РОБОТА ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ З СІМ’ЄЮ У 20 − 30-х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, хронологічні та територіальні межі дослідження, охарактеризовано джерельну базу, наукову новизну, практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію одержаних результатів та структуру дисертації.

У першому розділі „Теорія та практика роботи вітчизняної школи з сім’єю як історико-педагогічна проблема” розглянуто історіографію предмета дослідження, подано аналіз джерельної бази, розкрито історичні передумови виникнення проблеми взаємодії школи й сім’ї у 20 – 30-ті роки ХХ століття, проаналізовано співвідношення ідей громадського та шкільно-сімейного виховання дітей у вітчизняній педагогічній теорії досліджуваного періоду.

Перші спроби описати та дати оцінку роботі школи з сім’єю в Україні у 20 – 30-ті роки ХХ століття були зроблені саме в цей історичний період. На початку 20-х років вони мали більш описовий характер, а оцінка всім освітньо-виховним процесам давалася в порівнянні з добільшовицькою добою. Процесу взаємодії школи й сім’ї більшість педагогів торкалися мимохідь, розглядаючи питання реформування освіти.

В оцінці освітніх реформ в Україні більшовицької доби у 20 – 30-ті роки ХХ століття можна виділити дві протилежні течії. Перша – більшовицька (М. Авдієнко, Г. Гринько, Я. Ряппо, І. Соколянський), представники якої критикували дореволюційну освітню систему, намагаючись довести прогресивність нової більшовицької школи. Друга – українська національно-патріотична (С. Сірополко), що відстоювала ідею відродження національної освітньої системи та викривала хиби більшовицької освітньо-виховної політики. Роботи представників обох течій містять цікаві статистичні дані, історичні факти, що стосуються відносин школи та сім’ї. Їх зіставлення дозволяє відтворити реальну картину історичних подій.

З установленням в Україні сталінського режиму й майже до початку 60-х років ХХ століття припиняється дослідження історії вітчизняної школи та педагогіки. „Хрущовська відлига” (60-ті – перша половина 70-х років) позитивно позначилася на розвиткові історії української педагогіки. Деякі аспекти роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття знаходять своє відображення в монографіях та дисертаційних дослідженнях вітчизняних учених (А. Бондар, Г. Іваненко, Г. Ясницький). Історико-педагогічні праці середини 70 –80-х років страждають від посиленої ідеологізації, майже не приділяють уваги питанням вітчизняної історії педагогіки.

Із здобуттям незалежності України вітчизняні вчені отримали можливість вивчати історію української школи та педагогіки. Частково предмета нашого дослідження торкаються праці О. Сухомлинської, А. Марушкевича, В. Постового, В. Левківського, О. Любаря, М. Стельма-ховича, Д. Федоренка, Л. Артемової й дисертації Л. Дуднік, Л. Цибулько, О. Паращевіної, О. Ярошинської та ін. Проте, незважаючи на зростання інтересу вітчизняних науковців до роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20-ті – 30-ті роки ХХ століття, поки що немає роботи, яка б змістовно висвітлила всі сторони цього питання, узагальнила історичні факти та гарантувала достовірність і об’єктивність дослідження використанням та аналізом широкої джерельної бази.

Джерельна база дисертації структурно поділяється на п’ять груп:

1. Архівні матеріали, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України (ЦДАВО України) у фонді № 166 Народного комісаріату освіти УСРР, та документи з Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), що зберігаються у фонді № 1 Центрального Комітету Комуністичної партії України. Їх вивчення допомагає відтворити динаміку розвитку відносин сім’ї та школи, проаналізувати офіційне задеклароване ставлення до цієї проблеми та порівняти його з реальним станом ситуації в практиці роботи українських шкіл.

2. Матеріали офіційного характеру (постанови, накази, звернення тощо), видані Наркомосом України, радянським урядом чи комуністичною партією. Офіційні документи, що стосувалися теми нашого дослідження, як правило, публікувалися в таких періодичних виданнях, як „Вісник Народного комісаріату освіти України”, „Порадник по соціальному вихованню дітей”, збірниках окремих губвідділів освіти („Освіта на Харківщині”, „Освіта на Артемівщині”, „Освіта Кам’янеччини”, „Освіта Прилуччини”, „Освіта Проскурівщини”).

3. Різноманітні публікації в педагогічній періодиці 20 – 30-х років ХХ століття (журнали „Радянська освіта”, „Радянська школа”, „Друг дітей”, „Піонерія”, „Шлях освіти” тощо).

4. Роботи окремих українських педагогів та діячів освіти, які були сучасниками досліджуваного періоду (Г. Гринько, Я. Ряппо, О. Попов, А. Макаренко, С. Сірополко, Г. Ващенко, В. Зеньківський, Я. Чепіга та ін.).

5. Історичні та історико-педагогічні праці сучасних авторів, що висвітлюють історію вітчизняної педагогіки та української сім’ї у            20 – 30-ті роки ХХ століття (Л. Артемова, В. Левківський, О. Любар, О. Сухомлинська, М. Стельмахович, Д. Федоренко та ін.).

Аналізуючи історичні передумови роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття, було встановлено, що вперше проблема взаємозв’язку школи та сім’ї виникла в Київській Русі вже в Х – ХІ століттях і була безпосередньо пов’язана з відкриттям перших шкіл. Ці навчальні заклади були, як правило, закритими стосовно сімей дітей, які в них навчалися. Зближення сім’ї та школи спостерігається в ХVІ столітті, у період появи братських шкіл, статути яких містили деякі положення про обов’язки батьків (контролювати поведінку своїх дітей за межами школи, перевіряти виконання домашніх завдань, формувати такі моральні якості, як патріотизм та слухняність). Між батьками та школою укладалася спеціальна письмова угода, де були прописані обов’язки сторін з виховання й навчання дітей. В епоху Козацько-гетьманської республіки (ХVІ – початок ХVІІІ століття) характер відносин між сім’єю та школою залежав від типу навчального закладу. Діяли заклади закритого типу (школа на Січі, духовні семінарії), у діяльність яких батьки не втручалися, та відкритого типу (церковні школи, школи народних ремесел), які зберігали провідні позиції стосовно родини. Політика Петра І та Катерини ІІ спричинила зростання безграмотності серед українців. Друга половина ХІХ століття пройшла під егідою наступу російського уряду на українську мову, викладання якою було заборонене в школах. Опосередковано цим було викликано погіршення сімейних стосунків між „ученими” дітьми та батьками, які розмовляли українською мовою. Така освітня політика гостро критикувалася українськими гуманістами (Б. Грінченко, П. Грабовський, Леся Українка та ін.). У 1917 році українці отримали шанс відродити національну школу. Населення підтримало прагнення уряду УНР розширити мережу української навчальних закладів, зробити їх безкоштовними для всіх громадян. У цей історичний момент українська родина та школа були як ніколи близькими, об’єднаними спільними прагненнями відродження національної освіти. Проте, прихід до влади більшовиків зробив неможливими ці сподівання.

На початку ХХ століття сформувалися три діаметрально протилежні позиції щодо ролі школи й сім’ї у вихованні дітей. Перша (Г. Гринько, К. Корнилов, Д. Лазуркіна, Л. Левитський, О. Попов та ін.) відкидала ці виховні інститути як пережиток буржуазного суспільства, протиставляючи їм дитячий будинок – „маяк соціального виховання” в новій пролетарській державі. Оскільки ця точка зору підтримувалася офіційною владою, то саме вона лягла в основу нової освітньо-виховної системи, запровадженої в 1920 році в Українській республіці. Прибічники другої (Н. Виноградов, А. Грабов, С. Лозинський та ін.), піддаючи критиці сімейне виховання, пропонували замінити його шкільним. Третя (В. Зеньківський, Я. Мамонтов, С. Русова, Г. Ващенко, Я. Чепіга та ін.), визнаючи кризу сучасної родини та школи, виступала за їх підтримку й тісну взаємодію.

Офіційна політика Наркомосу України щодо сім’ї та школи у 20 – 30-ті роки ХХ століття пережила період кардинальних змін. У цьому процесі еволюції можна виділити три основні періоди. Перший (1919 – 1924) характеризується пануванням „теорії про відмирання сім’ї та школи” й проходить під егідою впровадження в практику Декларації про соціальне виховання дітей. Другий (1925 – 1932) розпочався збільшенням асигнувань на розвиток загальноосвітніх навчальних закладів, школа визнається „авангардом” соціалістичного життя. Економічні реалії штовхають школу до господарської співпраці з батьками. Одночасно вона починає контролювати процес сімейного виховання, намагається нейтралізувати його хиби. Третій період (1932 – 1939) ознаменувався розгортанням систематичної педагогічної пропаганди серед батьків. Але в ньому є два етапи, що суттєво відрізняються один від одного. До 1936 року педагогічна просвіта батьків спирається на наукові дані, які надають педагогам педологи, проводячи обстеження учнів та їх родин. Після прийнятої в 1936 році постанови „Про педологічні перекручення в системі наркомосів” зростає роль учителя, класного керівника в розгортанні педагогічної пропаганди, але за змістом вона є більш політизована та заідеологізована, відірвана від конкретних проблем окремої родини.

У другому розділі „Зміст, форми та методи роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття” розглянуто досвід роботи загальноосвітніх закладів з батьківським активом, проаналізовано основні форми та методи педагогізації батьківської громадськості, розкрито особливості використання посередництва дітей у роботі школи з сім’єю.

Однією з основних форм роботи школи з сім’єю був вплив на батьківську громадськість через найактивніших її представників, які входили до складу громадських організацій, що співпрацювали із загальноосвітніми навчальними закладами. Протягом досліджуваного періоду директиви Наркомосу кілька разів змінювали форму таких організацій, що призводило й до змін їх прав та обов’язків.

До 1923 року в українських школах продовжували діяти притаманні для дореволюційної школи батьківські комітети. З метою обмеження впливу батьків на діяльність шкіл ці організації було ліквідовано. У 1923 – 1926 роках замість ліквідованих батьківських комітетів було створено комітети сприяння школі (КСШ), представництво батьків у яких було обмеженим, натомість до них повинні були входити представники від різних громадських організацій, місцевих рад, шефських організацій, за якими були закріплені школи. Діяльність КСШ зводилася виключно до господарської співпраці зі школою. Посаду голови комітету займав завідувач школи. З 1926 по 1931 рік ці організації виконували ще й функцію „органу зв’язку” між школою та батьками. Зріс і відсоток представників від батьківської громадськості. З метою надання авторитетності комітету серед батьків посаду голови КСШ зробили виборною. Але низька якість роботи призвела до заміни в 1931 році комітету сприяння на шкільний комітет, який об’єднав у собі шкільну раду та КСШ. Роботою цієї організації керувала президія у складі завідувача школи (голова), заступника голови та секретаря. Такі зміни пояснювалися забезпеченням здійснення принципу єдиноначальності завідувача установи. Ці організації проіснували до 1933 року, при керівній і контролюючій ролі в них учителів. У період 1933 – 1939 рр. було відновлено діяльність комітетів сприяння школі та розширено їх права (контролювати навчально-виховну роботу школи, позашкільну роботу школи й родини). Основне їх завдання – запровадження в життя постанов ЦК ВКП(б) та уряду про загальне обов’язкове навчання й політехнізацію школи. Нова постанова Наркомосу України від 1939 року відродила діяльність батьківських комітетів, що мали такі напрямки роботи, як: навчально-виховна, позашкільна, господарська та робота з батьками. Одночасно школа встановила повний контроль за процесом сімейного виховання дітей.

З середини 20-х років ХХ століття загальноосвітні школи розгорнули роботу з педагогічної пропаганди серед батьків. До 1928 року робота з педагогізації батьківської громадськості проводилася в окремих школах і з боку держави не знаходила всебічної підтримки, а вже з 1928 – 1929 років вона набула масового характеру. Особливу роль у поширенні ідеї систематичності педагогічної пропаганди серед батьківської громадськості відіграла Постанова ЦК ВКП(б) „Про навчальні програми і режим в початковій та середній школі”, прийнята 25 серпня 1932 року, яка задекларувала обов’язок школи дбати про організацію педагогічної пропаганди серед батьків.

Основними напрямками, за якими здійснювалася педагогічна пропаганда, є: боротьба за обов’язкове загальне навчання та нормалізацію навчального року, антирелігійна пропаганда, популяризація піонерського руху, боротьба за новий побут, ліквідація неписьменності серед батьків, пропаганда різних державних кампаній (колективізація, індустріалізація, кооперація, збір держпозик тощо).

Найбільш популярними формами роботи з сім’єю були: робота через громадські організації, до складу яких входили батьки, батьківські збори, лекції-бесіди, педагогічні гуртки, педагогічні консультації, відвідування родини вдома, виклики батьків до школи, відвідування батьками окремих шкільних уроків тощо.

Була розроблена та успішно застосовувалася на практиці методика використання цих форм роботи школи з сім’єю. Так, наприклад, щоб забезпечити явку батьків на батьківські збори, учителі вдавалися до таких заходів: а) за допомогою учнів дізнавалися в батьків, у який з найближчих днів їм буде зручніше прийти до школи, а потім, підсумувавши їх відповіді, визначали найбільш оптимальну дату та час для зібрання; б) разом з дітьми складали текст запрошення, писали його в класі, іноді художньо оздоблюючи, а потім учні вручали їх удома; в) користувалися допомогою батьківського активу, міськкому, сільради або осередку КП(б)У; г) укладали соціалістичні угоди між школою та батьками або між самими батьками, включаючи в ці угоди зобов’язання щодо систематичних відвідувань батьківських зборів. Часто батьківські збори організовували на підприємствах та в господарствах, де працювала більшість батьків. Такий прийом забезпечував гарну явку та дозволяв батькам почувати себе більш вільно в знайомій обстановці.

Серед колективних форм організації педагогічної пропаганди слід окремо виділити педагогічні гуртки, завдяки яким батьки не лише отримували необхідні знання з педагогіки та дитячої психології, але й самі поширювали ці знання серед менш активних членів батьківської громадськості.

У вересні 1934 року в школі № 35 м. Київа розпочав свою роботу „університет для батьків”, що стало поштовхом до організації в багатьох школах міста семінарів для батьків. До основного кола питань, що обговорювались з батьками під час семінарів, належали: завдання комуністичного виховання, система народної освіти, виховна робота школи та позашкільна робота, завдання та зміст роботи піонерорганізації, виховання сангігієнічних навичок у школярів, особливості розумового розвитку школяра, перехідний період та його значення в житті школяра, роль батьків у вихованні дитини тощо. Потенційних слухачів семінарських курсів запрошували через батьківські збори, публікації в заводських багатотиражках та індивідуально. Чисельність батьків, які прагнули стати учасниками семінарів, постійно зростала, що свідчило про актуальність цієї справи.

Часопис „Радянська освіта” радив педагогам роботу з педагогізації родини починати з вивчення сім’ї, відвідування її вдома та бесід з батьками, під час яких будуть виявлятися їх пробіли в педагогічних знаннях. Відвідуючи сім’ю, вивчаючи її житлово-побутові умови, оточення, індивідуальну атмосферу спілкування між членами родини, домашнє навантаження дитини, її розваги поза школою, учитель отримував дуже важливу інформацію, на основі якої можна було планувати роботу з педагогізації родини. Окрім цього, учитель мав можливість безпосередньо впливати на родину, даючи конкретні поради, що стосуються саме цієї сім’ї.

Дослідники вказували на те, що коли школа знаходиться в центральному районі міста, то батьківський колектив буде диференційованим, а якщо в селі чи поблизу якогось заводу, то майже однорідним. Таким чином, у першому випадку частіше використовувалися індивідуальні форми й методи педагогічної пропаганди, а в другому – бажаного ефекту можна було досягти й при колективній роботі з батьківською громадськістю.

У роботі з батьками педагоги найчастіше використовували такі методи роботи: лекції, бесіди, консультування, поширення педагогічної літератури, видання шкільної газети для батьків. Одним з найбільш дієвих методів, що використовувала більшовицька школа для проведення роботи з сім’єю, був метод впливу на батьків через їхніх дітей. Більшовицькі ідеологи звертали увагу на те, що молоде дитяче покоління являє собою „матеріал”, найбільш легкий для переробки в дусі комуністичного впливу. Цей метод використовувався для проведення антирелігійної пропаганди (через загони Молодих Безвірників), для пропаганди загальнодержавних кампаній (колективізація, індустріалізація, кооперація, збір держпозик), для запровадження нового побуту (через діяльність учнівських санкомів, житлово-комунальних комісій, організацію дитячих мітингів тощо), для вирішення проблеми з ліквідації неписьменності серед дорослих.

Найбільш активно „вихованням” власних батьків займалися піонери, які виступали в ролі „активістів, застрільників”. Почуття колективізму, що активно пропагувалося піонерією, і було її метою у вихованні підростаючого покоління, відповідало потребам радянської держави. Але необхідно вказати й на недоліки цього явища. Інтереси держави було поставлено вище інтересів сім’ї; прикладом для наслідування всіх радянських піонерів, виховним ідеалом став Павлик Морозов. В офіційних документах Наркомосвіти України збереглося чимало фактів, коли школярі заарештовували власного батька або викривали сховане матір’ю збіжжя. За впровадження цих ідей деякі діти заплатили своїм життям.

Досліджений та проаналізований досвід роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ ст., за умови критичного осмислення, частково може застосовуватися для вирішення проблеми встановлення взаємозв’язку сучасної вітчизняної школи з батьками.

На основі результатів дослідження було сформульовано такі висновки:

1. У дисертації на основі використання широкого кола джерел здійснено історіографічний аналіз проблеми, охарактеризовано передумови розвитку роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття, проаналізовано розвиток теоретичних поглядів на роль шкільно-сімейного виховання, досліджено зміст, форми й напрямки практичної роботи школи з батьками в досліджуваний період. У роботі проведено узагальнення та окреслено можливості використання досвіду взаємодії школи з батьківською громадськістю у 20 – 30-х роках ХХ століття з позиції його практичного значення для вирішення сучасних педагогічних проблем.

2. Проведений історіографічний аналіз дає підстави стверджувати, що дослідження роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у       20 – 30-х роках ХХ століття відбувалося в руслі загальних тенденцій розвитку історико-педагогічної науки. В історико-педагогічних публікаціях 20 – 30-х років про роботу школи з сім’єю згадується в контексті розгляду освітніх реформ в УРСР. З кінця 30-х по 50-ті роки сталінська політика зробила неможливим вивчення історії української школи та педагогіки. 60-ті – перша половина 70-х років відзначилися друком цілої низки фундаментальних та дисертаційних робіт, у яких, серед інших, висвітлювалися питання взаємодії школи з громадськістю і, зокрема, з сім’єю. З середини 70-х і до кінця 80-х років дослідження окремих проблем з історії української школи та педагогіки припинилися. Після здобуття незалежності України (1991) відбулися якісні зміни у вивченні історії вітчизняної педагогіки, що дозволяють цілісно та об’єктивно висвітлити обрану нами тему.

Об’єктивність дослідження також гарантує широке коло джерел, які умовно можна розділити на такі групи: 1) архівні матеріали з фонду № 166, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України, та документи з фонду № 1 Центрального державного архіву громадських об’єднань України; 2) матеріали офіційного характеру (постанови, накази, звернення тощо); 3) різноманітні публікації в педагогічній періодиці 20 – 30-х років ХХ століття; 4) роботи окремих українських педагогів та діячів освіти, які були безпосередніми учасниками досліджуваних нами подій; 5) праці сучасних істориків педагогіки.

3. Установлено, що теорія та практика роботи школи з сім’єю у    20 – 30-х роках ХХ століття мала свої історичні передумови. Перші школи періоду Київської Русі були закритими для впливу сім’ї. Починаючи з ХVІ століття, братські школи покладали на батьків певні обов’язки. Відносини школи з батьками в епоху Козацько-гетьманської республіки (ХVІ – початок ХVІІІ століття) визначалися типом навчального закладу. Сім’я не втручалася в діяльність закладів закритого типу (школа на Січі, духовні семінарії). Школи відкритого типу (церковні школи, школи народних ремесел) зберігали керівні позиції стосовно батьків. З ХVІІІ століття освітня політика російського царату протиставила українську родину та школу, яка навчала дітей чужою російською мовою. На початку ХХ століття Міністерство народної освіти здійснило спробу зблизити ці виховні інститути, але на практиці все залишилося по-старому. І лише за часів правління національних урядів (1917 – 1920 роки) сім’ю й школу об’єднала спільна мета відродження національної освітньої системи. Прихід до влади більшовиків перешкодив цим демократичним змінам.

4. На початку ХХ століття сформувалося три протилежні позиції щодо ролі школи й сім’ї у вихованні дітей. Представники першої (Г. Гринько, К. Корнилов, Д. Лазуркіна, Л. Левитський, О. Попов та ін.) пропонували на противагу цим виховним інститутам створити мережу дитячих будинків. Ця точка зору слугувала за основу нової освітньо-виховної системи, запровадженої в 1920 році в Українській республіці. Прибічники другої (Н. Виноградов, А. Грабов, С. Лозинський та ін.), критикуючи сім’ю, пропонували передати виховні функції школі. Третя позиція (В. Зеньківський, Я. Мамонтов, С. Русова, Я. Чепіга та ін.) характеризувалась орієнтацією на підтримку й тісну взаємодію родини та школи, хоча й визнавала кризу цих виховних інституцій.

5. Виявлено, що Наркомос України протягом 20 – 30-х років ХХ століття кардинально змінив офіційне ставлення до сім’ї та школи. У 1919 – 1924 роках його діяльність була спрямована на впровадження в практику Декларації про соціальне виховання дітей. З 1925 року розпочався розвиток мережі загальноосвітніх навчальних закладів, школу визнали „авангардом” соціалістичного життя, збільшився розмір державних асигнувань. Школа контролює сімейне виховання, намагається нейтралізувати його хиби. У 1932 році було розпочато систематичну педагогічну пропаганду серед батьків, характер якої поступово змінювався. До 1936 року регулярні педологічні обстеження учнів та їх родин надавали педагогам дані для цілеспрямованої роботи з вирішення конкретних проблем сімейного виховання. Після прийнятої в 1936 році Постанови про педологічні перекручення педагогічна пропаганда стала більш політизована та заідеологізована за змістом. Зросла роль класного керівника в педагогізації батьків.

6. Установлено, що вплив на батьківську громадськість здійснювався через найактивніших її представників, які входили до складу громадських організацій, що співпрацювали із загальноосвітніми навчальними закладами. Протягом досліджуваного нами періоду кілька разів змінювалася нормативно-правова база їх функціонування, що змінювало форму таких організації, їх права та обов’язки. До 1923 року в українських школах продовжували діяти притаманні для дореволюційної школи батьківські комітети, що надавали цим освітнім закладам матеріальну підтримку. У 1923 – 1926 роках було створено комітети сприяння школі (КСШ), представництво батьків у яких було обмеженим, а їх діяльність полягала в господарській співпраці зі школою. З 1926 по 1931 рік ці організації виконували ще й функцію „органу зв’язку” між школою та батьками. Критика якості роботи призвела до заміни КСШ на шкільний комітет, який об’єднав у собі шкільну раду й комітет сприяння школі. Ці організації проіснували до 1933 року при керівній і контролюючій ролі в них учителів. У період 1933 – 1939 рр. було відновлено діяльність комітетів сприяння школі та розширено їх права (контролювати навчально-виховну роботу школи, позашкільну роботу школи й родини). У 1939 році відновлено діяльність батьківських комітетів та окреслено напрямки їх роботи: навчально-виховна, позашкільна, господарська та робота з батьками.

7. З середини 20-х років ХХ століття загальноосвітні школи розгорнули роботу з педагогічної пропаганди серед батьків. Виділено основні напрямки, за якими здійснювалася педагогічна пропаганда: боротьба за обов’язкове загальне навчання та нормалізація навчального року, антирелігійна пропаганда, популяризація піонерського руху, боротьба за новий побут, ліквідація неписьменності серед батьків, пропаганда різних державних кампаній. Найбільш популярними формами роботи з педагогізації сім’ї були: проведення тематичних батьківських зборів, педагогічні гуртки, педагогічні консультації, відвідування родини вдома, виклики батьків до школи, відвідування уроків батьками. Аналіз джерел показав ефективність таких методів: лекції, бесіди, диспути, консультування, видання шкільної газети для батьків та поширення іншої педагогічної літератури тощо.

8. Установлено, що одним з найбільш дієвих методів, що використовувала більшовицька школа для проведення роботи з сім’єю, був метод впливу на батьків через їхніх дітей. Він застосовувався в антирелігійній кампанії (загони Молодих Безвірників), для пропаганди загальнодержавних кампаній (колективізація, індустріалізація, кооперація, збір держпозик), у кампанії із запровадження нового побуту (через діяльність учнівських санкомів, житлово-комунальних комісій, організацію дитячих мітингів тощо), ліквідації неписьменності серед дорослих тощо.

9. Аналіз досвіду роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття дав змогу сформулювати рекомендації щодо його застосування в сучасній шкільній практиці. Робота з батьками повинна мати цілеспрямований, систематичний характер. Недоречно політизувати та ідеологізувати цю роботу, перекладати відповідальність за виховання дітей з сім’ї на освітні установи. Слід залучати батьків до роботи в якості помічників класного керівника, помічників бібліотекаря, керівників гуртків тощо. Батьківський комітет може здійснювати пропагандистську та контролюючу функцію за процесом сімейного виховання. У сучасній практиці можливе використання всіх форм та методів роботи школи з сім’єю, що застосовувалися в досліджуваний період. Потрібно звернути увагу на ефективність методу впливу на батьків через дітей, особливо в ситуації, коли спостерігається віддалення сучасної сім’ї від школи.

Проведене дослідження  не претендує на вичерпне висвітлення всіх аспектів досліджуваної проблеми. Перспективні напрямки подальших наукових розробок, на нашу думку, можуть бути спрямовані на більш детальне вивчення окремих форм та методів роботи з сім’єю, педагогічної просвіти матерів, впливу піонерської організації на сімейне виховання.