КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА НА БЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ’Я ДОВКІЛЛЯ ТА ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлено ступінь наукової розробки проблематики, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання, окреслено об’єкт та предмет дослідження, його методологічну основу, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, подано відомості про апробацію результатів дисертації та публікації, його структуру й обсяг.

Розділ 1. “Наукові і нормативно-правові засади конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні”, що складається з двох підрозділів та висновків до розділу, присвячено дослідженню теоретичних засад та нормативно-правового закріплення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

У підрозділі 1.1. “Стан наукового дослідження проблематики права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” простежено шлях становлення інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні. Аналізуючи, з одного боку, історію законодавчого закріплення вказаного права, а, з іншого – розвиток теоретичних розробок таких вчених як С. Боголюбова, М. Васильєвої, О. Колбасова, Ю. Шемшученка, А. Тарнавського та ін., автор дійшов висновку, що процес становлення та розвитку інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля має історичний характер та проходив декілька етапів.

Включення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Конституцію України в 1996 р. пояснюється такими причинами. По-перше, це пов’язано з радіаційним забрудненням значних територій України внаслідок Чорнобильської катастрофи, що стало підставою для визнання України зоною екологічного лиха. По-друге, розвиток науки висуває вимоги належного та ефективного правового регулювання у цій сфері.

З’ясовано, що в переважної більшості праць новітнього періоду право на безпечне для життя і здоров’я людини відноситься до окремого виду основних прав – екологічних. Проте, питання механізму забезпечення вказаного права досліджувалося в юридичній літературі фрагментарно, без наявного аналізу місця та ролі органів місцевого самоврядування в цьому механізмі.

У підрозділі 1.2. “Нормативно-правове закріплення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” проаналізовано становлення та розвиток нормативно-правового закріплення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля у нормах міжнародного та національного права України.

Порівняльний аналіз конституцій деяких сучасних держав (РФ, Республіки Молдова, Республіки Бєларусь, Словацької Республіки, Португалії, Естонії, Республіки Македонія, Республіки Болгарії) дозволив зазначити, що всі вони в тій чи іншій мірі закріплюють право кожної людини нинішнього і майбутніх поколінь на сприятливе навколишнє середовище, що є одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища.

Аналіз чинного законодавства України, на думку дисертанта, дозволяє умовно, за предметом правового регулювання та цільовою спрямованістю, систематизувати джерела інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні. За результатами дослідження зроблено висновок, що положення окремих законів, які регулюють право на безпечне для життя і здоров’я довкілля характеризуються наявністю суперечливих положень та прогалин.

З метою гармонізації законодавства в цій сфері, пропонується привести у відповідність зі ст. 50 Конституції України норму ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, оскільки цей закон, по-перше, закріплює право кожного громадянина на “безпечне для його життя         і здоров’я навколишнє природне середовище”, в той час, як в Конституції вживається термін “довкілля”, по-друге, адресований дещо вужчому колу суб’єктів, аніж Конституція, де йдеться про “кожного”, а не тільки як в законі, про громадян України.

Належне забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля неможливе без прийняття Законів України “Про екологічну безпеку”, “Про екологічну освіту” та Кодексу законів України про довкілля.

Розділ 2. “Поняття, зміст та організаційно-правовий механізм забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” складається з трьох підрозділів, висновків до розділу, в яких досліджується поняття, зміст конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, його юридичні гарантії, організаційно-правовий механізм забезпечення та роль і місце органів місцевого самоврядування в цьому механізмі.

У підрозділі 2.1. “Поняття та зміст конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” здійснена спроба наукового аналізу конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, визначаються його об’єкт, суб’єкт, ознаки, зміст та місце в системі прав людини і громадянина.

На підставі дослідження конструкції права на безпечне для життя і здоров’я довкілля автор схиляється до того, що можна вважати тотожними поняття “навколишнє середовище” і “довкілля”.

З’ясовано, що під довкіллям розуміється не тільки об’єкти природного середовища, а й інші соціальні фактори такі, як умови побуту, харчування, навчання, відпочинку тощо, тобто сукупність факторів, які впливають на фізичний, психічний стан людини і визначають умови, що забезпечують її життєдіяльність.

Звертається увага на те, що на відміну від законодавств інших держав, які закріпили в тій чи іншій редакції “право на сприятливе навколишнє середовище”, “право на здорове навколишнє середовище”, “право на здорове та сприятливе навколишнє середовище”, “право на безпечне та здорове навколишнє середовище” тощо, законодавство України закріплює право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

На підставі аналізу термінів “безпечне”, “сприятливе” і “здорове” дисертант дійшов висновку, що близькими та взаємопов’язаними є терміни “здорове” і “безпечне” для довкілля, особливо, якщо мова йде через конструкцію права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, де існує зв’язок між нематеріальними благами “здоров’я”, “життя”, “безпечне довкілля”.

На думку автора, безпечним є таке довкілля, стан якого забезпечує стійке функціонування природних екологічних систем, природних і природно-антропогенних об’єктів з метою збереження життя і здоров’я людини, а також задоволення його потреб при використанні природного середовища як середовища життєдіяльності, відповідає встановленим нормативам його якості, вимогам ресурсоємкості, естетичного багатства і видового різноманіття.

Об’єктом права на безпечне для життя і здоров’я довкілля є саме довкілля як сукупність природних, природно-антропогенних, соціальних та інших факторів, які впливають на фізичний та психічний стан людини і визначають умови, що забезпечують її життєдіяльність.

Суб’єктом же даного права є будь-яка людина незалежно від віку, статі, громадянства, національної або іншої приналежності тощо, що підтверджується конституційною конструкцією “кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля” (ст. 50).

На думку дисертанта, змістом права на безпечне для життя і здоров’я довкілля є певні можливості, які надаються та гарантуються кожному, а саме: проживати у навколишньому середовищі, яке відповідає вимогам екологічної безпеки; звернутися про сприяння в реалізації права на безпечне довкілля до органів державної влади і місцевого самоврядування, до установ, організацій незалежно від форм власності, до компетенції яких належить вирішення порушених у зверненнях питань; вимагати від інших осіб дотримання правил забезпечення безпечного довкілля; у будь-який час звернутися до суду або захистити своє право на безпечне довкілля в інший спосіб, не забороненими законом засобами.

На підставі дослідження поняття конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля пропонується власна точка зору щодо розуміння вказаного права.

Виокремлені характерні риси права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

У підрозділі 2.2. “Юридичні гарантії конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” розкривається сутність та система юридичних гарантій аналізованого права.

Під юридичними гарантіями конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля автор розуміє встановлену Конституцією та законами України єдину систему юридичних умов (засобів, способів), які забезпечують здійснення досліджуваного права на всіх стадіях його реалізації та визначені законодавством завдання і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо охорони і захисту права на безпечне довкілля, його відновлення в разі порушення та притягнення винних до відповідальності.

Основним нормативно-правовим актом, який гарантує право на безпечне для життя і здоров’я довкілля є чинна Конституція України (ст. 50), яка має найвищу юридичну силу. Особливістю гарантій права на безпечне для життя і здоров’я довкілля є їх юридичне закріплення та конкретизація в нормах галузевого законодавства: екологічного, господарського, трудового, адміністративного, кримінального тощо, що в свою чергу обумовлено особливостями об’єкта гарантування, яким є якість довкілля.

На цій основі, на думку дисертанта, юридичні гарантії права на безпечне для життя і здоров’я довкілля можна поділити на гарантії, які закріплені в Конституції України та на рівні галузевого законодавства.

У підрозділі 2.3. “Організаційно-правовий механізм забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Місце і роль органів місцевого самоврядування в механізмі забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” зазначається, що розглядаючи організаційно-правовий механізм забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля необхідно звернути увагу на окремі моменти. По-перше, потребують точного і деталізованого визначення повноважень місцевих органів виконавчої влади так і органів місцевого самоврядування, які пов’язані із здійсненням та забезпеченням досліджуваного права. У діючому законодавстві вони часто окреслюються лише у загальному вигляді. По-друге, організаційний вплив повинен здійснюватися через систему заходів по науковому, експертному, фінансовому, матеріально-технічному, інформаційно-довідковому, кадровому забезпеченню належних умов для нормальної і плідної роботи компетентних органів, створення в їх структурах підрозділів по роботі з населенням, по вивченню громадської думки тощо. По-третє, при фінансуванні природоохоронних заходів кошти необхідно спрямовувати перш за все на попередження правопорушень, а не на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Автором доведено, що в механізмі забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина в Україні органи місцевого самоврядування займають особливе місце.

Розділ 3. “Компетенція та повноваження, форми і методи діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” складається з трьох підрозділів, висновків до розділу, в яких проаналізовано діяльність органів місцевого самоврядування по забезпеченню права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

У підрозділі 3.1. “Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” розглядається поняття компетенції місцевого самоврядування, особливості повноважень органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, аналізується нормативна база, яка регламентує повноваження органів місцевого самоврядування в цій сфері.

Автор зазначає, що при аналізі змісту поняття “компетенція місцевого самоврядування” необхідно враховувати те, що воно не збігається за своїм змістом з поняттям “компетенція територіальної громади” і не може розглядатися як тотожне з поняттям “компетенція органів місцевого самоврядування”.

Що стосується змісту поняття компетенції місцевого самоврядування, то Європейська хартія передбачає, що він має визначатися на основі дотримання принципів: правової автономності місцевого самоврядування; повноти повноважень місцевого самоврядування та необмеженості самоврядних прав; субсидіарності; підзаконності місцевого самоврядування; адаптації делегованих повноважень до місцевих умов; урахування інтересів територіальних громад.

На сьогоднішній день проблемою є те, що в законодавчому порядку не визначено дефініції “питання місцевого значення”, як основного об’єкта муніципальної влади. Конституція України (ст. 140) визнає право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Але Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” чітко не визначена сфера виключної прерогативи територіальних громад “як первинного суб’єкта місцевого самоврядування, основного носія його функцій та повноважень” (ст. 6), у т. ч. не встановлено, що таке “питання місцевого значення”, а звідси – і виникають проблеми перерозподілу функцій та повноважень місцевого самоврядування на користь інших суб’єктів.

Іншою проблемою є проблема делегованих повноважень. Сутність її полягає в тому, що немає критеріїв розмежування власних і делегованих повноважень. Автор підкреслює, що чітке розмежування повноважень в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, та між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня призвело б до впорядкування прогалин, пов’язаних із конкуренцією їх компетенції та дублюванням в роботі.

Виходячи із нормативного визначення системи місцевого самоврядування, запропоновано здійснити класифікацію повноважень місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в залежності від її елементів.

Аналізуючи нормативно-правові акти, що деталізують власні (самоврядні) повноваження органів місцевого самоврядування із забезпечення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, обґрунтовується необхідність прийняття Закону України “Про екологічну безпеку”, в окремому розділі якого були б зафіксовані повноваження всіх елементів системи місцевого самоврядування.

У підрозділі 3.2. “Форми і методи діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” аналізуються форми і методи діяльності органів місцевого самоврядування по створенню сприятливих умов, охороні та захисту конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Вказано, що під формою діяльності органів місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля можна розуміти зовнішнє вираження конкретних дій, передбачених нормативно-правовими актами, що здійснюються суб’єктами місцевого самоврядування з метою реалізації їх завдань і функцій в межах компетенції. Органам місцевого самоврядування притаманні правові і організаційні форми діяльності. З’ясовано, що вказані форми визначаються здебільшого на законодавчому рівні і не є результатом волевиявлення територіальних громад, що спростовує тезу про громадський характер місцевого самоврядування.

Під методами діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля можна розуміти різноманітні способи, засоби і прийоми, що застосовуються в межах визначених форм з метою реалізації їх завдань і функцій. Органам місцевого самоврядування притаманні як правові так і організаційні методи діяльності. Автор підтримує точку зору вчених, які підкреслюють, що до системи методів діяльності органів місцевого самоврядування, які використовуються у досліджуваній сфері можна віднести переконання, примус, планування, вироблення рішень, інформаційного забезпечення, контроль, координація діяльності, правова пропаганда тощо.

У підрозділі 3.3. “Проблеми удосконалення діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” зазначається, що вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування в даній сфері досить складний процес, який залежить від ряду умов, як таких, що формуються зусиллями самих органів місцевого самоврядування, так і від інших похідних факторів.

Дисертантом визначено напрями удосконалення діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, які виносяться на захист.

У Висновках дисертації викладені підсумки дослідження, визначено основні ідеї та засади, що дали змогу обґрунтувати і сформулювати пропозиції теоретичного та практичного характеру:

1. На основі аналізу вітчизняного та зарубіжного законодавства, теоретичного осмислення наукових праць автором, з урахуванням історичного характеру процесу формування інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, запропоновано виділити етапи його становлення.

2. Аналіз законодавства України, покликаного сприяти забезпеченню права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, дозволив систематизувати відповідні нормативно-правових акти за такими групами:

1) акти, в яких закладені основи інституту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

2) акти, в яких визначені зобов’язані суб’єкти щодо забезпечення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та їх правове становище;

3) акти, в яких встановлюються забезпечувальні (охоронні) засоби реалізації права на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

3. З урахуванням доцільності виділення окремої групи прав і свобод людини і громадянина – екологічних та віднесення до неї права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, запропоновано ст. 50 Конституції України викласти у такій редакції “Кожен має право на екологічно безпечне для життя і здоров’я довкілля…”.

4. Встановлено, що під довкіллям в чинному законодавстві та науковій літературі розуміється сукупність природних, природно-антропогенних, соціальних та інших факторів, які впливають на фізичний та психічний стан людини і визначають умови, що забезпечують її життєдіяльність.

5. З урахуванням сучасних наукових положень сформульовано авторське визначення поняття “конституційне право людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля” та розкрито його зміст.

6. Аналіз місця досліджуваного права в системі прав людини і громадянина дозволив виокремити його характерні риси, до яких, на думку автора, можна віднести те, що воно: а) належить до природних прав людини; б) відноситься до основних прав людини і громадянина; в) є показником рівня правової та екологічної політики держави; г) закріплює за кожною людиною рівні юридичні можливості в екологічній сфері; д) має тісний зв’язок із такими суб’єктивними правами: на життя; на належні, безпечні і здорові умови праці; на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; на користування природними об’єктами права власності народу України тощо; е) є правовим фундаментом закріплення та здійснення інших екологічних прав: на одержання повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я населення; на відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян внаслідок негативного впливу на довкілля та ін.; є) має комплексний характер і включає в себе низку суміжних прав, котрі закріплені в галузевих нормативно-правових актах: на стабільну якісну й безпечну екологічну обстановку; на безпечні житлові умови; на безпечні умови праці та відпочинку; на екологічний добробут тощо; ж) є правом як теперішніх так і майбутніх поколінь. Права майбутніх поколінь випливають з концепції сталого розвитку.

7. Сформульовано авторське визначення поняття “юридичні гарантії конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля”. Запропоновано класифікацію юридичних гарантій конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що передбачає їх поділ на: конституційні та галузеві.

8. Обґрунтовано зміст механізму забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля та місце і роль органів місцевого самоврядування в цьому механізмі.

9. У процесі аналізу повноважень органів місцевого самоврядування в досліджуваній сфері наголошено на тому, що в чинному законодавстві відсутні нормативне визначення дефініції “питання місцевого значення” та перелік таких питань. Розмежування відповідних повноважень органів місцевого самоврядування на власні і делеговані здійснено без врахування чітких критеріїв.

10. Виходячи із нормативного визначення системи місцевого самоврядування, запропоновано здійснити класифікацію повноважень місцевого самоврядування в сфері забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля в залежності від її елементів. Обґрунтовується необхідність прийняття Закону України “Про екологічну безпеку”, в окремому розділі якого було б доцільно системно викласти повноваження місцевого самоврядування в цій сфері.

11. За результатами дослідження підготовлено рекомендації щодо вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування із забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля. На думку дисертанта, серед умов ефективності діяльності органів місцевого самоврядування в цій сфері можна виділити такі:

- комплексний та орієнтований на майбутнє підхід до розв’язання проблеми щодо забезпечення органами місцевого самоврядування права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

- належний рівень нормативно-правової регламентації діяльність місцевого самоврядування із забезпечення конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

- адекватна відповідність матеріально-фінансових ресурсів місцевого самоврядування з його повноваженнями в цій сфері;

- чітке розмежування повноважень в досліджуваній сфері між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, та між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня;

- вдале поєднання форм і методів управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, спрямованої на забезпечення досліджуваного права;

- підвищення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за неналежне виконання своїх обов’язків із забезпечення права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

- вдосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування на яких покладено здійснення завдань та повноважень в цій сфері;

- співробітництво з міжнародними, закордонними та громадськими екологічними організаціями в досліджуваній сфері.