ЮРИСДИКЦІЯ СУДІВ УКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт та предмет, мета і завдання дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, нормативна бази, формулюються основні положення, які виносяться на захист, розкрито наукову новизну, науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Становлення юрисдикції судів України за спеціалізацією” дано загальну характеристику судового устрою України з часів Запорізької Січі і до прийняття Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року, з’ясовано склад і компетенцію органів, які здійснювали судочинство, проаналізовано причини виникнення та діяльність спеціалізованих судів деяких зарубіжних країн (Великобританії, Німеччини, США, Росії, Франції) в порівнянні з Україною.

У підрозділі 1.1. “Історико-правовий аспект розвитку юрисдикції судових інститутів України” зазначено, що судова діяльність у Запорізькій Січі не була чітко відокремлена від військово-адміністративної, що зумовило своєрідність організації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і за суб’єктним критерієм. Систему судових органів Січі очолював гетьман, однак роль вищих судових органів виконували також рада козацької старшини, рада генеральної старшини та колегіальний Генеральний суд. Полкові, сотенні і сільські суди поширювали свою компетенцію не тільки на справи стосовно козаків, але й, з включенням у їх склад бургомістрів та війтів, також і на справи селян, міщанства та шляхти. Основною передумовою створення і функціонування системи судів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та інші об’єктивні причини (часті війни й походи, вплив польсько-литовських та західноєвропейських правових джерел), що виразилося у здійсненні судочинства за суб’єктною ознакою.

Починаючи з 1648 року, в Україні була створена власна система державних органів, які наділялися судовими функціями. Найвищу судову владу в державі мав гетьман. Розгляд судових справ по першій інстанції щодо генеральної старшини та інших вищих посадових осіб здійснював Генеральний військовий суд. Нижчими ланками судової системи були сільські, сотенні і полкові суди та домініальні (панські) суди, що здійснювали судочинство за суб’єктною ознакою. Також у Гетьманщині діяли магістратські суди, що існували в містах з правом самоврядування за Магдебурзьким правом, а в непривілейованих містах - ратушні суди. Було створено кілька видів спеціалізованих судів з відповідною компетенцією: духовні - з розгляду справ духовенства та деяких категорій цивільних справ світського населення; цехові - для вирішення внутрішніх конфліктів членів цеху; суд грецького Ніжинського братства - з розгляду справ осілих у м. Ніжині грецьких купців та їх челяді; ярмаркові - з розгляду справ, що виникали при проведенні ярмарків; митні - для вирішення спорів у галузі торгівлі та митних зборів; третейські - для розв’язання цивільних та дрібних кримінальних справ.

Період 1648-1783 р.р. був визначений існуванням першого українського державного утворення з елементами військової козацької республіки. Судова система часів Гетьманщини будувалася, виходячи з суб’єктної компетенції, але надалі для неї стало властивим створення судових установ і за галузевою ознакою, про що свідчить діяльність митних та підкоморських судів. Це зумовлювалося потребою в захисті тих суспільних відносин, які державні структури визначали пріоритетними і вважали за необхідне поставити під захист суду. Близькість європейських правових джерел і традицій, усталеність норм звичаєвого права зумовили наявність у судовій системі Гетьманщини таких прогресивних принципів судоустрою, як виборність суддів, гласність розгляду, колегіальність вирішення справ, а також право на оскарження судового рішення. Судова реформа 1760 року відокремила судову владу в Гетьманщині від адміністративної. Україна в цей період вперше здобула право на власне судочинство, відповідним чином побудувавши судову систему.

Для система судів Галичини як невід’ємної території сучасної України, що була частиною судової системи Австро-Угорської імперії, властивими були поділ судової влади на три види (шляхетську, духовну, міщанську) та існування судових органів військової юстиції (військових судів). У процесі зростання обсягів виробництва та збільшення фінансових надходжень для розвитку економіки відбувався поступовий перехід від спеціалізації судової системи за суб’єктним критерієм до галузевої спеціалізації. Виходячи з цього, виникла потреба у створенні фінансових та промислових судів. Діяльність самостійної трьохступеневої системи військових судів, створеної в 1852 році, свідчить про те, що вперше на території України правосуддя у військовій сфері здійснювалося спеціалізованими судовими органами. Ці суди будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для яких був Верховний військовий трибунал.

Загалом спеціалізоване правосуддя на теренах сьогоденної України формувалося за принципами суб’єктної і галузевої юрисдикції. Воно засновувалось як на національній нормативно-правовій базі, якою регулювалися питання діяльності судів часів Запорізької Січі, так і законодавстві Російської імперії, Австро-Угорщини і Польщі, що відобразилося у здійсненні правосуддя судами доби Гетьманщини та в Галичині.

Діяльність судових органів Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії (1917-1920 р.р.) визначалась характерною рисою - уніфікацією судової системи, в якій військовим судам надавались повноваження органів правосуддя у сфері правовідносин як військового, так і цивільного характеру. В цей період історії України, зважаючи на об’єктивні причини (громадянська війна, занепад народного господарства), державну владу фактично презентувала військова влада, яка, в свою чергу, трансформувалася в судову.

Функціонування за часів Центральної Ради органів адміністративної юстиції свідчить про створення вперше в Україні спеціалізованої судової структури, яку складали судді з розгляду адміністративних справ та адміністративні відділення окружних судів і Генерального суду, для компетенції якої визначальною була можливість вирішення справ у сфері публічних відносин. У цей період судова спеціалізація за галузевою ознакою стала першим реальним проявом здійснення права громадянина вирішувати в суді спори з органами і службовими особами держави. Законодавство часів Гетьманату та Директорії свідчить про те, що військовослужбовці вже на той час вважалися спеціальним суб’єктом правовідносин у судочинстві. Діяльність військових судів будувалася за принципом спеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчості справ військовим судам. Водночас посилився вплив військового режиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідком цього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенції військових судів справ щодо цивільних осіб, зокрема священнослужителів, які не перебували у військово-управлінських відносинах з армією.

На основі аналізу законодавства та неопублікованих архівних джерел робиться висновок, що період 1917-1920 р.р. є періодом регресного характеру щодо демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язаний з веденням у цей час бойових дій на фронтах та революційним рухом. Кожна зміна уряду в Україні (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія, влада більшовиків), зумовила використання силового впливу, характерного для воєнного часу, і, як наслідок – створення військових судів з міжгалузевою компетенцією, повноваження яких поширювались фактично на всі правовідносини адміністративного, цивільного, кримінального і військового характеру, а органи правосуддя виступали по суті в ролі репресивних органів.

У 20-х – 50-х роках ХХ століття існувала потреба у створенні спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства (військово-транспортні, залізничні суди тощо). Разом з цим, суперечило демократичним традиціям судоустрою створення у цей же час спеціальних структур з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС, МВС). Тобто, для тоталітарного режиму в даний період стало властивим ігнорування принципів здійснення правосуддя цими “судами” і квазісудовими органами взагалі.

Розвиток судової системи України у післявоєнний час пов¢язаний із створенням і вдосконаленням національного судово-процесуального законодавства та поступовим і повільним відновленням традиційних демократичних інститутів судочинства, про що свідчить прийняття і введення в дію у 60-тих роках минулого століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів УРСР та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 25 квітня 1988 року), закріплення в ЦПК України порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин (Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року) є першим етапом становлення адміністративної юстиції в новітній історії України, елементи якої були започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.

У підрозділі 1.2. “Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України” підкреслюється, що в країнах Західної Європи та Північної Америки розвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинниками, як розвиненість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток законодавства та його предметної розгалуженості і, передусім, потреба ефективного захисту прав і свобод людини і громадянина у різних правових сферах з урахуванням особливостей інтересів різних соціальних верств. Розвиток системи спеціалізованих судів значною мірою обумовлено високим рівнем правової культури населення цих країн, усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення до суду з врахуванням його предметної та суб¢єктної компетенції. Незважаючи на відмінності між англо-американською (англо-саксонською) та романо-германською правовими системами, в цих країнах існує досить значне розмаїття спеціалізованих судів. Особливості їх організації пов’язані з нечітким виділенням галузей права у країнах англо-саксонської правової системи у порівнянні з континентальною правовою системою, що вплинуло на побудову судових систем країн-представників та здійснення правосуддя. Про це свідчить організація судових систем Великобританії і США як представників англо-саксонської правової системи, з чітким розмежуванням повноважень між судами загальної юрисдикції та вкрапленням судових органів спеціальної компетенції в цю систему. Для романо-германської правової системи властивим є створення самостійних судових вертикалей (Німеччина, Франція, Україна). Порівняння досліджених судових систем зарубіжних країн з Україною дає змогу стверджувати, що компетенція судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальною є суб’єктна ознака їх юрисдикції.

Другий розділ “Критерії спеціалізації судів України” присвячений змінам в організації та діяльності судової системи, які настали із здобуттям Україною незалежності, прийняттям нової Конституції України і Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року.

У підрозділі 2.1. “Спеціалізація судів за галузевою ознакою” в аспекті дисертаційного дослідження дається визначення судової влади, під якою розуміється повноваження спеціалізованих судових органів по вирішенню віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні норм права з розгляду справ певних категорій за правилами, встановленими відповідним процесуальним законодавством. Судовій владі властиві два компонента: 1) така влада реалізується тільки спеціально уповноваженими державними установами - судами (в тому числі і спеціалізованими); 2) ці органи повинні мати тільки їм притаманні можливості вирішення певних категорій спорів (зокрема, господарських, адміністративних тощо).

Поняття “юрисдикція” визначається як встановлена законом чи іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям суб’єкта права з точки зору їх правомірності чи неправомірності. Юрисдикція визначається залежно від виду і характеру справ,  їх територіальної належності та від осіб, які беруть участь у розгляді справи. Спеціальними органами юрисдикції є суди - загальні та спеціалізовані. Судова юрисдикція нерозривно пов’язана з поняттям “судова компетенція” - це сукупність юридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судового органу, в тому числі спеціалізованого суду, щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню. Обсяг цієї компетенції обумовлюється здійсненням державної влади судовими органами в окремих сферах суспільного життя залежно від їх спеціалізації та за територіальним масштабом діяльності кожної ланки судової системи. Предметна компетенція системи судових органів знаходить конституційне закріплення у статтях 124, 125 Конституції України та в інших законодавчих актах, що містять не тільки конкретні повноваження судів за їх предметною компетенцією в тих чи інших галузях права, але і визначають функціональні повноваження (відповідні права й обов’язки) судів у галузі правосуддя.  

Спеціалізовані суди можуть створюватися у випадках, коли це викликано специфікою судових справ залежно від характеру правовідносин і особливостей правового статусу суб¢єктів судочинства. Спеціалізованим судом є створена в системі судів загальної юрисдикції, як самостійна, судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.

Відповідно до вимог Конституції України принцип судової спеціалізації  передбачає кілька способів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктною ознакою та “внутрішню” спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого суду. Галузева спеціалізація визначається як поділ предмета судової діяльності на окремі сфери правосуддя – загальну і спеціалізовану. Загальна сфера правосуддя включає в себе вирішення цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальної юрисдикції. Здійснення спеціалізованого правосуддя включає в себе розгляд справ окремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та інших правовідносин відповідно до певної галузі права. Суб’єктна спеціалізація судової системи передбачає здійснення правосуддя стосовно певного суб’єкта правовідносин, які виникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з врегулюванням відносин щодо неповнолітніх. “Внутрішня” спеціалізація суддів у межах одного міжгалузевого суду передбачає спеціалізацію представників судової влади – суддів, виходячи із встановлених критеріїв розподілу судових справ у конкретній судовій установі, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, які віднесені до юрисдикції даного суду.

Зміни в законодавстві щодо спеціалізованих судів мають забезпечити можливість вдосконалення їх організації та діяльності. Для цього необхідно прискорити прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, без якого адміністративні суди не зможуть розпочати свою діяльність. В ньому потрібно закріпити особливості адміністративного судочинства, організації діяльності судів, правового статусу учасників судового процесу, доказів; порядок судочинства в адміністративних судах по першій інстанції, апеляційного судочинства, перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в касаційному порядку і за нововиявленими обставинами та виконання судових рішень. Актуальним є створення нової структури спеціалізованих адміністративних судів: суди першої інстанції – місцеві окружні суди (по одному на два адміністративно-територіальні райони та в містах обласного підпорядкування, по 2-3 суди у великих містах з районним поділом), апеляційні адміністративні суди - по одному на дві області (в деяких густонаселених областях можливе створення одного або двох таких судів), Вищий адміністративний суд України.

Доцільно створити в адміністративних апеляційних судах та Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати з розгляду податкових, митних справ та справ, що виникають з питань громадянства й міграції населення. Ці судові утворення можуть визнаватися спеціалізованими за галузевими інститутами адміністративного права, оскільки регулюють певні групи однорідних суспільних відносин.

До юрисдикції адміністративного суду потрібно віднести спори, які виникають з публічних правовідносин і є наслідком здійснення адміністративних (управлінських) функцій. Необхідно встановити умови розмежування повноважень спеціалізованих адміністративних і господарських судів за таким принципом: спори, що випливають з публічно-правових правовідносин – віднести до сфери повноважень адміністративних судів, а спори господарського характеру, що випливають з господарських договорів - до сфери повноважень господарських судів, які вирішуватимуть їх на підставі Господарського кодексу України.

Результати проведеного опитування 146 суддів загальних і спеціалізованих судів свідчать про потребу законодавчого визначення критеріїв формування колегіальних складів судових ланок спеціалізованих судів, виходячи з таких принципів: один суддя-юрист і два судді-спеціалісти у певній галузі (для місцевих судів) або три судді-юриста і два – фахівці з питань юрисдикції спеціалізованого суду (для апеляційних судів).

У підрозділі 2.2. “Спеціалізація судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства” зазначається, що юрисдикція військових судів визначається не тільки залежно від суб’єкта правовідносин, але й специфіки об’єкта злочину. Юрисдикцію військового суду можливо визначити, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта, категорії справи та особливості сфери правовідносин. Доцільно створити “суди військових формувань” як спеціалізовані, і пропонується модель структури та відповідні ланки цього суду: суди першої інстанції - місцеві суди військових формувань (створюються на базі військових місцевих судів гарнізонів), апеляційні суди військових формувань (створюються на базі військових апеляційних судів регіонів і ВМС України) та Вищий суд військових формувань України з правом перегляду його рішень Верховним Судом України. Юрисдикція цих судів має поширюватись на всі правовідносини, що виникають у Збройних Силах України, Службі безпеки України та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять до військових формувань, які по суті визначаються як озброєні формування, а також осіб рядового і начальницького складу МВС України.

Для створення спеціалізованих судів військових формувань запропоновано внести зміни і доповнення до ч.2 ст.19, ч.1 ст.21, ч.ч.2, 3, 6 ст.25, ч.6 ст.32 Закону України “Про судоустрій України”; для вирішення питання розширення підсудності судів військових формувань з розгляду цивільних справ та справ, передбачених Главою 31-А ЦПК України, пропонується внести зміни до частин 2 і 3 ст.123 ЦПК України та ч.4 ст.22 Закону України “Про судоустрій України”. Доцільно внести зміни у ч.6 ст.7 Закону України “Про статус суддів” щодо особливих вимог для зайняття посади судді спеціалізованого суду.

Конституцією України не забороняється створення судових установ, для яких визначальною є суб’єктна ознака спеціалізації. До таких судів слід віднести суди у справах неповнолітніх. Пропонується внести зміни в до ч.1 ст.19 Закону України “Про судоустрій України”, доповнивши її нормою про належність зазначених судів до судів загальної юрисдикції і здійснення ними  правосуддя.

У підрозділі 2.3. “Становлення спеціалізованих судів України: проблеми теорії та практики” вказано, що на шляху створення системи спеціалізованих судів в Україні існують проблеми, пов’язані із законодавчим, організаційним, соціально-психологічним, кадровим та матеріально-технічним оформленням процесу реформування судової системи.

На основі аналізу статей 124 і 125 Конституції України зроблено висновок про те, що в них необгрунтовано з точки зору вимог законодавчої техніки розділені питання структури судової системи, прямо не передбачено існування спеціалізованих судів. Якщо в майбутньому з’явиться можливість внести зміни і доповнення до цього розділу Основного Закону, то доцільно зосередити ці питання у статті 125 Конституції України, виключивши із статті 124 частину третю, а у статті 125 передбачити існування в системі судів загальної юрисдикції загальних і спеціалізованих судів, а також касаційних судів. Запропоновано авторський варіант редакції цієї статті.

Закон України “Про статус суддів” змінив роль судді, він став особливим представником державної влади. Розширення судової юрисдикції згідно із статтями 124-129 Конституції України вимагає значного збільшення кількості суддів і їх більш якісної підготовки, особливо в сфері правовідносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, земельного, господарського, житлового права тощо. Стаття 129 Конституції України ви­значає форми здійснення судочин­ства. Одна з них - колегіальна форма роз­гляду справ, може бути двох видів: колегія професійних суддів (судді-юристи і судді-фахівці з питань юрисдикції спеціалізованого суду) чи ко­легія в складі судді та народних засі­дателів або присяжних, і перша з них має бути пре­рогативою спеціалізованих судів. Стаття 127 Конституції України відкрила доступ до посад суддів у спеціалізованих судах особам, які не мають юридичної освіти, але є фахівця­ми в галузі спеціальних правовідносин (мають відповідну освіту). Частиною 4 статті 127 Конституції України встановлено, що ці судді здійснюють правосуддя лише у колегіальному складі, а фахова підготовка для них не є єдиною вимогою. Однак, має бути витримана єдність статусу суддів системи судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, кандидати на посади суддів спеціалізованих судів в майбутньому повинні відповідати всім вимогам, встановленим частиною 3 статті 127 Конституції України, а вимога про наявність фахових знань повинна бути додатковою до них.

Судова влада в Україні поступово позбувається тоталітарного забарвлення, набуваючи рис судової влади демократичної, правової держави. В приведенні судової системи до конституційної моделі нарешті зроблено реальні кроки, оскільки судовий устрій держави є основою судової влади. У вирішенні цих питань великого значення набуває створення оптимальної структури спеціалізованих судів. Для цього потрібно використати дані статистичного аналізу щодо кількості і характеру судових справ (за галузями права), і визначитись які з них віднести до компетенції спеціалізованих судів. Аналіз цих даних виступає об’єктивним індикатором у вирішенні питання про необхідність створення тієї чи іншої вертикалі спеціалізованих судів. Лише за цієї умови є можливою розробка та створення ефективної моделі системи спеціалізованих судових органів, яка б відповідала потребам суспільства.

У висновках містяться основні підсумки проведеного дослідження. Зазначено, що спеціалізоване правосуддя в Україні у процесі розвитку формувалося за принципом встановлення суб¢єктної, відомчої чи галузевої підсудності, а джерелами правового регулювання були як національна нормативно-правова база, так і законодавство Польщі, Австро-Угорщини і Російської імперії. Запровадження на території Галичини у 1852 році військових судів свідчить про створення спеціалізованого суду з цільовою самостійною структурою. У період 1917-1920 р.р. функціонування судової влади зумовлювалося використанням силового впливу, характерного для воєнного часу, та посиленням ролі військових судів з міжгалузевою компетенцією. Період 1921-1957 р.р зумовлював створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння господарському будівництву, та спеціальних структур за суб’єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосування заходів репресивного характеру.

Прийняття і введення в дію у 60-тих роках ХХ століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного, Цивільного процесуального кодексів та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року пов’язане  з вдосконаленням національного судоустрійного і процесуального законодавства у 1961-1991 р.р. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб,  закріплення у ЦПК України порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин створило передумови для адміністративної юстиції, започаткованої за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.

Запропоновано визначення поняття спеціалізованого суду, обґрунтована потреба в законодавчому врегулюванні питань, що стосуються діяльності спеціалізованих судів господарської та адміністративної юрисдикції, нову структуру спеціалізованих адміністративних судів, визначено предметну компетенцію цих судів та умови розмежування повноважень спеціалізованих адміністративних і господарських судів. Обгрунтовано необхідність утворення в апеляційних адміністративних судах та Вищому адміністративному суді України відповідних судових палат з розгляду податкових, митних справ та справ з питань громадянства й міграції населення, визначення принципу формування колегіальних складів відповідних судових ланок спеціалізованих судів. Аргументовано віднесення вйськових судів до спеціалізованих та доцільність створення судів військових формувань, визначена модель структури організіації та діяльності військової юстиції як спеціалізованої, обгрунтовано внесення змін і доповнень до чинного законодавства України щодо організації і діяльності спеціалізованих судів.