| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано вибір теми, визначено актуальність та новизну дисертації, її мету, конкретні завдання й основні методи дослідження; розкрито практичне значення роботи, схарактеризовано об’єкт і предмет дослідження, подано відомості про апробацію основних результатів дисертаційної праці.
У першому розділі дисертації – “Володимир Винниченко: місце і роль в історії української літератури початку ХХ століття” – представлене історичне та літературне тло, на якому виникає і розвивається творчість В.Винниченка. Розділ складається із двох частин.
У першому підрозділі – “Особливості літературного процесу на зламі віків. Традиційництво і новаторство” – розкриваються перипетії протистояння літератури традиційної, для якої визначальною була відсутність боротьби ґенерацій, сприймання досвіду минулих поколінь як канону, ворожість до нового, чужоземного, позбавленого турботи про рідний народ, агітаційного запального мотиву боротьби, та літератури нової, творцями якої було покоління митців, зорієнтоване на літературу європейську. Письменники-модерністи протиставили українофільській традиції в літературі такі риси, як інтуїтивізм, індивідуалізм, іманентний психологізм, символомислення, усюдипроникний ліризм, естетизм, волюнтаризм, ідеологічність. Нове покоління, відкинувши матеріалізм, намагалося проникнути у сутність явища, пізнати глибинне, заховане, таємне. Світоглядовою основою модернізму стали філософські концепції Шопенґауера, Кіркеґора, Ніцше, Маха, Берґсона, Шпенґлера, Штайнера, психологічні дослідження Фройда та Юнґа.
Зміни, що відбулися у мистецтві зламу віків, були викликані приходом нової культурно-історичної епохи. Ідеї соціалізму, які набули особливої популярності на межі століть і запалювали революційними гаслами передові уми, пропонували моделі нової моралі, нових стосунків між статями, ідеал нової жінки, нового шлюбу. Строката картина епохи кінця ХІХ – початку ХХ віку була позначена увагою до психології еросу, позасвідомого, гри інстинктів тощо. У цій атмосфері відбувся дебют Винниченка-письменника, який не залишився байдужим до згаданих проблем. Він використав досвід попередників, трансформував ідеї соціалізму, вів полілог з кращими митцями західноєвропейських літератур.
У другому підрозділі – “Винниченків шлях у мистецтві” – розкриваються основні риси психологічного портрета митця. Бунтарський дух, екстравагантний виклик, неприйняття всього загальноприйнятого, боротьба характеризували В.Винниченка і в літературній діяльності, і в політиці.
В.Винниченко – досить суперечлива натура. “Возвеличення українського” стало єдиною метою його життя. За переконаннями він – соціал-демократ. Йому був близьким ідеал щасливого суспільства свободи і рівності, запропонований соціалістичним вченням, уява митця завжди балансувала між утопією та антиутопією. Але соціалістична ідея у світогляді Винниченка поєднувалася з ідеєю національно-державного відродження. Це стало трагедією митця, адже гармонія між соціальним і національним у соціалізмі була неможливою, вона існувала лише у Винниченковому бажанні.
Ціннісні орієнтації письменника визначалися бажанням піднести українську літературу на рівень “першої ліпшої літератури європейської”. Це змушувало Винниченка студіювати філософські, етичні, естетичні, психологічні праці та вести полілог з кращими митцями світової літератури.
“Діярхія стилів” (М.Зеров), що утвердилася у нашому письменстві на початку ХХ століття, не була заслугою В.Винниченка. Це був органічний процес розвитку української літератури, розпочали який Винниченкові попередники: О.Кобилянська, І.Франко, В.Стефаник, Леся Українка. Винниченко ж, ніби підсумувавши усі попередні надбання, оголосив бунт проти застарілих художніх форм, повстав проти віджилої українофільської традиції, а натомість продемонстрував сміливість у засобах зображення, у підході до гострої морально-філософської проблематики, у впровадженні модерного типажу.
Творчість В.Винниченка стала своєрідною перехідною ланкою між реалізмом і модернізмом. Дебют письменника у 1902 році засвідчив народження у нашій літературі нової стильової течії – неореалізму. В.Винниченко вплинув на формування цілої плеяди письменників 20-х років (М.Хвильовий, М.Куліш, Г.Косинка, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, А.Любченко, І.Дніпровський).
Але рамки однієї течії були затісні для В.Винниченка. Його творчість стала взаємопереплетенням ознак натуралізму, неоромантизму, символізму.
Бажання піднести українську літературу на європейський рівень, розбити старі українофільські канони, використання досвіду західноєвропейських літератур – все це зробило творчість В.Винниченка невід’ємною часткою не лише фонду українського модерного мистецтва початку ХХ століття, спадщина письменника давно вже належить до здобутків літератури світової.
Другий розділ дисертаційної праці – “Художнє дослідження психології любові у романах В.Винниченка” – присвячений темі любові, що була найбільш детально розроблена у другому періоді творчості В.Винниченка (1907-1920 р. р.). Саме в цей час митець розбудовує свою художню лабораторію психологічного аналізу. В.Винниченко став першим українським письменником, який широко ввів до нашої літератури еротику. Любов у своїй духовній та фізичній іпостасях була однією з центральних тем у романах 1911-1916 років. Увага до психології еросу, стосунків між статями, родини, кохання, народження дітей, експерименти у царині моралі були зумовлені, з одного боку, впливом тієї атмосфери, що склалася після революції 1905 року, соціалістичними утопічними моделями нового життя, а з іншого – літературною атмосферою початку століття, особливо уважною до проблеми статі. Все це поставило В.Винниченка в один ряд із “занадто відвертими” письменниками російської літератури, викликало критику, а разом – і популярність митця. Смілива постановка “недозволених” питань, що зближувала В.Винниченка з Л.Андреєвим, М.Арцибашевим, Ф.Сологубом, стала об’єктом дослідження у першому підрозділі – “Епоха “статевого буму”. В.Винниченко і російська література початку ХХ століття”.
Винниченкові герої, подібно до героїв Л.Андреєва, часто опиняються над прірвою позасвідомого, яке нагадує про себе жахливими образами сновидінь і штовхає людину до неврозу. Винниченко зосереджував увагу не на фактах неадекватної поведінки людей, а на причинах таких явищ. У його зображеннях людської психіки виявляється симбіоз художника слова, психолога, лікаря, філософа. Письменник не ставить за мету розшифрувати прихований зміст снів-жахів, а намагається передати болісні пошуки героєм самототожності.
Увага до сили статевого потягу зближує В.Винниченка з Ф.Сологубом. Владу фізичної чуттєвості відчуває майже кожен Винниченків герой. Голос плоті намагається перебороти Андрій Халепа (“Хочу!”), але сила розумових настанов банкрутує перед некерованою біологією. Ніну Сосненко (“Хочу!”) сліпий інстинкт робить коханкою чоловіка рідної сестри. В.Винниченко один з перших в українській літературі показав внутрішню колізію у душі людини, зудар суспільних моральних норм, самозаборон і могутньої сили лібідо, яка породжує стан безумства, поєднує людину зі світом тварин.
У другому підрозділі – “Трансформування соціалістичних ідей “статевого кохання” у творчій лабораторії В.Винниченка” – йде мова про реформаторські ідеї соціалізму, що на межі століть набули неабиякої популярності і пророкували кардинальні зміни у галузі стосунків між статями, а відтак стали потужним джерелом “Винниченкового революціонізму”. У творчій фантазії митця дивним чином співіснували ідеї А.Бебеля, Ф.Енгельса, Л.Троцького і Е.Золя, Г.Ібсена, Гі де Мопассана, К.Гамсуна, С.Пшибишевського.
У третьому підрозділі – “Твори О.Кобилянської, Лесі Українки і В.Винниченка у світлі проблеми статі” – розглядаються основні аспекти творчості Винниченкових попередників в українській літературі, які теж “прорубували вікно в Європу”. Головні точки сходження В.Винниченка з творчістю О.Кобилянської та Лесі Українки полягають у переосмисленні та перебудові статевих ролей. Увага письменників зосереджена на характеристиці жінок. З’являється образ “нової” жінки, активної, самодостатньої, наділеної психологічною силою, жінки, яка намагається вийти за межі свого статевого призначення і здобути духовну свободу. Традиційні чоловічі й жіночі образи втратили свою цілісність. Сильні жінки у романах В.Винниченка зображені на тлі слабких, пасивних, нервово хворих чоловіків. Письменник руйнує подвійний моральний стандарт патріархального суспільства, стирає межу чоловіче-жіноче, віднаходить нові статеві ролі.
Отож, увага до позасвідомого, боротьба божого й диявольського начал у людині, виокремлення індивідуальності з маси, туга за ідеалом, гармонія природи й дисгармонійність цивілізації, руйнування традиційних ґендерних ролей – все це основні моменти, що зближують твори В.Винниченка, О.Кобилянської та Лесі Українки і визначають основні точки дотику між неоромантикою і неореалізмом.
У четвертому підрозділі – “Володимир Винниченко і західноєвропейські літератури початку століття: творчий полілог” – досліджується суголосність між романами В.Винниченка і творами західноєвропейських письменників. У розробці Винниченком тем кохання, шлюбу, спадковості є чимало перегуків з Г.Ібсеном. Прихована батьком венерична хвороба, ілюзія порядного шлюбу приводить до катастрофи у родині Гарбузенкових (“Заповіт батьків”) та до смерті Освальда Алвінга у “Привидах” Г.Ібсена. Ідея “пробного шлюбу”, проголошена Освальдом, вельми схожа до бажання Ріни Задорожної (“Божки”) спробувати себе на життя удвох.
На проблемі “пробного шлюбу”, розробленій Винниченком, позначилася “подвійна орієнтація” письменника (на західноєвропейські літератури і на ідеї соціалізму). Соціалістична модель стосунків між статями передбачала існування “любові-гри”, яка б стала школою у майбутніх тривалих стосунках, але яка ними могла і не закінчуватися.
Трансформування досвіду західноєвропейських літератур позначилося на творчому діалозі В.Винниченка з К.Гамсуном. Тема любові стала головною для обох письменників. “Кохання” і “любов” – це поняття, що їх чітко розмежовує В.Винниченко у своїй філософії. Герої його творів тільки йдуть до вимріяного ідеалу гармонійних стосунків, долаючи хвилеву закоханість, голос плоті, навіть трупи і кров. Лише любов-вростання, любов-“просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою” освітлює душі героїв і поєднує назавжди. Згадаймо надзвичайно привабливого у момент одкровення Мирона Купченка чи Хому, якого любов виводить з “барлога” холодної замкнутості, Якова Михайлюка, що почував у любові рідну руку, яку подав йому увесь світ. Любов пробуджує у душах героїв Винниченка і Гамсуна самоповагу, сміливість, перетворює з покірних істот на індивідуальностей (Наташа в “По-свій!”, Єва в “Пані”).
Обох письменників хвилювала дисгармонія людських душ і лицемірство суспільства, яким вони протиставили простоту й довершеність природи. Мрії Вадима Стельмашенка й Модеста Микульського про ідеальний світ природи, позбавлений манірності й лицемірства нагадують побожне схиляння перед природою лейтенанта Глана (“Пан” К.Гамсуна).
Тонкі психологічні картини людських почувань, тема любові, поетизація природи – все це зближує В.Винниченка з К.Гамсуном і засвідчує творчий діалог між ними.
У третьому розділі – “Мистецьке потрактування питань шлюбу, стосунків між статями, дітонародження у доеміграційній романістиці В.Винниченка” – розглядається шлюб не лише як наслідок інтимних стосунків чи бажання двох “створити єдність, більшу за них самих”, а й як об’єкт соціально-філософського осмислення. У роботі проаналізовано думки Платона, Ф.Ніцше, ідеї М.Бердяєва, соціалістичну модель шлюбних стосунків Ф.Енгельса, А.Бебеля, О.Коллонтай. Про це йдеться у першому підрозділі – “Шлюб як об’єкт соціально-філософського осмислення”.
Другий підрозділ – “...Закономірність хоч для нещасливих шлюбів” – присвячений проблемі нещасливого подружнього життя. У Винниченкових романах шлюб отримує визначення боротьби, “вічної тягливої війни”. Письменник збирає велику колекцію нещасливих шлюбів, де партнери перетворилися на каторжан, навіки закутих у ланцюги дітей. У кожному варіанті подружніх стосунків В.Винниченко вказує на можливу причину фатальної помилки. Це і підміна понять “фізичне бажання” і “любов” (прикладом є шлюб Дари і Сергія Кисельського у “Чесності з собою”), і випадкова близькість з “наслідками”, що вимагала обов’язкового “покривання гріха” (Модест Микульський і Діна (“По-свій!”), Юрій і Галя (“Божки”), Яків Михайлюк і Клавдія Петрівна (“Записки кирпатого Мефістофеля”), і корисливе використання економічної забезпеченості партнера (Валя і Микола Водосвятський (“Божки”), і втрата романтики, інтересу, бажання (Клим Піддубний і Тота (“Божки”), навіть національна приналежність визнається одною з ймовірних причин (Олена Андріївна і Тимофій Чупрун (“Хочу!”).
Тема шлюбу органічно переплітається з темою дітей, однією з найбільш значних у творчості В.Винниченка, що стала об’єктом дослідження у четвертому підрозділі – “Естетичний шлях до вічних істин. Тема небажаних дітей у творчості В.Винниченка”. Діти найчастіше стають наслідками випадкових стосунків, а далі – об’єктами експериментів батьків, що після скоєних помилок намагаються вчинити насильство над життям. Тут слід знову згадати про зв’язки із західноєвропейськими літературами. Винниченко часто вдавався до запозичень (йдеться, як справедливо стверджує В.Панченко, не про простолінійне засвоювання, а лише про зовнішній стимул, трансформування відомого задля нових художніх вартостей). Так, у його творах (спочатку у драмі “Memento”, а далі у романах “По-свій!” та “Записки кирпатого Мефістофеля”) з’являється сюжет, пов’язаний з убивством батьком власної дитини. Стимулювали письменника популярні у той період новела Гі де Мопассана “Сповідь” та роман Габріеля Д’Аннунціо “Невинна жертва”.
В.Винниченко поставив своїх героїв у ситуацію морального вибору: з одного боку, теоретичні настанови, схема життя, а з іншого – перешкода такому схематизмові – небажана дитина. У романі “По-свій!” на вівтар безжалісній принциповості була покладена некохана жінка і її дитина, що стала випадковим наслідком “виправлення помилок природи”. Головний герой “Записок кирпатого Мефістофеля” ледь не скоїв злочину – дитина у цьому романі перемагає і холод морозяного повітря, і холод логічних настанов. Людські життя, ранена душа, “сльоза дитини” – все це ціна експерименту, легковажності.
Але не лише мотив убивства дитини зацікавив В.Винниченка у творах Гі де Мопассана та Г.Д’Аннунціо. Найбільше привабили його позасвідомі глибини людської психіки, моменти роздвоєння душі, переплітання бісівського й божого начал у людині.
Крім уже згаданих творів західноєвропейських письменників, стимулювали В.Винниченка (можливо, навіть більшою мірою!) трагічні події реального життя. Йдеться не лише про драматичну історію з дитиною В.Винниченка і Люсі Гольдмерштейн. Біль на все життя дав письменникові факт неможливості мати дітей з Розалією Яківною – жінкою-вибраницею, яку він надзвичайно любив. Винниченко-митець сміливо експериментував з людьми і дітьми, виправляв природу, філософствував, але втрата дитини, нещаслива вагітність Кохи у 1916 році отверезили сміливого експериментатора. Яків Михайлюк у “Записках…” жертвує коханням і казкою заради дитини тільки тому, що жертва навпаки була б занадто болючою для В.Винниченка.
Четвертий розділ дисертації – “Фройдівська теорія сексуальності і її художнє інтерпретування у романах В.Винниченка 1911-1916 років” – представляє романи у світлі теорії сексуальності Зиґмунда Фройда, що набула на межі століть великої популярності. Роль біологічних начал у людині цікавила В.Винниченка і у зв’язку з проблемою неврозу. Загалом невротичність стала ознакою модерної епохи (про це йдеться у першому підрозділі – “Світоглядна амбівалентність як ознака епохи модернізму. Психоаналіз З.Фройда і його вплив на творчість В.Винниченка”). Зі сторінок європейської літератури почали промовляти численні невротики (згадаймо “Привиди” Г.Ібсена), не відстала й наша література. Своєрідним виявом “моди на невроз” стала збірка І.Франка “Зів’яле листя”, твори О.Кобилянської, “Блакитна троянда” Лесі Українки тощо.
У другому підрозділі – “Романи 1911-1916 років у світлі фройдівської теорії сексуальності” – йдеться про нервово хворих героїв, представлених у романах В.Винниченка. Осмислюючи проблему індивідуального буття, В.Винниченко доходить висновку, що не розум керує людським життям, а інстинкти. Істерія, “рукоблудіє”, невроз, неподоланий Едипів комплекс, сифіліс і його наслідки, сублімація – все це явища, описані на сторінках його романів. Усі причини нервових захворювань, як-то: витіснення сексуальності, погана спадковість, обмеження інцесту, виділені З.Фройдом, були ніби проілюстровані Винниченком. Так, у “Чесності з собою” намагається відділити духовне від тілесного Тарас Щербина. Віра Кисельська отримала істерію через надмірне придушення своїх лібідозних бажань. Неподоланий Едипів комплекс став причиною неврозу героя “Рівноваги” Шурки, до якого позасвідоме промовляє у снах-жахах, простягаючи страшні лапи павука. Енергію сексуального скеровує у річище мистецтва Аркадій (“Рівновага”), але образ “шостигрудої жінки” все ж “виказує” його істинні хотіння. “Нервовість у спадок” отримали Ніка і Саня Гарбузенкові. У “Записках кирпатого Мефістофеля” також на перший план виходять всесильні закони природи. Потяг чоловіка до жінки, інстинкт любові до дітей показані В.Винниченком як основні в житті людини.
Конфлікт між раціональним та ірраціональним письменник підносить на вищий рівень – стосунків між статями. Відступивши від попередньої традиції, митець руйнує опозицію пасивне-активне як опозицію жіноче-чоловіче. Жінки у його романах мають надзвичайну силу, керують чоловіками. Жінки-вамп використовують сексуальну привабливість, жінки-матері – інстинкт батьківської любові, “нові” жінки синтезують красу і материнську ніжність.
Отже, віталістична перевага інстинкту показана Винниченком не лише на рівні індивідуальному, а й ширше – на рівні ґендерних стосунків.
У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.
Володимир Винниченко – один із тих, кому судилася доля і політика, і письменника. Його не було серед розстріляних чи закатованих у таборах, Винниченко не покінчив життя самогубством, він помер своєю смертю у забутті й вигнанні. Протягом багатьох років ім’я письменника всіляко очорнювалося, наділялося ганебними політичними наличками. Ленін і його поплічники намагалися зробити все, аби назавжди стерти ім’я В.Винниченка з пам’яті українського народу, зі сторінок його історії та літератури.
А тим часом у нашому письменстві початку ХХ століття В.Винниченко посів особливе місце. Він створив власний неповторний світ художнього слова. Людина з її внутрішніми конфліктами і катастрофами стала головним об’єктом творчості митця, а ідея “переоцінки всіх цінностей” – основним пунктом його модернізму. Винниченко вивів особистість з натовпу, показав її внутрішній світ у яскравому світлі фізіології, у “добропорядних” родинах завів розмови про венеричні хвороби і проституцію, лицемірну суспільну мораль назвав брехнею, а закони природи визнав найвищими законами життя. Показуючи у своїх творах різні ситуації, зіштовхуючи полярні погляди на мораль, красу, честь, зло і добро, Винниченко не нав’язував свого погляду читачам, не повчав, а лише констатував, пропонуючи кожному побачити, розібратися, зробити власний вибір.
Романістика В.Винниченка 1911-1916 років стала новим явищем у нашій літературі зламу віків. Центральними образами у його творах є звичайні люди, але позбавлені шаблонності, наділені глибокими, складними душевними переживаннями. Найбільше уваги у романах цього періоду В.Винниченко приділяє проблемі статі та питанню психології любові. Митець послуговувався жанром роману, бо на відміну від малих форм чи п’єс, які вимагали швидкої дії, у романах було більше простору для Винниченкового слова, для філософствування, для словесних поєдинків героїв.
Письменникові часто дорікали за перевагу ідей над образами, але Винниченкові твори – це зразки “літератури-як-філософії”, де за зовнішньою видимою формою захований глибокий внутрішній зміст зображуваних явищ. Душі Винниченкових героїв обплутані тенетами внутрішніх і зовнішніх привидів (внутрішні – це некеровані інстинкти, а зовнішні – канони моралі, громадська думка). Письменник крок за кроком “добирається” до глибин психіки своїх персонажів. Герої ведуть дискусії навколо різних моральних категорій та принципів, намагаються довести істинність своїх думок, а відтак зіткнення кількох істин приводить до парадоксу, змушує думати, не дає єдиного висновку, а скоріше ставить нові знаки питання. Парадокс (у перекладі з грецької означає “несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові”) – художній засіб, який найчастіше використовує В.Винниченко. Пригадаймо романні схеми: Винниченкові герої, не кохаючи, живуть подружнім життям; не знаючи одне одного, випадково зійшовшись фізично, народжують дітей; маючи непереборний потяг до одних, родини творять з іншими, чужими й некоханими.
Дуже часто В.Винниченко використовує засіб контрасту. Так, у романах ідеальному світові природи протистоїть цивілізація; чистоті, показовій моральності, вищості, ідейності – жахливо-брудна розпуста, “рукоблудіє”, “хіть”; реальному (громадському) життю особистості – її затаєні мрії, внутрішні приховані бажання; любові, що відкриває найтонші грані людської душі, протистоїть фізичне задоволення за гроші; поезії, ідеальності – тваринна хіть. Контрасти використовує письменник, зображуючи несумісність людей, поєднаних шлюбним обов’язком. Зовнішня протилежність часто засвідчує непоєднуваність внутрішню. Контрастно передає Винниченко відчуття, переживання, поведінку героїв. Картини природи і кольорова гама також відповідають внутрішнім почуванням персонажів.
У поетиці Винниченкових романів важливу роль відіграють тропи. Вони характеризують психологічні стани героїв, використовуються у пейзажних, портретних замальовках. Аби показати внутрішню роздвоєність персонажів, письменник послуговується монологічним мовленням (герої пишуть щоденники, листи, аналізують себе), часто вдається до використання образів-символів. Душевні страждання людини проектує автор на малюнки, показує у снах, вчинках.
Винниченкові романи мають експериментальний характер. Автор, випробовуючи своїх героїв і їхні теорії, вдається до сміливих психологічних і художніх експериментів. За допомогою своєї мистецької лабораторії письменник намагався перевірити питання рівноправності статей, ролі інстинктів і позасвідомого у поведінці людини, можливості існування духовної любові за межами фізичної, питання народження дітей, проституції тощо. Душа кожного Винниченкового героя перебуває під збільшувальним склом експерименту. Митець безліч разів доводить, що гординя, егоїзм і нечесність породжують світове зло. Найціннішим же скарбом є чесна людська душа, позбавлена кривизни, бруду, негармонійності.
Розробляючи проблему статі, В.Винниченко використав досвід своїх попередників у нашій літературі (О.Кобилянської, Лесі Українки), звертався до творів письменників російської та західноєвропейських літератур (Л.Андреєва, Ф.Сологуба, М.Арцибашева, Г.Ібсена, Г.де Мопассана, Г.Д’Аннунціо, К.Гамсуна, С.Пшибишевського). Як зазначають дослідники, Винниченко свідомо вдавався до трансформування чужого літературного досвіду, використовуючи ремінісценції, запозичення, навіть травестування.
Звернення до проблеми статі стало не лише своєрідною формою бунту проти старосвітщини, фарисейства, закостенілих суспільних норм, а й спробою тематичного і проблемного оновлення української літератури та піднесення її на рівень літератур західноєвропейських. Винниченко повсякчас намагався вдосконалити свої вміння, а відтак – “собою возвеличити українське”.
Тема стосунків між статями з особливою увагою розглядалася у світлі соціалістичної перебудови суспільства. Це запалювало Винниченків реформаторський дух. Але письменник помічав лицемірство партійців, невідповідність гасел і практики, за якою ховалися походи в будинки розпусти, позашлюбні діти, а головне разюча нечесність з собою. Винниченко порушував ці проблеми у своїх творах, часто загострював кути, шукаючи шлях до гармонії і щастя.
Увага Винниченка-митця до проблеми сексуальності засвідчує зв’язок поглядів українського письменника з ідеями З.Фройда. Зображуючи боротьбу свідомого й позасвідомого, “Я” і “Воно” у душі людини, Винниченко доходить висновку, що причиною появи неврозів у його героїв є втрата рівноваги, дисгармонія внутрішніх сил, неузгодженість сексуального бажання і моральних обмежень. Вихід бачиться письменником в узгодженні, в гармонії внутрішній і зовнішній. Тільки тоді припиниться безвихідний рух по колу, а буде такий простий і логічний рух від задоволення нижчих дефіцитарних потреб до задоволення потреб вищого рангу.
Підсумовуючи сказане, запитаємо себе, чи ж знайшов В.Винниченко “формулу щастя”, чи вивів рецепт, чи визначив правила, керуючись якими, кожна людина змогла б бути щасливою? І так, і ні. Споглядаючи життя, студіюючи праці мислителів і філософів, звертаючись до досвіду письменників чужих літератур, провівши тисячі експериментів у своїй уявній психологічній лабораторії, В.Винниченко не вивів чітких постулатів, а лише виявив причини нещастя людини у світі. Це і неправильно укладені шлюби, легковажність, гра в життя і з життям, нелюбов і багато іншого. Але в основі всього стоїть нечесність з собою. Показна правдивість часто обертається жахливою катастрофою внутрішньої дисгармонії. Саме такий стан породжує відчуття нещастя, а відтак – неврози, істерії, самогубства.
Життя – то ціла гама компонентів, неприйняття хоч одного з них веде до дисбалансу внутрішніх сил. Розлад внутрішній дає проекцію на світ зовнішній: через дисгармонію мікрокосму маємо негармонійний макрокосм. Чаша життя людини має безліч краплин-компонентів. Любов, потяг людей одне до одного, непереможний поклик плоті, народження дітей – все це також елементи життя, не розгадані, не пояснені до кінця, не вміщені у чіткі межі формул і теорій. Хоч би яку пораду чи правило вивів розумний учений, життя завжди “виб’ється” з цієї норми, волохатими руками переверне раціональну теорію й рушить своїми, тільки ним знаними законами.
Неповторний, яскравий світ художнього слова залишив по собі митець. Без В.Винниченка духовне життя України початку ХХ століття немислиме.
Основний зміст дослідження відображено у таких публікаціях автора:
1. “Конкордизм” Володимира Винниченка. Шлях до побудови щастя// Наукові записки Кіровоградського педагогічного університету ім. В.Винниченка. – Серія: Філологічні науки. – Вип. 27. – Кіровоград, 2000. – С. 123-131 (0,4 друк. арк.).
2. Шлях до вічних істин. Тема любові і дітей у “Записках кирпатого Мефістофеля” Володимира Винниченка// Вісник Черкаського університету. – Серія: Філологічні науки. – Вип. 28. – Черкаси: ЧДУ ім. Б.Хмельницького, 2001. – С. 76-82 (0,4 друк. арк.).
3. Тема небажаних дітей у творчості Володимира Винниченка (на матеріалі роману “По-свій!”)// Проблеми сучасного літературознавства: Збірн. наук. праць Одеського Нац. ун-ту. – Вип. 10. – Одеса: Маяк, 2002. – С. 165-172 (0,4 друк. арк.).
4. Творчий полілог (В.Винниченко і західноєвропейська література початку ХХ ст.)// Слово і час. – 2002. – №2. – С. 43-48 (0,5 друк. арк.).
5. “...Закономірність хоч для нещасливих шлюбів”. (Романістика В.Винниченка у світлі проблеми нещасливого подружнього життя)// Вісник Черкаського університету. – Серія: Філологічні науки. – Вип. 31. – Черкаси: ЧДУ ім. Б.Хмельницького, 2002. – С. 127-134 (0,5 друк. арк.).
Додаткові публікації:
1. Володимир Винниченко. Умови творчості// Збірник наукових праць Міжнародної студентської конференції “Історія очима молодих дослідників”. – Донецьк: ДонДУ, 1999. – Т. 1. – С. 127-131 (0,4 друк. арк.).
2. Роман Володимира Винниченка “Записки кирпатого Мефістофеля” у контексті Фройдівської теорії сексуальності// Березіль. – 2002. – №1-2. – С. 171-176 (0,4 друк. арк.).
Анотація
Кошова І.О. Проблема статі у романах Володимира Винниченка 1911-1916 років. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2002.
Дисертацію присвячено дослідженню проблеми статі у романах В.Винниченка 1911-1916 років. Романна творчість письменника представлена на широкому історичному та літературному тлі кінця ХІХ – початку ХХ століття. У роботі проаналізовано теми шлюбу, стосунків між статями, народження дітей, кохання. Звернена увага на основні проблеми, що були у центрі зацікавлень Винниченка-митця, як-то: гра інстинктів, боротьба свідомого і позасвідомого, поєднання тваринного і людського, божого і диявольського начал у людині тощо. Романи В.Винниченка (“Чесність з собою” (1911), “Рівновага”(1912), “По-свій!”(1913), “Божки”(1914), “Заповіт батьків”(1914), “Хочу!”(1915), “Записки кирпатого Мефістофеля”(1916) зображені у порівняльному зіставленні з кращими творами українських, російських та західноєвропейських письменників.
У дослідженні розглядаються соціалістичні ідеї, що мали значний вплив на митця. Крім того, вказано на біографічні матеріали, що не раз підказували Винниченкові сюжети для творчості.
Романи письменника представлені у контексті популярних на зламі століть ідей фройдівського психоаналізу. Простежено вплив на В.Винниченка ідей А.Шопенґауера, Ф.Ніцше, М.Монтеня, О.Вейнінгера, М.Бердяєва.
Ключові слова: неореалізм, проблема статі, свідоме, позасвідоме, сюжет, гра інстинктів, експериментальність.
Мороз Л. “...Сто рівноцінних правд”. Парадокси драматургії В.Винниченка. – К., 1994. – С. 147.
|
