МІЖМОВНА ТЕРМІНОЛОГІЧНА ОМОНІМІЯ ЯК ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОГРАФІЇ І ПЕРЕКЛАДУ (на матеріалі німецької та української юридичних терміносистем)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується вибір теми, актуальність роботи, окреслюються напрями і  завдання  дослідження, роз′яснюються методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, описується її структура.

У розділі І "Омонімія як мовна  та  міжмовна  універсалія" подається огляд теоретичних розробок і тлумачень поняття омонімія, аналізуються процеси  взаємодії  полісемії  й  омонімії, розглядаються загальновизнані класифікації омонімів,  роз’яснюються особливості міжмовної омонімії, при цьому головна увага приділяється процесу міжмовної інтерференції, подається критичний огляд дефініцій поняття “псевдодрузі перекладача” і пропонується дефініція міжмовної омонімії.

Незважаючи на гетерогенність шляхів утворення омонімії, вона розглядається як закономірне для розвитку будь-якої  живої мови явище, яке необхідно розглядати у взаємодії з полісемією. При цьому підтримуються положення   теорії  лексичної  і  граматичної  омонімії   Л.В. Малаховського, у якій враховується діалектична складність як полісемії, так і омонімії, констатуються  їхні  спільні риси та  обґрунтовуються критерії, які не дозволяють їх змішувати.

У  ході  опрацювання  теоретичних концепцій щодо питання  семантичної   відповідності-невідповідності формально-паралельних  етимологічно споріднених різномовних  термінів аналогічних (у  нас - юридичних) різномовних терміносистем  було  зауважено,   що навколо питання розгляду та  дефініювання подібних одиниць  виникає  низка  принципових труднощів. Найбільше коло  проблем  зумовлює, зокрема, яскраво виражена (навіть для філологічних  та  суміжних  з  ними дисциплін)  неузгодженість  думок  та  концепцій щодо їхнього термінування. Понад 30 термінів фігурують (і нерідко конкурують між собою) у працях з теорії та практики перекладу та контрастивної лінгвістики, і лише деякі з них, зокрема міжмовні омоніми, міжмовні аналогізми, міжмовні тавтоніми, міжмовні пароніми та міжмовні аналогоніми, претендують на загальнолінгвістичне значення.

Представлена неузгодженість термінології зумовлюється багатьма, здебільшого об'єктивними, причинами. Чи не найсуттєвішою з них  є факт  зацікавлення цим об'єктом дослідження  кількома  спорідненими  дисциплінами, представники яких здебільшого намагаються  довести  винятковий  привілей своєї  галузі  на  його розгляд. У цьому зв'язку виступаємо  проти завужених підходів до  цього об'єкта дослідження, зокрема тих, які ігнорують  його практичну  проблематику, передусім проблеми, пов'язані з лексикографічним  представленням, перекладом   та  дидактичною  проблематикою  омонімічних   одиниць.

З огляду на проблему перекладацької інтерференції підтримується  розширення рамок внутрішньомовної омонімії на синхронному рівні, а термін омонімія, зважаючи  на його усталеність у вітчизняній лінгвістичній термінології  та існування комплексної теорії омонімії, пропонується як базовий для позначення аналогічних явищ на міжмовному та міжмовно-термінологічному рівні. У цьому зв’язку доводиться,  що незалежно від того, чи був фонетичний і/або графічний збіг досліджуваних омонімів випадковим, випадково-закономірним чи спланованим, їх необхідно класифікувати за схемами, прийнятими в теорії омонімії, якщо такі  схеми слугують певній прикладній меті (наприклад, допомагають спрощувати засвоєння  цієї складної для вивчення лексики) і завдяки цьому запобігати помилкам при її вживанні та перекладі. Для  представлення міжмовних омонімів у навчальній термінографії вводиться також термін "псевдодрузі перекладача" за формальними ознаками, оскільки традиційно перекладознавчі терміни типу faux amis, маючи ширший обсяг та  апелятивну образність,  краще виправдовують себе з дидактичної точки зору.

Головна особливість дослідження міжмовної  омонімії полягає у тому, що  кожне  зіставлення  певної  конкретної пари мов з метою виявлення певних спільних чи відмінних рис є унікальним за своєю суттю, оскільки передбачає врахування їхнього конкретного (тобто щораз  нового) ступеню спорідненості, типологічних характеристик  та  багатьох інших специфічних для кожної  з порівнюваних мов  інтра- та екстралінгвістичних чинників, які, взаємодіючи на міжмовному рівні,  призводять до щораз інших результатів. Тому в дефініціях міжмовних явищ пропонується обов'язкове зазначення конкретних порівнюваних мов. При цьому підтримується теза, висловлювана вченими, які досліджували міжмовні омоніми (М.П. Кочерганом), часткові інтернаціоналізми (Ф.А. Циткіною), "фальшиві друзі перекладача"( М. К. Г. Готлібом) та іншими, про те, що існуючі розбіжності фонетико-графічного та формально-граматичного оформлення паралельних слів  у кожній  мові  є закономірними.

У розділі ІІ “Міжмовна термінологічна омонімія у практиці перекладної термінографії”  розглядаються проблеми  національних правничих підмов  у загальному термінознавстві; аналізуються  поняття мова права і лінгвістика права з огляду на їхню придатність для прикладних досліджень; подається дефініція юридичного терміна як лінгво-правового феномена, вводяться поняття лінгво-правового підходу та  міжмовної термінологічної омонімії; порушується проблема асиметрії національних (німецької, російської та української)  традицій тлумачної та перекладної юридичної   термінографії, що вимагає особливих критеріїв у  доборі джерел для зіставних термінологічних досліджень; робиться аналіз попередніх аналогічних словників; подаються пропозиції щодо вдосконалення мікроструктури словників навчального типу загалом і робочого "Словника "псевдодрузів перекладача" зокрема.

Численні  розбіжності  в обсягах  понять різномовних  юридичних термінів пояснюються  наявністю соціально-правової асиметрії. Тому у порівнянні німецьких правничих термінів греко-латинського походження (або з греко-латинськими складовими) з формальними українськими відповідниками пропонується звертатися до реального  національного середовища, в якому  виникають і  функціонують правничі  терміни, а також до відповідних традицій та  проблематики національних терміносистем права тощо.

Робота з  юридичною термінологією вимагає комплексного лінгво-правового підходу, тобто повинна об'єднувати дві  площини розгляду – правову й лінгвістичну. При цьому  вихідною повинна бути правова понятійна система, а не  відповідна  лексико-семантична система  мови-носія. Розгляд лінгвістичних ознак юридичних термінів повинен здійснюватися через призму відповідної національної терміносистеми права, зокрема  у термінографії екстралінгвістичні ознаки повинні мати перевагу над лінгвістичними, тобто їх необхідно ставити на перші позиції, виділяти графічно, коментувати тощо.

З іншого боку, не можна нехтувати закономірними зв'язками з динамічною лексико-семантичною системою мови-носія. У цьому зв′язку висувається пропозиція про обов'язкове врахування у практиці термінографії таких суто лінгвістичних ознак, як  формально-граматичні та семантичні характеристики терміна, взаємозв'язки юридичного терміна та його детермінологізованого варіанта, а також  терміна і слова, використаного як оболонка для цього терміна. Юридичний термін пропонується вважати лінгво-правовим феноменом, при практичному розгляді  якого (передусім аспектів термінотворення, терміновживання, тлумачної та перекладної термінографії) необхідно виходити як із відповідної національної юридичної терміносистеми, так і з системи відповідної національної мови-носія.

У ході створення "Словника "псевдодрузів перекладача" у німецькій та українській юридичних терміносистемах" було виявлено суттєву асиметрію національних (німецької та української) традицій тлумачної  правничої  термінографії, яка полягає в тому, що загалом порівнювані національні термінографічні традиції та моделі  суттєво відрізняються. Це, зокрема, стосується: а)   різних підходів до підбору термінологічного корпусу; б)   традиційно різних алгоритмів дефініцій; в)  різної методики подання екстралінгвістичної інформації про термін. Так, зокрема, німецька термінографія відрізняється більшою точністю у визначенні належності термінів до відповідних галузей права та правових реалій. Цьому слугує, зокрема, добре розроблена та уніфікована система скорочень галузей права ФРН, відсутня в українському та російському правознавстві. Іншою позитивною  характеристикою німецьких робочих джерел  є точні  посилання на відповідні нормативні документи, що має неабияку цінність з огляду на те, що будь-який термінологічний словник  не може вважатися вичерпним джерелом  інформації про термін, а лише дороговказом для подальшого дослідження узусу і значень відповідного терміна. У цьому зв'язку особливої дидактичної ваги набуває необхідність прищеплення користувачам словників відповідної  культури  користування ними, яка, передусім, виключала б  “сліпу”  довіру до зафіксованої  інформації. Стосовно юридичних словників, то у передмовах до них необхідно  застерігати користувача про існування лінгво-правової асиметрії,  особливо у галузях державного та державно-адміністративного права, де національне загалом превалює над інтернаціональним, тому абсолютні перекладні еквіваленти є, скоріше, винятком, ніж правилом.

Загалом можна стверджувати, що німецькі юридичні тлумачні словники   належать до так званого нелінгвістичного вузькоспеціального типу. А у випадку українських та російських робочих джерел маємо більш універсальний  лінгвістично-енциклопедичний тип термінологічного словника, який видається більш придатним для опису юридичних понять та лінгвістичної специфіки їхніх терміноформ.

Під час опрацювання робочих джерел  було також  з'ясовано, що  серед основних лінгвістичних проблем порівняльної термінологічної роботи з одномовними термінографічними джерелами можна вважати труднощі у  визначенні еквівалентності таких показників порівнюваних термінів, як: а) актуальність-застарілість-архаїчність терміноформи; б) етимологічних даних, а також даних про посередництво мов у випадку з опосередкованими запозиченнями;                       в) специфічних парадигматичних відношень у межах відповідної національної  юридичної терміносистеми.

Спільним недоліком німецьких, російських  та українських тлумачних і перекладних термінологічних словників слід вважати недооцінку ролі прикметника у прикметникових терміносполученнях. Це проявляється у тому, що в переважній більшості джерел  прикметник подається не як заголовне слово термінологічної статті, а як другорядний член терміносполучення у рамках відповідної термінологічної статті терміна-іменника. Проте значення прикметника (як загальномовне, так і спеціальне) може мати  вирішальний вплив на загальне значення терміносполучення. Окрім цього, постіменникова позиція прикметника не характерна ні для української, ні для німецької мови. У зв'язку з цим пропонується подавати прикметникові терміносполучення у природному вигляді, тобто у послідовності “прикметник – іменник”. Одночасно, за необхідності,  пропонується дублювати або комбінувати традиційну послідовність “іменник - прикметник”в одному й тому ж словнику. Так, традиційна  позиція “іменник - прикметник” доцільна  у тих випадках, коли  іменниковий компонент терміносполучення відіграє вирішальну роль у формуванні загального значення, а прикметник лише доповнює або уточнює його.

 Дещо по-іншому проявляється проблема прикметникового компонента  у перекладі німецьких композитів детермінативної моделі словотвірного типу “прикметник + іменник”. У таких складних термінах, виходячи з їхньої лінгвістичної природи, прикметникове слово-детермінатор перебуває у потрібній позиції, яка дозволяє, зокрема, здійснювати алфавітний перелік термінів із заголовної літери детермінатора (прикметника). Однак при аналізі термінів-композитів  з певними, одними і тими ж, прикметниками-детермінаторами (напр., Effektiv-, Ideal-, Popular- Real- та ін.), було виявлено  полісемічність їхнього спільного детермінатора.  Отже, різним термінам-композитам такі визначники надають різні значення. Ці значення можуть бути несподіваними (інтерферентно-небезпечними) як для перекладача-неносія, так і для носія мови, оскільки вони (ці значення) відсутні в загальномовних лексикографічних описах відповідних “незалежних” прикметників, тобто не є загальновідомими. Зважаючи на інтерпретаційні труднощі, які завдає така вибіркова  полісемія відприкметникових словотвірних компонентів німецьких композитів, пропонується подавати прикметники, які зустрічаються у складі композитів-термінів (тобто стають словотвірними елементами), як окремі словникові статті, в яких, окрім загальновідомих (лексикографічно зафіксованих загальномовних і/або загальнонаукових) значень слід розглядати додаткові термінологічні значення. У навчальних термінологічних словниках німецькі прикметники пропонується подавати у парі з прикметниковими словотвірними елементами детермінативних композитів  та наводити їхні загальнонаукові та загальномовні значення, що впливають на значення німецьких термінів-композитів: