиції драми абсурду приєднує п’єси І.Костецького і використання барокових жанрів, і апеляція до елементів комедії дель-арте. Проте обидва зазначені принципи постають у п’єсах письменником не в прямому значенні, а шляхом іронічного переосмислення (або, за термінологією самого І.Костецького, через засіб пародії).

Натомість у прозових творах цитати втрачають своїх авторів і отримують можливість іншого життя як загальновідомі істини. Окреме місце у творчості І.Костецького посідає використання вигаданих фрагментів та апеляція до неіснуючих творів. Подані поряд, реальні та неіснуючі тексти створюють своєрідний метапростір, в якому відбувається становлення світу як тексту, що веде за собою формування епосу – нового, глобального тексту – для утвердження тривкого життя. Апеляція до неіснуючих творів постає ще в збірці ранніх оповідань “Там, де початок чуда. Старобутні повістки”. У пізніших творах тяжіння І.Костецького до історії зникає, проте тенденція збереження  події через літературне оформлення залишається. Так, персонажі новели “Ми з Недж” прагнуть перемогти плинність теперішнього і відсутність минулого за допомогою створення їх текстового аналогу, оскільки, згідно з модерністським каноном, висловлена історія є реальною. Новела “Ми з Недж” стає асоціативним ключем до ряду творів І.Костецького, написаних протягом 40-х років, які поєднуються між собою за допомогою спільних персонажів, єдиного метапростору, апеляцій до минулих подій. Завершеного циклу ці твори не становлять, оскільки зв’язок між ними є занадто ефемерним, проте всі вони апелюють до можливості існування певного втраченого метатексту, “віднайденими” (або “випадково збереженими”) частинами якого вони постають. Новела “Дзвінки в порожнє мешкання”, написана в 1958-1959-х роках, є зразком іншого аспекту згаданого типу інтертекстуальності. Так, у цьому творі І.Костецький через використання формалістичного засобу “оголення прийому” звертається до імітації як написання літературного тексту на очах у читача, так і до становлення нібито реальної історії, випадковим свідком якої є той самий читач.

У підрозділі 3.3. “Експеримент І.Костецького з перспективи постмодернізму” розглянуто той факт, що художній експеримент І.Костецького отримав нове життя у контексті теренного літературного дискурсу 1990-х років. Оскільки волею долі художня спадщина письменника опинилася на марґінесах уваги як дослідників, так і читачів, говорити про безпосередній вплив І.Костецького на становлення постмодерністського  дискурсу неможливо. Проте заявлені у творчості автора теми та проблеми, використані письменником художні прийоми отримують нове життя у сучасній українській літературі. Відтак постмодерністський доробок Т.Прохаська, Ю.Іздрика, С.Жадана, І.Бондаря-Терещенка через свідоме або несвідоме продовження мистецьких експериментів І.Костецького підтверджує органічну присутність письменника у літературному ряді.

У “Висновках” дисертації узагальнено результати спостережень над особливостями розвитку світового літературного дискурсу другої половини ХХ століття, охарактеризовано специфіку письменницької біографії І.Костецького, висвітлено основні риси творчої манери автора, визначено його місце в контексті літературознавчих пошуків ХХ століття.

Друга половина ХХ століття позначена функціонуванням широкої і впливової міждисциплінарної ідейно-естетичної течії з умовною назвою “постструктуралістсько-деконструктивістсько-постмодерністичний комплекс”. Повоєнний світ став світом пост- у багатьох ракурсах: це був час пост-холокосту, пост-атому, пост-ідеології, пост-гуманності. Така деградація гуманістичних цінностей не могла не торкнутися і літератури – її комплексу проблем, характеру зв’язку з реципієнтом, статусу та подальшої долі. Відродження літератури у повоєнний період вимагало від письменників пошуку нової мови, здатної висловити страхи минулого, і нового героя (оскільки людська натура зрадила себе, а її характер було зруйновано).  Мова стала зброєю війни (особливо це стосується Німеччини та Італії) і була уражена ідеологією. Екзистенціалізм найпершим з-поміж інших філософських течій поставив питання про деструкцію мови, вказавши на те, що мовчання є автентичною формою слова і спокуса мовчання відома багатьом письменникам. Зробивши мову основним предметом аналізу, постструктуралісти висунули ідею її абсолютної заідеологізованості та деградації, нерозривного зв’язку свідомості з мовою, абсолютної залежності першої від другої. Проблема втрати людиною свободи та цілісності також була поставлена екзистенціалізмом ще у перші повоєнні роки. Згодом, до її переосмислення за нових умов звернулися драма парадоксу, новий роман та література постмодернізму. 

Українська еміграційна література також прагнула знайти шляхи подолання тієї світоглядної кризи, в якій опинилися західноєвропейський та американський дискурси. Узагальнюючи досвід емігрантів-українців, учасники МУРу намагалися оформити його в межах тих філософських та літературних течій, які були характерні для західноєвропейської та американської літератур. Оскільки теренний дискурс не мав можливостей для безперервного розвитку, то формування українського постмодернізму в кінці ХХ століття відбувається одночасно з безпосереднім сприйняттям художньої (та теоретичної) спадщини українських письменників-емігрантів.

І.Костецький був одним із тих письменників, у творчості яких заклик орієнтуватися на найновіші зразки світової літератури поєднувався з органічним втіленням зазначених засад. У творчості І.Костецького зазнають трансформації світоглядні та естетичні прийоми і принципи експресіонізму, екзистенціалізму, драми абсурду, постмодернізму. Органічне входження до західноєвропейського дискурсу не перетворилося для І.Костецького на звичайну асиміляцію: хоча на останньому етапі творчості письменник писав переважно німецькою мовою і орієнтувався на європейського читача, його художній доробок зберіг питомо національні особливості.

Доробок І.Костецького має складний, багатовимірний характер. Вихідне тяжіння письменника до глибинного, почасти підсвідомого автобіографізму зумовлює дві провідні тенденції творчості автора: мотив двійництва як пошук ідентичності та звернення до Святого Письма як пратексту художньої спадщини. Наявні ще в ранніх творах І.Костецького, зазначені художні принципи поступово еволюціонують. Так, мотив двійника спочатку (у прозі) зазнає значного впливу експресіоністичної та екзистенціалістської моделей, а пізніше (у драматичних жанрах) набуває рис драми парадоксу, що провокує складніші підходи до інтерпретації  особистістю власної ідентичності. Якщо головні герої прозових творів І.Костецького прагнуть відшукати свою самість, з’ясувати життєве призначення, взявши на себе відповідальність за існування всесвіту та людства, то персонажі драматичних творів втрачають ідентичність, перетворюючись на фантомні особистості, які спроможні відшукати свою самість лише у сполученні з іншими спустошеними індивідуальностями.

Звернення І.Костецького до текстів Святого Письма має на собі відбиток релігійних переконань письменника. Від початку твори митця постають полігоном для обігрування, різночитання та трансформації житійних легенд, біблійних сюжетів, мотивів, образів. Персонажі художнього світу І.Костецького характеризуються несталістю психічного стану, балансуванням між реальністю божественного одкровення та божевіллям як наслідком пережитих потрясінь (новела “Тобі належить цілий світ”, “Повість про останній сірник” тощо). Літературні твори митця, написані у 1960-ті роки, осмислюють знакові проблеми ХХ сторіччя, тяжіють до теологічних пошуків, втрачають психологічну двозначність, наближаючись до безапеляційного ствердження існування Бога (повість “День святого”).

Зв’язок творчості І.Костецького з постмодерністським дискурсом має складний і неоднозначний характер. З одного боку, формування творчості письменника відбувається протягом 1940-х років в умовах повоєнної Європи – у той час, коли в західноєвропейському та американському дискурсах постає естетика постмодернізму, що й зумовлює особливості творчої манери І.Костецького (широкий спектр інтелектуальних зацікавлень, використання інтертекстуальності та звернення до трансґресії). З іншого боку, художня спадщина письменника дистанційована від материкового постмодерністського дискурсу і пропонує свої, не типові для цього напряму, відповіді на найважливіші питання, які поставила перед людством друга половина ХХ століття.

Критична та літературознавча діяльність І.Костецького тісно пов’язана з тими філософськими та літературознавчими течіями, які відіграли провідну роль у ХХ столітті. Використовуючи заявлене формалізмом, полемізуючи з концепцією постструктуралізму і постмодернізму, І.Костецький створив власну теорію в галузі літературознавства та перекладацтва, на свій лад переосмислюючи світоглядні та літературні проблеми другої половини ХХ сторіччя. Аналізуючи здобутки та втрати українського дискурсу протягом усього часу його існування, І.Костецький подав власний варіант історії української літератури, характеристики її ключових фігур, висловив прогнози щодо шляхів її майбутнього розвитку.

Марґінальність постаті І.Костецького в українському дискурсі стала одним із факторів, що унеможливили прямий вплив творчості письменника на становлення постмодерністської естетики в сучасній літературі: письменник потрапив в коло уваги читачів занадто пізно, щоби його художня спадщина і творча особистість відіграли роль знакової фігури або підґрунтя новопосталого напряму. Одночасно неможливо й заперечувати роль І.Костецького у заповнені “розривів” літературного дискурсу, яку він сам усвідомлював, але яка не була врахована, як неможливо залишити поза увагою факт асиміляції формальних пропозицій митця. За сприятливих умов І.Костецький міг би підготувати ґрунт для розвитку в українській літературі постмодерністського дискурсу, натомість українські письменники-постмодерністи підготували підґрунтя для поцінування І.Костецького у зворотній перспективі.