ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКОЇ СВІТСЬКОЇ НОВОЛАТИНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ДОБИ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА БАРОКО

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; стан наукової розробки проблеми; сформульовано головну мету і основні завдання дисертації; предмет і об’єкт; окреслено теоретико-методологічну базу роботи; визначено її новизну, теоретичне та практичне значення основних положень дослідження.

У розділі 1. “Феномен української новолатинської світської поезії: генеза, джерела, контекст” окреслено теоретичний та історико-літературний підходи до аналізу феномена новолатинської художньої словесності як органічної складової частини загальноукраїнського літературного процесу.

У підрозділі 1.1. “Загальні зауваження до постановки проблеми присутності античного дискурсу в українській словесній семіосфері. Діахронічний аспект” ідеться про наріжні підвалини вивчення історії питання, особливості його всебічного осмислення при окресленні проблеми присутності античного дискурсу як змістоутворюючого та формотворчого чинника в національному художньо-словесному універсумі.

Слід також зауважити, що генеза процесу оприсутнення новолатинського мовно-літературного феномена у вітчизняному історико-культурному контексті виводиться автором у даному підрозділі ще з перших, після прийняття християнства, впливів перекладної літератури на становлення і формування українського художнього слова, писаного рідною мовою. Становлення української літератури, що створювалась латинською мовою, пройшло декілька етапів. Першим, на думку дисертанта, є етап загального засвоєння надбань європейської писемності, що настав у вітчизняній словесності після прийняття християнства і характеризувався посиленим осмисленням та включенням у національний літературний процес знакових явищ літератур інших християнських народів Європи. Хронологічно цей етап збігається з “добою монументального стилю” (Д. Чижевський) Київської Русі. Указане засвоєння відбувалося через посередництво перекладацької діяльності плеяди національних культурних діячів, які вже в зазначену епоху цілком усвідомлювали важливість для становлення унікальної й самодостатньої національної духовної та світської літератури іншокультурних й іншомовних впливів, великою мірою їх змістоутворюючий і формотворчий характер.

Другим етапом загального становлення вітчизняної латиномовної словесності визначено історико-культурний період суттєвого впливу новолатинської (пізньосередньовічної й ренесансної) європейської духовної та світської літератури на культурний і літературний процес в Україні. Даний період окреслюється ХІV–ХVI століттями. Він визначається як доба наукових, освітніх, літературних та культурних взаємовпливів між Україною і Європою.

Наголошується, що не є випадковим і багатовимірний процес активного засвоєння, а не відторгнення українською літературою, уже починаючи з доби Київської Русі, здобутків духовного й світського слова, що створювалось південноєвропейськими та західноєвропейськими народами, включення їх до активного обігу у вітчизняному літературному процесі.

У підрозділі 1.2. “Деякі риси трансдискурсивного впливу античного та візантійського світу на формування феномена українського письменства” досліджено процес спочатку спорадичного, але дедалі більш системного засвоєння українською словесністю здобутків старогрецької та римсько-латинської мовно-культурних домінант античного світу. У добу “монументального стилю” та наступну за нею добу Ренесансу і Реформації латиномовні впливи на вітчизняну літературу ще не мали ключового значення, але їх наявність уже позначалась на рівні культурних артефактів, мовних впливів, осмислення явищ історії античності та, більшою мірою, європейського Середньовіччя. Наведено ряд прикладів, які підтверджують правомірність саме такого трактування літературного процесу історико-культурних епох Київської Русі та Ренесансу і Реформації, розгляду його як іманентної культурної підоснови для подальшої з’яви феномена вітчизняної латиномовної словесності. Слід зауважити, що саме таке структурування генезису української латиномовної літератури подається дисертантом уперше у вітчизняній медієвістиці, адже раніше вітчизняна словесність, писана латиною, розглядалась лише в період її розквіту.

Відзначається, що даний процес спочатку проходив через здійснення окремими авторами перекладів, але з плином часу та розширенням гуманітарних обріїв українського суспільства й з усвідомленням ним потреби активно інтегруватись у європейський християнський культурний простір ставав дедалі більш панорамним, а згодом охопив усі провідні освічені суспільні верстви. Слід привернути увагу до чинника, який указує на те, що в процесі національного літературного засвоєння європейських культурних надбань в українській літературно-естетичній свідомості рівною мірою актуалізувались як власне античні, так і візантійські й західноєвропейські чинники.

Уже в добу Пізнього Середньовіччя незнання латини в українському освіченому та, особливо, літературному середовищі вважалось радше вадою, аніж чеснотою. Це явище мало кілька суттєвих причин. У концепції дисертації закцентовано увагу на великій ролі освітніх процесів, а також інших явищах культурно-мистецького та духовного обміну між Україною і європейськими країнами, які мали багатоаспектний характер і, як правило, базувались на широких контактах українських та європейських митців, мислителів, державних діячів. Провідною мовою в таких культурних контактах була латина. Наголошується, що латиномовні духовно-інтелектуальні, культурні, освітньо-наукові впливи в добу Середньовіччя та Ренесансу мали обопільний характер і спрямовувались не лише з європейських країн в Україну, а й навпаки. Свідченням істинності даного припущення є громадська та літературна діяльність цілої плеяди діячів європейської культури українського походження, їх вплив на становлення західноєвропейського Ренесансу.

Основою такої культурної універсальності провідні вітчизняні митці й мислителі тієї пори вважали латиномовну словесність, яка творилась у різних видах гуманітарного знання. Окреслений аспект часто випускався з поля зору дослідників, хоча він має концептуальне значення для адекватного осмислення генези вітчизняної новолатинської літератури. Автором також наведено низку нині маловідомих, але знакових для загального розуміння українського літературного процесу доби Пізнього Середньовіччя та Бароко культурних явищ і впливів, наявність яких у вітчизняній історії зумовила появу та засвоєння літературних творів іншомовного походження. Ці твори та культурні явища тривалий час істотно впливали на сам тип українського світогляду, образного мислення, поетики художньо-літературного творення.

У всіх наведених вище аспектах міститься, на переконання дисертанта, суттєва відмінність української культурної ситуації від ставлення до латини й латиномовної культури в деяких інших слов’янських народів. Такий тип українського доброзичливого й зацікавленого ставлення до латинської світської словесності і є однією з головних причин, які стали передумовою проявлення новолатинського літературно-художнього феномена в пізньосередньовічну та барокову добу.

У підрозділі 1.3. “Новолатинські європейські впливи на становлення й розвиток національної новолатинської літератури” наголошено, що період становлення й подальшого розквіту української новолатинської художньої літератури припадає на добу Пізнього Середньовіччя та Бароко невипадково.

Розглядаються панорамні впливи на український літературний процес пізньосередньовічної і ренесансної європейської словесності, її поширення й жанроутворюючий характер в українській літературі ХVІ–ХVІІ століть. Саме під цим впливом уперше з’являються питомо українські жанри духовної й світської словесності, творення в межах яких відбувалось переважно латинською мовою. Указана обставина дає право говорити про виникнення у вітчизняному літературному процесі аналізованої доби художньо самодостатнього й особливого явища – феномена новолатинської словесності.

Починаючи з ХVІ ст. фіксується поява духовних творів полемічного характеру, які належали перу українських авторів, були написані латиною і адресувались усім освіченим верствам українського суспільства нарівні з творами, що писались українською або польською мовами. Отже, новолатинські твори були повноцінним чинником не лише загального національного літературного процесу, а й впливали на духовні засади українського громадського життя.

У підрозділі зауважується, що поява українських духовних творів, писаних латинською мовою, стала однією з вагомих причин виникнення окремого складного зі світоглядного та літературно-художнього погляду дискурсу національної полемічної словесності, який створювався в українській літературі протягом кількох століть різними мовами та в якому творили майже всі провідні національні письменники, філософи, духовні й громадські діячі ХVІІ–ХVІІІ століть. До особливостей цього дискурсу належить крім мовно-культурного рівноправності й універсальності також низка концептуальних засад, які істотно позначились на жанровій, світоглядній і літературно-естетичній основах феномена вітчизняної новолатинської поезії. До цих засад дисертантом віднесено зацікавленість українською національною історією, народнопоетичною творчістю, часто міфологією та іншими первнями національного буття. Апеляція до цих світоглядних джерел значною мірою зумовила загальний характер феномена новолатинської творчості в українському літературному процесі, що базувалась на відджерельному враховуванні ймовірної рецепції читача.

У підрозділі 1.4. “Стан вивченості новолатинської літератури в літературознавстві ХХ–ХХІ століть” актуалізовано літературознавчі надбання тривалого процесу осмислення творчої спадщини, які з різних причин тривалий час не були включеними в науковий обіг.

Багатоаспектне дослідження визначення місця, ролі й наріжних естетичних функцій українських латиномовних творів полемічного характеру здійснив на початку доби “Розстріляного відродження” М. Возняк у своїй праці “Історія української літератури” (1921 р.). Аналіз його концепції та поданого вченим “Синхроністичного перегляду релігійної полеміки”, що є додатком до згаданої праці, використовується дисертантом як концептуальна основа, що дозволяє актуалізувати в сучасному літературознавстві принципи незаангажованого осмислення феномена новолатинського полемічного й художнього слова.

До початку ХVІІ ст. належить поява різножанрової за характером української світської художньої літератури, яка створювалась латинською мовою. В її обширові чільне місце посідає поезія панегіричного, емблематичного, ліричного та історичного жанрових різновидів. З огляду на концептуальну дослідженість у сучасному літературознавстві перших трьох видів новолатинської світської поетичної творчості (праці О. Савчук, Л. Шевченко-Савчинська) ми визнали за доцільне зосередити дослідницьку увагу на феномені української новолатинської світської поеми, яка присвячена минулому українського народу, висвітлює його славетні й прикрі сторінки, героїчні постаті.

Ураховуючи викладене, розділ 2. “Поетика новолатинської історичної поезії XVII–XVIII століть” присвячено мікрообразному з погляду вивчення особливостей поетики та архетипно-міфологічному, якщо брати до уваги світоглядний аспект дослідження проблеми, аналізу жанрових особливостей новолатинської історичної поеми.

У підрозділі 2.1. “Жанр новолатинської історичної світської поеми ХVІІ ст. Загальні зауваження до постановки питання” за об’єкт дослідження обрано маловивчену досі історичну поему Івана Домбровського “Дніпрові камени”. Міркуючи над світоглядними та естетичними домінантами, які визначають характер нарації у цій поемі – репрезентанті аналізованого жанрового різновиду, ми окреслили їх концептуальну природу як органічний синтез міфологічних уявлень про світ та людину, що мають українське прадавнє походження, із науково-історичним, ренесансним за суттю, підходом автора “Дніпрових камен” до зображення вітчизняної історії в художньо-образних картинах, портретних характеристиках героїв та персонажів.

Зазначається, що в поетиці твору на рівні форми поєднуються елементи панегіричного українського новолатинського вірша (такою є природа Вступу до поеми, в якій містяться уславлення та доброзичливі побажання новому володарю Києва, що є одночасно й адресатом історичної поеми), традицій середньовічно-барокового одописання, поетики емблематичної поезії із морально-настановчими творами, генеза яких сягає повчальної літератури доби Київської Русі.

Підрозділ 2.2. “Проблема історичного підґрунтя “Дніпрових камен”: історіософське, світоглядне та морально-етичне наповнення образного світу твору”. В адресованій пресулові поемі подано в метафорично-асоціативній формі морально-етичні настанови щодо його майбутнього поводження в країні обабіч Дніпра, які становлять смислову етично навантажену домінанту розгляданого художнього твору. Їх присутність у тексті новолатинської поеми з очевидністю вказує на те, що автор по-новаторському інтерпретує канони середньовічного і ренесансного європейського панегіричного вірша та одописання, насичуючи вказані форми особливим змістом настановчого характеру.

Таке смислове наповнення повинно, як випливає з тексту поеми, уберегти пресула від неповаги до народу й країни зі славетним та сакралізованим на міфологічному рівні минулим, адже, як по-бароковому метафорично зазначає автор, така неповага до української історії не додасть шани серед інших народів тому, хто її виявлятиме.

На правильність висловленої концептуальної тези вказує, зокрема, повсякчасне акцентування І. Домбровським на тій повазі, що її в сакралізованому минулому виявляли українцям сусідні народи. Новаторство автора “Дніпрових камен” полягає й у тому, що йому вперше вдалось поєднати зазначені вище різні жанрові форми в межах універсального дискурсу історичної новолатинської поеми.

Підрозділ 2.3. “Міфологічний, метафоричний та фольклорний аспекти зображення історичної реальності”. Серед важливих рис поетики аналізованої світської новолатинської поеми відзначено також неординарне метафоричне розгорнення картин образно-художнього відтворення реальності в монолозі героя-оповідача, від імені якого ведеться розповідь про сакралізоване міфологічною традицією й підтверджене історичними джерелами українське минуле. Цим героєм-оповідачем, в образі якого персоніфікується як міфологічна, так і історична традиція розуміння України, виступає один із головних національних символів – Дніпро, найменований автором, згідно з античною традицією, Бористеном, або, часто поєднуючи українську та античну міфологічні традиції, “богатирем бористенським”.

Дніпро-Бористен невипадково виступає головним персонажем твору, адже саме в його образі зосереджується репрезентативне бачення автором історичної поеми духовно-інтелектуальних надбань усіх поколінь українців, самого універсуму національної історії. Отже, саме він вступає в діалог з адресатом поеми, прагнучи подати йому й іншим реципієнтам твору засновану на прадавній традиції міфомислення й об’єктивній історичній інтерпретації рецепцію минулого країни. У своєму монолозі, що обіймає переважну частину твору, герой-оповідач, який згідно з вітчизняною традицією середньовічно-барокової світської поезії завжди непрямо асоціюється з автором та його світоглядною позицією, подає власну концепцію історичного минулого України, яка базується на іманентно християнському началі.

Неординарним, але вже відомим із латиномовних творів інших українських світських поетів – попередників І. Домбровського, є те, що в художньому світі поеми це начало органічно поєднується з низкою архетипів, міфологем, символів та мікрообразів, які мають міфологічне питомо українське або античне походження. Таке сполучення зустрічається також в іншій світській латиномовній поемі “Про війну Острозьких під П’яткою проти низових” С. Пекаліда (кінець ХVІ ст.), присвяченій українській історії.

Указана єдність, як риса поетики аналізованого жанрового різновиду, свідчить про цілком ренесансне прагнення українських латиномовних поетів поєднувати кращі надбання античної дохристиянської міфології й мистецтва із християнським світоглядом, який становив основу їхнього поетичного світосприймання.

Міркуючи про універсум національної історії, герой-оповідач “Дніпрових камен” виводить її генезу від уславлених традицією міфологічних дохристиянських часів, органічно синтезуючи її в поданих образних картинах із часами слави Київської Русі та з архетипно-символічними вказівками на лицарсько-батальний козацький дискурс сучасної йому історичної доби. Таке поетичне єднання, на погляд дисертанта, засвідчує не лише жанрове новаторство поета в галузі творення української новолатинської історичної поеми, а й указує на неподільність у його художній рецепції української цивілізаційної одиниці героїчного минулого і сучасності народу. Також не є випадковим, що особливе місце в образному світі “Дніпрових камен” посідають фольклорні первні, які є ще однією домінантою поетики твору, становлять до певної міри його світоглядний та художньо-образний базис.

Указана константа свідчить про новаторство І. Домбровського як європейського новолатинського поета, адже відомо, що в поетиці пізньосередньовічної та ренесансної європейської світської поезії широке використання фольклорних джерел і народнопоетичних надбань було в основному несхвальним явищем. Новолатинський поет, навпаки, змальовуючи картини минулого буття українського народу, часто прямо або опосередковано використовує фольклорний тип змалювання минулого, народну образність, архетипи, міфологеми, символіку.

Схожі художні засоби, використані для змалювання історичних подій та персоналій, зустрічаються і в україномовних барокових козацьких літописах Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки. Ця риса вкотре вказує на єдність різномовних начал у жанровій одиниці української історичної поеми доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, на їх спільну народнопоетичну основу.

Важливою рисою української новолатинської історичної поеми є, на думку дисертанта, змалювання поруч із героїчними сторінками минулого й прикрих моментів вітчизняної історії. Європейські митці доби раннього Середньовіччя та Ренесансу, як правило, оминали нагадування про історичні випробування. У монолозі героя-оповідача поеми цим моментам приділено достатню увагу. За законами барокової поетики вони іманентно перебувають у контрастному зіставленні з образними картинами героїчного минулого українців, а отже, вказують реципієнтові на об’єктивне подання національної історії в поемі, по-новому окреслюють авторський та загальножанровий тип розуміння й образного відтворення минулого. На переконання дисертанта, такий тип має християнську основу, адже ґрунтується на принципові співчуття до скривджених, апелює до потреби їх захисту.

Істотною рисою жанрового різновиду новолатинської історичної поеми слід також уважати специфічний мовно-культурний код, який аналізується у підрозділі 2.4. “Специфіка образності «Дніпрових камен»: архетипний, символічний аспекти”. Дослідження цього коду здійснено в дисертації за допомогою синтезу мікрообразного аналізу, дослідження семіотичних полів, пов’язаних з античною та українською міфологією, архетипів та образно-номінативних одиниць сучасної авторові поеми історичної реальності, а також розкодування смислових образних асоціацій, що мають у культурному аспекті багатовимірний характер. Ці категорії наявні в усьому тексті поеми, але особливе значення вони відіграють у внутрішньо метафоричному монолозі героя-оповідача Дніпра-Бористена.

Монолог не лише становить центральну значущу одиницю твору, а й побудований за принципом перетину різних семантичних полів. Саме тому, при дослідженні смислового наповнення образів поеми “Дніпрові камени” використовувались категорії з різних сфер українського й світового гуманітарного знання. Це було продиктовано самою універсальною природою барокового твору, в якому апелювання на образному рівні до ерудиції читача було явищем цілком закономірним, а сам художній образ часто становив специфічний окремий гуманітарний дискурс, де органічно та неординарно поєднувались асоціативні й символічні одиниці з різних сфер гуманітарного знання. Застосування в процесі дослідження такого специфічного виду барокової образності звичайних традиціоналістських методик аналізу художнього твору може суттєво спотворити розуміння складної сутності літературно-художньої реальності даного періоду та ускладнити процес актуалізації здобутків новолатинської світської поезії в сучасному літературознавстві. Серед провідних ознак жанрового різновиду історичної новолатинської поеми в дисертації відзначено об’єктивний характер передання минулого. Автор, згідно з бароковою етикою, прямо не акцентує увагу читача на чинникові, який указує на необхідність правдивого й неупередженого художнього змалювання героїв і антигероїв національної історії та пов’язаної з нею історії інших народів, але така неупередженість повсякчас відзначається на всіх рівнях рецепції поеми.

У творі всі основні герої або народи названі непрямо, а окреслюються героєм-оповідачем за допомогою складних асоціативно-метафоричних рядів. На думку дисертанта, такий поетичний прийом дозволяє І. Домбровському не лише вибудовувати на основі історичної реальності особливий тип її образного відтворення, а й створює можливість об’єктивного відтворення всіх сторінок минулого. Слід також відзначити, що саме на основі окресленого вище об’єктивного підходу українська історія стає у вітчизняній світській новолатинській поезії, набагато раніше від історичних творів романтиків ХІХ ст., полем образного інтерпретування, насичення відомих і малознаних подій полівимірним з асоціативного погляду художнім та буттєвим змістом. Окреслене синтетичне єднання, відзначене автором роботи в середньовічно-бароковій поетиці аналізованого жанрового різновиду, значною мірою зумовило й виникнення, через певний період засвоєння скарбів новолатинської поезії, україномовних та російськомовних романів і поем ХІХ ст., присвячених національній історії, які іманентно базувались на багатьох відзначених дисертантом у поетиці новолатинської історичної поеми принципах. Така спадкоємність вкотре засвідчує правомірність трактування полівимірного дискурсу національної світської поезії як багатомовного явища, яке водночас є світоглядно цілісним за своєю сутністю.

У висновках  дисертації узагальнено результати спостережень.

Становлення української літератури, що створювалась латинською мовою, пройшло декілька етапів, визначення яких дозволило дійти висновку, що виникнення феномена вітчизняної новолатинської словесності мало характер відкриття для української культури світоглядних та художньо-естетичних цінностей іншомовних культур і позначався незаангажованістю ставлення до здобутків як духовного, так і світського письменства.

Виявлено провідні особливості поетичного мислення в новолатинському дискурсі української художньої літератури доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, які полягають у неординарному і водночас органічному сполученні трьох домінантних українських ментальних начал. Ними є історичний, міфологічний та народнопоетичний світоглядно-образний дискурси. Указане сполучення виступає як наріжне, адже дозволяє адекватно до законів поетики осмислити феномен української історичної барокової поеми, що була створена українським автором латинською мовою.

Виділено й системно структуровано літературознавчу стратегію багатовимірного осягнення смислу поеми та поглибленого трактування її світоглядних особливостей й естетичних здобутків за допомогою подання аналізу текстуальної реальності даного жанрового різновиду. Для полівимірного вивчення кожного аспекту і знакового фрагменту української новолатинської історичної поеми застосовано практику синтезу літературознавчого, архетипно-міфологічного (у дослідницькому дискурсі, який передбачає всебічне осмислення надбань не лише вітчизняної, а й світової міфології), фольклористичного та науково-історичного коментування.

Контекстуальний аналіз поетики знакового твору жанрової форми української новолатинської історичної поеми літературно-художнього дискурсу – поеми І. Домбровського “Дніпрові камени” – дозволив виявити панорамну образну картину авторської рецепції історичного буття українського народу від давнини і до доби Бароко. Зауважується, що цей жанр іманентно є визначальним зокрема і для української новолатинської світської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко.

У дослідженні зосереджено увагу на специфіці української новолатинської історичної поеми як визначального для поетики національної барокової творчості жанрового різновиду. Концептуально важливим є те, що в даній поемі, на відміну від інших творів цього різновиду, подано не описання конкретного історичного епізоду або характеристики історичних постатей, а розгорнено панорамну картину історичного й сучасного поетові буття українців.

Індивідуально-авторська поетична манера І. Домбровського виявляється при поданні поетом панорамних образних картин, у яких, за допомогою синтезу міфологічного, історичного та фольклорного начал, універсалізується багатоаспектна картина буття українського народу від давніх-давен і до сучасної поетові доби козацького Бароко.

Визначено концептуальну домінанту художньої семіосфери новолатинської історичної поеми, ключовою одиницею якої виступає метафоричний, побудований на широкому історико-асоціативному та архетипно-міфологічному рецептивному полі, монолог героя-оповідача Дніпра (“богатиря бористенського”), який уособлює в поемі універсум національного минулого і сучасності. Окремо досліджено істотну для розуміння художнього світу поеми поетику діалогу, що умовно розгортається між реальною історичною особою – адресатом твору – пресулом і міфологічним героєм-оповідачем.

Зауважується, що український новолатинський поет розгортає картину національного історичного буття, іманентно керуючись уявленням про славетність багатьох сторінок української минувшини, а також про славетність навіть трагічних сторінок національної історії. Проведено паралелі зі знаковими творами літератури доби Київської Русі (наприклад сакралізований образ Києва в “Повісті врем’яних літ”, образ Вітру зі “Слова про Ігорів похід”). Таке образне бачення поетом національної історії є іманентно й світоглядно християнським. Підкреслено, що власне дохристиянське архетипно-міфологічне обрамлення відіграє в контексті новолатинської історичної поеми барокового періоду лише службову роль, вияскравлюючи, як і в європейському новолатинському літературному Ренесансі, сутнісну християнську основу.

Проведені паралелі з історичними творами інших епох, які мають схожу з “Дніпровими каменами” концептуальну основу та жанрову й поетичну природу (зокрема з історичними поемами ХІХ та ХХ століть), дозволяють вести мову про знаковість “Дніпрових камен” для становлення української історичної художньої літератури, про широке й базисно системне ідейно-тематичне охоплення й образне відтворення поетом різноманітних семіосфер національного буття.

Світоглядні домінанти творів української історичної поезії і прози, створеної у ХІХ ст. класиками нової української літератури Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, Д. Мордовцевим, і новолатинської світської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко переконливо засвідчують правильність припущення про певну спадкоємність літературних поколінь і тривалу закоріненість поетичних надбань новолатинського поетичного дискурсу в усьому універсумі національної літератури. Указану ж спадкоємність засвідчують і повісті на українську історичну тематику, написані російською мовою М. Гоголем. Такий приклад вкотре дає змогу переконатись у непроминальності української художньої традиції, яка надавала право авторові творити різними мовами в межах одного національного художнього дискурсу.

Для всебічного коментування й розуміння сутності даного жанрового різновиду здійснено адекватний до універсуму новолатинської історичної поеми мікроообразний аналіз. Зауважено, що такий аналіз неможливо здійснити, не спираючись на особливий тип поетичного мислення, яке має охоплювати всі ключові сфери європейського й суто українського гуманітарного знання. Цього вимагає сама сутність барокової (і новолатинської особливо) літературно-художньої творчості, яка спиралась на іманентне відчуття автором читацької ерудованості, обізнаності читача як в українській дохристиянській, так і в античній міфології, а на світоглядному рівні орієнтувалась на причетність до середньовічно-ренесансної традиції.