САКРАЛІЗАЦІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ В СУСПІЛЬСТВІ, ЩО ТРАНСФОРМУЄТЬСЯ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено рівень її наукового опрацювання; сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет; з’ясовано теоретико-методологічні засади та емпіричну базу дослідження; визначено наукову новизну і встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади соціологічного дослідження сакралізації повсякденності” – розглядаються питання особливостей сучасного контексту функціонування сакрального в суспільстві, методологічні засади дослідження сакралізації повсякденності, погляди на сакралізацію та повсякденність у сучасній соціології, понятійний апарат дослідження, а також особливості структури та функцій релігії в сучасному суспільстві.

У сучасному світі в умовах глобальних суспільних трансформацій релігійність продовжує існувати в суспільстві, утворюючи його досить значущу характеристику. Особливість України полягає в тому, що певну історичну добу релігійність була наявною в суспільстві у прихованому вигляді, однак з кінця XX ст. відбувається підвищення її значення. Саме цей процес ресакралізації викликає цікавість дослідників.

У цій роботі сакралізація/ресакралізація розглядається в контексті повсякденності. Оскільки процес сакралізації життєвого світу людини є складним, різноплановим і багатоаспектним, у роботі застосовується поліпарадигмальний підхід, який поєднує різні методологічні виміри, зокрема, феноменології, соціальної психології, соціокультурного підходу, системного та фреймового аналізу, аксіологічної теорії тощо. З урахуванням специфіки об’єкта дослідження також застосовується ряд підходів, що поєднують релігію та соціологію, а саме: соціологія релігії, релігійна соціологія, соціологічна теологія, соціальна та культурна антропологія релігії. Для розуміння самого процесу сакралізації застосовується теорія соціальної дії й аксіологічна теорія. Теоретичне з’ясування структури та функцій релігії в роботі здійснюється за допомогою структурно-функціонального підходу і є надзвичайно важливим для підготовки та проведення конкретно-соціологічного дослідження релігійності, оскільки шляхом інтерпретації понять окреслюються його складові. Методологічні підходи та засоби потребують узгодження, котре відбувається у формі упорядкування методів і методик теоретичного й емпіричного пізнання об’єкта дослідження.

Через застосування окресленого методологічного комплексу розглянуто поняття, котрі становлять основний категоріальний апарат цього дослідження. Насамперед, це “сакралізація” та “секуляризація”. Також у зв’язку із цим центральними поняттями актуалізуються такі, як “релігійна ідентифікація” та “релігійна ідентичність” (як результат цього процесу). Цей процес відбувається у специфічному середовищі – “життєвому світі”, близькими поняттями якого є “буденність” і “повсякденність”. У цьому розділі в рамках соціології релігії пов’язані процеси сакралізації та життєвий світ особистості.

Сакралізація є соціальним явищем, яке за змістом ширше, ніж релігійність, і відзначається наданням навколишньому світу якості священного та визнанням його таким, що підкоряється дії вищих сил.

Особливістю сучасного українського суспільства є змішування декількох етапів суспільного розвитку (модернізації і постмодернізації) та його транзитивний характер. Ці якості суспільства впливають на характер і властивості інституту релігії. Для сучасності характерна постсекуляризація, змістом якої є перехід від секуляризації до природного (добровільного) рівня сакральності в суспільстві.

Суперечливі процеси, що відбуваються в сучасній Україні, надають право називати її комбінованим суспільством, якому властиві як індустріалізм/модернізм, так і постіндустріалізм/постмодернізм. Комбінований характер також притаманний стану релігії в суспільстві, який характеризується як секуляризацією, так і сакралізацією.

Крім того, у релігійній сфері відзначається наявність двох типів традицій: недавнього і віддаленого минулого. Залежно від актуалізації того чи іншого типу традицій релігійні вірування мають традиційний або модернізаційний імпульс.

Останнім часом основні релiгiї світу зазнали помітних змін, оскільки стійкі релiгiйнi форми, що існували протягом століть, уже не задовольняють духовних потреб сучасної людини. Криза світових релiгiй супроводжується виникненням фрагментарних, локальних релiгiйних форм, з одного боку, та спробами не тільки зблизити близькі “Мойсеєві релiгiї” (іудаїзм, християнство та іслам), а й об’єднати в екуменічне ціле релігії далекі (християнство, індуїзм, буддизм, даосизм) – з іншого.

Дослідження виявляє тенденцію поширення сакрального на всі сторони суспільства та на всі сфери життєдіяльності людини. З урахуванням особливостей сучасного світу соціологія релiгiї зосереджується передусім на процесах зростання динаміки релiгiйностi населення, проявах нетрадиційної релiгiйностi, iндивiдуалiзації релiгiї, розвитку екуменiстичних тенденцій.

У розділі розглядаються також функції та компоненти сакрального в аспекті повсякденності, релігійна ідентифікація сучасного городянина, сакральність і повсякденність у їх взаємозв’язку.

Існує декілька класифікацій функцій релігії. Узагальнюючи різні підходи, можна констатувати, що релігія в сучасному суспільстві виконує такі функції: 1) легітимізаційну; 2) комунікативно-інтегративну; 3) ціннісно-інтегративну; 4) світоглядну; 5) компенсаторну; 6) регулятивну; 7) транслювальну. Аналіз із цієї проблематики додав до зазначених семи функцій релігії восьму, малодосліджену, утилітарну функцію, сутність якої полягає в очікуванні користі для повсякденного життя, у зверненні до вищих, містичних сил, що зумовило активізацію сакралізації способу життя та поширення феномену “обмирщіння”, вульгаризації релігійних уявлень. Саме зростання ролі та значення цієї функції в сучасному вітчизняному соціумі в період суспільних перетворень стає проблемою релігійних діячів, які змушені боротися проти такого “магічного” розуміння релігії значною частиною суспільства. Крім того, у сучасному суспільстві спостерігається зміна в пріоритетах функцій релігій. Більшого значення набувають такі функції, як комунікативна, транслювальна, і вже зазначена утилітарна.

Сакралізація повсякденності розглядається нами в проекції на індивідуального суб’єкта. Важливою проблемою в констатації релігійної ідентифікації є те, що, будучи атрибутом повсякденності, вона не завжди чітко усвідомлюється суб’єктом. У роботі здійснено операціоналізацію “релігійності”, окреслено її структуру, котра є підґрунтям для розбудови емпіричної частини, розробки індикаторів і формулювання відповідних запитань анкети. Також тут закладається і кількісний бік – виміри, які поставатимуть як параметри, тобто дослідні комплекси, котрі поєднують в собі і якість, і кількість.

У другому розділі – “Емпіричне дослідження сакралізації повсякденності: регіональний вимір” – викладені концептуальні засади емпіричного дослідження сакралізації повсякденності та на емпіричному рівні розглядаються параметри релігійності міської спільноти, особливості сакралізації повсякденності жителів міста, порівняльний аналіз релігійності міського населення Заходу та Сходу України.

Емпіричний аналіз дав змогу виявити рівень представленості компонентів релігійності в населення досліджуваного міста. При аналізі змістовно-кількісної характеристики сакралізації повсякденності було виявлено, що більша кількість респондентів показала високий рівень праксіологічного аспекту (51,7%) при невеликих показниках гносеологічного (14,3%) та аксіологічного аспектів (27,0%), що опосередковано підтверджує утилітарний підхід до сакрального в повсякденності сучасного міста. Психологічний аспект є внутрішнім індикатором релігійності. У такому сенсі висока релігійність притаманна третині респондентів (33,5%). Такий спосіб кількісного аналізу результатів опитування за певними аспектами дає підстави вкорінюватись у впевненості, що роль утилітарного погляду на сакральне є підвищеною, а світоглядні моменти релігійності є для повсякденності другорядними.

Після цього був проведений аналіз особливостей процесу сакралізації міської повсякденності населення м. Запоріжжя.

Як було з’ясовано, віра в Бога входить до найважливіших цінностей майже кожного четвертого городянина. Однак серед жінок віруючих більше, ніж серед чоловіків. За отриманими даними, рівень релігійності високо корелює з віком (серед наймолодших та серед осіб старшого віку віруючих відносно мало), рівнем доходу (більш заможні особи є менш релігійними). Віруючих більше серед осіб з неповною середньою освітою, порівняно з більш освіченими городянами. В осіб з вищою освітою віра більш усвідомлена, культурно зумовлена. Вони більш повно відповідають характеру сучасності, більш повно інтегровані в культуру, тому їх тип релігійності є неотрадиціоналістським (змішування християнства й східних релігій або власного варіанта віри). Взагалі, змішування християнських і нехристиянських вірувань – типова риса міського постмодерністського типу релігійності.

На думку дослідників, традиційне ортодоксальне християнство зараз змінюється постхристиянством. Одним з ознак постхристиянства є опора на аутосакральність, на пошук внутрішніх духовних ресурсів для зв’язку з вищими силами. Дослідження показує, що сучасні сакральні вчення однаковою мірою залучають і чоловіків, і жінок, незважаючи на те, що жінки в цілому більш релігійні, ніж чоловіки. Така закономірність відображає відсутність чіткої гендерної диференціації в прихильності до сучасних сакральних учень. На наш погляд, у сучасних міських жителів та частина ментальності, що не пов’язана з традиціями, а цілком детермінована сучасністю, позбавлена явних гендерних особливостей.

Зафіксований нами високий рівень релігійної толерантності запоріжців дає змогу стверджувати, що в цьому регіоні немає підстав для конфліктів на релігійному ґрунті. Аналізуючи в респондентів прояв у діяльності вірності релігійним принципам, ми з’ясовували їх ставлення до християнських заповідей та до інших релігійних канонів: у віруючих та невіруючих пріоритетними є заповіді, що мають яскраво виражений загальнолюдський характер. Також було проаналізовано ставлення респондентів до концептів “гріх”, “покаяння” та способи виправдання гріха.

Крім того, що жінки є більш релігійними, ніж чоловіки, вони більшою мірою готові довести свою релігійність у діяльності. У людей з вищою освітою діяльнісна релігійність вища, ніж у людей із середньою освітою. Є розбіжності в діяльнісній релігійності і за віком: чим старша людина, тим вища її діяльнісна релігійність. Взагалі далеко не всі люди вважають за необхідне в діяльності виражати свої релігійні погляди. Криза ритуальної складової релігійності характерна особливо для міста, де в людей не збереглися стійкі традиції виконувати релігійні обряди. Але в городян існує досить великий рівень сподівання на допомогу вищих сил у повсякденному житті, особливо в ситуаціях невизначеності, що можна пояснити властивостями сучасного суспільства ризику.

Релігійна віра у Східному регіоні зараз формується та підтримується не через культуру, сім’ю, а найчастіше завдяки особистому досвіду, через індивідуальну духовну діяльність і слабко пов’язана із соціально зумовленими джерелами й механізмами. У цьому – один з проявів індивідуалізації релігії.

Релігійна ситуація Запоріжжя характеризується високим рівнем релігійного плюралізму: християнство поєднується з численними іншими релігійними та релігійно подібними віруваннями, якими є буддизм, суфізм, ведизм, йога, цигун, вчення С.М. Лазарєва та М. Норбєкова тощо.

Всі ці дані свідчать, що в Запоріжжі виявляються риси постмодерної релігійної свідомості, для якої характерні: релігійний плюралізм; змішання західних і східних компонентів у релігійних уявленнях; індивідуалізація релігійного життя; відсутність домінування релігійних мегавчень; релігійний сцієнтизм; перевага магічного компонента у вірі.

Для підтвердження цих особливостей було проведено порівняння характеру релігійності жителів м. Запоріжжя та представників Західного регіону, а саме жителів м. Львів.

За результатами самоідентифікації, віруючих у Львові більше, ніж у Запоріжжі, в 1,6 раза. І якщо частка релігійних людей у Львові помітно вища, ніж у Запоріжжі, то частка невіруючих і атеїстів у Запоріжжі й у Львові відрізняється незначно. Так, у Запоріжжі атеїстів, невіруючих і тих, хто не цікавиться питаннями релігії, налічується 17,5%, у Львові – 11,5%, тобто різниця становить усього 6%.

Привертає увагу той факт, що найбільше розбіжностей між Запоріжжям і Львовом виявлено за варіантом відповіді “Я не знаю, вірую чи ні”. У Запоріжжі таких відповідей − 32,5%, а у Львові − 4,4%. Таку суттєву різницю можна пояснити як тим, що у цьому регіоні населення більшою мірою підпало під вплив секуляризації, так і тим, що жителі Запоріжжя у ставленні до Бога не мають сталих культурних зразків, закріплених у систематичній культовій поведінці.

Виявляючи конкретні виміри рівня сформованості релігійної свідомості запоріжців, слід зазначити, що всі компоненти релігійної свідомості в респондентів Запоріжжя мають менші показники, ніж у респондентів зі Львова. Когнітивний аспект релігійної свідомості запоріжців характеризується слабшим рівнем поінформованості та критичним сприйняттям релігійних положень, тоді як львів’яни є більш поінформованими та ортодоксально налаштованими. Емоційний аспект теж є менш розвиненим у запоріжців. Це виявляється в дещо нижчій інтенсивності їх релігійних почуттів та в меншій схильності до формування оціночних суджень у сфері релігії. Що стосується поведінкового аспекту, то дуже вирізняються показники так званої “воцерковленості”, хоча показники духовного спілкування людей із сакральним у Запоріжжі та Львові різняться незначно і є абсолютно ідентичними стосовно установок, покликаних перетворювати релігійні переконання на реалізацію в конкретних вчинках.

Таким чином, релігійність мешканців м. Запоріжжя має поміркований характер. Носії цього типу свідомості практично не сприймають релігію як смисложиттєву конструкцію, її місце переноситься на периферію свідомості і визначається швидше як ознака віри як такої. Тут індивід декларує свою лояльність до релігії, але при цьому не відчуває внутрішніх стимулів для її пізнання та інтерналізації. Він не надає великого значення релігії, спорадично керується її положеннями в повсякденному житті. Їх функціональне навантаження обмежується забезпеченням особистісних потреб індивіда. Львів’янам притаманне усвідомлення значущості релігії в особистому житті, традиційність та стійкість у поєднанні з відсутністю спроб глибинного аналізу джерел релігійного знання чи церковних положень і водночас відсутність цілепокладального впливу в житті індивіда. Релігія тут посідає важливе, але не центральне місце, тому не досить суттєво впливає на життєдіяльність особи та не чинить тиску на оточення.

Порівнюючи рівень та характер релігійності населення Запоріжжя й Львова, було зроблено висновок, що результати релігійної самоідентифікації респондентів не зовсім відповідають дійсності. У Львові цей рівень не є значно вищим, а розбіжності торкаються саме характеру релігійності. Релігійні уявлення запоріжців завдяки відсутності тиску традицій більше відкриті новаціям, ніж у Львові. Тобто сакральні потреби суспільства цього регіону не задовольняються традиційними засобами, тому суспільство використовує будь-які релігійні та навколорелігійні форми спілкування з Божественним.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання, яке полягає в теоретичному осмисленні й емпіричному дослідженні проявів сакралізації повсякденності, котрі існують у сучасному суспільстві, досягнуто дослідної мети.

Зазначено, що підґрунтям для дослідження сакралізації повсякденності як соціального явища були напрацювання соціальної феноменології, системного, соціокультурного та структурно-функціонального підходів, теорії діяльності, теорії фреймів тощо. У методологічному плані обрана для дослідження тема має міждисциплінарний характер, перебуваючи на перетині наукових галузей філософії, соціології, психології, релігієзнавства, культурології тощо.

Доведено, що, незважаючи на значний науковий доробок у галузі соціології релігії, у дослідженні теми сакрального та повсякденного окремо, а також у їх взаємозв’язку, є очевидною недостатність дослідження сучасної релігійності, механізмів її формування та поширення, впливу на неї трансформаційних процесів, які відбуваються в сучасній Україні.

У роботі розглянуто та впорядковано поняття, які становлять основний понятійно-категоріальний апарат дослідження. Вони набули таких визначень: життєвий світ – це соціологічне поняття, котрим позначається цілісне середовище життєдіяльності, а також будь-яких соціальних дій індивідуальних чи групових суб’єктів; повсякденність – невід’ємна властивість життєвого світу як середовища людського існування, котра інтегрує в собі всі його визначальні якості; сакральне – філософська категорія, що покликана позначати об’єктивну сторону надприродного, священного, котре відображається в суспільній або індивідуальній свідомості як фрагменти релігійного контексту; релігійне – це проекція сакрального на життєвий світ, котра існує в індивідуальній або груповій свідомості як певні форми віровчень, покликаних задовольняти потребу суб’єктів у сакральному; сакралізація – це процес, у якому суб’єкт наділяє якийсь об’єкт певним сакральним (священним) змістом.

Таким чином, сакралізація – це соціальне явище, зміст якого визначається прагненням людей бачити в навколишньому світі й у своїй діяльності елементи містичного, вважати, що життя, різні види діяльності залежать від Бога, вищих сил. Емпірично доведено, що сакралізація ширше релігійності, але остання є найважливішим її аспектом. Так, згідно з нашими даними, з твердженням “Існують таємничі сили, непідвладні людині” не погоджується тільки 12%, решта 88% різною мірою згодні із цим твердженням. Тоді як віруючих у Бога в цьому дослідженні – 50% респондентів.

Рівень та характер сакралізації залежить від типу суспільства, від тих процесів, що відбуваються в ньому сьогодні. Сучасне суспільство визначається як комбіноване (що поєднує елементи модерну і постмодерну), транзитивне, трансформаційне. Відповідно, ставлення людей до релігійної сторони життя має комбінований характер, тобто поєднує в собі секуляризацію, що була властива модерну, та сакралізацію як характерну рису постмодерну. Важливою тенденцією сучасності є поширення сакрального на всі сторони громадського життя і повсякденної життєдіяльності людей. Як і в традиційному суспільстві, зараз, в епоху постмодерну, віра належить до тієї категорії людських потреб, що пронизують усі сфери життя.

На основі аналізу існуючих класифікацій соціальних функцій релігії, з’ясовано, що зазвичай у соціологічній науці виділяють сім функцій. Однак зараз на перший план у житті пересічного городянина виходить утилітарна функція релігії, “обслуговуючи” його повсякденні потреби. Спираючись на системні компоненти діяльності та використовуючи їх як пізнавальні аспекти, стало можливим структурування релігії та системне окреслення її функцій. Були виділені такі структурні компоненти релігії, що співвідносяться з такими функціями: психологічний аспект – компенсаторна функція, гносеологічний – світоглядна функція, аксіологічний – ціннісно-інтегративна функція, праксіологічний – регулятивна функція.

Окреслено також місце релігійного між сакральним та буденним, у результаті чого релігія постає як спроба експлікації сакрального; як середовище для релігії позначено релігійну свідомість, суб’єкт якої може бути як індивідуальним, так і груповим.

Побудовано загальну теоретичну схему дослідження, яка виглядає таким чином: суспільству притаманна релігійність (у розширеному розумінні) як результат процесу сакралізації. Для індивідуальних суб’єктів процес сакралізації здійснюється як релігійна ідентифікація, а його результатом є релігійна ідентичність. Усе це відбувається в певному середовищі – життєвому світі, визначальною властивістю якого є повсякденність.

Визначено якісні та кількісні параметри сакралізації. До параметрів, які були проаналізовані попередніми дослідниками (теоретико-пізнавальний, або когнітивний; емоційно-оцінювальний, або афективний; діяльнісно-вольовий, або конативний, вектори), додано психологічний (комунікативний аспект релігії). У результаті емпіричного дослідження виявлено домінування праксіологічного та психологічного компонентів у релігійності населення м. Запоріжжя. Відзначено значущість комунікативної функції релігії, сутність якої полягає у ставленні до Бога та сакральних сил як до партнерів комунікативної дії. Сенс такої комунікації полягає в намаганні суб’єкта завдяки “релігійним” діям вирішити проблеми повсякденного життя. Доведено також значне поширення утилітарної функції, яка полягає в очкуванні користі від звернення до сакральних сил для повсякденних справ людини.

За рахунок емпіричних даних у дослідженні чітко окреслені риси постсекуляризованого типу релігійності. Після закінчення радянської доби, для якої було характерно обмеження свободи вірування, частка віруючих зростає, але для віруючих нової хвилі значення церкви як релігійного інституту зростає незначною мірою, мало підвищується (у нашому дослідженні на 20%) ймовірність виконання релігійних настанов. Для сучасної людини провідним критерієм є внутрішня віра, а не ритуали або точне дотримання норм. Існує обмежена здатність церкви спонукати сучасних людей до самовдосконалення заради спасіння. Люди керуються релігійними правилами досить стримано. Для “нових віруючих” постсекуляризованого міста характерний релігійний плюралізм, відсутність домінування релігійних мегавчень (таких як християнство), змішування західних і східних компонентів у релігійних уявленнях, релігійний індивідуалізм та універсалізм (Бог один, він лише має різні імена). Релігійні уявлення часто не відповідають християнським канонам і досить часто суперечать їм.

У дослідженні також виявлено ставлення мешканців постсекуляризованого міста до християнських заповідей та інших релігійних канонів. У віруючих та невіруючих з невеликою різницею перші позиції рейтингу займають заповіді, що мають яскраво виражений загальнолюдський характер. Більшість респондентів розглядають дії, що неправомірні з погляду релігії, як гріх та готові “покаятися”. Найпоширенішими виправданнями “гріховного вчинку” є неможливість упоратися з власними бажаннями та життєві обставини. Отже, два принципово різних джерела нейтралізації “гріха”: внутрішнє та зовнішнє приблизно однаковою мірою застосовується в повсякденній релігійній свідомості сучасного міського населення.

Проявом повсякденної релігійності є те, що люди досить часто згадують Бога у своїх повсякденних справах. Звертаються до Бога найчастіше в ситуації, коли страшно; коли бояться за своїх близьких; коли хворіють; щоб упоратися із сумом та нещастям; у релігійні свята; у справах по роботі; у випадках невизначеності.

Для дослідження регіональних відмінностей сакралізації, здійснений детальний порівняльний емпіричний аналіз типів релігійності Заходу і Сходу України на прикладі м. Львів та Запоріжжя. Показано, що кількість віруючих у Львові більша, ніж у Запоріжжі. Більші переваги у мешканців Львова у когнітивній та чуттєвій складовій релігійної свідомості. Частка невіруючих і атеїстів відрізняється незначно. Найбільші розбіжності виявлено у кількості тих, хто не може чітко визначитись щодо своєї релігійності. На Сході України релігійні уявлення більше відкриті новаціям, тому тут більше громад протестантських церков, більше прихильників неорелігій та сакралізованих псевдорелігійних учень. Якщо релігійність у Львові має переважно традиційні риси, то в Запоріжжі превалює постмодерністський тип релігійності.

Результати дисертації можуть бути використані для подальшого розвитку соціологічної теорії, орієнтованої на осмислення ролі релігії в сучасному українському суспільстві, а також для розробки навчальних посібників і матеріалів з дисциплін галузевої соціології, пов’язаних із соціологією релігії, соціологією особистості, соціологією повсякденності тощо.