Реалізація комунікативних стратегій у художньому тексті (на матеріалі української модерної драми кінця ХІХ – початку ХХ століття)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й завдання наукової роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження, з’ясовано теоретичне значення дисертації, її новизну й практичну цінність, окреслено методи аналізу, поінформовано про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації «Теоретичні аспекти вивчення комунікативних стратегій» наведено визначення основних прагматичних одиниць, що використовуються при аналізі комунікативного процесу, та встановлено співвідношення між ними (1.1), окреслено особливості розгортання стратегічної лінії спілкування (1.2).

У підрозділі 1.1 розкрито зміст поняття «комунікативна стратегія», про­аналізовано основні підходи до визначення, структурування, класифікації й опису КС у сучасному мовознавстві, наголошено на доцільності інтер­пара­дигмального підходу при їх розгляді.

Комунікативну стратегію у лінгвістиці вчені інтерпретують різнопланово, акцентуючи на певних її аспектах. У роботі виділено основні з них:

– лінгвістичний – КС трактується як сукупність мовленнєвих дій, добір і за­сто­сування мовних засобів, спрямованих на вирішення загального комунікативного завдання мовця (І. Борисова, Н. Глаголєв, А. Сковородников, Н. Формановська та ін.);

– когнітивно-лінгвістичний – КС розглядається як характеристика когнітивного плану спілкування, яка «контролює» реалізацію системи завдань гнучким і локально керованим способом із допомогою мовних засобів (Ф. Бацевич, Т. ван Дейк, О. Іссерс);

– комунікативний – визначає КС в термінах носіїв комунікативного значення (теми, реми) та кваліфікує її як вибір мовцем комунікативних цілей і розподіл квантів інформації між комунікативними складниками (Т. Янко);

– темпоральний – кваліфікує КС як особливе структурування ситуації, при якому окремі елементи теперішнього поступово замінюються елементами конструйованого майбутнього (Г. Почепцов).

У дисертаційному дослідженні найбільшу увагу приділено власне лінгвістичному та когнітивно-лінгвістичному підходам, при яких розгляд мовних засобів, що втілюють КС, здійснюється з урахуванням мисленнєвих процесів у свідомості комунікантів. Такий підхід, на нашу думку, дозволяє на основі аналізу конкретних комунікативних дій персонажів повніше розкрити драматургійний текст із погляду реалізації у ньому КС.

Основним критерієм для ідентифікації КС у драматургійному тексті визначаємо комунікативну інтенцію (глобальний задум, намір), яка проектується в комунікативну ціль (мету, результат) і спонукає мовця особливим способом організувати спілкування. Визначення типу мовленнєвих дій в аспекті іллокуції, на нашу думку, виразно окреслює мотиваційні компоненти поведінки дійових осіб у художньому тексті, виявляє прагматичне спрямування комунікації героїв.

У дослідженні підтримуємо думку вчених (Т. ван Дейка, О.Іссерс, Н.Форма­нов­ської, І.Борисової) про багатоступеневу структуру КС, яка передбачає суміщення ієрархічних одиниць – тактик, ходів, прийомів, що різною мірою сприяють реалізації глобальної інтенції. Комунікативну інтенцію розглядаємо як комплексний чинник еволюції комунікативного процесу, що детермінує різні за обсягом прагма­тичні одиниці спілкування – комунікативні стратегії, комунікативні тактики (КТ) і комунікативні ходи (КХ). На основі взаємного підпорядкування комунікативних інтенцій (глобальна, локальна, проміжна) у комунікативному процесі вста­новлюються ієрархічні відношення прагматичних одиниць спілкування. Опис КС здійснюємо в термінах комунікативних тактик та ходів як засобів її реалізації.

На основі функціональної спорідненості комунікативної тактики і комунікатив­ного ходу (які ведуть до розв’язання надзавдання, реалізуючи при цьому перехідні, відмінні від кінцевої, цілі) комунікативну стратегію визначаємо як універсальну ка­тегорію мовлення, що включає ієрархічно впорядковані елементи. За основу при розгляді реалізації КС у драматургійному тексті пропонуємо такі визначення:

комунікативна стратегія – це універсальна категорія мовлення, що об’єднує ієрархічно впорядковані стосовно глобального задуму мовця прагматичні одиниці спілкування і спрямована на розв’язання загального комунікативного завдання, реалізуючись через комунікативні тактики й комунікативні ходи;

комунікативна тактика – це субкатегорія мовлення, що інтегрує ряд комунікативних ходів, спрямованих на розгортання комунікативної стратегії, і реалізує локальний комунікативний намір;

комунікативний хід – це прийом, що виступає інструментом втілення певної комунікативної тактики, виконуючи проміжне комунікативне завдання.

На нашу думку, у структурному плані комунікативні тактики і ходи включені у комунікативну стратегію і співвідносяться з нею як частина і ціле; з функціонального погляду комунікативні тактики та ходи на локальному рівні комунікативного акту є ідентичні з комунікативною стратегією за принципом розгортання, і зв’язок між ними інтерпретуємо як видо-родовий.

У підрозділі 1.2 визначено особливості розгортання стратегічної лінії спілкування, виявлено чинники, релевантні для ефективної й неефективної КС.

Основними чинниками, які визначають характер розгортання КС, є:

– запланований намір та досягнута мета, розмежовані часом розгортання КС адре­сан­та;

– заданий мовцем напрям розгортання КС, гіпотетична «ідеальна» її реалізація засобом однієї КТ (КХ);

– спосіб втілення КС, що передбачає застосування комунікативних тактик і ходів, спрямованих на розв’язання проміжних завдань, які зумовлені комунікативним «опором» адресата. Результатом КТ і КХ стосовно конкретної КС є досягнення передусім латентних (маніпулятивних) цілей;

– комунікативний шум, який утворюється внаслідок «заломлення» векторів іллокутивних сил КТ і КХ, що реалізують інтенцію мовця.

Виявлена нами специфіка організації КС характерна і для опису КТ, які на локальному рівні розгортання комунікативного дійства мають аналогічний принцип функціонування за участю КХ.

Визнаючи комунікативний пріоритет адресанта перед адресатом у веденні стратегічної лінії, значущим визначаємо і фактор реципієнта, на якого орієнтовані комунікативні дії мовця і який інтерпретує повідомлення, реалізуючи власний стратегічний задум. Взаємодія КС комунікантів утворює «комунікативно-стратегічний континуум дискурсів» (Ф. Бацевич), характеристика яких у дослідженні здійснюється в термінах інтенційної спрямованості та балансування тактичних маневрів.

У другому розділі «Комунікативні стратегії персонажів і семантико-прагматична прогресія драматургійного тексту» розкрито принцип побудови діалогічної взаємодії персонажів у драмі крізь призму КС (2.1), проаналізовано взаємодію КС і комунікативного «шуму» в розгортанні драматургійного конфлікту (2.2) та виявлено функції КС у драматургійному тексті (2.3).

У підрозділі 2.1 на основі аналізу ієрархічних відношень між цілями мовців здійснено структурування комунікативної лінії персонажів на окремі прагматично навантажені сегменти. У кожному з аналізованих драматургійних текстів принцип реалізації персонажних КС однаковий, тому для розкриття особливостей взаємодії персонажів у драмі з погляду КС обрано один текст – п’єсу В.Винниченка «Гріх», у якому наявний спільний детермінант комунікативної ситуації – мовець, стратег (Сталинський). У трьох комунікативних актах з різними адресатами (Ніною, Іваном, Марією) він реалізує КС випитування, які мають ряд тотожних чинників розгор­тання (намір, мета, напрям) і взаємодіють із КС співрозмовників замовчування.

При прагматичному членуванні КС Сталинського випитування на КХ як окремі комунікативні вчинки, що окреслюють певний етап у здійсненні первинного задуму, та об’єднанні комунікативних ходів у складі комунікативних тактик на підставі спільної іллокутивної функції виявляємо:

–     монолітні КТ – цілісно проведені КТ, які є одноразовим етапом у розгортанні КС;

–      дискретні КТ – «пунктирно» реалізовані КТ, які дистанційно втілюють певний локальний задум, «сплітаючись» із ходами інших КТ. Матеріал дослідження показує, що застосування дискретних тактик при втіленні КС сприяє посиленню «тиску» мовця на співрозмовника шляхом одночасного впливу на його різні ментальні стани й установки.

Виокремивши на синтагматичній осі стратегічних ліній героя локальні цілі, виявляємо застосовані КТ. При парадигматичному аналізі розгортання КС Сталинського в розглянутих комунікативних актах виділяємо:

– апріорні КТ – КТ, спільні для трьох КС випитування, (доброзичливість, гра на вивищення співрозмовника, відвертість, перекладання вини, поступка, підслуховування). Вони є підготовленими, обраними стратегом як дієві до моменту вступу в комунікативну взаємодію з адресатом. Ці тактики переважно дискретні, тобто здійснюють наскрізний вплив під час перебігу комунікативного акту завдяки монтажу КХ з репертуару різних КТ;

– апостеріорні КТ – відмінні, індивідуалізовані КТ в інтеракції героїв: Сталинський → Ніна (незацікавлення, співчуття, переакцентування); Сталинський → Іван (роздратовування, шантаж); Сталинський → Марія (затримування, залякування, компроміс, запевнення). Вони є вимушеними, ситуативними і характеризуються посиленою орієнтацією на адресата з огляду на його комунікативний «опір». Апостеріорні КТ здебільшого монолітні і мають визначену, централізовану локалізацію на стратегічній лінії.

Співвідношення апріорних й апостеріорних КТ та їх розташування на осях КС підтверджує думку про домінантну функцію адресанта та «підпорядковану» функцію адресата у спілкуванні.

У підрозділі 2.2 доводимо, що розвиток конфлікту в драматургійному тексті великою мірою зумовлений зв’язком КС та комунікативного «шуму» (КШ), які перебувають у відношеннях взаємної детермінації.

КШ розуміємо як різнотипну деформацію повідомлень, що утруднює процес передачі або сприйняття інформації. Поле КШ у драмі утворюється внаслідок іллокутивного відхилення КТ і КХ від напряму втілення КС персонажа, генеруючи ряд імпліцитних комунікативних смислів, важливих для семантико-прагматичної прогресії драматургійного тексту.

Розглядаючи драматургійний текст як результат взаємозв’язку КС та КШ, доводимо, що КШ як супровідний фактор КС є важливим засобом текстової організації: визначає рух і синтез імпліцитної текстової інформації, стримує або прискорює розгортання драматургійного конфлікту та розвиток сюжету.

В окремих випадках взаємодія КШ та КС може бути визначальною в еволюції драматургійної дії, одним із основних засобів розгортання конфлікту. Так, у драмі В.Винниченка «Брехня», в якій КШ є одним із домінантних чинників тексто­тво­рення, створення «шумового» поля є пріоритетом втілення КС героїні.

Маніпулюючи любов’ю Івана Стратоновича до себе, для досягнення глобальної мети (змусити співбесідника не розголошувати небажану для неї інформацію) Наталя Павлівна застосовує КТ протилежної інтенційної спрямованості, створюючи максимальну інтенсивність КШ: зізнається співрозмовникові у коханні і водночас заперечує це зізнання.

Недовіра Івана Стратоновича до співрозмовниці, критична оцінка її вчинків зумовлюють тенденційну інтерпретацію комунікативних дій героїні: усі її повідомлення (зокрема й правдиві) дискредитовані. Трактування героєм правдивих тверджень як неправдивих забезпечує успіх КС Наталі Павлівни: героїня вводить в оману співрозмовника, отримуючи можливість для реалізації наступної КТ.

Отже, КШ у драматургійному тексті є запорукою розгортання стратегічної лінії: увиразнює КС персонажа та кваліфікується як побіжний, супровідний, а подекуди – і підтримувальний, визначальний чинник КС. Взаємодія КС та КШ впродовж текстового розгортання зумовлює його семантико-прагматичну прогресію, забезпечує динаміку драматургійного конфлікту.

У підрозділі 2.3 виділено й проаналізовано функції персонажних КС у драматургійному тексті: текстотвірну (2.3.1), конфлікторегулювальну (2.3.2), образотвірну (2.3.3).

У цьому підрозділі розкрито текстолінгвістичний потенціал КС як органічних компонентів драматургійного тексту. Текстотвірна функція персонажних КС полягає в тому, що вони пов’язані з основними категоріями тексту як лінгвістичного явища. Порівняймо:

– антропоцентричність – декодування інтенцій дійових осіб драми, закладених в основу персонажних КС, на підставі аналізу лінгвальних особливостей комунікативного акту виявляє когнітивні та психологічні особливості героїв, аргументує мотиваційні і прагматичні чинники їх мовленнєвої поведінки;

– інформативність – КС персонажів акумулюють гетерогенну багатоканальну інформацію, що розкриває експліцитний та імпліцитний пласти драми;

– інтенційність – особливості розгортання персонажних КС формують комунікативний смисл на рівні всього тексту;

– модальність – КС персонажів, формуючи комунікативний смисл тексту, латентно сприяють виявленню авторської позиції;

– членованість – на основі реалізації різноступеневих персонажних інтенцій (стратегічних, тактичних, «ходових»), що визначають КС, можна виокремити ієрархічно впорядковані тексто­ві сегменти, важливі для структурування драматургійного тексту на окремі теми, підтеми і т.д.;

– динамічність – зміна КС внаслідок появи нової інтенції персонажа зумовлює семантико-прагматичну еволюцію драматургійного тексту;

– когезія – узгодженість реплік за іллокутивною функцією, принцип іллокутивного «примусу» персонажних КХ, що втілюють КС, забезпечує зовнішню зв’язність текстових фрагментів;

– когерентність – глобальна інтенція персонажа актуалізується на різних етапах сюжетного розвитку і визначає напрям розгортання персонажної КС, зумовлюючи внутрішню зв’язність драматургійного тексту;

– цілісність – внаслідок синтезу всіх інтенційних вузлів художнього діалогу, встановлених на основі аналізу персонажних КС, КТ і КХ, виникає комунікативно оформлена завершена структура – драматургійний текст (дискурс).

Отже, персонажні КС виявляють категорії тексту як результату і засобу комунікації, забезпечують його смислову, комунікативну й тематичну єдність.

Конфлікторегулювальна функція КС – найбільш ізотопна для драматургійного тексту. Конфлікт як найважливіша ознака драми визначає у тексті розгортання КС, зумовлюючи активні планові мовленнєві дії персонажів, спрямовані на захист власних позицій в умовах комунікативного «опору» супротивника.

Експлікація конфлікту відбувається переважно з розгортанням некоопера­тив­них КС, які зумовлюють існування драми як літературного роду, відображаючи напружену боротьбу між героями (зовнішньо-психологічний конфлікт) та в душі одного героя (внутрішньо-психологічний конфлікт).

Аналізуючи драматургійні тексти, доводимо, що окремі КТ і КХ, які реалізують КС персонажів, з участю КШ регулюють динаміку конфлікту: призводять до наростання або спадання конфліктної напруги між героями за рахунок висловлень різного ступеня конфліктогенності. Наприклад:

Юркевич. Ну й мерзота ж ти, як я тепер бачу! Пардон, пробачте, граф! (Боже мій, він зараз буде пити!) Може, ви дозволите мені поїхати не той… не сьогодні, а днів через чотири?

Лундишев. Та що ви, глузуєте, батеньку? Та ви з глузду з’їхали!... Тут кожна хвилина дорога, а він… То тоді скажіть прямо, я свого гувернера пошлю…

Юркевич (злякано). Ні, ні, нічого, нічого – я можу й сьогодні. Я можу. Це я так. Ну, тоді пий, негіднику, виряджайся до диявола! [І.Кочерга, «Майстри часу»].

На експліцитному рівні комунікативної взаємодії персонажів відбувається згладжування конфлікту засобами «пом’якшувальних» КХ Юркевича, що включають мовні прийоми підтримання контакту: пардон; пробачте, граф; може, ви до­зво­лите…; на імпліцитному – спостерігаємо наростання конфліктної напруги, зумовлене недосяг­ненням проміжної цілі КХ героя і виражене в інтрасуб’єктних дискредитаційних ходах модально маркованими лексемами мерзота, негідник, диявол.

Антонімія імпліцитної та експліцитної КС Юркевича, що розгортаються паралельно, виявляє внутрішній конфлікт у душі героя – боротьбу кількох несумісних інтенцій (отруїти графа і заволодіти багатством; уберегтися від скоєння гріха; досягти компромісу між першим і другим). Вибір персонажем пріоритетної інтенції (переведення імпліцитної КС на експліцитний рівень) визначає шлях до розв’язання у драмі внутрішнього і зовнішнього конфліктів.

У досліджених текстах спостерігаємо превалювання зіткнень стратегічних векторів окремого персонажа над міжперсонажними стратегічними «поєдинками», що підтверджує перевагу у модерній драмі внутрішньо-психологічного конфлікту.

На основі аналізу особливостей розгортання стратегічних ліній персонажів у цьому ж підрозділі розкрита й образотвірна функція КС, що по-новому виявляє у драмі художній образ. Шляхом узагальнення, типізації характерних мовленнєвих дій КС, окреслюючи риси мовної особистості персонажів, експлікують глибинну сутність героя у драматургійному тексті.

Персонажні КС передусім сприяють індивідуалізації художніх образів, які абстрагують риси не лише окремих особистостей (героїв), а й змальовують їх узагальнений мовленнєвий портрет. Так, на матеріалі драми Г.Хоткевича «Непросте» описано типізований художній образ гуцула як представника етнічної групи українців з урахуванням характерних КТ і КХ дійових осіб.

 Комунікативна взаємодія героїв драми виявляє своєрідний для гуцулів спосіб реалізації КС преференцією окремих КТ. Наприклад, кооперативна КС спонукання найчастіше втілюється з допомогою тактик і ходів прохання у поєднанні зі скаргою; конфронтаційна КС спонукання – з допомогою тактик і ходів вимоги сукупно з погрозою. Порівняймо:

Петро: А перестань ми у тій хвилі, бо луп'ю, йк котюгу! А ци чуєш ти, діду? Я ті кажу перестати, бо буде лихо! [Вимога + погроза + вимога + погроза].

Дід: Чкай, я ті ше поможу (данцує проти него).

Петро: Йой, ноги зболіли... Йой, перестань... Йой, я вже тє прошу... [Скарга + просьба + просьба].

Дід: Просиш? Лиш згрізна (грає далі).

Петро: Йой, гину... Йой, шо ти зо мнов робиш... Прошу тебе файно пере­стати... Гину... Йой, гину (падає) [Скарга + скарга + просьба + скарга + скарга].

Дід: Е, йк уже файно просиш, то треба перестати [Г.Хоткевич, «Непросте»].

Апеляція до почуттів жалю та страху як основний прийом комунікативного впливу переважає в усіх КС героїв драми. Досягнення перлокутивного ефекту із залученням відповідних іллокутивних сил висловлення (скаржитися, погрожувати) вказує на чуттєву (на противагу раціональній) психічну організацію персонажів твору. КС переконання, аргументації, орієнтовані на логічно-раціо­нальну сферу свідомості адресата, у тексті драми «Непросте» практично відсутні.

Таким чином, персонажні КС, реалізуючи в драмі текстотвірну, конфлікторегулювальну й образотвірну функції, зумовлюють семантико-прагматичну прогресію драматургійного тексту.

У третьому розділі «Особливості взаємодії автора і читача у драма­тургійному тексті з погляду комунікативних стратегій» встановлено кореляцію авторських та персонажних прагматичних одиниць комунікації у драматургійному тексті (3.1), визначено специфіку втілення у драмі авторських КС (3.2).

У підрозділі 3.1 акцентовано на тому, що двоадресатність і трисуб’єктність мовленнєвої комунікації у драматургійному тексті визначають у ньому наявність двох комунікативних площин – зовнішньої (взаємодія «автор – читач») і внутрішньої (міжперсонажна інтеракція).

Доведено, що драматургійний текст є розгорнутим комуніка­тив­­ним актом, предметом комунікативної взаємодії (адресанта-автора й адресата-чита­ча). Він, як і окреме повідомлення персонажа, є базою для втілення й декодування інтенцій «текстуального» (на противагу біографічному) автора модерної літератури і кваліфікується нами як авторська, або текстуальна, КС. Формулювання інтенції художнього тексту здійснюється на його ідейно-тематичному зрізі.

На підставі аналізу особливостей зовнішньої і внутрішньої комунікативних площин у межах досліджуваних драматургійних текстів та врахування характеру комунікативних процесів у кожній із них нами встановлено кореляцію авторських і персонажних прагматичних одиниць комунікації у драматургійному тексті. Комунікативні стратегії персонажа й автора співвідносяться так:

– текстова (авторська) КС – сукупність усіх персонажних КС тексту як опосередкованих, проміжних засобів реалізації глобальної інтенції драматурга;

– текстова (авторська) КТ – взаємодія окремої пари КС дійових осіб у межах тематико-діалогічного блоку тексту, що сприяє формуванню комунікативного смислу, важливого для втілення текстової КС;

– текстовий (авторський) КХ – взаємодія окремої пари персонажних КТ, що є проміжним етапом у формуванні текстового комунікативного смислу;

– діалогічна єдність тексту – сукупність персонажних КХ, скріплених мотиваційним зв’язком, у межах сусідніх (ініціальної й реактивної) реплік художнього діалогу. Наголошено, що КХ персонажа в «ідеальному» перебігу комунікації суміщається з окремою реплікою, проте в окремих випадках репліка може містити кілька персонажних КХ, кожен із яких потенційно передбачає реакцію співрозмовника.

У цьому ж підрозділі виділено прагмему – модалізовану пропозицію як мінімальну прагматичну одиницю, яка реалізує найменшу проміжну інтенцію персонажа й автора стосовно розгортання КС драматургійного тексту. Доведено, що кожен предикат художнього діалогу / тексту як маніфестант дії чи процесу, утво­рюючи пропозицію, становить центр іллокуції висловлень у взаємодії з модалі­за­ційним оператором, який вводить семантику пропозиції у прагматичний контекст.

Персонажний КХ, який співвідноситься з реплікою драми, є членованою комунікативною одиницею і складається з однієї чи кількох прагмем. Прагмеми визна­чаємо як спільні структурні елементи персонажних і текстових комуніка­тивних одиниць комплексної структури (ходів, тактик та стратегій в цілому), які в проекції на зовнішню і внутрішню комунікативні площини драматургійного тексту можуть мати і однакове, й різне семантико-прагматичне навантаження.

Зміщення прагматичних одиниць внутрішньої (персонажної) стратегічної конструкції відносно одиниць зовнішньої (авторської) зумовлює «перехід» КС персонажів у текстову КС на завершальному етапі художнього комунікативного акту і спричиняє вихід читача на метатекстовий рівень взаємодії з автором, забезпечуючи естетичну рецепцію драматургійного тексту.

У підрозділі 3.2 здійснено зіставний аналіз комунікативної організації драматургійних текстів, який дає підстави стверджувати, що глобальний авторський намір визначає способи його втілення, прогнозує релевантні й нерелевантні тематико-концептуальні блоки тексту.

У розгортанні КС досліджуваних текстів виявлено, що текстові КТ мають неоднакове значення для розкриття текстового смислу. Виділено:

– домінантні (ядерні) текстові КТ – спільні для зіставлюваних драма­тургійних текстів прагматичні одиниці спілкування, які є ключовими у втіленні головної інтенції автора і зумовлюють ідейно-тематичне розгортання драми;

– периферійні (маргінальні) текстові КТ – відмінні у кожному із зіставлюваних текстів фрагменти авторської стратегічної лінії, що забезпечують викінченість, цілісність драми і визначають індивідуальність, неповторність художнього тексту. Так, у модерних драмах «По дорозі в Казку» Олександра Олеся, «Пророк» В.Винниченка та «Народний Малахій» М.Куліша, споріднених за глобальною інтенцією автора – висвітлити конфлікт вождя і народу, месії і натовпу, високість духу героя-одинака й заземленість устремлінь юрби, наявні спільні прийоми втілення у текстах авторського наміру – тотожні текстові КТ. Наприклад, криза сприймання натовпом Героя розкривається у драмах з допомогою текстової КТ розмежування духовних орієнтирів месії та юрби.

У зіставлених текстах КС Героя заклик у «путь до високої мети» реалізується через ключові слова: у символістському етюді Олександра Олеся – це дорога з лісу, темряви до сонця; у трагедійній п’єсі М.Куліша – шлях у голубую даль (ілюзія світлого комуністичного майбутнього); у драмі В.Винниченка – у загублений рай (Америка, весь світ). Окреслена КС конфронтаційна відносно КС юрби. Контрпозиція натовпу маніфестована КС відкидання, спротиву почутому, які реалізуються у персонажних комунікативних тактиках і ходах з’ясування, дискредитації, поради, застереження («По дорозі в Казку»); з’ясування, докору, вмовляння («Народний Малахій»); благання, скарги («Пророк»).

Іллокутивна сила висловлень юрби в розглянутих текстових сегментах спрямована на вираження нерозуміння цілі (Куди?) та – імпліцитно – мотиву (Навіщо?) поруху Героя і в комунікативній площині «автор – читач» утворює тактику розмежування духовних орієнтирів персонажів, експлікуючи екзистенційну самотність месії.

У четвертому розділі «Мовні засоби реалізації комунікативних стратегій у драматургійному тексті» розглянуто особливості розгортання КС драматургійного тексту на різних мовних рівнях: фонетичному (4.1), морфологічному (4.2), словотвірному (4.3), лексико-семантичному (4.4), фразеологічному (4.5) та синтаксичному (4.6), розкрито прагматичний потенціал різнорівневих мовних одиниць у побудові міжперсонажної інтеракції драматургійного тексту та в проекції на комунікативну площину «автор – читач».

У цій частині дисертаційної роботи відзначено: лінгвальні одиниці різних мовних рівнів у структурі художнього діалогу експлікують інтенцію мовця, актуалізують когнітивні процеси, пов’язані з плануванням і вибором дієвих засобів досягнення мети, та ідентифікують персонажні КС, КТ і КХ. Як елементи художнього тек­­сту мовні засоби гармонізують комунікацію автора і читача, прогнозують напрям ідейно-тематичного розгортання драми.

При аналізі матеріалу доведено, що КС у драматургійному тексті реалізуються засобами усіх мовних рівнів. Найбільш визначальними у формуванні КС у досліджених драмах є одиниці лексико-семантичного та синтаксичного рівнів.

Так, на лексико-семантичному рівні втілення КС персонажів забезпечують повнозначні й неповнозначні слова. Актуалізовані у художньому діалозі семантичні характеристики лексем (конотативність, полісемія, омонімія, синонімія та антонімія (зокрема й контекстуальна), внутрішня форма), а також дескрипції та ключові слова сприяють увиразненню й укріпленню стратегічної лінії персонажа. Проілюструємо використання омонімів і синонімів у персонажних КС:

Ярославна. А ти ніколи не знав такого... ката в Жме­ринці? Убивцю української інтелігенції... Ти не знав... Сатани?

Сатана. Не знав і не знаю. Ніякої сатани, ніякого чорта [І.Дніпровський, «Яблуневий полон»].

Омонімічна пара Сатана – сатана здійснює конфронтацію КХ героїв, виявляє справжнє або показне непорозуміння між ними. Умисна актуалізація персонажем другого члена омонімічної пари на противагу першому, вжитому в репліці героїні, викриває намір мовця видати себе за іншу людину. Семантика членів омонімічної пари у кожній з реплік закріплена синонімами Сатана (кат, убивця) – сатана (чорт) з метою увиразнення одного значення на противагу іншому.

У цій частині дисертації також зазначено, що максимальна ефективність у реалізації КС досягається при одночасній актуалізації одиниць кількох рівнів мови.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

Розгляд драматургійних текстів кінця ХІХ – початку ХХ століття крізь призму КС розкриває їх найважливіші художньо-естетичні особливості за рахунок визна­чаль­ної для процесу спілкування та модерної драми актуалізації вольового суб’єкта. Вільний моральний акт волі індивіда, керований розумом, прогнозує інтен­цію та спосіб її реалізації і в комунікації втілюється в різні за обсягом прагма­тичні одиниці – комунікативні стратегії, комунікативні тактики, комунікативні ходи, а в драматургійних текстах окресленого періоду з суб’єктивно-індиві­ду­аліст­ською концепцією людини є передумовою його ідейно-тематичного розгортання.

Ієрархія в межах комунікативних інтенцій (глобальної, локальної, проміжної) визначає характер відношень прагматичних одиниць спілкування. Найбільш масштабною прагматичною величиною є комунікативна стратегія, яку кваліфікуємо як універсальну категорію мовлення, що об’єднує ієрархічно впорядковані стосовно глобального задуму мовця прагматичні одиниці спілкування і спрямована на розв’язання загального комунікативного завдання, реалізуючись через комунікативні тактики і комунікативні ходи.

Головним критерієм ідентифікації прагматичних одиниць спілкування визначаємо комунікативну мету як проекцію комунікативної інтенції, на основі якої у роботі виокремлено різні комунікативні стратегії, тактики й ходи (наприклад, спонукання, відмови, дискредитації, втішання та інші). КТ і КХ як засоби реалізації КС закладені нами в основу опису функціонування КС.

У межах КС виділяємо основні чинники комунікативної взаємодії: намір та мету адресанта, розмежовані часом розгортання комунікативного акту; загаль­ний напрям розгортання КС; спосіб втілення КС з участю комунікативних тактик та ходів, спрямованих на розв’язання проміжних завдань, поставлених адресатом; комунікативний шум, що утворився внаслідок «викривлення» векторів іллокуції комунікативних дій (які реалізують намір мовця) стосовно основного напряму КС.

Домінантним фактором розгортання КС є адресант (стратег, мовець), який застосовує апріорні (підготовлені, обрані як дієві до моменту вступу в комунікацію) КТ наскрізного впливу і фрагментарного вияву. Підпорядкованим є адресат (реципієнт, слухач), який, реалізуючи свій проспективний комунікативно-прагматичний потенціал, визначає для співрозмовника апостеріорні (ситуативні, зумовлені поведінкою адресата) КТ централізованої дії.

Результати проведеного дослідження дають підстави стверджувати, що відхилення іллокуції КТ і КХ від напряму втілення КС персонажа виявляє ряд комунікативних смислів, утворюючи поле комунікативного «шуму». КШ є супро­відним фактором КС і вступає з ними у складну взаємодію, забезпечуючи динаміку розгортання конфлікту та семантико-прагматичну прогресію драматургійного тексту. У тексті модерної драми, у якій непорозуміння між героями визначають екзистенцію дійової особи, її самотність та відчуження, ворожість до навколиш­нього світу і до себе самої, КШ належить особливе місце. Найбільш виразними «шумові» поля є в експресіоністських драмах М.Куліша та В.Винниченка.

Інтегруючи у своїй структурі активний і динамічний компоненти, КС є важливими функціональними одиницями драматургійного тексту: сприяють реалізації основних текстових категорій, регулюють розвиток конфлікту, розкривають художній образ. Результати проведеного дослідження дають підстави стверджувати, що КС у драматургійному тексті виконують такі основні функції: текстотвірну, конфлікторегулювальну та образотвірну.

Кожна із названих функцій КС по-новому розкриває недостатньо експліковані аспекти смислової організації драматургійного тексту. Так, текстотвірна функція КС спрямована на впорядкування драми на внутрішньому й зовнішньому рівнях, реалізує основні категорії тексту як лінгвістичного явища.

Конфлікторегулювальна функція КС найбільш ізотопна для драматургійного тексту, оскільки активні мовленнєві дії персонажів, спрямовані на захист власних позицій в умовах спротиву співрозмовника, водночас прогнозують конфлікт і  зумовлюють  розгортання КС.

Спостереження над особливостями реалізації функціонального потенціалу КС у драматургійному тексті дають підстави стверджувати, що комунікативні дії, які реалізують КС персонажа, здійснюють характеристику його мовної особистості і, як наслідок, розкривають художній образ у драмі (образо­твірна функція).

Драматургійний текст розглядаємо як завершений комунікативний акт автора і читача, що реалізується шляхом міжперсонажної інтеракції. Результати дослідження показують, що (з огляду на інтенційність художнього тексту, яка формулюється в термінах теми й ідеї) його доцільно кваліфікувати як авторську (текстуальну) комунікативну стратегію.

Паралельне існування двох інтерактивних площин (зовнішньої («автор – читач») і внутрішньої («персонаж – персонаж»)) зі специфічною організацією комунікативних процесів у кожній із них визначає у драматургійному тексті кореляцію авторських і персонажних прагматичних одиниць спілкування.

Комунікативна стратегія автора (тексту) акумулює усі персонажні комунікативні стратегії, які є опосередкованими, проміжними засобами реалізації глобальної інтенції драматурга. Кожна окрема взаємодія пари КС персонажів утворює тематико-діалогічний блок тексту, який експлікує певний комунікативний смисл, ключовий для втілення стратегічного авторського задуму, й окреслює комунікативну тактику тексту (автора). Відповідно, сегмент художнього діалогу, позначений розгортанням персонажних КТ, є проміжним етапом у формуванні текстового комунікативного смислу і становить текстовий (авторський) комунікативний хід. Він утворюється сукупністю персонажних КХ, скріплених мотиваційним зв’язком у діалогічні єдності тексту, які охоплюють кожні дві сусідні репліки художнього діалогу.

Як свідчить проведене дослідження, КХ персонажа потенційно корелює з окремою реплікою драматургійного тексту і є членованою комунікативною одиницею, що складається з елементарних іллокутивних актів. Мінімальним прагма­тичним елементом художнього діалогу, на нашу думку, є модалізована пропозиція – прагмема, яка реалізує найменшу проміжну інтенцію персонажа й автора. Прагмеми є спільними структурними елементами персонажних і текстових КС, однак їхнє семантико-прагматичне навантаження в проекції на зов­нішню і внутрішню комунікативні площини драматургійного тексту може різнитися.

Аналіз організації комунікативних площин драматургійного тексту крізь призму КС показує, що при структурній спільності та функціональній відмінності прагмем персонажні комунікативні стратегії, тактики та ходи зміщені відносно авторських (текстових). Внаслідок цього на завершальному етапі художнього комунікативного акту персонажні КС «сходяться» в текстову й відбувається осягнення читачем тексту як авторського повідомлення.

КС тексту (автора) включає ядерні, облігаторні текстові (авторські) КТ, які зумовлюють ідейно-тематичне розгортання драми, і периферійні, маргінальні, що насамперед визначають індивідуальність, неповторність художнього тексту. Для української модерної драми характерний антропоцентричний підхід до осмислення і відтворення внутрішнього світу людини, суспільства, життя, а це зумовлює подібні прийоми, принципи й засоби самовираження та впливу на читача при існуванні різних нереалістичних типів художнього мислення (неоромантизм, символізм, експресіонізм). Внаслідок цього у багатьох драматургійних текстах кінця ХІХ – початку ХХ століття виявляються тотожні авторські КС, КТ і КХ.

В обох (внутрішній і зовнішній) комунікативних площинах драматургійного тексту актуалізація інтенцій мовця та цілеспрямований планомірний вплив на партнера спілкування відбуваються з допомогою лінгвальних маркерів. Функціо­нальний спектр лінгвальних одиниць, закріплений за ними у мовній системі, розширюється під впливом контексту, що виявляє їх прагматичний потенціал.

Результати проведеного дослідження засвідчують, що ефективність КС, тактик та ходів забезпечує як актуалізація елементів одного мовного рівня, так і – більшою мірою – комплексне поєднання й застосування різнорівневих засобів мови.

Прагматична актуалізація одиниць певного лінгвістичного рівня пов’язана з типом художнього мислення драматурга, його ідейно-естетичною концепцією, реалізованою з участю КС персонажів. Якщо засоби лексико-семантичного та синтаксичного рівнів мови є універсальними у кодуванні й декодуванні інтенцій та комунікативно навантаженими в усіх драматургійних текстах кінця ХІХ – початку ХХ століття, то елементи інших мовних рівнів неоднаково представлені у прагма­тичних сегментах досліджених драм. Так, драматургійній творчості В.Винниченка та М.Куліша, що належить до поетики експресіонізму з його від­чут­ною силою духовного вияву, «стрімкістю» у вираженні почуття, більшою мірою, ніж іншим, властивий акцент на фонетичних мовних одиницях, які економно й точно передають експресив­ні смисли висловлень героїв, важливі у розгортанні їх КС. Крім того, у драмах згаданих авторів між персонажами розгортається гра як змагання чи імпровізація, розвага, що передбачає «переможців» і «переможених» та маніфестується мовними засобами й інших мовних рівнів, зокрема морфологічного (функціональне варіювання граматичних форм) і словотвірного (узуальна та оказіональна деривація).

У символістській драмі, яка містить широкий спектр міфологем, праг­не схопити одвічне, непроминальне, передає в сакральних образах гаму людських відчуттів, при аналізі персонажних КС спостерігаємо посилену актуалізацію фразеологічних одиниць, які абстрактне значення представляють у конкретно-чуттєвій формі, уособлюючи аксіологічні архетипи. Особливо повно прагматичний потенціал фразем при формуванні КС, КТ, КХ виявляється у драматургійних текстах Я.Мамонтова, що є визначальною рисою його ідіостилю.

Неоромантичний тип художнього мислення в українській драматургії головно визначає творчість Лесі Українки, яка вдало поєднує різнорівневі мовні засоби в іллокутивному фокусі КС. Конструктивне протиставлення неоромантичного героя навколишній дійсності, утвердження яскраво-непересічної особистості у художніх діалогах авторки мобілізує прагматичний потенціал лінгвальних одиниць усієї мовної системи.

Отже, комунікативні стратегії у драматургійному тексті кінця ХІХ – початку ХХ століття виявляють складні процеси гармонізації художнього дискурсу, зумовлені заміщенням зовнішньої дії внутрішньою; втілюють важливі принципи текстової організації, реалізуючи текстотвірну, конфлікторегулювальну та образотвірну функції; обґрунтовують драматургійний текст як складну двоплощинну комунікативну систему; на основі мовного самовираження героя – вольового цілеспрямованого суб’єкта – розкривають прагматичний потенціал мовних одиниць різних рівнів.