ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО 60-80-х РОКІВ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми, окреслено її актуальність і наукову новизну, сформульовано мету і завдання дослідження, методологічну основу роботи, теоретичну та практичну цінність, а також проаналізовано літературно-критичні праці про творчість М.Вінграновського.

У першому розділі – „Поетична творчість М.Вінграновського в контексті літературно-мистецьких тенденцій шістдесятих років ХХ століття” – розглядається становлення творчого стилю М.Вінграновського у зв’язку із суспільно-політичними та художньо-естетичними прямуваннями шістдесятих років минулого століття.

Ряд дослідників історичної ситуації першої половини 60-х років ХХ століття, позначеної політичною „відлигою”, вважають, що національно-культурне відродження цього часу слід пов’язувати із так званою „революцією поетів.” Творчий „вибух” новобранців поезії, серед яких М. Вінграновський, І. Драч, В.Симоненко, Б.Олійник та інші, засвідчував, що молоді літератори, ігноруючи приписи й канони соціалістичного реалізму, надавали перевагу чуттєвому відтворенню, сугестивній ліриці, в їхній творчості привертали увагу нескутість художнього пошуку, метафоричної образності, філософська заглибленість у мікрокосм людини, спроби осягнення вічного, нетлінного в людському та загальнонародному бутті. Новаторство шістдесятників, їхнє орієнтування як на світовий культурний досвід, так і національні традиції, зокрема народнопісенної творчості, посилений гуманістичний пафос, а також їхній виступ проти кон`юнктурного віршоробства, закостенілості думки, в`ялості пошуків, схематизму, відразу помітили літературні критики 60-х, насамперед І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, небезпідставно проводячи аналогію з культурним ренесансом 20-х років ХХ ст.

Сучасні дослідники, зокрема О.Пахльовська, аналізуючи творчість шістдесятників, убачають у ній вияв світоглядних засад і мотивів екзистенціалізму, зазначаючи, що бунт шістдесятників – це екзистенційний бунт, „уписаний” у перспективу філософського напруження Європи повоєнного часу. Особливо близькою шістдесятникам була філософія екзистенціалізму в її французькому втіленні: Ж.-П. Сартр, А.Камю, С. де Бовуар, з творами яких вони були добре знайомі.

У дисертації йдеться про філософію кордоцентризму, її присутність у поезії М.Вінграновського та інших шістдесятників, про відгомони й асоціації, пов`язані з улюбленим філософом шістдесятників Г.Сковородою.

Активно освоювана поетами 60-х космічна тема основними джерелами мала власне історичний політ людини в міжпланетний простір; традиції української поезії 20-х років ХХ століття; „планетарність” художнього мислення О.Довженка, витоки української народної космології. Поетичний космізм М.Вінграновського, який ставив на сторожі народу „атом і добро”, – мав гостру гуманістичну спрямованість, „вів до землі та людини, а не від них” (І.Дзюба), до осмислення драматичних суперечностей людського буття та історії, мав виразну національну домінанту і безумовний зв`язок із народнопісенною традицією.

Починаючи від дебютних виступів у періодиці („Дніпро”,1957; „Жовтень”, 1958, добірка „З книги першої, ще не виданої”, „Літературна Україна”, 1961), у ліриці М.Вінграновського утверджується як один із основних її концептів патріотичне усвідомлення свого „я” в ланцюгу понять роду-народу-України, що в подальшій творчості переростає в наскрізну і планетарно-масштабну, і водночас виразно національну і глибоко особистісну парадигму. Ліричний герой М.Вінграновського завжди залишається патріотом і в інтимно-сповідальних рядках, і в гротескових образах та інвективах; у його творах постійно чути щиру, пристрасну позицію відстоювання власної індивідуальної й національної самодостатності.

Т.Салига відзначає, що для стилю поета характерне органічне звернення до символічних образів, які завжди мають національну природу. Його морально-філософська позиція емоційно закріплюється зверненням до образів Дніпра, долі, саду, народнопісенних символів тополі, м’яти, жоржини.

Емоційно-знаковим образом, символом національного часопростору виступає в ліриці М.Вінграновського образ Дніпра, який, здобуваючи оригінальне авторське трактування, „зберігає і виразні риси краси, оспіваної Т.Шевченком” (Т.Салига). Це один із найулюбленіших у творчості поета, найперше як символ України, автентичності українців, їхньої тяглості, єднання поколінь, це топос зустрічі, непроминальних цінностей. Перебуваючи в епіцентрі поетичного універсуму, образ Дніпра стає, не втрачаючи внутрішньої масштабності, більш трансцендентним, осмислюється у зв’язку із філософською категорією безсмертя; „дніпророжденний світ” сприймається в єдності із поняттям „народ”, („духовна міра нації Дніпра”), його віковічного буття („Дніпро тече про нас”).

Органічною в художньому світі М.Вінграновського виступає й алегорія „сад” – проекція на етнічний родовід, народ. Сад – це ще й образ-міфологема, який уособлює гармонію, викликає асоціацію з едемським садом, що був „колискою людства.”

Моральні опозиції і символічні образи в ліриці поета дедалі чіткіше окреслюють коло його етично-філософської проблематики, яка свій потужний вияв отримає вже в 70-х, одна з її домінант – це самоствердження людини і народу (людина – „титан, володар, бог тисячолітній”, народ – „моїм народом проросли віки”, „бо він народ. Бо він – глагол життя... Йому нема заміни”).

Своєрідне втілення поширеного в шістдесятників мотиву утвердження – з допомогою земних, конкретних, „дотикальних” образів і деталей – „простої-складної людини” і „безневинної вини” перед нею, що першою полемічно заяв­ляла поезія В.Симоненка („Піч”, „Баба Онися”, „Дума про щастя” та ін.), а також І.Драча („Балада про Сар`янів і Ван-Гогів”, „Дві сестри”), Б.Олійника („Про хоробрість”, „Дядько Яків”), містить і численний ряд віршів М.Вінграновського („Марія”, „Сумні без батька двоє діток цих...”, „Оксана” та ін.).

Інший вияв тенденція людиноцентризму знаходить у поемі „Демон”. У ній автор прагне донести самобутність світовідчуття покоління 60-х, його пошук життєвих вартощів, осмислення ваги моральних чеснот. Структуротворчим і динамізуючим компонентом тут виступає Час. Демон – свідок творення світу, печальний дух, оспіваний багатьма митцями. Цікаві тут інтертекстуальні винаходи в побудові твору (діалоги Демона і Байрона, Лермонтова). Образ Демона у Вінграновського зливається з авторським „я”, виступає носієм любові, що є саме поетовою оригінальною інтерпретацією. У такому контексті „печальний” Демон сприймається як образ, споріднений з Прометеєм (до речі, Демон – ведун, провидець; і Прометей у перекладі з давньогрецької „провидець”), він волелюбний бунтар, метою життя якого є служіння справедливості, рішуче заперечення недосконалої дійсності.

Кажучи про ознаки глобальності в поетичному мисленні М.Вінграновського, слід пам`ятати, що в ньому завжди відчутно „знак” його суто особистісного, виразно національного світосприймання, його індивідуальності. Почуття любові до колиски людства Землі – це неодмінно любов до Батьківщини, рідної землі („нема мене, якщо тебе нема, немає космосу, якщо тебе не буде!”) Найзагальніші почуття, „образи почуттів” конкретизуються властивою саме для М.Вінграновського інтимізацією глобальних понять (у „Колисковій Землі” кожному материку „двадцять столітечок сниться світ без війни”), повсякчасною присутністю поетового діяльного, активного „я”: „хочу, щоб на чолі народу / Світився знак і від мого життя” („Я повен дум про велелюдну згоду”).

У поезії М.Вінграновського від початку відсутній умовний „поділ світу на високе і низьке” (В.Моренець), інтимне, особисте і суспільне, конкретне і загальне, національне й універсальне, немає другорядних деталей, усі вони набувають знаковості, їхній семантично багатогранний простір детермінований лише суб`єктивізованими світоглядними й естетичними пріоритетами поета. Його художній ідеал – світ, створений за законами гармонії, мікросвіт духовності, високих моральних критеріїв, який часто не співзвучний із реальною дійсністю, неспівмірність цих світів провокує риторичні запитання, які повсякчас непокоять ліричного героя.

Своєрідною опозицією до ідеального універсуму постає гротескове тло міщанського світу. Силою наснаженого пристрастю вірша поет категорично відділяє себе від міщанського рослинного існування, духовної ліності („Учора ще я в цьому колі жив”), протиставляє їм гідну, нескоренну енергійну, значною мірою неоромантичну позицію. Душа ліричного героя страждає від фальші, брехні, лицемір’я, притаманних тогочасному суспільству, але він вивільняється від їхньої задушливості („фіолетовий від злості ножами серце обіклав”) і обирає позицію борця („Пророк”), який хоче щастя своєму народу. Людина готова на самопожертву, схильна до емпатії, самовіддачі, з відкритою життєвою позицією – такі морально-етичні відліки ліричного героя М.Вінграновського.

У ранній поезії митця Батьківщина зливається з образом коханої і вчителя, Дніпра і тополі, невіддільна від самого духовного єства поета („тоді ти стала мною, Батьківщина, / А я тобою на світанні став”). Акцентовані поетом мотиви й концепти боротьби, руху, а не примирення й дрімоти, „звулканення”, а не „безсилої муки”, образ свободи в її різних конотаціях, заявлення свого права на щастя, невід`ємного від права на національне самоствердження і самобутність (узагальненено кажучи – людиноцентризм, етноцентризм і універсальність) формують разом цілісний, органічно нероз`ємний у своїх образних компонентах і структурах, глибоко суб`єктивний художній світ М.Вінграновського. Естетизація дорогих для автора понять („Красо моя! Вкраїночко моя!..”), сама метафорика, антропоцентрична поетика, звеличення абсолюту краси – у таких домінантах ідіостиль М.Вінграновського усталився вже із 1960-х років.

Кінець 1960-х років був особливо позначений інтересом митців до національної історії, народних традицій, фольклору. М.Вінграновський, який відзначався також тонкою чутливістю і до нових зрушень, і до змін у літературі, мав, як зазначалося, відпочатку глибинні „кодові”, кревні зв`язки з народнопоетичною традицією, усною, пісенною творчістю (в основі його стилю – „народ, люди, безпосередній культурний і моральний ґрунт” – І.Дзюба).

Це засвідчують сам жанровий діапазон його поезії (пісня, дума, балада), такі твори, як „Остання сповідь Северина Наливайка” (контаміновані образи „коня-птаха,” „товаришочка чалого”), „Ніч Івана Богуна”, де застосовуються характерні для пісенної поетики діалогізм мовлення, рефрени, діалектні одиниці, символіка чисел. Поетичний пафос цього вірша ріднить його з народною думою в її первісному значенні – пісня-голосіння. Струнка композиція твору (заспів, основна частина, закінчення), інкрустування тексту народнопісенними вставками всебічно підкреслюють цю послідовну стилізацію.

Переосмислення фольклорної традиції реалізується в особливій метафориці пейзажної лірики („Вечірнє”). Єднання людини і природи, поетизація рідного довкілля аж до сакралізації простору Батьківщини, медитативні спостереження, образ-символ жита („Стояла в травах ніч”) передають ідею вічності життя, краси, неперервності, генетичної єдності роду і народу.

 Відчутна автобіографічна природа творчості М.Вінграновського особливо виявляється у віршах-присвятах, зокрема О.Довженку („На золотому столі,” „Слава художнику”), у яких поет осмислює свої духовні витоки, світоглядні засади, зв’язок своїх етичних та естетичних ідеалів із довженківською традицією і позицією. В них природно зринає тема покликання поета й поезії (напр., „Повернення Хікмета”). В утвердженні ідеї жертовної самовіддачі для М.Вінграновського моральним мірилом виступає Т.Шевченко, до образу якого він звертався і в ранній творчості, і в наступних збірках. Крім цього, значну кількість віршів присвячено пам`яті друзів, однодумців поета М.Бикову, В.Земляку, В.Симоненку („Пам’яті кінооператора М.Бикова”, „В.Земляку”, „Пам’яті В.Симоненка”). Автобіографічні мотиви особливо помітні в поетичних мініатюрах, в яких глибоким ліризмом оповито образи батьків.

Пристрасність утвердження особистості та її свободи, зміна настроїв і емоційних регістрів, наскрізна метафоричність, мовна гнучкість і витонченість – основні ознаки інтимної лірики поета. Образи коханої, нареченої, жінки-матері уособлюють найвищі поетові почуття, в них концентруються роздуми про вічність і народ, духовність і рідний край, жінку-берегиню й натхненницю. Невипадково образи Батьківщини і коханої у М.Вінграновського часом взаємозамінні. Інтимна лірика, сповнена експресії, динаміки почуття, проходить через усю творчість поета, першопочаток її покладено саме в „Атомних прелюдах” та „Ста поезіях”(„Ранковий сонет”, „Тост”, „Осяяння”, „Вона була задумлива, як сад”).

Другий розділ – „Поезія М.Вінграновського 70-х років. Поглиблення філософсько-психологічного змісту художніх мотивів та образів у збірках „Поезії” (1971), „На срібнім березі” (1978)” – присвячено аналізові поетичної творчості М.Вінграновського „другого етапу”, еволюційних змін у його художньому світі, семантичного та структурного збагачення домінантних мотивів та образів його медитативно-філософської, інтимної, пейзажної лірики.

Літературний процес 70-х під впливом відомих суспільних негативних чинників зазнавав істотних змін: у ньому помітні ознаки згортання розпочатого духовно-культурного відродження, в поезії реанімується публіцистичний пафос, декларативність; особистісна відповідальність ліричного „я”, мотив „безневинної вини” заступаються абстрактною відповідальністю всіх за все суспільство, усувається індивідуальна пережитість, вільна суб`єктивність вислову, морально-психологічна конкретність.

Однак чим далі виразніше виявлялися і підспудні процеси протистояння ідео­логічному пресові: творчість шістдесятників „другої хвилі” (В.Голобородько, І.Жиленко, Л.Талалай та ін.), прихід нового літературного покоління, чию поезію незабаром було номіновано як „тиху”, засвідчують зміни в самому художньому світовідчутті. Ця поезія заглиблюється в філософсько-психологічну тематику, в „суб`єктивний духовний простір”, набуває нових обертонів пейзажна й „пасторально”-споглядальна лірика.

 Зрушення в глибинній течії української поезії 70-х, її занурення в „світ особистих почувань” по-своєму трансформувалися і в творчості поета. Справді, „сивий чоловік на „срібному березі”” М.Вінграновського мало скидався на крилатого демона з однойменної поеми 1962 року, „тим часом він ним і далі був, тільки „оземленим, наділеним конкретною долею”. (В.Моренець) У збірках „Поезії” (1971), „На срібнім березі” (1978) уже не чутно закличних інтонацій, не є визначальними глобальні масштаби, але й немає ревізії творчих ідеалів, а є внутрішня психологічна зосередженість, глибинний філософізм.

Драматизм світовідчуття, що окреслився ще в дебютних виступах М.Вінграновського, набуває загострення і семантичного ускладнення, супроводжується психологічним напруженням та афористичністю мовлення саме в його поезії 70-х. Її відзначає відкритий і ще більшою мірою внутрішній, підтекстовий пафос всевизначальності почуття свободи. Посилюється настрій духовного нескорення, непіддатливості, альтернативності до зовнішнього світу; від глобально-космічних вимірів він переходить до художнього творення світу національних координат і цінностей. І в 70-х роках стихією поета є рух, поступ, поривання, його так само захоплює пошук гармонії людини зі світом. Але, переймаючись проблемами людського буття, ліричний герой тепер гостріше усвідомлює свою причетність до історії народу, його духовного універсуму (осягнення сутності буття часто відбувається через міфологему долі).

Ліричному героєві 70-х відкривається вся складність процесу творчості з його радістю натхнення і гіркотою розчарування. До осмислення свого призначення у світі, ролі поета і поезії М.Вінграновський звертався ще на початку своєї творчості. Порівняно з ліричними портретами 60-х, тепер завважуємо, здебільше в підтексті філософічні осягнення суті творчості. Домінантним у вірші „Довженко” виступає мотив непроминальної пам’яті, забарвленої радістю і трагізмом.

Мотиви свободи, пам’яті і самоти – природні в ліриці зрілого М.Вінграновського, в них помітне відлуння екзистенційних проблем. Драма кохання дедалі частіше асоціюється з передчуттям невідворотного осіннього смутку. Водночас у філософській ліриці поета, зокрема, у віршах-присвятах („Довженко”, „Пам’яті кінооператора М.Бикова”) розвивається думка про безсмертя людини, яка живе прагненням до мети; її життя наповнюється вищим сенсом, її окрилює творче покликання.

Мотив пам’яті – один із домінантних у доробку поета. У багатьох творах спогад виступає як моральний імператив („Спогад про війну”), „макрометафора пам`яті” (І.Дзюба), своєрідний місток між минулим і сьогоденням: заглиблення в спогади – це мандрівка крізь час із метою самопізнання.

Похідним від мотиву пам’яті є мотив оновлення, відродження життя. У творчості М.Вінграновського 70-х імпресіоністичний простір буття сприймається в нюансах і півтонах, що засвідчує об’ємність поетового світовідчуття; звернення до символічних деталей, значно „поліфонізує” семантику віршів, сприяючи їхній філософічності. Символом оновлення у вірші „Хліб” (з присвятою С.Корольову) є образ зерна. До цього образу як до символу першопочатку, в якому розгорнуто антитезу наслідків війни і мирного життя, руїни і відродження, („могили для загиблих” і „землянки для живих”) поет звертався у віршах „Сільська поема”, „День Перемоги”. Мотив оптимістичного утвердження життя звучить також у поезії „Танго - 1945”, де міфологема танцю є своєрідною посвятою відродженню післявоєнних років.

Образ дороги нерідко співвідноситься з міфологемою долі. У поезії „В кукурудзинні з-за лиману” асоціацією, що демонструє свободу вибору долі, є образ дороги, це шлях пізнання, невтомного пошуку. Контрастна рецепція повноти буття і його конечності надає віршеві драматичної гостроти.

Тим часом доля для ліричного героя ранньої творчості М.Вінграновського співвідносилася з подарунком, він вдячно сприймає всі випробування і щедроти, що судилися на життєвому шляху. Тепер такий концепт переосмислюється, упокорення долі приймається лише в тому випадку, коли йдеться про закоханого ліричного героя, ладного на будь-яку жертву в ім’я любові („До порога моєї землі”), зустріч із нею сприймається як затаєна мрія, сокровенне бажання, доля в такому контексті співмірна любові.

Біль, страждання закоханого, що символічно репрезентуються як непосильна „ноша кам’яна” („Уже тоді оповесні”), моральний тягар, який увиразнюється метафоричним епітетом „затверділий біль в очах” („Я тій сльозі”); драматичне осягнення розлуки, що позбавляє сприйняття яскравих барв і поліфонічних звуків; художня деталь „літак з одним крилом”, яка натякає на абсурдність, непередбачуваність руху, „однокрилий політ” деформує традиційні уявлення, асоціюється з драмою, катастрофою для двох („Я сів не в той літак”); жаль за розтраченим почуттям, переживання розлуки, передані парадоксальною реплікою „А губи дивляться і сліпнуть, Не надивившись назавжди” („І те, і те як птах ранковий”) – це все емоційно насичений і драматичний простір інтимної поезії М.Вінграновського 70-х, де гармонійно існує сугестія і медитація, мінорна смислова організація окремого епізоду і наскрізний пафос любові до життя, глибоко інтимне й загальнолюдське.

Якщо в поезіях 60-х містився тільки натяк на швидкоплинність буття, а переважав настрій оптимістичного очікування майбутнього (наприклад, вірш „За літом літо”), то в 70-х ретроспективність світосприймання переважає. Семантично несподівані епітети „тихі дині в жовтих снах”, контраст „зайченята плачуть маму”, „голубим сміється птах” створюють яскравий синкретичний образ літньої днини над лиманом, заснований на єдності зорових і слухових вражень, і виводять його за межі особистої екзистенції.

У центрі мовно-художнього простору медитативно-філософських віршів М.Вінграновського постає ліричний суб’єкт з альтруїстичними пориваннями, закоханий в життя, але самозаглиблений, дещо дистанційований від зовнішніх перипетій. Ключовими в збірках „Поезії,” „На срібнім березі” стають образи вечора, осені, зими (як символи пори людської зрілості), човна, ріки, дороги (у сенсі життєвого шляху).

Натурфілософські осягнення поетом сутності буття особливо відчутні в пейзажній ліриці. Образ саду – улюблений для М.Вінграновського, але в різні періоди творчості він має різні смислові відтінки. У вірші „Сад” із першої збірки – це символічний образ першопочатку, духовної основи. У подальшому він осмислюється в контексті сковородинської естетики, набуває конотації підсумку життя. Сад опоетизовується як естетично поліфонічне явище, гармонійне, сповнене вищого смислу. У поезії „Ходімте в сад” поет творить низку персоніфікованих образів (яблуні, вітру, груші), які реалізують психологічну різноманітність вірша. Сад для ліричного героя – це і джерело натхнення, імпульсів для морального і творчого піднесення.

На думку А.Макарова, М.Вінграновський 1970-х стає майстром слова, уважним до кожного настроєвого нюансу, його творчість зорієнтована на самозаглиблення, мотив дистанціювання від макросвіту реалізується через звернення до розроблюваної в літературі кінця 70-х – початку 80-х років теми острова як символу ізольованості й незалежності. Острівна тематика, образ берега як відправної точки в часопросторі в багатьох творах тогочасної літератури засвідчували ізольованість, відсторонення чесних митців од „вимог доби” тоталітаризму, „епохи НТР” тощо. М.Вінграновський, вірний собі, своє „дистанціювання”, свою позицію незалежності реалізував шляхом моделювання власної альтернативної реальності на засадах краси і свободи. Вона поставала на традиційній народній основі, національній рецепції буття, неспрофанованих морально-етичних критеріях, абсолютах добра і гармонії. Специфічну міфологізацію образного мислення М.Вінграновський демонструє в поемах „Голубі сестри людей,” „Гайявата,” вірші „Химерія на тему Гоголя.”

Збірка „На срібнім березі” містить ряд умовних хоку, домінантою яких є естетизація довколишнього середовища; пейзаж у мініатюрах виступає психологічним тлом для філософських метафор-роздумів над плинністю життя.

В означеному нами другому періоді творчості М.Вінграновського відчуваються виразні вияви модерністської естетики, що засвідчують згадувані мотиви самоти, філософського самозаглиблення, самоозначення ліричного „я,” протиставлення своєї ідеальної моделі буття реальній дійсності з метою окреслити духовно-естетичні пріоритети, осмислити роль особистості у контексті земних тривог і вічних ідеалів (за посередництва острівної тематики, дитинного світовідчуття).

У третьому розділі – „Поезія М.Вінграновського 80-х років. Домінантні мотиви та образи збірок „Київ” (1982),  „Губами теплими і оком золотим” (1984) як концептуальні основи творення світу гармонії” – в контексті актуальних ідей і концепцій часу розглянуто нові конотації урбаністичних, патріотичних мотивів у творах поета, а також інтимну лірику, представлену в останній збірці.

Літературний процес 80-х років мав безумовні спільні ознаки з творчістю 60‑х, її культурницьким інтересом до художніх надбань 20-х років ХХ століття, новаторських явищ європейської поезії тощо. Поети 80-х звеличують особистість, яка оскаржує законність „верховенства загальносуспільного над особистим”, вони продовжують розпочату в 60-х етнізацію художньої творчості. Спільною її рисою стає протистояння соціально-історичному злу, натомість домінує творення „другої”, художньої, реальності й звернення до історії народу „як духовного опертя”, що єднає людину-сучасника і пам`ять про національне коріння й витоки. „Світоглядний моноліт” соцреалізму руйнувався зсередини, художня свідомість 1980-х тяжіла до морально-етичних тем; ліричний герой поезії 80-х перебував у пошуку абсолюту, гармонії зі світом.

Концептуальне сприйняття історії означилося в поезії М.Вінграновського мотивом повернення до витоків роду й народу, який проступав ще в „Атомних прелюдах” і мав значення етичного єднання сучасника й історії; у вісімдесятих він набуває емоційно-психологічної вмотивованості, загостреного драматизму. „Збути себе до решти в творчості, віддати до грана” – М.Вінграновський ототожнює цю моральну максиму з перемогою над вічною недосконалістю життя, над смертю.

Яскрава, семантично багатошарова метафорика М.Вінграновського, що вражала і на попередніх етапах, сягає вершини авторської майстерності; поетичний космізм, спрямований до землі й до людини в ранніх збірках, трансформувався в мотив історично-духовної закоріненості буття особистості, утвердження ідеї національної самоцінності.

Образ Часу як субстанції буття нації, утіленого в слові, подає поет у своєму програмному вірші „Вночі, серед ночі”. Персоніфікованим центром твору є Слово, ставлення до якого сполучається з найінтимнішими, найсокровеннішими сподіваннями, найблагороднішими виявами драматичного почуття поета. Позиція ліричного героя, борця за національну ідентичність, саможертовного охоронця рідного Слова, неприховано чітка: на противагу збайдужілості оспалого гурту він сповідує непримиренність і боротьбу. Його відповідальна позиція надзвичайно органічна, природна, а відтак глибоко поетична і незаперечна. Емоційна насиченість антропоморфного образу-метафори Слова употужнює (зокрема за допомогою ретардації, звернення до образу часу) цю позицію пророчої застороги щодо загроз, які ведуть до нівеляції мови.

Домінанти вірша – Час і Слово – сприймаються як імпресіоністичні образи-антиподи, що підкреслює контраст у їх кольоровому відтворенні, уяскравлюють епітети, котрі характеризують хронотоп. Саме ж Слово поет позначає епітетом „животворяще,” інтонаційно-смислове напруження передостанньої строфи твору підкреслює позачасову значущість слова як душі народу. Відчуття внутрішньої свободи й незалежності ліричного героя пов`язане із усвідомленням невмирущості рідного слова. В поетичному світі М.Вінграновського слово семантично рівносильне поняттю народ, як і місія оборони мови рівнозначна збереженню національної повносущності українців, воно переростає в своєрідну макрометафору безсмертя, асоціюючись із першопочатком буття народу.

У вісімдесяті роки ХХ ст. у літературі активізувалася увага до теми міста, в центрі якої незрідка опиняються проблеми екології, зокрема, екології культури, духовності, утвердження моральних цінностей. Збірка М.Вінграновського „Київ” демонструвала громадянську, естетично опосередковану чутливість поета до глибинних тенденцій літературного процесу.

Міста Київ, Львів, Чернівці поет сприймає як осередки духовності, як простір еволюції ліричного героя, формування світу його морально-етичних переконань. Тим часом образ міста саме як конкретного урбаністичного центру нечасто зустрічається в його поезії, для нього значно ближчим є відкритий простір: степ, небо, поле, море. У віршах „Мій Києве”, „Києву”, „Лягла зима і білі солов`ї” та ін. образ міста автор інтимізує, деякою мірою персоніфікує. Київ постає в різних іпостасях: як центр державності, національної духовності („Слов`янства золота столице”, „світанку мови і добра”), як мегаполіс і як „столиця” його кохання. У кожному з них – сплав різнопланових почуттів і настроїв, які визначають земні турботи й духовні горизонти ліричного героя, його модерний пошук абсолюту.

Ще одним сакральним топонімом митця виступає Львів. У першій частині дистиху „Повернення до Львова” поет складає хвалу місту культури, духовності й також місту свого кохання. Сюжет інтимних переживань ліричного героя наводить містки між великим світом і світом душі, непроминальним чуттєво-емоційним святом зустрічі двох закоханих. Опинившись у цьому старовинному місті („і світанок Данила, і вечір Франка”) ліричний герой по-справжньому зрозумів сенс буття, свою значимість „на маленькій планеті у великому місті” – це модель паралельних світів, яку вибудовує і сприймає надчутлива свідомість ліричного героя, одвічний контраст і одвічна єдність глобального й одиничного.

У збірках „Київ” (1982) і особливо „Губами теплими і оком золотим” (1984) поезія Вінграновського, на думку критики, живе буденністю. Але буденне поетично пережите, має ті ж якості душевної напруги, емоційної безбережності, граничного драматизму, що й проблеми світової міри. Заглиблюючись у світ буденності, поет, наділений гостротою соціального, національного, духовного зору, намагається „вловити” і зафіксувати неповторні миті, які вражають своєю простотою і неповторною значимістю водночас. Таким чином громадянський пафос його поезії 60-х не „збуденюється”, а стає драматичнішим психологічно і філософськи.

Екзистенційна заглибленість і чуттєва зосередженість М.Вінграновського увиразнюються у 80-х роках його найсокровеннішими роздумами про плинність, скороминущість життя. Поет відтепер уважніший до своїх спогадів, інтуїтивних осяянь. Його максималізм у сприйнятті й переживанні, прагненні повноти й цілісності буття „глобалізує” інтимне, „інтимізує” глобальне. Любов в образному просторі М.Вінграновського – це завжди гуманістичне почуття, що виступає неприхованою антитезою до нищення, руйнації, смерті. Любов – сила протистояння, що „стобальним, стоглобальним болем” відгукується в серцях людей, є виявом всеперемагальної сили життя.

Особливий чуттєвий спектр у художньому світі М.Вінграновського огортає спогади, пам’ять про пережите, цим прикметна, наприклад, пейзажна лірика. Чуйний до будь-якої деталі буття, поет зближує в лірико-психологічному просторі довершеність картин природи і красу сучасної динаміки життя, усвідомлюючи єдність мікросвіту особистості й макросередовища. Мотив самозаглиблення, самовираження, емоційного злиття з природою домінує у віршах „Горить собі червоний глід,” „На синю синь води”, „Елегія”(„Снігами вітровінь...”), глибокого осмислення він здобув у поезії „У білім сні зимовім.”

Індивідуальний стиль М.Вінграновського демонструє свою багатогранність і гнучкість у віршах для дітей. Естетична домінанта залишається тут тією самою, але сповнюється неповторними смисловими образно-мовними відтінками. За словами Т.Салиги, „дитинність у поета, може, одна з перших ознак народності його творчості”, і це переконливо засвідчили збірки поета „Андрійко-говорійко” (1970); „Мак” (1973); „Літній ранок” (1976); „Літній вечір” (1979), ряд таких віршів містить збірка „Київ” (1982). Тут, зокрема, зустрічаються талановиті взірці поєднання химерного світу з його семантичною розмитістю, фантасмагорією і сугестією, що помічалося й раніше в поезіях „Прадід”, „Гайявата,” „У Старостинцях...”.

Збірка „Київ” стала свідченням розширення проблемно-тематичного діапазону творчості М.Вінграновського, позначена новими тонами й відтінками його концептуального простору, оригінального індивідуального стилю.