ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ У XVII СТОЛІТТІ (на матеріалі творів Лазаря Барановича)

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено мету дослідження і його завдання, предмет і об’єкт, розкрито методи, наукову новизну теоретичне і практичне значення наукового дослідження, подано відомості про теоретичну і джерельну базу роботи, а також про апробацію.

Перший розділ „Польська мова в Україні (історія, розвиток, особливості функціонування)” складається із 7 підрозділів. У перших трьох розкрито історичні та культурні передумови, що сприяли поширенню польської мови в Україні. Згадано про перші польсько-українські контакти, починаючи від часів князя Ярослава Мудрого (ХІ ст.) та галицького князя польського походження Юрія-Болеслава Тройденовича (XIV ст.).

Один із підрозділів присвячено аналізові мовної ситуації в Україні в XVIІ ст. Її своєрідність полягала у тому, що функції літературної виконували одночасно чотири мови. Латинська була мовою освіти й науки, церковнослов’янська – мовою православної Церкви, а також частково художньої літератури (пізніше й уніатської), староукраїнська (руська) – мовою діловодства, літописів та художньої словесності, і нарешті польська, яка функціонувала в усіх сферах суспільного життя тодішньої України – урядовій, освітній, духовно-релігійній, навіть побутовій.

Виявлено, що статус польської мови як мови культури і влади на українських теренах, що входили до складу багатонаціональної Речі Посполитої, прирівнювався до статусу lingua franca (Г. Грабович), або статусу французької мови Нормандії в середньовічній Англії чи до статусу російської мови в колишньому Радянському Союзі (С. Пуг). А. Вінценз у свою чергу роль польської мови в Україні XVI–XVII ст. порівнює із “сучасною роллю англійської мови в Індії чи Ірландії або з роллю французької мови в Петербурзі в XVIII ст.”.

Польська мова для українських культурних кіл стає літературною мовою, мовою релігійної полеміки, а також мовою, яку викладали у православних навчальних закладах (зокрема, у Києво-Могилянському колегіумі).

Те, що польська мова довго й активно функціонувала на українських теренах, не могло не вплинути на її розвиток і структуру. Внаслідок польсько-українських мовних контактів на українському субстраті сфор­мувався різновид польської мови – т. зв. польський периферійний діалект.

Тому в дисертації обґрунтовано використання у славіс­тич­ному мовознавстві терміна „польський пери­ферійний (кресовий, окраїнний) діалект” (polszczyzna kresowa), запропонований свого часу білоруським вченим В. Вереничем, на позначення діалектів, що функціонують за межами основного ареалу поширення польської мови. Вони представлені на території України, Білорусі та Литви, що зумовило їхній поділ на південний та північний варіанти, тобто такі, що сформувалися на сході Речі Посполитої на українській, білоруській та литовській основах.

Окреслення цих діалектів як периферійних, тобто “кресових”, тісно пов’язане із історичним поняттям Кресів у польській історіографії – територій, розташованих на схід і північний схід від кордонів сучасної Польщі – України, Білорусі та Литви. Польські науковці усвідомлюють неактуальність самого визначення “Креси” по відношенню до сучасних вищезгаданих діалектів, оскільки воно відображає геополітичну ситуацію за часів І Речі Посполитої (до ХVІІІ ст.), міжвоєнного періоду (1918–1939), коли українські, білоруські та литовські землі входили до складу польської держави. Але з огляду на пізнаваність та історичну традицію даний термін закріпився у мовознавстві і продовжує функціонувати у наукових працях, присвячених передусім польсько-українським, а також польсько-білорусько-литовським стосункам.