| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, охарактеризовано стан вивчення проблеми, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, теоретико-методологічну основу аналізу, з’ясовано наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації та особистий внесок здобувача.
У першому розділі “Теоретичні засади художнього психологізму в історико-літературознавчих дослідженнях” з’ясовано важливі питання теорії та історії проблеми психологізму в українському літературознавстві.
Підрозділ 1.1. “Художній психологізм як теоретико-методологічна проблема” присвячено з’ясуванню стану дослідженості та теоретичного визначення поняття “психологізм” в українському літературознавстві. Визначено, що проблема психологізму є малодослідженою, що і призвело до відсутності цього поняття у більшості наукових літературознавчих джерелах.
В Україні дослідження психологізму розпочалося з вивчення психологічних основ художньої творчості. Значну роль у цьому процесі відіграли праці О. Потебні та Д. Овсянико-Куликовського, а особливо І. Франка, який наголошував, що в тлумаченні літератури необхідно керуватися двома принципами (історичним та психологічним), враховуючи національну специфіку.
На рубежі ХІХ–ХХ ст. на зміну реалізму прийшли модерні літературні напрями, яким було властиве посилення психологічного зображення. Сучасні дослідники говорять про “новий психологізм” письменників “молодої генерації”, які кожен через свої форми психологізму (зовнішні чи внутрішні), відтворюють внутрішній світ людини, що й зумовлює особливості психологізму кожного з цих авторів.
Літературознавцями здійснювалися спроби пояснити феномен творчості письменників крізь призму психоаналітичної теорії. Саме в такому ключі були написані праці А. Халецького “Психоаналіз особистості та творчості Шевченка” (1926), В. Підмогильного “Іван Нечуй-Левицький (Спроба психоаналізи творчості)” (1927) та інші, що увійшли пізніше до збірки “Історія психоаналізу в Україні” (1996). Однак таким розвідкам не судилося набути статусу окремої школи, адже будь-які авангардні пошуки в цьому напрямі були суворо регламентовані.
Проблема художнього психологізму в 1920-ті роки була епіцентром активної полеміки, але після дискусії про так звану “живу людину”, перші паростки-здобутки українського психологізму були просто знівельовані. Адже література відтоді ставала ідеологічним засобом, що вносило в літературу шаблонність і примітивізм.
Інтерес до психології як науки та психологізму в радянській літературі, зокрема в українській, загострився на початку 1960-х років, у період “відлиги”, коли в суспільстві посилилося відчуття “екзистенційного вакууму” (В. Франкл). “Психологічне вливання” у сферу літератури в цей час дало свої плоди: з’являється цілий ряд ґрунтовних праць, присвячених проблемі художнього психологізму, в яких дається його теоретичне обґрунтування, розробляються принципи психологічного аналізу, здійснюються спроби типологізації форм, прийомів і засобів його творення.
Літературознавцями А. Єсіним, М. Кодаком, В. Фащенком, М. Храпченком було визначено три форми психологічного аналізу (зовнішню, непряму або екстервентну; внутрішню, пряму або інтервентну; сумарно-позначувальну) та чотири принципи психологічного аналізу (динамічний, типологічний, аналітичний та “діалектика душі”). Поєднання форм та принципів психологічного аналізу в стильовій манері різних письменників й утворює різноманітні типи психологізму – від “повістувального до психологізму зовнішніх проявів” (В. Фащенко).
Визначено, що методологія дослідження психологізму на сучасному етапі є недостатньо розробленою через:
1. Багатоаспектність поняття “художнього психологізму”, яке, на думку дослідників, перебуває на стадії своєрідної „спеціалізації”. Чітко простежується диференціація таких видів психологізму, як мотивації вчинків, пізнання особистості й юрби, осмислення літературно-мистецької творчості.
2. Нестачу інтеграційних праць з історії українського літературознавства та психології, які досліджували б психологічні явища на широкому матеріалі української літератури.
3. Стан сучасної психологічної науки, у якій не вироблено єдиного підходу до характеристики та класифікації психологічних явищ.
Розмежовуючи поняття “психологізм” та “психологічний аналіз”, услід за В. Фащенком, вважаємо, що “психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Це та властивість справжнього мистецтва, в якій істина постає як процес. Завдяки психологізму з’являється багатогранність образів, переконливість реальних колізій, мотивів поведінки дійових осіб і правдивість діалектики людської душі”. А психологічний аналіз – „сукупність художніх засобів, спрямованих на об’єкт дослідження, залежно від свідомої установки письменника, від характеру його обдарування, властивостей його особистості, від ситуацій у творах тощо”.
Отже, обґрунтовано доцільність аналізу прози Л. Первомайського в аспекті психологізму, що передбачає з’ясування особливостей функціонування поетикальних форм, принципів і засобів зображення психології персонажа, форм викладу та мотивів його поведінки.
У підрозділі 1.2. “Психологізм української прози 1960 – 1970-х рр. у системі літературознавчих пошуків” розкрито стан розробки проблеми психологізму української прози 1960 – 1970-х рр. у працях М. Гуменного, А. Гурбанської, В. Дончика, М. Кодака, Л. Мороз, Л. Новиченка, Ю. Суровцева, В. Фащенка, М. Хороб та ін.
На основі аналізу критичної літератури дисертантом було розвинуто твердження В.Агеєвої, В. Дончика, В. Фащенка та Л. Новиченка про те, що 1960-і рр. – досить сприятливий період для української літератури, оскільки характеризувався появою цілого ряду творів, позначених новою якістю художнього психологізму. Огляд досліджень свідчить про значний інтерес науковців до поетики О. Гончара, Г. Тютюнника, Гр. Тютюнника, П. Загребельного, О. Довженка. Не оминаються увагою і роман-балада “Дикий мед” Л. Первомайського та роман І. Чендея “Птахи полишають гнізда”, які певною мірою компенсували “нестачу інтелектуального начала в українській прозі”.
Одним з найцікавіших досліджень психологізму української прози, на нашу думку, є праця М. Кодака “Проблеми психологічного аналізу в сучасній радянській літературі та роман-дилогія Ірини Вільде “Сестри Річинські” (1977), у якій уперше в українському літературознавстві здійснено спробу цілісного аналізу прози з погляду психологізму, подано типологію психологізму в українській прозі.
Цілісним підходом до аналізу української прози 1960 – 1970-х рр. позначені праці В. Фащенка та Л. Новиченка, у яких виокремлюється ряд суттєвих характеристик, серед яких – посилення тенденції до осмислення подій у єдиному життєвому потоці, розширення меж оповіді, розімкнення їх у часопросторі; широке використання принципу ретроспекції, асоціативного принципу, принципів монтажу й стереоскопічного зображення, синтез засобів літератури та кіномистецтва.
Намагаючись правдиво відтворити потік переживань героїв, письменники використовують різноманітні форми логізованих внутрішніх монологів (О. Гончар, М. Стельмах, І. Вільде), з’являються спроби деяких авторів наблизити внутрішній монолог до потоку свідомості (монологи Берестовського, Варвари Княжич у “Дикому меді”, у новелі “Бережіть торфовища” та в повісті “Чорний брід”, що перериваються уривками з поезій, народних пісень, словниковими статтями та цитатами з релігійних книг). Отож, такий процес засвідчує збагачення й удосконалення форм внутрішнього мовлення, зокрема потоку свідомості.
У підрозділі 1.3. “Л. Первомайський-прозаїк у “дзеркалі” літературознавчих інтерпретацій” розглянуто рецепцію творчості Л. Первомайського-прозаїка від перших спроб пера (1926) до останнього періоду творчості (1960 – 1970-х рр.): роман “Дикий мед” та збірка оповідань “Оповідання не для розваги”. Визначено, що вже в перших оповіданнях та повістях виявилася увага письменника до внутрішнього світу героїв, хоча в цей час він ще не сягнув вершин майстерності володіння засобами психологічного аналізу. Незважаючи на прихильність критики, Л. Первомайський знову почне писати прозу лише під час другої світової війни, коли буде працювати військкором Південно-Західного фронту.
Услід за М. Алігер, П. Антокольським, О. Борщагівським, С. Голованівським, Е. Соловей вважаємо, що саме трагічні події війни мали визначальне значення для формування концепції “оптимістичного трагізму”, яка подана у воєнній прозі Л. Первомайського, а в нарисах-портретах цього періоду створювалися прототипи героїв роману “Дикий мед” (про що Л. Первомайський зізнається в інтерв’ю 1966 року).
Крім того, суспільно-політична ситуація в країні, продовження боротьби з “космополітами” та створення нестерпної атмосфери життя письменника поступово підводили митця до усвідомлення суті тієї Системи, яка намагалася позбутися його в такий ниций спосіб. Результатом “прозріння” був 1953 рік (спроба самогубства), після чого письменник майже на п’ять років “випав” із літературного життя. Лише 1958 року з’явиться інтимна поема-сповідь “Казка”, яку буде безпідставно розкритиковано в пресі.
У 1960-х роках Л. Первомайський не тільки пише нові прозові твори, але й переробляє давно написані. Так з’явилася збірка оповідань „Невигадане життя” (1958), збірка новел “Материн солодкий хліб” (1960) та „Замість віршів про кохання” (1962), які теж не отримали належного висвітлення в критиці. Уже в цих новелах формувався особливий психологічний почерк прозаїка, його майстерність творити поезію характерів, що вражає глибиною психологічного аналізу.
Справжнє відкриття Л. Первомайського як письменника-психолога пов’язується з виходом роману-балади “Дикий мед” (1963), котрий приніс йому всенародне визнання ще за життя. Проте навіть успіх роману “Дикий мед”, перекладеного багатьма мовами та екранізованого, супроводжувався неоднозначними відгуками й рецензіями: більшість критиків, як зазначає В. Агеєва, були неготові сприйняти “неприкрашену правдивість концепції щастя, яке треба вистраждати, виболіти душею”. Але попри всі суперечливі моменти в романі-баладі, критика була одностайна в загальній високій оцінці цього твору, який, безумовно, “розширює поле психологічного аналізу в сучасній українській прозі”.
1970 року побачила світ збірка новел “Оповідання не для розваги”, яка залишилася майже непоміченою критикою, незважаючи на те, що до неї увійшли цікаві психологічні новели та блискуча повість “Чорний брід”, майстерність якої оцінили В. Агеєва, М. Бажан, В. Брюгген, І. Драч, П. Загребельний, Л. Новиченко, Е. Соловей, Ю. Суровцев, В. Фащенко, Л. Череватенко та ін. Невиправдано мало уваги було приділено новелістиці Л. Первомайського в єдиному монографічному дослідженні його прози (Л. С. Каніболоцька. “Ідейно-тематичні особливості прози Л. Первомайського”, 1975).
У розвідках В. Агеєвої, Л. Новиченка, Е. Соловей, Ю. Суровцева, В. Фащенка, Г. Штоня містяться важливі спостереження щодо особливостей психологічного аналізу в романі та новелістиці Л.Первомайського, що становлять підґрунтя нашого дослідження.
У другому розділі “Засоби творення характерів у романі Л. Первомайського “Дикий мед”” розглянуто функціонування засобів психологізму на рівні характеротворення: портрета, зовнішнього та внутрішнього мовлення персонажів. Визначено особливості синтезу трьох форм психологічного зображення (зовнішньої, внутрішньої та сумарно-позначувальної), їхню залежність від типу героя, його фізіогномічної ідеї.
У підрозділі 2.1 “Портрет як засіб характеротворення” визначено, що використання поняття “видима мова душі” є доречнішим для аналізу особливостей портретування в романі Л. Первомайського, адже воно передбачає аналіз усіх виявів зовнішньої поведінки героя. Користуючись методикою психологічного аналізу характерів І. Страхова, класифікацією портретів І. Фащенка, визначено, що зображення характеру героя у динаміці змін, викликаних різними обставинами в романі Л. Первомайського “Дикий мед”, ґрунтується на принципі акцентуації характеру героя (К. Леонгард), що досягається фіксацією за героєм певних сталих, лейтмотивних портретних характеристик стійких портретних рис (І. Страхов), що фіксують головним чином сформовані та стійкі властивості особистості. Виокремлення цих властивостей зумовлено індивідуальними особливостями перцепції героя (тобто вибірковості сприйняття, яке залежить від загального стану психічного життя людини, досвіду й спрямованості того з героїв, через сприйняття якого він поданий). На основі цього принципу ґрунтується поділ портретів залежно від шляху подання інформації про зовнішність персонажа: 1) через авторське психологічне зображення; 2) через самоспостереження героя; 3) через сприйняття іншим персонажем, а також поділ портретів відповідно до їхньої структури: цілісний або штриховий.
Особливістю портретування в романі є включеність героїв у міжособистісні зв’язки-пари, що сприяє створенню стереоскопічного, об’ємного портрета персонажа та визначає “аксеологічну переакцентацію героя” (О.Г. Ковальчук). Поділ портретів відповідно до принципу стабільності (за І.В. Страховим) чи варіативності передбачає виокремлення статичних портретів та портретів динамічних (ситуативних).
Встановлено, що творенню реалістичного портрета Л. Первомайському допомагає прийом зміненої свідомості, тобто відчужений погляд героя на себе з відстані часу. Основним типом портрета тут є ретроспективний портрет та його різновид – портрет-біографія. Крім того, всі типи портретів у романі різняться за способом творення (короткі ескізи, портретні мініатюри, великі синтетичні портрети), а також за ступенем експресивності.
Проте основним видом портретування в романі Л. Первомайського “Дикий мед” є детально розроблені, багатокомпонентні та багатошарові портрети, різні як за побудовою, так і глибиною психологічного зображення характерів (портрети Варвари, Костецького, Савичева, Петриченка).
У підрозділі 2.2. “Зовнішнє мовлення персонажів” з’ясовано, що зображення внутрішнього світу персонажа, його складність розкриваються автором через діалогічні та монологічні форми мовлення персонажів.
Використовуючи класифікацію діалогів О. Білецького, В. Фащенка та ін., дисертант визначає, що зовнішній дискурс мовлення поданий у романі паралельним (повним та неповним) діалогом (В. Марко), де симультанно розкрито думки та озвучені репліки героїв, діалогом-переконанням, діалогом-диспутом, який характеризує прагнення героїв до нового знання; діалогом-взаємодоповнень, що функціонує як засіб саморозкриття персонажів, актуалізуючи читацьку активність у процесі творення образу. Діалог-двобій у Л. Первомайського є засобом моментального просвічування характерних рис особистостей, саморозвінчування їхньої моральної суті, відвертої самодемонстрації.
Диференціація зовнішнього мовлення персонажів відбувається за критеріями індивідуальними (внутрішні якості героя, особливості його вдачі, темпераменту тощо), соціальними (відбиття в мовленні соціальної психології) та національними. На противагу двосторонньому інформувальному діалогу автор використовує фатичний, або циклічний діалог, пульсування інформації у котрому зводиться до простої констатації відомих фактів. Важливого значення в системі психологізму у творі виконують так звані “підслухані”, або “почуті” діалоги, що відіграють особливу когнітивну функцію у самопізнанні та самоідентифікації особистості (вони є своєрідним нещадним аргументом для Петриченка, в результаті чого він переоцінює своє життя, а для Варвари – стають поштовхом для внутрішньої полеміки).
Проте, характерною особливістю авторського психологізму є компліковані діалоги, перемежовані авторським поясненням чи внутрішніми невиказаними репліками героїв, що контрастують чи співвідносяться із озвученим акустичним мовленнєвим потоком. У моменти емоційного або фізичного напруження мовлення героїв характеризується лаконічністю та сконденсованістю фраз, авторські ремарки в таких випадках відсутні.
У підрозділі 2.3. “Внутрішнє мовлення в системі засобів психологізації” з’ясовано, що Л. Первомайський, як мало хто з письменників-сучасників, був уважний до психології контроверсійних, складних особистостей у ситуаціях кризового стану свідомості. Внутрішнє мовлення його героїв неодмінно підкріплено психологічним підтекстом, деталізацією, розкриттям мотиваційної спонуки дій персонажів та філософським узагальненням, поданим у вигляді відавторського коментаря або невласне прямої мови.
Така форма психологізації характерів через ускладнені форми внутрішніх монологів стає принциповою і питомою рисою поетики Л. Первомайського в романі “Дикий мед”. Ця тенденція свідчить про неабиякий інтерес автора до психології людини, до дослідження процесу переходу одних психічних станів в інші, до зміни настроїв, вражень тощо.
Співвідношення розумових процесів у внутрішніх монологах героїв залежить від їхнього емоційного стану: від градації і нагнітання запитань-відповідей (діалогізовані монологи) під час пізнавальних станів психіки персонажів до комплікованого руху думки та пульсації по колу, повторювання одних і тих же нерозв’язаних запитань (монологи Сербіна, Варвари), коли вони намагаються дати оцінку своїм діям.
Встановлено, що серед характерів персонажів, внутрішнє мовлення яких Л.Первомайський зображає особливо детально, домінує так званий ананкастичний, або педантичний тип особистості (К. Леонгард), імперативом життя якого є надмірне почуття відповідальності та обов’язку (Варвара, Костецький, Лажечников, Савичев).
У головних героїв роману (Варвари, Савичева, Берестовського, Костецького, Сербіна, Лажечникова), особистостей рефлектувальних та педантичних, альтруїстично спрямованих, болісний катарсичний процес має тенденцію до “зависання” (К. Леонгард), переростає у так зване “самоїдство”. У цих випадках внутрішні монологи виступають як „чистий внутрішній голос сумління”, як голос пам’яті, що не дозволяє герою жити повнокровним життям. Коли ж ананкастичні риси особистості поєднується з рисами емоційно збудливих (вразливих) або ж “зависальних” особистостей (К. Леонгард), тоді внутрішнє мовлення героїв набуває трагічного відтінку та розкриває невротичні процеси болісного “самокартання” героя (внутрішні монологи генерала Савичева або ж майора Сербіна).
Визначення автором певного типу героя, схильного до самоаналізу та рефлексії, сприяв тому, що психологічний аналіз характерів-персонажів у романі “Дикий мед” найповніше презентовано через внутрішнє мовлення та невласне пряме мовлення, зокрема, через монолог-роздум, монолог-спогад та монолог-самоаналіз, за допомогою котрих не тільки прояснюються ретроспекції та біографії персонажів, а й дається важлива когнітивна інформація для створення цілісної психологічної характеристики персонажа.
У третьому розділі “Психологічний інструментарій художнього пізнання людини в новелістиці Л. Первомайського (збірка “Оповідання не для розваги”, оповідання “Посмішка Джоконди” та “Нічний автобус”)” висвітлено функціональний аспект засобів психологічного аналізу в процесі характеротворення в малій прозі Л. Первомайського.
У підрозділі 3.1 “Видима мова почуттів” встановлено, що важливого значення в характеристиці персонажів у новелістиці Л.Первомайського набуває синтез інтервентних та екстервентних засобів психологізації: невласне прямого мовлення та портретів-імпресій інших персонажів ( у новелі “...День перший”), які розшифровують внутрішній стан героя за його зовнішніми ознаками. Синтез невласне прямого мовлення та пейзажу в новелі “Перевал Браніско” наближує манеру портретування письменника до імпресіоністичної манери М. Коцюбинського. Поєднання невласне прямого мовлення та ретроспекції у новелі “...День перший” або невласне прямого мовлення та інтер’єру в повісті “Чорний брід” тощо дає підстави зробити наступний висновок: відповідно до типу головного героя, якого Л. Первомайський ставить у фокус психологічного аналізу, обираються і засоби, за допомогою яких відбувається процес осягнення душі героя.
У поетиці характеротворення Л. Первомайський досить широко використовує асоціативний принцип у синтезі із засобами кіномистецтва (зокрема, прийом “досс-пасосівського ока”). Такими постають моменти спогадів героїв (Корженка в оповіданні “...День Перший”, Берестовця в повісті “Чорний брід”) в авторському відтворенні, коли увага читача фокусується спочатку на очах, а через них читач ніби безпосередньо занурюється у свідомість героя.
Здобутком спостережень за людською психологією є показ невідповідності внутрішнього стану героя зовнішньому портретові, що мотивується прагненням людини приховати свої почуття. Це також є виявом авторської антропологічної концепції у її художньому втіленні: людина, залишаючись сама собою, може виявляти варіативні схеми поведінки. У таких випадках збільшується частка відавторських пояснень та характеристик, що акцентують внутрішню моральну силу героя на противагу зовнішній оманливій вроді.
Якщо головним героям притаманна динаміка портретних характеристик, то для створення портретів другорядних героїв Л. Первомайський використовує паспортний портрет або груповий, де поруч із описом зовнішності героїв іде авторська характеристика-узагальнення.
Зазвичай, такі портрети є більш деталізованими, ніж портрети головних героїв, а рівень психологізації у них залежить від художньої концепції персонажів у творі.
Мистецтву портретування в новелістиці Л. Первомайського притаманна гранична ощадливість опису. Це виявилось у створенні максимально насичених психологічним змістом портретів, яким властивий синтез різних форм та засобів психологізації (інтер’єром, колористикою, динамічним пейзажем, синтезом кінематографічних засобів та суто літературних тощо). Основною властивістю портретних характеристик Л. Первомайського є помітне превалювання рівня “авторського всезнання” (М. Бахтін): замовчування, недомовленість, глибока філософічність.
У підрозділі 3.2. “Діалоги, полілоги” осмислено роль оприлюдненого мовлення в новелах Л.Первомайського, виходячи з тези про те, що “у справжнього майстра слова навіть кількісний показник у розмовах має конкретне значення”.
Незважаючи на те, що діалогічне мовлення в новелістиці значно редукується, воно не втрачає своєї характерологічної функції: воно дає змогу простежувати динаміку станів та настроїв героїв. У малій прозі Л. Первомайського функція діалогу залежить від мети, яку мають співрозмовники: наприклад, діалог як засіб пізнання героя героєм (у повісті “Чорний брід”), діалог як можливість вияву невисловлених гострих почуттів чи з’ясування стосунків (у новелі “Перевал Браніско”). У діалогах-диспутах, діалогах-поєдинках залежно від обставин можлива або ескалація конфлікту (як у новелі “Перевал Браніско”), або ж ігнорування реплік співрозмовників з метою уникнення конфлікту (як у новелі “Переліт у Вінницю”). Отож, характер героя у новелах Л. Первомайського пізнається не стільки через його вчинки та поведінку, скільки через його мовлення, отже, діалоги та полілоги героїв інтерпретуються як “словесні дії” (В. Фащенко), кожна з яких несе потужний психологічний заряд.
Характерологічні діалоги та полілоги в новелах Л. Первомайського набувають великих потенцій у транслюванні тривалих душевних станів та нестійких психічних імпульсів героїв, а в поєднанні з авторським коментарем та ремарками стають провідною рисою Л. Первомайського-прозаїка. Діалог являє собою один з важливих засобів психологічного аналізу особистості, специфіки його мовленнєвої поведінки, що в сукупності з іншими формами психологічної характеристики та ідейною спрямованістю образу визначає естетичну концепцію персонажа в новелах Л. Первомайського.
У підрозділі 3.3. “Монологи, невласне пряме мовлення, “потік свідомості”” з’ясовано, що увага Л. Первомайського до внутрішнього мовлення засвідчує не тільки зацікавлення письменника таємницями свідомості персонажа (що демонструють новели “Бережіть торфовища”, “Вулиця Мельникова”, “Нічний автобус”), а й прагнення заглибитись у психіку героя, проаналізувати мотиви його дій, з’ясувати дисонанси характеру. Саме тому в його малій прозі на перший план часто виходить психологічне підґрунтя події, вплив внутрішніх чинників на почуття персонажів, зміну їх настроїв і думок.
У новелах та повістях Л. Первомайського внутрішнє життя героїв має яскравішу палітру вираження, ніж у романі „Дикий мед”. Збагатилася тематика новел, почуття героїв розглядаються в межових, кризових ситуаціях, розв’язуються нові екзистенційні конфлікти, таким чином, виникає не діалектика почуттів, а конфліктологія душі в усій її складності та суперечливості. Центром уваги письменника стають процеси роботи людської психіки – внутрішнє протистояння різних рівнів свідомості (у новелі “...День перший”), блукання в лабіринтах душі (у повісті “Чорний брід” та новелі “Бережіть торфовища”), пошук утраченої душевної рівноваги та внутрішньої гармонії (в повісті “Нічний автобус”). Автор продукує як логізовані форми внутрішніх монологів (монолог-спогад, монолог-роздум, монолог-сповідь та ін.), так й ірраціональні форми внутрішнього мовлення, що відтворюють різні стани “антифактивності” людини (“потік свідомості” в новелах “Бережіть торфовища”, “Вулиця Мельникова”). У творах “Чорний брід” та “Нічний автобус” виникають різні “гібридні конструкції” (за М. Бахтіним), які презентують поєднання авторського “всезнання” з мовленням героя та “чужого” (М. Бахтін) мовлення, що збільшує можливості психологічної характеристики персонажів та сприяє суб’єктивізації оповіді (внутрішній діалогічності).
У четвертому розділі “Психологізм Л.Первомайського на тлі художніх відкриттів української прози 1960 – 1970-х рр.” зіставлено принципи, засоби і форми психологізму автора в романі та в новелістиці, досліджено толстовський “слід” у прозі письменника в контексті української прози 1960 – 1970-х рр. Аналіз прози Л. Первомайського 1960-х років, зокрема роману-балади “Дикий мед” у літературному контексті періоду, веде до висновку, що вже на початку шістдесятих Л. Первомайський одним із перших звернувся до складних морально-філософських питань, що будуть осмислюватися українською прозою наступного десятиліття. Серед таких проблем: проблема сенсового наповнення життя людини, “естетика страждання”, увага до жіночої та дитячої долі в кризовому стані суспільства, співвідношення добра і зла в людині, проблема особистої відповідальності людини за свій внутрішній вибір, питання внутрішньої свободи особистості, увага до негативних та контроверсійних персонажів тощо.
У висновках підсумовано основні результати дисертаційного дослідження:
1. У дисертації комплексно розглянуто прозу Л. Первомайського
1960 – 1970-х рр. (зокрема роман “Дикий мед”, збірку оповідань “Оповідання не для розваги”, новели “Посмішка Джоконди” й “Нічний автобус”) з погляду психологізму. Системний аналіз творів у поетикальному та функціональному ракурсах дав змогу визначити провідне місце психологізму в прозі Л. Первомайського, що презентує аналітико-інтроспективний тип психологічного аналізу характерів. Він ґрунтується на динамічному підході до характера героя та позначений відчутним впливом реалістичної прози ХІХ ст., зокрема Л. Толстого. Це зумовило використання відповідної парадигми засобів психологічного зображення, а саме: прийому ретроспекції, толстовського “мікроскопа”, асоціативного принципу, використання засобів інтервентної психологізації (внутрішній монолог, діалогізований монолог чи внутрішній діалог, невласне пряме мовлення тощо) у синтезі з екстервентними засобами психологізації (пейзаж, інтер’єр, портрет, зовнішня мова персонажів тощо).
2. Визначаючи основний принцип психологізації у романі як принцип „безлічі в одночасності”, ми спиралися на твердження В. Агеєвої, Л. Новиченка та Г. Штоня щодо багатомірного та баготопланового підходу Л. Первомайського до зображення внутрішнього буття художньої особистості, заперечення будь-яких спрощених поглядів на людину, до зображення її внутрішньої складності та суперечливості через постійний конфлікт ratio та emotio. Саме цей принцип психологізму пронизує усі складові елементи системи психологізму в романі, трансформується у всіх засобах психологізації. Основними типами внутрішніх монологів у романі є ускладнені за структурою монологи-роздуми, монологи-звернення, монологи-спогади та ін., яких неодмінно торкаються аналітичний та інтроспективний струмені. Застосування цього принципу в портретуванні дало змогу письменнику відтворювати засобом живопису “видиму мову почуттів” головних героїв через складні синтетичні, динамічні або колористичні портрети, обтяжені багатьма ракурсами зображеннями через “призму” бачення багатьох героїв, що значно розширило потенції зовнішнього портрета як одного з провідних засобів психологічного інструментарію.
3. Визначені в праці теоретико-методологічні проблеми художнього психологізму окреслюють сучасний стан проблеми та перспективи її подальшого міждисциплінарного розвитку. Цілком закономірним явищем на цьому шляху вважаємо своєрідну спеціалізацію досліджень психологізму відповідно до мети та спектра поставлених завдань, що, на нашу думку, сприятиме подальшій конкретизації категоріального апарата психологізму та методології його дослідження.
Так, зокрема, у нашій роботі проаналізовано психологічний принцип акцентуації характеру (К. Леонгард) у прозі Л. Первомайського, в основу якого покладено відбір “сутнісних системотворчих якостей особистості” (Г. Клочек), котрі утворюють ядро характеру героя. Цей принцип простежується на всіх рівнях аналізу особистості героя. Таким чином, автор досягає подвійної мети – цілісного зображення характеру героя та одночасно з цим акцентуації або його індивідуалізації. Визначено, що об’єктом авторського психологічного аналізу стає так званий ананкастичний, або педантичний тип особистості (К. Леонгард), імперативом життя якого є загострене почуття відповідальності та обов’язку (Варвара, Костецький, Лажечников, Савичев).
При цьому рельєфно з’являються спроби автора подати вияви несвідомої сфери почуттів людини за допомогою ірраціональної форми “потоку свідомості”: вставних епізодів зображення несвідомих видінь, марень та прагнень героїв. Покладений в основу творів мотив болю життя визначає філософсько-антропоцентричну інтерпретацію героїв-характерів у романі: душевний біль, за Л. Первомайським, поліпшує людину, визначає позитивні вектори внутрішнього зростання особистості. Для всіх героїв “Дикого меду” письменник залишає можливість морального зростання через співпричетність до страждання інших людей.
4. Особливо цінним для розкриття художньої концепції Л. Первомайського є аналіз функціонування форм та засобів психологізму в його малій прозі, зокрема в новелах та повістях зазначеного періоду. Так, у новелах з першоособовою нарацією переважає “непряма” (А. Єсін) форма психологізму, а в новелах та повістях з третьоособовою нарацією, навпаки, посилюється проекція у внутрішній світ героя засобами “прямої” (А. Єсін) форми психологізму.
5. Визначено, що звернення Л. Первомайського до класичного досвіду Л. Толстого зумовлено як гуманістичними поглядами письменника, тривалою внутрішньою еволюцією його художнього почерку, так і персоналізацією кола поставлених художніх завдань.
В атмосфері “екзистенційного вакууму” (В. Франкл) радянського суспільства 1960-х рр. письменник звертався до проблем подолання духовного відчуження між людьми через взаєморозуміння й толерантне ставлення до іншої людини. Внутрішню відповідальність людини перед Богом Л. Первомайський трансформував у суто особистісну площину – у відповідальність людини перед собою, перед “підсвідомим богом людини – совістю” (за В. Франклом).
Характерологія „Дикого меду” ґрунтується на принципах „діалектики душі”, що покликало різноманіття форм внутрішніх монологів в романі, їхню поліфункціональність. Монолог-роздум, монолог-самоаналіз, монолог-спогад у Л.Первомайського так само, як і у Л.Толстого, розкривають моральні пошуки героїв, їхню здатність аналітично осмислювати події життя (монологи Варвари, Лажечникова, Сербіна), діалогізовані монологи розкривають процес підготовки вольових дій, боротьбу мотивів, усвідомлення інтерперсональних відносин тощо.
За допомогою толстовського „мікроскопа” та власної авторської інтуїції Л.Первомайський зумів самостійно й глибоко відтворити внутрішній світ своїх героїв як безперервний, напружений і вищою мірою іманентний психологічний процес, притаманний не тільки „позитивним” героям (Варвара Княжич, Павло Берестовський, Олексій Савичев, Родіон Костецький), але й менш позитивним, контроверсійним героям (Сербін, журналісти Пасєков, Уповайченков, солдатки Люда, Ониська та ін.).
6. Визначальна роль і художнє значення прози Л. Первомайського в українській літературі 1960 – 1970-х рр. полягає в тому, що новаторські знахідки автора “Дикого меду” в царині психологізму та композиції твору сприяли виникненню роману “зв’язку часів” 1970-х рр., а повість “Чорний брід” була однією з перших ластівок української філософської прози, яка в 1980-х рр. оформиться в окремий стильовий напрямок інтелектуальної прози, що пізніше буде презентована іменами В. Шевчука, Ю. Щербака, П. Загребельного, Г. Пагутяк, В. Тарнавського та інших.
|
