ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ЧОЛОВІКІВ, ЯКІ ЗВІЛЬНЯЮТЬСЯ З МІСЦЬ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її відповідність загальному стану і тенденціям розвитку сучасного українського суспільства; виявлено ступінь наукової розробленості теми і проблеми, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; визначено ідейно-методологічні засади, наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, наведено дані про апробацію роботи та публікації автора.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження технологій соціальної адаптації чоловіків, які повертаються з місць позбавлення волі” – досліджено наукові інтерпретації та сутність соціальної адаптації в міждисциплінарному дискурсі, теоретичні підходи до розуміння адаптації, специфіку соціальної адаптації, детермінанти й типологічно-процесуальні виміри соціальної адаптації, сутність соціально-технологічного підходу як засобу оптимізації процесів адаптації; описано чоловіків, які повертаються з місць позбавлення волі, як соціальну групу.

В підрозділі “Наукові інтерпретації та сутність соціальної адаптації в міждисциплінарному дискурсі”, зважаючи на міжгалузевий статус поняття “соціальна адаптація”, виокремлено такі підходи у вивченні цього явища, як: соціологічний, біолого-екологічний, філософський, психолого-педагогічний та інші. Розглянувши підходи до пояснення сутності соціальної адаптації з позицій концепції стресу (Г. Сельє), психоаналізу (З. Фрейд, Г. Гартман, Е. Еріксон), символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Ч. Кулі та Л. Філіпс), структурного функціоналізму (Т. Парсонс та Р. Мертон), теорії поля (К. Левін), когнітивної психології (Л. Фестінгер і Дж. Келлі), екологічного підходу (Ч. Застроу та С. Жермейн), соціальної психології (Т. Шибутані й А. Налчаджян), концепції адаптації Н. Сарджвеладзе, можна зробити висновок про те, що в соціологічних теоріях та дотичних до них філософських і соціально-психологічних дослідженнях існують певні розбіжності у розумінні природи цього явища.

У соціологічних теоріях адаптація розуміється передусім крізь призму процесів соціальної інтеграції, асиміляції, поведінково-свідомісної модифікації та репресії особи соціальним середовищем, що в сумі формують інтерналізовану систему управління особою через соціальні диспозиції, засвоєні в процесі трудової діяльності, навчанні, вихованні (Т. Парсонс, Р. Мертон, Т. Шибутані, М. Лукашевич, А. Налчаджян), які сприяють встановленню балансу соціальних взаємодій на користь нормативно-організованої свідомості та поведінки особи. У галузевих соціологіях адаптація розглядається передусім як процес розбудови особистісних “мікроніш” у соціальному просторі. Особистісні “мікроніші” (сім’я, професійне товариство, спортивні, наукові організації тощо) стають первинними плацдармами автономії особи, які забезпечують можливе узгодження (компроміс) між вимогами соціального середовища до модифікації свідомості й поведінки особи, з одного боку, та особистою активністю – з іншого.

З точки зору структурно-функціоналістської парадигми, зокрема теорії девіації Р. Мертона, єдиним недевіантним з п’яти типів адаптації індивідів до умов, що існують у суспільстві або групі-носії даної культури (за двома параметрами – культурні засоби та культурні цілі), є конформізм. Конформізм стосовно осіб, які звільняються з місць позбавлення волі, виявляється у правослухняній поведінці та суб’єктивній готовності до реінтерналізації норм і цінностей некримінального середовища.

За умови інновації колишній ув’язнений стає на шлях адаптивної девіації-рецидиву: він “удосконалюється” у скоєнні нових, ускладнених й інтелектуалізованих злочинів. Завдяки цьому він досягає такої культурно схваленої цілі, як матеріальне забезпечення, натомість можливості успішного та відносно швидкого її досягнення за допомогою соціально схвальних засобів сильно обмежені.

Ритуалізм означає перехід в стан латентної готовності до рецидиву (незгода з цінностями некримінальної культури суспільства й обезсмисленість поведінки в правовому полі) за умови виявлення колишнім ув’язненим зовнішньої правослухняності.

Ретретизм стає можливим за рахунок маргиналізації осіб, що прибули з місць позбавлення волі, і за відсутності підтримки стають безпритульними, нарко- та алкозалежними, душевнохворими тощо, в полярному випадку доходячи до заперечення цілеспрямованої діяльності. За цих обставин адаптація та ресоціалізація не вдаються, відбувається збій в адаптації.

Нарешті, бунт означає прийняття цінностей кримінальної субкультури, котра, зокрема відкидає такі загальноприйняті цілі, як матеріальне збагачення, створення сім’ї тощо. Метою може бути отримання високого статусу в середовищі злочинців (“злодій у законі”) і, відповідно, визнання та повага з боку референтної групи. При цьому, особа може уникати безпосереднього конфлікту з законом, “перекладаючи” вчинення злочинів на осіб, нижчих у кримінальній ієрархії.

Соціальна адаптація розуміється як процес активного пристосування індивіда або групи до певних умов, норм, цінностей соціального середовища, що включає, з одного боку, об’єктний і репродуктивний вимір – у вигляді трансформацій особи під впливом соціального середовища та засвоєння нею (особою) програм соціальної поведінки з включенням у різні соціальні процеси, з іншого – суб’єктний вимір у вигляді формування в життєвому просторі суб’єкта мікросегменту соціальних відносин як базису активного локального перетворення ним об’єктивних соціальних умов у відповідності з власними потребами й інтересами. Результатом цього процесу, його соціальною матеріалізацією в мікропросторі та часі особи, стає напрацьована в процесі адаптації системно-соціальна якість особи – соціальна адаптивність, що може бути визначена як певне результуюче співвідношення між об’єктним і суб’єктним вимірами адаптації в певному часовому проміжку.

В підрозділі “Соціально-технологічний підхід як засіб оптимізації процесів адаптації” процес адаптації розглядається як такий, в якому суб’єкт спочатку адаптується стихійно та спонтанно, методом спроб і помилок, а потім, засвоївши певний соціальний досвід, починає свідомо конструювати штучні технологічні моделі адаптації, що стають засобом цілеспрямованого управління перетворенням через пристосування. Отже, спочатку індивід пристосовується (адаптується) через спонтанний або цілеспрямований вплив оточення, а потім через соціальні технології адаптує соціальні умови до себе. Спочатку індивід (соціальна група) є своєрідною “соціальною сировиною” (звісно, у метафоричному вираженні), оскільки виконує щодо технологій адаптації об’єктну роль (набуває адаптивності); набуття адаптивності є умовою часткового звільнення від пасивної адаптації і переходу в вимір адаптації як соціальної екстерналізації-автономізації та реконструктивної активності.

Якщо процес соціальної автономізації з тих чи інших причин затягується, блокується або ж відбувається невдало, виникає необхідність в реадаптації. Затягування, блокування або зрив у адаптації колишніх ув’язнених може призводити до скоєння злочину, який власне і є свідченням невдалої соціалізації-інтерналізації та недостатньої ефективності запропонованих державою та недержавними організаціями реадаптивних програм.

В підрозділі “Чоловіки, які повертаються з місць позбавлення волі, як соціальна група” зазначено, що згадана соціальна група є маргіналізованою спільнотою з чітко вираженими проблемами реадаптації та ресоціалізації. Така ситуація спричинена низькою ефективністю кримінально-виконавчої системи в Україні, зокрема широким застосуванням дискримінаційних стигматизацій щодо звільнених із кримінально-виконавчих установ із боку державних наглядових органів, а також загальною недовірою (соціальною відчуженістю) різних громадських організацій і пересічних громадян у ставленні до колишніх ув’язнених.

Соціальний портрет колишнього в’язня є таким: особа чоловічої статі, переважно у віці до 35 років; із послабленими або ж відсутніми соціальними зв’язками, медико-соціальними проблемами; залежностями; нижче середнього рівнем матеріальної забезпеченості; послабленою мотивацією інтеграції в суспільство через пережитий досвід невдалих контактів із відповідними кримінально-виконавчими органами та соціальними службами, що надають надто обмежену допомогу; соціально стигматизована, і внаслідок цього ізольована від найважливіших джерел отримання різноманітних соціальних ресурсів. Усі перераховані особливості говорять про те, що рівень адаптивності переважної більшості колишніх ув’язнених, які не можуть розраховувати на дієву підтримку сім’ї, близьких і знайомих, є дуже низьким. Ксенофобія щодо колишніх ув’язнених супроводжує стигматизаційні практики і виправдовує маргиналізований стан цієї соціальної групи.

У другому розділі – “Соціально-технологічний вимір соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі” – описується стан і передумови соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі, організаційно-правові та соціально-інституційні основи розробки і застосування технологій соціальної адаптації, а також технології наскрізної соціальної адаптації вказаної групи.

У підрозділі “Конкретно-соціологічний вимір стану та передумов соціальної адаптації досліджуваної соціальної групи” інтерпретуються результати опитування, проведеного у виправних колоніях України різних рівнів безпеки серед ув’язнених, які готувалися до звільнення, та працівників цих установ. Зокрема, засуджені мають цілу низку негативних передумов для соціальної адаптації: психологічні проблеми (відчувають занепокоєння й тривогу, страх, відчай, гнів і обурення); недостатню кількість та якість соціально-корисних зв’язків (23,1% засуджених не буде проживати з близькими родичами, більше чверті (27,1%) вважають, що зв’язки їхньої родини не зможуть їм допомогти); проблематичність підтримання зв’язків із потенційним соціальним оточенням (значна частина засуджених відбуває покарання в іншій області, ніж буде проживати після звільнення); відносно низький матеріально-економічний рівень, а у 6,4% опитаних засуджених наявні борги, котрі вони нездатні виплатити; низький професійно-кваліфікаційний рівень засуджених (хоча спеціальність мають 61,1%, рівень професіоналізму як високий оцінюють лише 18,7% засуджених); незадовільний стан здоров’я (швидше незадовільний у 13,1% і незадовільний у 12,7%); низький рівень освіти (основна частина має загальну середню (35,0%) або середню спеціальну освіту (28,3%); готовність до протизаконних шляхів влаштування після звільнення (48,8%) залежно від обставин; брак у 9,3% засуджених досвіду самостійного керування своїми ресурсами (грошима, речами тощо).

Як найбільш ефективну, у напрямку соціального патронажу, працівники виправних колоній оцінюють співпрацю з релігійними організаціями, органами місцевого самоврядування та спостережними комісіями. Менш ефективною є співпраця з державними службами зайнятості, центрами соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді; притулками соціальної адаптації; будинками-інтернатами, органами охорони здоров’я, місцевими органами виконавчої влади та недержавними організаціями, котрі працюють із звільненими.

У підрозділі “Організаційно-правові та соціально-інституційні основи розробки та застосування технологій соціальної адаптації” аналізується роль держави у стимулюванні процесів адаптації. Важливими є прямі організаційні дії влади щодо допомоги засудженим пристосуватися до нових умов, однак організована діяльність самого населення, наприклад, активність громадських організацій суттєво полегшує це завдання. Держава за нормальних умов лише взаємодіє з подібними організаціями, забезпечує законодавчий контекст і правила їхніх дій. З іншого боку, велике значення має адаптаційна поведінка самих звільнених, що виражається в їхніх зусиллях пристосуватися до нової ситуації, входження в неї (впливати на неї важче). Держава може діяти в цій сфері лише опосередковано, відслідковуючи наявні тенденції та вживаючи заходи з непрямої підтримки факторів, що сприяють ефективній адаптації та стримуванню протилежних процесів. Директивні та наказові методи регуляції подібних процесів є неефективними.

Ефективне втілення комплексу заходів щодо осіб, які звільняються з місць позбавлення волі вимагає розробки спеціальних технологій соціальної адаптації, що виступають складовою програм ресоціалізації – повторного процесу засвоєння ув’язненими соціальних норм, цінностей, моделей поведінки, що є адаптивними для функціонування в некримінальних соціальних середовищах. Вказані заходи можуть бути ефективними, якщо вони носять не лише карально-примусовий характер, а до значної міри доповнені системою надання допомоги, спрямованої на пом’якшення входження людини у суспільство, тобто процесів реадаптації та ресоціалізації.

Держава законодавчо визначила перелік установ та організацій, на котрі покладені функції соціального патронажу. Це, зокрема, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, центри соціальної адаптації, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, спостережні комісії, органи соціального захисту населення, органи охорони здоров’я, органи внутрішніх справ, центри зайнятості населення, будинки-інтернати, кризові центри, служби психологічної допомоги, притулки, установи соціального патронажу, будинки нічного або тимчасового перебування звільнених осіб, громадські організації тощо. До неспеціалізованих суб’єктів надання допомоги відносяться також такі громадські інститути, як політичні партії, рухи, фонди, релігійні організації.

У підрозділі “Технології наскрізної соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі” подано опис низки заходів, що покликані знівелювати негативний вплив відбування покарання та полегшити інтеграцію у соціум засуджених осіб після їх звільнення.

Технології наскрізної соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі, являють собою сукупність методів, засобів, прийомів, способів організації сприяння засудженим у створенні передумов для успішної адаптації на етапі відбування покарання, а також безпосереднього сприяння соціальній адаптації після звільнення з установ виконання покарань. Вказані технології поділяють на: технології підготовки засуджених до життя в суспільстві та технології постпенітенціарної адаптації чоловіків.

Технології соціальної адаптації переважно втілюють провідні організації – такі, котрі згідно з чинним законодавством, внутрішніми документами (статутом, інструкціями тощо) працюють із засудженими і можуть надати конкретному звільненому максимально широкий спектр і обсяг допомоги. Максимальний ефект можливий завдяки співпраці з іншими установами й організаціями (включаючи недержавні та релігійні організації) подібного спрямування. У всі ці організації засуджені можуть звернутися за власним бажанням.

Соціальну технологію підготовки засуджених до життя в суспільстві доцільно починати втілювати не пізніше, ніж за шість місяців до звільнення, поєднуючи індивідуальну та групову форми роботи. Групова робота включає такі чотири послідовно проведені тренінгові блоки: психологічний (опанування навичок конструктивного спілкування, підвищення впевненості в собі, вироблення навичок вирішення конфліктних ситуацій); правової підготовки; працевлаштування; орієнтації на здоровий спосіб життя.

У структурно-функціональному вимірі технологічний алгоритм соціально-адаптаційної роботи з чоловіками, які звільняються з місць позбавлення волі, наприклад, включає:

–      збір та аналіз повної інформації про особу, яка звільняється (вивчення її характеристик, особової справи, медичної картки тощо);

–      бесіда-знайомство з особою (з’ясування індивідуально-психологічних особливостей, мотивації подальшої поведінки, характеру стосунків із сім’єю, планів щодо освіти, роботи тощо);

–      знайомство з сім’єю, оточенням особи, яка звільняється;

–      розробка індивідуальних діагностичних карт;

–      складання індивідуальної програми роботи для успішної адаптації до життя в суспільстві, підбір алгоритмів утручання (засобів впливу на свідомість, почуття, волю);

–      складання плану соціального супроводу;

–      розробка та проведення тематичних тренінгів.

У часовому вимірі технологічний алгоритм постпенітенціарної соціально-адаптаційної роботи включає п’ять етапів (рис. 1).

1. На етапі скерування в провідну організацію визначається “провідна організація”, котра зможе надати якомога ширший обсяг необхідної допомоги конкретному звільненому. Вибір відбувається на основі соціодіагностичної типології ув’язнених. 2. На етапі попереднього оцінювання відбувається співбесіда, завданням котрої є виявлення та аналіз проблем клієнта, складається індивідуальна програма соціально-психологічної роботи, цілі та завдання якої формуються разом із клієнтом, а також зазвичай підписується угода (контракт, договір). 3. На етапі надання першочергової (первинної) допомоги та професійного втручання задовольняються базові потреби клієнта завдяки наданню негрошової матеріальної допомоги (одяг, взуття, їжа), наданню місця тимчасового проживання, медичної, психологічної та грошової допомоги. Команда працівників організації спільно з клієнтом вирішують визначені на етапі оцінювання проблеми, котрі заважають успішній соціальній адаптації. На цьому етапі може проводитися й групова робота у вигляді тренінгів соціальних умінь і груп самодопомоги. 4. Етап соціальної адаптації може проходити паралельно з попереднім. На ньому відбувається залучення до системи суспільних відносин, засвоєння соціально схвалених ролей, становлення і розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння елементів культури і соціальних цінностей, пристосування до групових норм. 5. Етап прикінцевого оцінювання відбувається після втілення передбачених угодою заходів і полягає в оцінці проведеної індивідуальної роботи та розв’язанні окреслених завдань, а за потреби колишнього ув’язненого скеровують до іншої установи, що здійснює соціальний патронаж звільнених осіб.

 

ВИСНОВКИ

У висновках наведено теоретичне узагальнення, представлено головні положення та результати дисертаційної роботи, що містять нове вирішення наукової проблеми, яке полягає в побудові технології наскрізної соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі, котра спрямована на реінтеграцію цих осіб у суспільство, інтерналізацію ними норм, цінностей, традицій, звичаїв, світогляду недевіантного середовища.

На основі синтезу проаналізованих підходів запропоноване комплексне визначення соціальної адаптації як процесу, спрямованого на інтегрування особи в соціальне середовище, структури й інститути (організації, групи) шляхом виокремлення соціально-мікропросторових ніш особистої активності (соціально-інтеграційних мікромереж) через інтерналізацію норм, цінностей, традицій, звичаїв, світогляду, ідеології й інших аксіологічних утворень соціорегулятивної сфери (репродуктивний вимір соціальної адаптації) та свідомо-безсвідоме конструювання особою життєвого простору-часу, в якому відбувається нагромадження різних видів особистісного капіталу (фінансового, фізично-речового, соціально-рольового, символічного тощо), що забезпечують відносну автономію особи щодо “соціального тиску” (в розумінні Е. Дюркгейма).

На основі запропонованого комплексного визначення окреслено три базові напрямки роботи державних установ і недержавних організацій у сфері застосування і трансформування адаптаційних технологій у роботі з колишніми ув’язненими (постпенітенціарного супроводу), зокрема: нормативно-інтегративний; соціально-педагогічний; терапевтично-корективний. Ці три напрямки в їх комплексній реалізації включають у себе: 1) інтеграцію (реінтеграцію) особи колишнього ув’язненого в недевіантне (некриміногенне) соціальне середовище через надання ресурсної бази (первинної інформації, житлових умов тощо) для виокремлення соціально-мікропросторових ніш особистої активності (соціально-інтеграційних мікромереж); 2) інтерналізацію (реінтерналізацію) норм, цінностей, традицій, звичаїв, світогляду, ідеології та інших аксіологічних утворень соціорегулятивної сфери (соціально-виховний постпенітенціарний супровід недержавних організацій); 3) терапевтично-корективне забезпечення процесу конструювання особою ув’язненого життєвого простору-часу, в якому відбувається нагромадження різних видів особистісного капіталу (фінансового, фізично-речового, соціально-рольового, символічного тощо), що забезпечують відносну автономію особи колишнього ув’язненого щодо “соціального тиску” криміногенного та некриміногенного середовища (груп, організацій тощо). Тим самим окреслено напрямки трансформації застосовуваних державними установами та недержавними організаціями технологій постпенітенціарного супроводу в бік зміни пріоритетів соціально-юридичної парадигми карально-репресивного ставлення до особи ув’язненого і визначення оціночного і технологічного формату реадаптації і ресоціалізації на основі співпраці.

З’ясовано і встановлено, що суб’єкти при застосуванні агентами соціалізації різних соціальних технологій спочатку виступають переважно в об’єктно-рецептивній ролі (адаптуються стихійно й спонтанно), а потім, засвоївши певний соціальний досвід, починають свідомо конструювати штучні технологічні моделі адаптації; набуття адаптивності є умовою часткового звільнення від пасивної адаптації і переходу в вимір адаптації як соціальної екстерналізації-автономізації та реконструктивної активності. Якщо процес соціальної автономізації з тих чи інших причин затягується, блокується або ж відбувається невдало, виникає необхідність в реадаптації. Затягування, блокування або зрив в адаптації колишніх ув’язнених переважно виявляється у скоєнні злочинів і свідчать про невдалу соціалізацію-інтеналізацію.

З’ясовано і визначено, що вказані особи як соціальна група представляють собою маргіналізовану спільноту, що має чітко виражені проблеми із реадаптацією та ресоціалізацією. Ці проблеми зумовлені інституційно-правовими архаїзмами радянської кримінально-виконавчої системи в Україні, зокрема широким застосуванням дискримінаційних стигматизацій щодо звільнених з установ виконання покарань з боку державних наглядових органів, а також загальною недовірою (соціальною відчудженістю) різних громадських організацій та пересічних громадян у ставленні до колишніх ув’язнених. Дискримінаційні стигматизації є сукупністю соціально-нормативних пережитків, що припускають ухилення службових осіб від визначених законами стандартів гарантування особистої безпеки та адаптації ув’язнених за рахунок спрощено-стереотипного ставлення до людей, що скоїли злочин, як до “втрачених” і “ненормальних”. Постановка такого “соціального діагнозу” в поєднанні із проявами упередженості відповідних суб’єктів супроводжує фонові переживання ув’язненими занедбаності, зайвості, полишеності, і, відповідно, непрямим чином провакує повернення на злочинний шлях та збої в процесах реадаптації та ресоціалізації (асоціальний спосіб життя, бродяжництво і безпритульність, злочинні рецидиви тощо). Водночас дискримінаційні стигматизації виправдовують (легітимують) часткову бездіяльність самих посадових осіб і прояви ксенофобії з боку громадських організацій та окремих осіб.

Встановлено, що реінтеграція у суспільство осіб, які звільняються з місць позбавлення волі, є доволі масштабною проблемою для сьогоднішнього українського суспільства. Ці особи стикаються з проблемами соціального, економічного, юридичного, психологічного, медичного характеру, які часто є взаємопов’язаними, а причини яких не мають чіткої межі. У напрямку забезпечення умов для успішного здійснення процесу соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, робляться позитивні кроки. Зокрема, проблемам соціальної адаптації цієї групи осіб присвячена ціла низка нормативних актів. Однак, на практиці залишається актуальною потреба створення та розбудови мережі спеціальних установ та організацій, а також активне залучення до цього процесу держави.

Визначено, що технології наскрізної соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі, є сукупністю методів, засобів, прийомів, способів організації сприяння засудженим у створенні передумов для успішної адаптації на етапі відбування покарання, а також безпосереднього сприяння соціальній адаптації після звільнення з установ виконання покарань. Технології соціальної адаптації переважно втіллють провідні організації – такі, котрі згідно чинного законодавства, внутрішніх документів (статуту, інструкцій тощо) працюють із засудженими і можуть надати конкретному звільненому максимально широкий спектр і обсяг допомоги. У структурно-функціональному вимірі технологічний алгоритм соціально-адаптаційної роботи зі звільненими особами, включає: збір та аналіз повної інформації про засудженого, який має звільнятися (вивчення його характеристик, особової справи, медичної картки тощо); знайомство з сім’єю, оточенням особи, яка звільняється; бесіда-знайомство з особою (з’ясування індивідуально-психологічних особливостей, мотивації подальшої поведінки, характеру стосунків з батьками, міркувань щодо освіти, майбутньої роботи тощо); розробку індивідуальних діагностичних карт; складання індивідуальної програми реабілітації для успішної адаптації до життя в суспільстві, підбір методів втручання (засобів впливу на свідомість, почуття, волю); складання плану соціального супроводу; розробка та проведення тренінгів з питань цінностей, досвіду та стимулювання розвитку позитивних рис характеру, подолання особистих комплексів.

Розроблені й апробовані нами технології підготовки засуджених до життя в суспільстві за результатами спостережень і тестувань дали позитивні результати. На груповому рівні знизилися показники конфліктності, агресивності, групового тиску; на індивідуальному – дещо зросла емпатійність, відкритість, комунікабельність, самооцінка, рефлективність, здатність приймати просоціальні рішення тощо. Крім того, покращилися та змінилися в бік адекватності знання правового характеру щодо прав і обов’язків, їхнього працевлаштування, медичного обслуговування, соціального забезпечення тощо. Зросла обізнаність засуджених із питань здорового способу життя, попередження таких хвороб, як ВІЛ/СНІД, туберкульоз, наркоманія, алкоголізм, захворювань, що передаються статевим шляхом тощо. Про ефективність втіленої моделі може свідчити той факт, що частина засуджених, які після звільнення поїхали в інші населені пункти різних областей України підтримують контакт із фахівцями, задіяними в реалізації технології. Зокрема, ці звільнені розповідають про свої здобутки і проблеми, просять консультацій чи порад, висловлюють вдячність. Є звернення і після випуску “Юридично-інформаційного довідника для осіб, які звільняються від відбування покарання з кримінально-виконавчих установ”, наприклад, у зв’язку з проханням пояснити, як діяти в конкретних випадках.

Результати проведеного дослідження можуть бути використані безпосередньо при роботі з чоловіками, які звільняються з місць позбавлення волі; для покращення законодавчої бази щодо співпраці та внутрішній роботі установ, організацій, що втілюють заходи соціального патронажу.