| Короткий зміст: | У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт і предмет дослідження, окреслюються напрямки розкриття проблематики, мета і завдання роботи, теоретико-методологічні засади, наукова новизна, практичне значення дисертації, її апробація.
У першому розділі – “Модерно-постмодерний дискурс”, – що містить два підрозділи, викладено сучасні теоретичні підходи до постмодернізму і його попередника – модернізму(1.1) та проаналізовано стан вивченості питань поетики сучасної української прози (1.2); зосереджено увагу на дискусійному питанні, чи є постмодернізм попередником модернізму(Див. дискусію на сторінках “СіЧ”і).
У підрозділі 1.1 “Модернізм/постмодернізм: сучасні теоретичні підходи” взаємодія цих понять осмислена на матеріалі новітніх праць, вихідною позицією яких є “постмодерна” інтерпретація модернізму (Т. Гундорова, Д. Затонський, С.Павличко). Простежено зі столітньої відстані еволюцію модернізму, що розпочинався з вироблення програм, маніфестів, ідей. За слушним твердженням Т. Гундорової, постмодерним дискурсом українську культуру включено до контексту сучасної дискусії про долю європейського модерну. Якщо модернізм характеризує епоху насамперед з погляду моноцентризму, то постмодернізм, відкриваючи владу несвідомого, виявляє раціоналістську природу модерності. Специфікою українського модернізму є західна орієнтація, інтелектуалізм, заперечення народництва, деканонізація, формалізм, екзистенціалізм та ірраціоналізм. Простежено історію терміна “постмодернізм” та головні віхи розвитку напряму в українській літературі на тлі західного мистецтва.
Літературознавчі досягнення в цій галузі (Є. Баран, І. Бондар-Терещенко, Н. Зборовська, С. Квіт, М. Павлишин та ін.) дали змогу окреслити три блоки сучасних теоретичних підходів до постмодерністської проблематики: 1.Західне походження і політична заанґажованість (Т. Гундорова, Д. Затонський, М. Павлишин); 2. Необхідність компаративного підходу, метою якого є пошук схожих рис і виявлення національної специфіки (С. Андрусів, Т. Кравченко, В. Пахаренко, В. Халіпов, Р. Харчук); 3. Межі функціонування поняття “постмодернізм” і його впливу на сучасну культуру (Є. Баран, І. Бондар-Терещенко, С. Квіт, М. Павлишин та ін.).
У контексті теоретичного й історико-літературного осмислення систематизовано специфічні риси українського постмодернізму: відсутність чітких дефініцій, фраґментарність суджень, іронічність та іронія як провідне начало; еклектизм і синкретизм як принципові естетичні домінанти – деканонізація попередньої культурної традиції, синтез масового й елітарного; марґінальні особливості тексту, перенесення їх у центр чи відсутність центрування, змішування жанрів, багаторівнева організація текстів; інтертекстуальність; колаж; поліваріантність стилів, пародія на твори минулого; опозиція гра/серйозне; верх/низ; карнавальне світовідчуття; часова перестановка; роль і особливості мови; вторинна міфологізація радянського матеріалу; авторська імперсоналізація тощо.
Окремий підрозділ (1.2) присвячено станові вивченості питань поетики сучасної української прози на матеріалі періодичних видань (“Сучасність”, “Слово і час”, “Кур’єр Кривбасу”, “Світо-вид”, “Дивослово”, “Дніпро”, “Літературна Україна”, “Критика” тощо). І хоч монографій з поетики прози поки що немає, чимало продиктованих суджень висловлено в розрізнених публікаціях (І. Бондар-Терещенко, Т. Гундорова, В. Даниленко, Л.Демська, Н. Зборовська, С.Квіт, М. Кодак, О.Логвиненко, Р.Харчук, О. Яровий). На основі аналізу даних виступів критиків і літературознавців встановлено нерівномірність інтересу до різних прозаїків (чи не найбільше поталанило на відгуки, рецензії, статті Ю. Андруховичу й О. Забужко, менше – Л. Кононовичу, Б. Нечерді, Вал. Шевчуку, О. Ульяненку). Специфічність виявляється і в тому, що в питаннях постмодерністської поетики як самостійної наукової проблеми здійснено лише перші кроки, стан її вивченості поки що неповний. Отже, стан вивченості сучасного роману і новели можна схарактеризувати як рухливий, адже скільки новоз’яв, стільки й відмінностей. Рецепція відповідної критичної і наукової літератури свідчить, що в історії національної літератури 90-ті роки стали періодом інтенсивних естетичних пошуків, внаслідок чого збагачена українська проза потребуватиме для її осмислення нових наукових зусиль.
У другому розділі – “Жанрово-видові варіації в сучасній українській прозі” – досліджено такі проблеми: чи зазнали змін новела і роман у сучасній прозі? яких саме? які жанрові моделі утворюють морфологію романістики і новелістики? які складники найінтенсивніше працюють у поширеному типі поліморфного твору? як виявляється гетерогенність у сучасній прозі? як цей процес позначився на зміні природи слова, жанрово-видових варіаціях, особливостях характеротворення, психологізму, ідейному змісті постмодерних творів? яка роль меніппейності в системі жанрової інтеґрації?
Відповідаючи на ці питання, дисертантка вдається до класифікації сучасної новелістики в першому підрозділі “Сучасна українська новелістика: розмаїття й еклектизм естетичних почерків” і визначає два типи новел – традиційну й експериментальну з підтипами – неореалістичної і неонатуралістичної (оповідання Є.Кононенко, Ю.Андруховича, Ю.Винничука, О.Ульяненка та ін.,які зображують атмосферу кінця соцепохи, до дрібниць опредмеченої, з метафорою світу-Хаосу, з адогматичним нетрадиціоналізмом у побудові характерів); а також такими підтипами другого типу, як фантастична новела, міфопоетична, необарокова і неоготична (В.Даниленко, Ю.Покальчук, В.Шевчук). Творами перехідного типу є психоаналітична новела з різновидами еротичного твору і філософсько-аналітичного (Ю.Покальчук, О.Ульяненко, В.Медвідь) з посиленою роллю потоку свідомості і гри з фраґментами традиційної психологічної новели, як і “драмоновела” зі сполученням епічно-родової якості з драматичною (Ю.Винничук, В.Даниленко, Є.Кононенко).
Сучасна експериментальна новела характеризується підкресленою дифузністю жанрових і стильових начал, активним використанням езотерики, форм суґестивного впливу, тяжінням до містики і фантазійності (В. Даниленко, Є. Пашковський, В. Медвідь). Таким чином, новела як екстравертного, так і інтравертного типів змінюється і під впливом літературної ситуації, і під впливом індивідуальної поетики майстрів художнього слова.
У підрозділі 2.2. “Модифікації романних форм” проаналізовано 8 найпоказовіших постмодерністських романів кінця ХХ ст. – твори Ю.Андруховича, О.Забужко, Л.Кононовича, Б.Нечерди, О.Ульяненка, В.Шевчука, прикметних гетерогенною морфологією. Так, своєрідна трилогія – “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія” – романи, далекі від класичного типу, поліфонічні, в яких мають місце множинність точок зору, компонування дій, понять Іншого, що видають романну структуру, створену за допомогою монтажу і постмодерністської поетики. Романічна форма “Рекреацій” сконструйована: жанрові вставки, занурені в складний розчин зі скептицизму та іронії, пародійності, грайливості, змішування високих і низьких форм культури. Важливі аспекти прояву поліморфної природи твору – меніппейність (крайнощі ситуації абсурду, оперування виключними ситуаціями з ідейно-філософською метою, пошуки правди в дорозі, поєднання непоєднуваного, включення в контекст розповіді скандалів, ексцентричної поведінки героїв, контрастів, карнавалізація, змішування верху і низу тощо) й інтертекстуальність (ремінісценції з “Енеїди” Котляревського, зв’язок з творами української літератури, з традиціями зарубіжної високої і масової культури).Такою ж гомогенною поліжанровістю позначений роман “Московіада”, в якому, зокрема, за Т.Гундоровою, виділяються такі риси: зовнішні ефекти (переривання тексту порожніми рядками, підкресленням слів, які виконують функцію логічного наголосу цілого твору, повторення і варіації, розгортання образних структур на межових полях знаковості, імпровізацій-переспівів відомих творів, витяги зі слів смислово нісенітних з абсурдним їх поєднанням). Так само актуальною залишається роль усунення трагічної чи епічної дистанції в зображенні серйозних речей, відмова від стилістичної єдності, пародійне цитування і самоцитування, а також риси суто українського карнавального жанру – вертепу (І ч. – наземна Москва, ІІ ч. – підземна, бункерна). “Перверзія” становить собою філологічний експеримент, в якому зійшлися докупи елементи пародійності, детективного роману, любовно-еротичного, марґінальних жанрів, меніппеї з домінуванням суміші, зокрема й на рівні контамінації жанрових різновидів, лексичної різнорідності, змішування різних типів мовлення, фантастики і реальності в сюжеті, форм монологічності, діалогічності, полілогічності, зв’язку з апріорними принципами міфологічного архетипного мислення та наочною синкретичністю літератури, музики, кіно, циркового мистецтва.
У контексті постмодерної романістики “Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко – ще один варіант жанрової поліморфності з суцільним потоком свідомості, сповіді героїні і своєрідним синтезом спогадів, роздумів, мрій (як це властиво ліриці), з множинною комунікативною рамкою, бо автор твору, як і автор сповіді, перебуває в світі немовної дійсності, що має модус мовленнєвого існування. Від лірики в творі – і неієрархічний тип мовлення з трансформацією ієрархічних граматичних категорій, численні віршовані вкраплення, зображення людини в кризовій пограничній ситуації; тому образ авторки постає мозаїчним, створюючи ефект непрояснення до кінця того, хто ж ховається під іменем “Я”, як властиво постмодерністському тексту. Жанрова модифікація зумовлена руйнуванням канонів епосу і тяжінням до лірики з властивою їм філософічністю і специфічним психологізмом. Проза, прокреслена віршованими вставками, підсилює й есеїстський тембр звучання твору, в якому літературні і наукові потенції зійшлися воєдино.
У шкалі жанрово-видових модифікацій свою нішу має роман “Я, зомбі” Л.Кононовича зі специфічною поєднанням, де є елементи детектива, кінотвору, психологічного і філософського роману. Превалює філософський стрижень, інтерес до екзистенційних проблем, серед яких головна – прийняття/неприйняття свободи героєм. Герой твору Оскар відповідає “моделі” героя екзистенційного твору, адже змінив багато ролей, змушений прибирати характерні маски, нав’язані соціумом, він постає в межах екзистенційного часу, кризової ситуації (смерті), абсурду, специфічно зображених у творі. До поліжанрових належить і “Квадро” Б.Нечерди, який також відносимо до “нової хвилі” – в ньому химерно сходяться пригодницько-авантюрне начало з метафізичним і містичним струменями, притчевість з біблійною канонічністю. Роман “Сталінка” О.Ульяненка постає як роман-парабола в системі жанрово-видових варіацій сучасної прози. Відповідно до “пам’яті жанру”, автор віссю зіставлення обирає духовність/бездуховність, релігійність/безбожність, яку матеріалізує в характерах-антиподах Йони і Горіка. Образом-концептом, поставленим в епіцентр твору, стає власне Біблія, яка розглядається як відкритий текст, виділяються прямі й осмислені автором її парадиґми. Проте, посутньою гранню жанрового поліморфізму “Сталінки” є меніппейність (виключна свобода філософського і сюжетного вислову, виїмкові ситуації для провокування й випробування філософської ідеї-слова, втіленої в образі шукача правди, поєднання символіки з крайнім натуралізмом, зображення аномальних станів персонажів; тут акцентуються урбаністичні мотиви Ульяненка, особлива лексика (нецензурна, табуйована, ідіолект).Твір характеризується вертикальною проекцією до зображення пекла, низу, дна, властивої для антиутопії (саме утопіями зловживала радянська офіціозна література). Отже, жанрова своєрідність твору теж позначена сумішшю ознак, що наводить на думку про постмодерну з’яву в українській сучасній літературі. В тексті майстерно використано жанрові особливості середньовічного твору-видіння (локально-просторове втілення часу, “прорив” Йони в сферу вищої істини, проміжні асоціації-перегуки з Одкровенням Іоана Богослова).
Багатоаспектно новаторським з жанрово-композиційних позицій постав твір “Стежка в траві” Валерія Шевчука, в якому химерно переплітаються риси саги, романного циклу, епопеї, кінотвору. Український варіант саги, на відміну від класичної форми, зберігає за авторською позицією непересічну роль. Дається взнаки епопейність з її значним хронікальним проміжком часу, сімейно-хронікальним планом розповіді, зображенням персонажів крізь призму однієї доктрини – ставлення до рідного Дому, а також риси циклізації – об’єднання трьох незалежних текстових одиниць, скомпонованих на основі композиційної єдності, витриманих не в одній, а різних стильових манерах (неореалістичній, сюрреалістичній, імпресіоністичній, бароковій, екзистенціалістській тощо). Велику роль відіграє монтаж, вільний рух часу, як у кіно.
Дослідження домінуючої якості поліморфності в сучасній романістиці доводить, що нові жанрові форми виникають не тільки на межі з іншими жанрами, а й родами літератури, видами мистецтва; змінилася позиція автора, домінує часова інверсія, що позначається на композиції та смислових акцентах, характеризуючи таким чином нову фазу розвитку великої прозової форми.
Третій розділ дисертації – “Поліфонізм сучасної прози” – спеціально присвячено питанням поетики, серед яких провідними є, по-перше, особливості композиції прозових систем і окремих творів; по-друге, форми наративного конструювання новел і романів. У першому підрозділі “Якості поетики композиції” досліджено художню модель сюжетної композиції – принципи об’єднання текстів, головним з яких постає спосіб розгортання провідних мотивів, що розпочалися в одному творі й далі розвиваються в іншому одного чи різних авторів книжок чи збірок. Об’єднуючим началом стає авторська думка, що “компонує” персоносферу текстів, будуючи сюжет за певними концептуальними параметрами (йдеться про нові парадиґми епічної циклізації, групування творів у збірки, антології та літературні системи). Під таким кутом зору проаналізовано “трилогію” Ю. Андруховича (“Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія”), створену як цілісна система, в ієрархії принципів якої співвідносяться автономні якості поетики окремого твору і генералізуючі властивості (мотив подорожі, просторові деталі, хронотоп карнавалу), об’єднані розгортанням спільної теми – митець і влада. Художньою системою, скомпонованою песимістичними настроями, натуралістичними деталями, сконцентрованою увагою до маленької людини, постають і романи О. Ульяненка.
Монтажність і колажність – принципи епічної циклізації (як приклад розглядається “Житомирська сага” Валерія Шевчука) – об’єднують три твори, кожен з яких міг би існувати окремо, в замкнуту естетичну цілісність. Композиційно з’єднаними постають і збірки “Спалах” Ю. Винничука і “Те, що на споді” Ю. Покальчука. У першій є свій сюжет, що розвивається за традиційними канонами, послідовність якого не витримана. У другій автор через одножанрові структури виводить свій код еротизму, оформлений у лейтмотиві нетрадиційної любові. Розглянуто і композиційні властивості з точки зору укладання сучасних прозових антологій, збудованих на принципах індивідуальних позицій задуму упорядника (“Квіти в темній кімнаті”), автономності і самостійності компонентів системи, лінійного характеру розташування творів (“Іменник”), поліморфної еклектичності (“На добранок, міленіум!”).
Аналіз репрезентативного з погляду композиції роману Л. Кононовича “Я, зомбі” здійснено на основі структуралістської методики, тісно пов’язаної зі стильовою своєрідністю та жанровими особливостями твору, внаслідок чого склалася така структурна його прикмета, як фокусування різнопланових епізодів в одному “я”, що є концептом різнобарвного матеріалу, своєрідним інтеґруючим началом. Композиція твору має доцентровий характер, адже головний герой – промінь зору, що втягує в себе інші точки зору. “Я, зомбі” – закрита, цілісна, логічно виважена система, збудована на тричі помноженій тріаді. ІХ розділ – її центр: у ньому постає момент отримання героєм свободи (ідея твору), матеріалізовано зіштовхуються герої-антиподи Оскар і Крижинський, і основний романний образ – дороги – набуває завершеності. Кінематографічність твору виникла внаслідок фраґментарності певних розділів і толерантності сучасної прози до принципу колажності.
У кінці підрозділу зроблено висновок про активність функціонування в сучасній прозі такої ініціативно створеної композиційної домінанти, як асоціативність зчеплення окремих епізодів, сцен, що створює ілюзію свободи від жорсткого плану і ускладненості побудови, що вимагає прискіпливої уваги читача.
У другому підрозділі “Особливості нарації в сучасній українські прозі” розглядається текстовий світ з урахуванням мікро- й макроструктури, в якому посутню роль відіграють особливості нарації, представлені і через код дискурсу. На основі наративної типології (за Я. Лінтвельтом, а згодом – за І. Ільїним) виведено і доповнено класифікацію оповідних форм в українській прозі кінця ХХ в. Якщо в період становлення українського модернізму “персональна нарація підпорядковується універсальній точці зору всезнаючого автора”(Т. Гундорова), то в 90-ті рр. представлено оновлений тип оповідача, не схильного до категоричних тверджень, зі світоглядом – наслідком інновацій у межах орієнтації серед старих теорій тоталітарного суспільства. Серед особових і безособових форм виділяються такі варіанти: оповідь, що об’єднує позиції творчого дійства в системі герой-автор-читач; аукторіальний тип; директоріально-настановчий, здогадний, ситуативний типи; “редактор-всезнавець”; er-form; “олімпійський”; “наратор-спостерігач”; спектральний, медіумцентральний і медіумпериферійний типи нарації та інші види і підвиди. В окрему групу в сучасній прозі склалася множинна нарація, прикметна усуненням “зримого” наратора та сприйняттям світу крізь обмежене знання декількох персонажів (“Скрипка” Ю. Покальчука).
Не можна залишити поза увагою, як це часто буває, той факт, що нарація може розгортатися не тільки від першої чи третьої особи, а й від другої, вільно переданої крізь призму першої чи третьої. Цю наративну модель продемонстровано на прикладі аналізу роману “Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко, в якому суб’єктом є децентралізоване “я” оповідачки, тому модель взаємодії автора і персонажа більше не є цілісною. Героїня наділена різними ролями, що й становить сутність наративу, спрямованого на окреслення не цільної, а розмитої в різних іпостасях особистості. На цьому ґрунтується багатоманітність її масок: Я=Вона, Я=Ти, Я=Я, Я=Не Вона, Я=Ми, Я=Інший. Інтимно-психологічна лінія розповіді на даних типах наче “зупиняється”, тим самим образ автора постає мозаїчним, створюючи ефект непрояснення до кінця того, хто ж ховається під іменем “я” (автор чи тільки його умовний образ), як властиво постмодерністському творові.
У “Висновках” зазначається, що постмодерна література активізувала духовне життя України розширенням функцій мистецтва, парадоксом безідеологічності і гранично напруженими стосунками між каноном (традицією) і новоявленим світоглядом, який перебуває в стані формування, що позначилося на метамові сучасної прозової творчості. Прозою, за слушним твердженням О. Забужко, одне суспільство інформує про себе інше, “розвинена проза – дитя громадянського суспільства” на відміну від поезії, яку творить мова, найпрямішим і найбезпосереднішим чином, а мова – це свого роду природна “п’ята стихія”, неконтрольована й беззаконна, і тому, навіть умираючи, може народжувати поетів масштабу Стуса”. Отже, українська проза “нової хвилі”, стверджується в дисертації, символізує новий якісний стан вітчизняної літератури, статус якого до кінця поки що не з’ясований. Мається на увазі перебування в стадії дискусійного питання про “напрям?” – “тип літератури?” – “літературна ситуація?”, категоріальна визначеність якого – необхідна ланка в оформленні цілісної і завершеної концепції постмодерної літератури та художньої її специфічності.
Спираючись на існуючі ідеї про цей феномен, осягнуті в першому розділі дослідження, в другому розділі спеціально проаналізовано динаміку новелістичних і романічних форм, що маніфестуюютьх специфіку “нової хвилі”, в якій зійшлися зусилля різних літературних поколінь – активно діючих шістдесятників і дев’яностиків, “європеїстів” і “ґрунтівників”, метрів і новобранців культури сучасності. Запропонований у другому розділі підхід до жанрово-видових варіацій в сфері новелістики і романістики дав змогу авторці викласти концепцію еволюції малих і великих форм на сучасному етапі розвитку літератури і застосувати її до конкретного і досить широкого матеріалу, його систематизації і обґрунтування повновартісності сучасної української прози, а також самобутності поетологічних зрушень, посталих на межі деканонізації та оновлення сфери художності (саме цьому присвячено третій розділ шляхом аналізу таких граней поетики, як композиція і форми оповіді).
У реферованому дослідженні запропоновано свій варіант класифікацій модифікованих новелістики і романістики, контекстуальне вивчення жанрової моделі поліморфного твору, прикметної не лише типологічною схожістю, а й індивідуальною розбіжністю як у підборі та поєднанні жанрових складників та оперуванні і грі з ними, так і в плані прикладного моделювання текстів за універсальними й оригінальними правилами компонування частини в ціле (художню систему), часово-просторової організації, зовнішньої і внутрішньої композиції, різних дискурсивних пошуків, спрямованих на осягнення двох типів наративної політики: бути чи не бути авторові в текстах і яким бути (в позиції “позазнаходження”, за М. Бахтіним,чи активного співучасника подій і різних модулів вираження авторської свідомості та варіацій її взаємодії з героєвою).
Запропована дисертанткою концепція розвитку прози сучасності й особливостей її поетики дає підстави побачити складну специфічність третього етапу в історії української літератури ХХ століття.
|
