| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, методологічну базу дослідження. Охарактеризовано стан вивченості проблеми, окреслено предмет дослідження та його джерельну базу. Визначено наукову новизну роботи, наведено відомості щодо апробації отриманих результатів та їхнього впровадження, викладено основні положення, що виносяться на захист.
Перший розділ дисертації “Історіографія і джерела драматичних творів М.Костомарова і І.Карпенка-Карого про Саву Чалого і Гната Голого” складається з трьох підрозділів: “Історичні передумови появи нових тем, сюжетів і образів у художній літературі періоду національно-визвольної боротьби українського народу”, “Історичний прототип фольклорного і літературного образу Сави Чалого”, “Тема вірності Вітчизні і зради у фольклорі”.
У першому підрозділі висвітлюються події періоду національно-визвольної боротьби, соціально-економічні та політичні зміни в житті українського народу в першій та другій половині ХІХ століття, які висували нові теми й нові завдання в галузі художньої творчості, зумовлені багатьма історико-політичними та суспільно-культурними чинниками. Ці зміни відбувались у складних умовах соціального, національного і релігійного гніту, коли український народ був розділений між кількома державами і не мав можливості вільно творити свою самобутню національну культуру.
Відбувається впровадження кріпосницької системи, повне обезземелення селян, нещадне пограбування національних цінностей, руйнація культури і освіти, зведення українського народу до стану “бидла” і рабів. Указом 1783 року було здійснено остаточне закріпачення селян на Слобожанщині, тобто там, куди віками втікали знедолені українські хлібороби від визиску польських магнатів, орендарів, насильницького спольщення і окатоличення. На колишніх вільних землях, які російські царі роздарували своїм фаворитам, запроваджували кріпосне рабство.
Могутніх ударів окупаційно-кріпосницька система зазнавала від селянських повстань, що набули широкого розмаху й охопили всі території українських земель особливо з другої половини ХVІІІ ст. – селянський рух на Лівобережній Україні (1701-1702 рр.), на Поділлі, Брацлавщині і Волині (1702-1704 рр.), в Закарпатській Україні (1703-1711 рр.), гайдамацький рух, вершиною якого стала Коліївщина 1768 р., повстання в селі Турбаях на Полтавщині (1789-1793 рр.), під проводом Кармалюка на Поділлі і Волині (1812-1835 рр.) тощо.
Незважаючи на те, що гайдамацькі повстання раз за разом жорстоко придушувалися, потопали в крові, деяка частина повстанців, розсіявшись невеликими загонами, встигала відійти у ліси, степи, плавні, щоб продовжувати боротьбу.
Повстанці розбивали шляхетські війська, брали місто за містом. Гайдамацькі ватажки – Верлан, Грива, Гнат Голий, Харко, Рудь, Скорич, Моторний та інші – сприймалися народом як непереможні герої, про яких складали легенди, перекази й пісні. “Фольклорні твори були єдино можливою формою осмислення подій, своєрідним літописом, що відбивав художнє та історичне мислення народу”.
Однією із центральних тем гайдамацького фольклору була тема служіння Вітчизні та відступництва. Вона є перманентною, поповнюючись на тих чи інших історичних етапах новими сюжетами, образами, мотивами. З історії відомо, що серед козацької верхівки були такі, що досить легко переорієнтовувалися і переходили на бік завойовників, саме такою ціною намагалися зберегти свої маєтки і займати чиновницькі посади у польській адміністрації. Для народу такі ренегати були заклятими ворогами, котрі нерідко характеризувалися як “ляхи”, “дуки-сріблиники”, бо, крім служби у ворога, допомагали переслідувати своїх же побратимів і борців за соціальну і національну справедливість.
Ця тема супроводжує всю українську літературу, спалахуючи новими іменами, творами в період загострення національно-визвольної боротьби. В новій українській літературі – від І.Котляревського до Лесі Українки, І.Франка, Б.Грінченка та інших – маємо блискучі, художньо довершені зразки, де порушується проблема відступництва, конформізму і ренегатства.
М.Костомаров звертається до трагедійних конфліктів, до змалювання сильних пристрастей. Це особливо характерно для його драматичних творів “Сава Чалий” (1838), “Переяславська ніч” (1841), “Драматические сцены из 1649 года” (середина 1840-х рр.), “Загадка” (1862), “Кремуций Корд” (1849), “Эллины Тавриды” (1884) та ін. Попри окремі ідейно-художні недоліки, які тогочасна критика закидала М.Костомарову, ці твори були першими спробами романтичної драми в українській літературі.
Новим якісним етапом у висвітленні історичної теми стала творчість Т.Шевченка. Крім фольклорно-історичної поеми “Гайдамаки” (1841), сюжет та ідея якої ґрунтуються на народних переказах про Коліївщину, до цього блоку належать і твори раннього періоду його творчості “Іван Підкова” (1839), “Тарасова ніч” (1839), “Гамалія” (1842). В уяві Т.Шевченка зринали постаті українських кобзарів, гайдамаків, “мученические тени наших бедных гетманов”. Як зазначає Ю.Івакін, звернення Шевченка до історичної тематики “давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям”. Запорозький сотник Микита Гайдай засуджує зрадників, викриває лицемірів, які, прикриваючись розмовами про свою відданість справі миру між народами, запродають свою Батьківщину і перекидаються у табір ворогів. У цьому плані показовою є паралель з образом Сави Чалого М.Костомарова. На словах Сава був відданий Батьківщині, часто твердив про любов до козаків, до свого народу, а на ділі виявився звичайнісіньким зрадником. Микита виступає за збройну боротьбу проти поневолювачів, ганьбить таких байдужих сучасників та “угодовців”. Позитивні герої у Т.Шевченка не тільки страждають, але й протестують, борються проти гніту, безправності, мріють про вільне життя.
Починаючи з середини 1890-х років, письменники України співвідносять розвиток літератури із завданням соціального і національного визволення народу, у досягненні чого покликане було відіграти значну роль - як трибуна і як мобілізуюча сила – художнє слово. Суспільно-політичні зміни в країні сприяли появі історичних драм високого патріотичного звучання І.Карпенка-Карого (“Сава Чалий”, “Бондарівна”, “Гандзя”), М.Старицького (“Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”), І.Франка (“Сон князя Святослава”), Б.Грінченка (“Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі”) та ін.
У другому підрозділі “Історичний прототип фольклорного і літературного образу Сави Чалого” узагальнюються відомості про Саву Чалого і Гната Голого як реальних історичних осіб, що стали прототипами фольклорних і літературних образів. У поглядах на окремі факти життя Сави Чалого панувала велика плутанина. Протягом багатьох років його вважали за діяча не ХVІІІ, а кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. – часів Наливайка. Такі неточні дані вперше подав І.Срезневський у “Запорожской старине”, базуючись на звістках популярної на той час “Історії русів” про те, як українська шляхта після Наливайка, подібно до Сави Чалого зрікалася своєї народності і переходила на службу до завойовників.
Перші історичні відомості про постать Сави Чалого знаходимо у працях А.Скальковського і Д.Мордовця, що мали здебільшого напівлегендарний характер, бо автори, як зауважує О. Єфименко, багато подають надуманого і занадто фантазують. І лише В.Антонович в “Архиве Юго-Западной России” вперше поставив постать Сави Чалого, перебільшену під впливом народної балади, на твердий ґрунт історичних документів і цілком розвіяв усі хибні погляди. Цей матеріал містить оригінальні акти і документи часів гайдамаччини, листи шляхтичів, записи в міських книгах, повідомлення польських газет того часу, універсали коронного гетьмана, скарги панів на гайдамаків і т. ін. Також польський письменник і історик Й.Антоній (А.Ролле) в праці “Сава Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку” використовує досить важливий матеріал, недоступний для інших дослідників. Це том розпоряджень рашківського губернатора Михайла Рогуського від 1728 по 1740 рік.
Усі подальші численні розвідки істориків і дослідників останньої чверті ХІХ ст. фактично базуються на матеріалі своїх попередників, а також широко використовують народну баладу, ідея якої має дидактичне спрямування, що увиразнюється з цілого тексту, і через форму своєрідного підсумовуючого узагальнення. Останнє особливо яскраво підкреслює дидактично-виховну, повчальну функцію балади.
Підрозділ “Тема вірності Вітчизні і зради у фольклорі” присвячений аналізу доступних нам варіантів історичних балад про Саву Чалого і Гната Голого. Цей розділ є підґрунтям для розгляду окресленої теми в українській літературі. Записи народної балади ведуться десь з 1790 р. і до нашого часу. Саме в збірці “Молодчик с молодкою на гуляньи с песельниками, поющие новые песни: городские и деревенские, простые, ухарские и самые нежные” (СПБ, 1790. - № 10), яка містила п’ятнадцять українських пісень, за номером десять була надрукована балада “Був Сава в Немирові у пана на обіді”. Звісно, що в усному побутуванні вона була відома ще раніше, десь на півстоліття до зазначеного часу. Свідченням того, що балада про Саву Чалого поширювалася ще у ХVІІІ ст., є рукописний збірник Вагановського, в якому знаходиться найдавніший відомий нам запис цієї балади. До розгляду в цьому розділі роботи залучено близько ста варіантів балад. Найновішим є буковинський запис 1976 р. – варіант балади “Зажурився наш пан Сава на панськім обіді”. Оскільки ми не маємо можливості скористатися першими рукописними записами балади, то звертаємося до не менш давнього варіанту “Ой був Сава в Немирові в пана на обіді”, зробленого Зоріаном Доленгою-Ходаковським. Саме його запис можна вважати одним із перших, бо без інформації про збирача її надрукував М.Максимович у збірнику 1827 року “Малороссийские песни”, і це була перша українська публікація балади. У пізніших своїх виданнях-збірках “Украинские народные песни” 1834 року та “Сборник украинских песен” 1849 року М.Максимович при паспортизації балади вказує на записи З.Доленги-Ходаковського. Очевидно, М.Максимович у 1827 р. не був знайомий або навмисно не скористався варіантом із збірника “Молодчик с молодкою…”, який був дуже коротенький і містив 36 рядків з великими пропусками, тому подав у своїй першій збірці докладніший варіант з 84 рядків. Варіант запису балади 1827 р. важливий і цікавий тим, що єдиний з усіх відомих на той час (та ще й набагато років по тому) подає ім’я гайдамаки Микити замість Гната Голого, який, за історичними матеріалами, вбив Саву, і ім’я якого ввів уже М.Максимович у збірці 1834 р. Як свідчать записи, тереном побутування цього твору віддавна були Вінницька, Полтавська, Дніпропетровська області. Деякі варіанти зафіксовані на Волині і Галичині. Таким чином, у згаданій баладі епічний топонім тотожний реальному і вказує на місце походження прототипів баладних персонажів.
Усі варіанти обговорюваної балади мають одну сюжетну версію: зрада Савою Чалим свого народу, перехід на бік ворога та вбивство його Гнатом Голим. У межах досліджуваних варіантів зберігається порівняно стабільна сюжетна схема – ціла низка тривалих обов’язкових моментів, які, інколи змінюючи місце в композиційному стрижні, самі залишаються постійними як характерні риси балади. Відмінності між варіантами зводяться до окремих ситуаційних розбіжностей або пропусків та словесно-зображальної синонімії.
Однією з характерних рис є віршований розмір балади – це чотирирядкова строфа з кількістю складів 8+6+8+6 і з римою. В основі цей розмір мають усі варіанти.
Слід зазначити, що певної уваги необхідно приділити вступу, де йдеться про старого козака Чалого. У більшості балад його немає, а в деяких він дуже скорочений. На нашу думку, вступ – це пізніший додаток. Авторові балади, як і першим її виконавцям, не потрібні були біографічні дані й родовід Сави Чалого, бо минуло не так уже багато років після дійсних історичних подій, які мали місце в баладі. Виконавці добре знали, хто такий Сава, і могли без перешкоди починати з основної події: “Ой був Сава в Немирові в ляхів на обіді”. Згодом треба було з’ясувати для слухачів, що “відклонився до ляшенків в Польщу паном жити”. Все це склалося значно пізніше: коли дійсні факти стали вже менш відомі, то можна було вигадувати епічні картини про виховання Сави Чалого, про драматичне становище його батька в Січі і т. ін.
Певно, що додаток склався саме тоді, коли вже постать Сави була оповита легендою, з’явились перекази про нього як про “характерника”, що до нього неможливо звичайним способом дістатись і перемогти (варіант запису Г.Гатцука).
В опозиції до постаті Сави Чалого у народнопоетичному трактуванні постає Гнат Голий. Деякі варіанти балад, переважно віддалені в часі і просторі від первинного під впливом місцевої дійсності і традиції, а часом і внаслідок забуття, дають цьому персонажеві такі імена, як Микитка, Гнат Голенький, Гнатко-братко. Ще на початку ХХ століття дослідник українського фольклору Ф.Савченко цікавився питанням, чи про одну особу йде мова, чи, можливо, в дійсності була ще одна людина, яка могла носити ім’я Гнатка-братка.
Можна стверджувати, що носієм цих імен був реальний прототип – Гнат Голий. Його образ є наскрізним у всіх баладах, легендах і переказах, пов’язаних з ім’ям Сави Чалого.
Прозові твори про Саву Чалого і Гната Голого найбільш повно представлені Я.Новицьким, а деякі з них також друкувалися на сторінках тодішньої “Киевской старины”.
Зауважимо, що одну й ту ж баладу в певній місцевості супроводжують різні за змістом перекази-пояснення. Особливістю прозових творів є те, що деякі з них, на відміну від балад, інтерпретують постать Сави Чалого як українського патріота, безперечним залишається факт його трагічної загибелі. Це пов’язано передусім з тим, що під час народно-визвольних змагань українського народу проти польської шляхти в гайдамацьких осередках велася певна контрпропаганда, і не всі носії переказів пам’ятають, що Сава був зрадником, а виставляють його з позитивного боку, як поборника народної волі, як лицаря, що “по сто голів здіймав вражим ляшкам-панкам з плеч”.
Обмаль фактів про героїв, що захищають скривджений народ від зрадника-ренегата, породжує прагнення мати нездоланних богатирів, невразливих воїнів, а також бажання бачити їх особливими, винятковими. Це і стає причиною створення переказів і легенд, завдання яких не тільки інформувати про героїв, але й уславити Гната Голого з козаками та винести справедливий вирок Саві Чалому. На момент перших записів прозових творів переважали перекази, подекуди наближені до спогадів. Оповідачеві хотілося показати себе якщо не учасником, то хоча б свідком подій, саме тому він і вдається до штучної стилізації переказу.
Постать Сави Чалого, колишнього гайдамацького ватажка, набуває своєрідної популярності серед народу, згадка про нього залишається як у баладах, легендах, переказах, так і в живописі. У 30-х роках ХІХ ст. в Харківському музеї Слобідської України до колекції полотен так званого “козака-бандуриста” приєдналося ще одне. Дослідники народних картин вважають, що на цій картині зображений саме Сава Чалий. Оскільки Сава Чалий протягом певного часу був близький до гайдамаків (балада називає його рід січовим), це пояснює антураж, зображений на полотнах. Але може бути також інше пояснення. Добре відомо, що народна поезія досить несподівано вибирає для оспівування далеко не видатного героя, навіть не позитивну особистість. Головне, що Сава Чалий вразив сучасників, і картина у XVIII столітті набула певного інтересу.
Саме трагізм долі Сави Чалого найбільше вабив до себе сучасника, який не міг миритися з тим, що з низки імен – Верлан, Ведмідь, Голий – випадало ім’я Сави Чалого. До того ж, не один Чалий по-своєму скористався амністією 1736 р. Не вихваляючи його, народна творчість все ж таки звернула увагу на Саву Чалого як на видатну особу серед колишніх гайдамацьких ватажків. Певно, що саме так сталося і з малюнком, де майстерно поєднались компоненти типового з індивідуальним. Могло статися й так, що портрет був замовлений прихильником Сави Чалого.
У баладах, легендах, переказах, образотворчій спадщині про Саву Чалого і Гната Голого відбито цілий комплекс морально-етичних норм народу, його поглядів на життя, на людину, її роль у суспільстві. Як поетичні документи минулого ці твори є для нас цінним джерелом пізнання духу доби та настроїв українського народу.
Другий розділ “Специфіка літературного опрацювання життєвої драми Сави Чалого” складається з двох підрозділів: “Романтична інтерпретація образу Сави Чалого в однойменній трагедії М.Костомарова”, “Новаторство І.Карпенка-Карого у трактуванні трагедії Сави Чалого”.
У першому підрозділі з’ясовано, що саме при зіставленні творів “Сава Чалий” М.Костомарова і І.Карпенка-Карого можемо спостерігати своєрідні риси трагедії. У цьому певну роль відіграла й традиція, як фольклорна, так і загальнолітературна, творчі індивідуальності авторів та характер осмислюваного матеріалу. Широко відома народна балада “Ой був в Січі старий козак…” мала велику кількість варіантів, але вихідну етичну позицію й висновки зберегла незмінними. Відповідно до цього драматурги, розвиваючи тему вірності і зради, змушені були розробити власну, особливу систему обґрунтувань вчинків персонажів, що і привело до жанрового визначення твору.
Ряд дослідників (П.Хропко, І.Піскун, Л.Стеценко), зіставляючи драматичні твори про Саву Чалого, вбачають їх відмінність лише в тому, що І.Карпенко-Карий оцінює поведінку зрадника у відповідності до погляду народу, висловленого в баладах, переказах, легендах, тоді як М.Костомаров уносить свої корективи, виправдовуючи вчинки Сави Чалого. Таке пояснення є і неповним, і неточним, бо коли мова йде лише про покарання зрадника, то яка це трагедія? О.Борщаговський розрізняє суть трагедійності обох творів. “У Костомарова,- зазначає він, - Сава – честолюбець, що став жертвою власної пихи”. Що ж до І.Карпенка-Карого, то його “Сава Чалий”, на думку вченого, - “трагедія тому, що в центрі її лежить властивий трагедії конфлікт між особою і історичними силами, історичною неминучістю. Гине герой, що став виявом реакційних тенденцій епохи, смертю своєю стверджуючи тріумф прогресивної історичної неминучості, безсмертя і тріумф народу”. Однак, навіть ці висновки звужують зміст значення обох творів і тому потребують коментарів і уточнень, які зроблені в цьому розділі дисертаційного дослідження.
У трагедії всі індивідуалістські устремління сильного романтичного героя, який діє наперекір вимогам маси, заздалегідь приречені на невдачу. Внутрішні суперечки розривають душу Сави, він прилюдно ображений. Гнат Голий у слушний момент підмовляє Саву на перехід до ворожого табору. Йому досить першого удару по честолюбству та лицемірної підтримки Гната. Прозріння Сави є своєрідним продовженням його помилки, і тому так само трагічне, адже він не втрачає віри у благородство короля, хоч і розумів, що опинився між двох ворогів.
М.Костомаров проводить свого героя крізь різні випробування, тим самим прагнучи розкрити “глибоку безодню морального падіння Сави”.
Психологізм драми зумовив і деякі особливості художніх прийомів. У монологах часто зустрічаємо самохарактеристики, діалоги максимально насичуються вираженням настроїв героїв. Останнє особливо помітне тоді, коли дія набирає гострого напруження, боротьба стає прямою, відвертою. Зразком глибоких характеристик є монологи Сави Чалого. Герой висловлює свої настрої, плани і разом з тим відчуває побоювання за здійснення своїх намірів.
Велику роль у розвитку майстерності М.Костомарова відіграла народна творчість. Його “Сава Чалий” – свідчення вдумливого підпорядкування фольклорних елементів провідній ідеї, в одних випадках для створення певних картин і обставин, в інших – для повнішої характеристики образів. При використанні різнотипних мовних засобів драматург виявив авторську винахідливість і письменницький хист. Тому мова твору “Сава Чалий” має свої особливості – як лексичні, так і синтаксичні, а її дослідження допомагає краще усвідомити процес формування української літературної мови. Зважаючи на те, що в той час, а особливо з 60-х років ХІХ ст., українська мова була заборонена, драма “Сава Чалий” робила свою корисну справу у вихованні мовної культури народу. Крім того, письменник справедливо вважав, що віки минулого життя відбилися в пам’яті нащадків, у їхніх спогадах, і тільки вивчення цих спогадів – важливе джерело для розуміння історії.
У другому підрозділі визначено новаторство І.Карпенка-Карого у трактуванні трагедії Сави Чалого. Активне пробудження національної свідомості створювало нову соціально-політичну ситуацію в Україні, що вело до невпинних змін у суспільстві, де доля народу визначала й долю окремих особистостей. Саме це і зумовило появу трагедії “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого, де на одному епізоді з історії драматург зумів поставити і розв’язати ряд важливих питань, які здавна хвилювали український народ і не втратили свого значення в кінці ХІХ століття, коли в історичній літературі склалися вже певні тенденції у висвітленні гайдамаччини. Характер цього висвітлення був зумовлений боротьбою різних напрямків і в історіографії, і в літературі.
Для визначення характеру реалізму трагедії “Сава Чалий” необхідно осмислити джерела, якими користувався І.Карпенко-Карий. Протягом довгого часу не вдавалося з’ясувати, до яких зразків звертався драматург у своїй роботі, бо ще під час громадянської війни особиста бібліотека і чернетки були знищені. У примітках до трагедії “Сава Чалий” у різних виданнях (1921, 1936 і в останньому 1989 р.), як джерела її написання здебільше згадуються: народна балада, трагедія М.Костомарова, оповідання А.Ролле та інші. Історичних джерел про Саву Чалого і його оточення на кінець ХІХ ст. було надруковано значну кількість, і, природно, І.Карпенко-Карий був з ними добре обізнаний, але перевагу віддав більш авторитетним. Бо саме в плані зображення гайдамаків, гайдамаччини А.Ролле, як і Равіта Гавронський та А.Скальковський, виробив свою концепцію, яка була антиподом трагедії “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого.
Оповідання А.Роле – це белетристичний твір, в якому авторська фантазія переважає над історичною правдою, а І.Карпенко-Карий у трагедії прагне якомога правдивіше з історичного боку відобразити тодішнє середовище та його представників.
Детальне зіставлення однойменних драм показує, що І.Карпенко-Карий широко не використовує твір М.Костомарова. Адже тут простежується спільність певних історичних джерел, насамперед фольклорного матеріалу, використаного обома драматургами. На основі проведеного аналізу можна стверджувати, що І.Карпенко-Карий працював над багатьма джерелами, але за основу взяв ті, що становили ґрунт для побудови історичного тла частини твору. Найбільш авторитетним виданням для І.Карпенка-Карого – драматурга був “Архив Юго-Западной России”, з якого в текст трагедії перенесені дані з актів про економічні утиски селянства, податки, панщину, про гайдамаків, факти про Українську партію в Лисянці, Миколу Потоцького, Гната Голого і Саву Чалого.
Велику кількість фольклорного матеріалу було зібрано і записано дружиною митця – Софією Віталіївною Тобілевич. Праці О.Єфименка, Є.Кітовича, М.Костомарова, Д.Мордовця, Ф.Равіти-Гавронського, А.Ролле, А.Скальковського, В.Щербини та інших можна віднести до другорядних, вони допомогли драматургу лише зрозуміти загальний характер епохи.
Конфлікт трагедії становить наскрізний стрижень усієї дії, основу зіткнення і розвитку її характерів, є відбиттям основного соціального протиріччя зображуваної епохи – між повсталим народом і його гнобителями - польською шляхтою. Центральна колізія твору – народ – Сава Чалий. З одного боку, народ і його найвиразніший представник – Гнат Голий; з другого – Сава Чалий і ті сили, на бік яких, свідомо чи не свідомо, він став, - польське панство, шляхта. Відповідно до цього згруповано і всі образи трагедії.
Два полюси відбивали історично достовірне розташування соціальних сил у боротьбі, що точилася в той час на Правобережній Україні, і було сповнена глибокого соціального змісту, який мав виразно національний характер унаслідок конкретно-історичних обставин того часу, коли на Правобережжі паном був польський шляхтич. Конфлікт твору відбиває і найхарактерніші події та явища першої половини ХVІІІ ст. Образ Сави Чалого у трагедії розкривається у зв’язку з ускладненням соціального конфлікту – підготовкою виступу гайдамаків проти польських магнатів.
Сава Чалий – психологічно складна постать. Суб’єктивно він ненавидить феодальну політичну систему і разом з тим, виражаючи обмеженість світогляду певних селянських прошарків, не знаходить виходу зі становища, яке склалося, йде на компроміс з панами. Виступаючи проти народу, щоб “захистити народ”, “герой трагедії неминуче стає найжорстокішим ворогом тих, за кого він прагне віддати своє життя”.
Логічно міркуючи, Сава Чалий як гайдамака, мусив би підкоритися волі своїх товаришів. Та суспільне життя в кожному конкретному вияві має свою логіку, яка випливає із сутності конкретних обставин. У цьому випадку обставини такі, що Сава протиставляє себе масам: “Чи мені сидіти на човні, - говорить він, - щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достатись до берега другого”. Для Чалого це вирішене питання. “Боротись ! Боротись!” – ось його пристрасть, головне бажання, яке не дає йому спокою. “Коли стерно із рук моїх однято і другому оддано, - каже він, - і бачу я, що човен повернуть на неминучу гибель, - я кину свій човен і випливу на другий берег сам!” У цій фразі відбита ідейна сутність характеру трагічного героя, втілена вся його трагедія. “Один раз протиставивши себе народові, керівники народного руху подібні до Сави Чалого, з титанів перетворюються на геростратиків, ладних згубити цілий народ, навіть цілий світ, аби задовольнити своє самолюбство”. Саме такого змісту набуває дія Сави Чалого. Ціною неймовірних зусиль він створював разом зі своїми товаришами армію народних месників. І тепер, піддавшись егоїстичному почуттю, вирішує: “Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував…”
Картина помсти над Савою Чалим – це народна кара за зраду. Сава не тільки підкоряється силі, зрозумівши свою помилку, свою вину, він виявляє готовність до смерті, усвідомлює її неминучість, як і те, що посланець коронного гетьмана підвів його до думки про необхідність “рятувать Україну від гайдамацької руїни”.
Отже, те, що у романтичному творі було однією з особливостей поетики, тут, у творі реалістичному, виявляє різку ідейну суперечність у розкритті головного персонажа.
Трагедія Сави Чалого у творі І.Карпенка-Карого не в тому, що його страчено як зрадника, а в моральній загибелі, у звироднінні цієї непересічної особистості.
І.Карпенко-Карий розуміє, що хід дії залежить не від волі окремих особистостей, а від взаємодії різних суспільних сил, що людина підкоряється певним об’єктивним законам, які існують незалежно від її волі. Тому драматург послідовно проводить думку, що рушійною силою в історичному процесі розвитку є не окремі, нехай і сильні, особистості, а народ. От чому драматург, поставивши в центр зображених подій Саву Чалого і Гната Голого, не залишає поза увагою народних мас.
У концепції І.Карпенка-Карого народ – не пасивна сила: він не тільки страждає, зазнає нестерпного гніту з боку панів, але й виявляє нестримну волю до національного визволення. Драматург з великою прихильністю малює образи представників народу, поетизує героїзм, мужність і вірність присязі. Герої трагедії “Сава Чалий” борються із власною слабкістю, недоліками, втілюють краще, що має справжня людина. І.Карпенко-Карий розв’язує в гуманістичному аспекті порушені ним актуальні питання національного буття. Головний герой трагедії гине, проте головною ідеєю твору є ідея життя українського народу, який, хоч і опинився в неволі у двох чужих йому державах, але вірність своїй Батьківщині-Україні є найголовнішим, найсвятішим моральним законом, законом життя, порушення якого суворо карається.
Висновки. Історико-порівняльний аналіз близько ста варіантів народнопоетичних творів про Саву Чалого, відомих від кінця XVIIІ ст. до нашого часу, та однойменних трагедій М.Костомарова і І.Карпенка-Карого дає підстави зробити такі висновки.
1. Тема самовідданого служіння Батьківщині і зрада її інтересів є глибоко етичною і стосується найсуттєвіших чинників людського єства: що є людина, для чого вона існує, яка мета кожного окремого життя? Тому героями творів стали люди патріотичного поривання і обов’язку, головним помислом яких була Україна та її захист від ворогів. Однак автори багатьох творів не ставили перед собою завдання достовірного відображення дійсних історичних подій і, як говорить М.Т.Яценко, “…через ліричні відступи, зіставлення і алюзії вони співвідносили героїчне минуле України з сучасністю”.
2. Визначено основні сюжетні мотиви балади, що дають можливість проаналізувати перші записи балади. Всі інші мотиви мають ознаки другорядних, пізніших додатків, які були наявні в галицьких варіантах (записи Я.Головацького, В.Гнатюка, І.Франка), або ж взагалі створені на пропольському ґрунті (записи А.Скальковського, О.Коципінського).
Змалювання образу Сави Чалого в історичних баладах досягається за допомогою традиційних художніх засобів фольклору: епітетів, порівнянь, метафори, символу, психологічного паралелізму як засобу передачі душевного стану героя, тричленних конструкцій і прийомів контрасту.
У прозових творах своєрідного вирішення набуває завдання індивідуалізації образів Сави Чалого і Гната Голого: персонажі по-різному поводять себе в однакових умовах, відбувається послідовна зміна епізодів. Можна стверджувати, що розвитку і поглибленню народнопоетичного зображення образу героїв сприяло завдання відтворення реальних історичних осіб. Виразний сюжет, оснований на розгортанні непримиренного соціального конфлікту, щира схвильованість розповіді, породжена трагедією батька, драматичність розв’язки, підсиленої діалогом, яскрава образність – всі ці ознаки забезпечили надзвичайну популярність народнопоетичного бачення життєвої трагедії Сави Чалого.
3. Поставлена письменниками проблема відповідальності людини за свої вчинки є особливо актуальною в наш час. Крім того, М.Костомаров і І.Карпенко-Карий вивели тематику драми історичної балади за вузькі межі зображення виключно особистих взаємин на історичний та соціальний простір.
“Сава Чалий” М.Костомарова в українському історико-літературному контексті став новим жанровим і проблемно-стильовим явищем, початком нової характерології, кроком до розробки психологічної характеристики героя, що свідчило про відхід від етнографічного трактування історичної теми. Дії героя зумовлені внутрішньою природою, а не примхою випадку, його субстанціональними силами, вчинки героя реалізують ту неминучу необхідність, що призводить до загибелі.
На чільне місце письменник-романтик, на противагу реалісту, висуває в образах свій моральний ідеал, що поєднує героїчні риси з морально-релігійними проблемами, «вдаючись при цьому до “перетворення”, “перевтілення” дійсності, яке справедливо вважають особливістю романтизму”.
4. Конфліктний простір трагедії “Сава Чалий” М.Костомарова дуже широкий: непорозуміння з козаками, які, здається Саві, належно його не оцінили, внутрішня опозиція до батька, що незаслужено посів його місце гетьмана, розрив з Конецпольським, конфлікт на особистому ґрунті з Гнатом Голим. Та найголовнішим є внутрішній конфлікт Сави Чалого, який постає причиною всіх інших і переростає в глибоку душевну драму. Це прагнення до необмеженої свободи, яке сублімується у волю до влади. На перешкоді у Сави стає “суча недоля”, яка “жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, Боже!”. Зрештою, ця Божа воля не що інше, як присуд долі, фатум, з яким Сава вступає у двобій.
Головний герой М.Костомарова помирає так і не розв’язавши душевної драми, хоча вже певною мірою підійшов до розуміння того, що за тих жорстоких історичних обставин у нього не було іншого виходу, крім як реалізувати себе в інтересах народу. Відчуваючи неминучість своєї загибелі як розплати за зрадництво, Сава Чалий зустрічає смерть спокійно, як належить. Він вважає, що смерть необхідна саме у такий момент його душевного стану. Через свою підступність і егоїзм залишається самотнім і Гнат Голий. І вже його смерть сприймається не як трагедія, а як відповідна кара за заподіяне зло.
У романтичній тканині твору своєрідно переплітаються героїко-історичний, фольклорний, мелодраматичний елементи. Характер такого переплетіння зумовлений життєвими ситуаціями, які стали об’єктом зображення.
5. Трагедія “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого в українській літературі 90-х рр. ХІХ ст. протистояла тогочасній модній суб’єктивній соціології народників, які проповідували культ видатних одинаків, “активних героїв”. Об’єктивний висновок про те, що ватажок, відірваний від народу, гине, є тому підтвердженням.
Виходячи з особливостей художньої структури п’єси І.Карпенка-Карого “Сава Чалий”, пропонуємо таке визначення твору: соціально-історична трагедія, якій притаманна актуальність політичного звучання конкретно-історичного конфлікту. Позитивну роль трагедії “Сава Чалий” критики вбачають у тому, що І.Карпенко-Карий шляхом з’ясування всіх істотних обставин конфлікту й мотивів поведінки героїв, шляхом зіткнення двох сильних антагоністичних індивідуальностей зумів зацікавити читача, викликати в нього інтерес до розвитку подій, до результатів боротьби. При цьому і в зображенні далекого минулого українського народу він жодного разу не вдається до мелодраматичних ефектів, залишається “суворим реалістом”. Зрада Сави в трагедії І.Карпенка-Карого – закономірний наслідок його компромісу. Завдяки такій мотивації І.Карпенко-Карий створив колізію величезної узагальнюючої сили. Драматург глибоко розкриває причини угодовства і зради. Його персонаж стає зрадником передусім через те, що боїться широкого народного руху, не вірить у народ і його перемогу. Повстанці в його уяві – це темна і загрозлива стихія, здатна принести тільки “смуту, і пожежу, і кров”. Він обстоює згоду, примирення з шляхтичами, а не рішучу боротьбу. Зрадництво Сави, запроданство зумовлюють його загибель, що показана у творі як кара іменем народу. Тому драматург не випадково протиставляє Саві Чалому Гната Голого – людину високих патріотичних почувань і обов’язків. Гнат – герой трагедії, на шляху якого історія ставить ще дуже багато непоборних перешкод; герой, який з мужністю воїна зносить зраду друга, смерть товаришів, розгром народного повстання, це герой, який стверджує святість і непереможність народної боротьби. З психологічного боку образ Гната Голого становить собою зразок цільного характеру, що прагне до однієї високої мети, завжди залишається вірним народним інтересам у боротьбі з ворогом і зрадником. Отже, І.Карпенко-Карий акцентує свою увагу на двох головних типах українця, що є породженням обставин, у які потрапила Україна внаслідок втрати своєї державності.
|
