СВОЄРІДНІСТЬ ПСИХОЛОГІЗМУ В ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ Є. ГУЦАЛА 70-х РР. ХХ СТ.

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, наукова новизна, практичне значення дисертації, визначається об’єкт і предмет дослідження, мета, завдання, теоретико-методологічна основа, подано інформацію про апробацію роботи та публікації її результатів.

Розділ 1 “Психологізм в українській літературі 70-х років ХХ ст.” присвячений з’ясуванню важливих питань психологізму художнього тексту, розгляду основних етапів осягнення психологізму українською літературою, своєрідності психологізму в українській прозі 70-х років ХХ ст. та психологізму творів Є. Гуцала в оцінці літературознавців.

У підрозділі 1.1. “Психологізм у літературі як теоретична проблема” наголошується, що залежно від часу та домінуючих тенденцій у розвитку літературного процесу в цілому змінювалися погляди вчених, письменників і літературних критиків на психологізм художнього твору. Пройшовши в українській літературі складний шлях становлення й розвитку, активізований літературним поколінням шістдесятників, психологізм становить невід’ємний елемент поетики художнього твору. Єдиноприйнятого визначення цього літературознавчого поняття на сьогодні не існує. 

Узагалі проблемі психологізму в літературі приділяли увагу чимало дослідників (Л. Гінзбург, А. Єсін, М. Кодак, Л. Новиченко та ін.), висновки яких пов’язані насамперед із вивченням внутрішнього світу людини.
Л. Гінзбург, наприклад, стверджує, що психологізм – це дослідження душевного життя в його суперечностях і глибинах¹. На думку А. Єсіна, ознаками психологізму в літературі є особливе зображення внутрішнього світу людини засобами саме художніми, глибина й гострота проникнення письменника в душевний світ героя, здатність детально й докладно відтворювати різні психологічні процеси (почуття, думки, бажання тощо), підмічати нюанси переживань². М. Кодак визначає явище психологізму як науково реставровану у творчій практиці (автора, школи, напряму) систему соціально-психологічних поглядів на людину в ракурсі естетичних сподівань конкретного часу³. Л. Новиченко вважає психологізм родовою ознакою художньої літератури, наголошуючи на тому, що психіка конкретної людини завжди соціально детермінована, вона поєднує в собі відображення як індивідуально неповторних, тією чи іншою мірою автономних якостей особистості, так і особливостей соціальних, типових для психології тих чи інших суспільних класів, груп і верств⁴. Наведені погляди як українських, так і згаданих далі російських дослідників на проблему психологізму становлять теоретичне підґрунтя дисертації.

Розквіт психологізму як творчого методу в літературі ХХ ст. припадає на сімдесяті роки, у зв’язку з чим з’являються теоретичні праці “Проблеми психологізму в радянській літературі” (1970), “Про психологічну прозу”
Л. Гінзбург (1977), монографії “Психологічний аналіз у сучасному білоруському романі” А. Матруньонка (1975), “Проблемы психологизма в современных узбекских романах” Ю. Бекмурадова (1973) та ін. Українська література 70-х років ХХ ст. репрезентована в основному творами двох поколінь письменників: молодшого – І. Григурко, О. Дмитренко, С. Пушик,
М. Суховецький,      Б. Сушинський,  В. Шкляр та інші й старшого, літературного покоління шістдесятих, – Р. Андріяшик, В. Близнець, Є. Гуцало, В. Дрозд,
Р. Іваничук, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук та ін. Як зазначають літературознавці,
––––––––––––––––––––––––

1. Гинзбург Л. О психологической прозе/ Гинзбург Л. – Л.: Сов. писатель, 1971. – С. 334.

2. Есин А. Б. Психологизм/ А. Б. Есин// Русская словесность. – 1996. – № 1. – С. 73.

3. Кодак М. П. Психологізм соціальної прози/ Кодак М. П. – К.: Наук. думка, 1980. – С. 7.

4. Новиченко Л. М. Література і соціальна психологія/ Л. М. Новиченко// Радянське літературознавство. – 1987. – №2. – С. 6.

саме 70-ті роки ознаменували зрілий період творчості шістдесятників, її розквіт. Досліджуючи своєрідність літературного процесу 70-х років,
В. Дончик, М. Жулинський, М. Ільницький, А. Кравченко, М. Наєнко,
Г. Сивокінь, Г. Штонь визначають безперечну домінуючу роль прози, на відміну від поетичних 60-х. Твори, написані в 70-ті, характеризує органічне поєднання реалістичних та психологічних ознак. У прозі відбувається поглиблення художнього відображення соціальних конфліктів, зростає інтерес до морально-етичної проблематики, у центрі зображення постає образ звичайної людини. Психологічний аналіз стає одним із головних елементів художнього реалістичного методу, на перший план твору виноситься зображення внутрішнього світу героя, підвищується інтерес до сільської та виробничої проблематики, з’являється так звана міська проза та жанр химерії,  поглиблюється оповідне, епічне начало, відбувається активізація авторської позиції. Прозаїки 70-х намагалися не лише відтворити вчинки, а пізнати душу своїх героїв та причину, що зумовила конкретний вчинок. Хоча у прозі 70-х співіснували різні стильові напрями (наприклад, умовний та життєподібний), збагачуючи та доповнюючи один одного, проте головний об’єкт зображення залишався незмінним: модель світу постає крізь призму людської психології.
В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська відзначають наскрізний ліризм психологічної прози Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда. Проза 70-х є наскрізь психологічною, і сам психологізм має розмаїті форми вираження. На думку А. Ієзуїтова, у вирішенні проблеми психологізму “...особливо наочно й безпосередньо виступає особистість самого письменника, його індивідуальний досвід, психічний склад”¹. Н. Зборовська відносить реалістичну манеру письма Є. Гуцала і Гр. Тютюнника до аналітичного психологізму, який дозволяє передати потік свідомості героя, його роздуми й відчуття, оскільки “суттю реалістичного письма було відтворення психології характерів” ².

 Є. Гуцало – один із яскравих представників психолого-реалістичної прози 60 – 70-х років ХХ ст. Психологічний аналіз – провідний конструктивний концепт реалістичного творчого методу письменника, який, заглиблюючись у внутрішній світ, думки, переживання героїв, намагався з’ясувати приховані механізми їхніх вчинків, взаємозв’язок особистості із соціумом, виявити внутрішні та соціальні формотворчі чинники особистості. Саме ці прийоми властиві психологічній прозі Є. Гуцала, який створив оригінальні характери, їх зумовленість суспільними відносинами і життєвими зіткненнями, відтворив діалектику почуттів та мотивацію дій, пристрасті.

У підрозділі 1.2. “Психологізм творів Є. Гуцала в оцінці літературо-знавців” зроблений докладний огляд наукових розвідок І. Дзюби, В. Дончика, М. Жулинського, Н. Зборовської, Г. Сивоконя, М. Стрельбицького та ін., у яких

–––––––––––––––––––––––––

1. Иезуитов А. Проблемы психологизма в эстетике и литературе/ А. Иезуитов // Проблемы психологизма в советской литературе. – Л.: Наука, 1970.  – С. 52.

2. Зборовська Н. В. Стильовий портрет шістдесятництва /Н. В. Зборовська // Слово і Час: науково-теоретичний журнал. – 2001. – № 12. – С. 30.

розглядається “проза серця” (В. Дончик) Є. Гуцала. Відзначається, що творчість письменника та його внесок в утвердження психологічного начала в прозі належно оцінені в літературознавчій науці. В. Дончик, М. Жулинський,
Г. Сивокінь, А. Шевченко, характеризуючи творчий доробок письменника, тепло згадують його людську і творчу особистість: “Євген Гуцало з’явився в літературі подібно до того, як молодий Моцарт у музиці. Він приніс із собою багато сонця, чистого неба, простору, живого різноголосся природи, запахущої землі, а водночас і високих почуттів, душевного тепла, людського милосердя”¹.

Є. Гуцало – лауреат премії ім. Ю. Яновського (1982) та Державної премії України ім. Т. Шевченка (1985), лауреат міжнародної премії Фундації Антоновичів (1995); його книжки (зокрема повість-дилогія “Шкільний хліб”, “Сільські вчителі”) видавалися в перекладі польською, німецькою, румунською, болгарською, російською, чеською, угорською, французькою мовами. За публіцистику, зібрану в книжці “Ментальність орди”, письменнику присуджено, щоправда, уже посмертно, Всеукраїнську премію імені І. Огієнка. За мотивами гуцалівських творів Юрій Іллєнко зняв фільм “Солом’яні дзвони”; творчим об’єднанням відеофільмів при Держтелерадіо УРСР створено фільми “У лузі на старому дивані” (режисер В. Вітер) та “Виїзний товариський суд”; на студії  “Укртелефільм” були зняті відеофільм “Марія” і телефільм “Блуд”.

У прозі Є. Гуцала синтезовані ліричний, лірико-психологічний, реалістичний та химерно-гротескний способи художнього освоєння дійсності. На думку дослідників, основними художніми критеріями реалістичної прози
митця були: чесність і правдивість авторської позиції, вибір героя, який в основному не відповідав вимогам соцреалістичного канону (рефлектуючий інтроверт, дивак), максимальна зосередженість на його внутрішньому світі, орієнтація на вічні людські цінності, художня реалізація проблеми внутрішньої свободи.

Як стверджував В. Дончик, лірико-психологічний напрямок у прозі
Є. Гуцала є “...найціннішим у його творчості, бо, по-перше, тут, у цьому літописанні внутрішнього, духовного життя людини, йому не було й немає рівних, а по-друге, тут найвиразніше проявляються притаманні йому особливості художнього світобачення, помітні в усіх різножанрових виявах його творчості: розповідати, не роблячи (ніби) узагальнюючих наголосів, але водночас так чи так наводити нас на великі й значущі роздуми”². В основу концепції особистості письменником покладені критерії духовності, дослідження внутрішнього світу героя. Як справедливо зауважив
М. Жулинський, “Є. Гуцало ніколи не намагався виписувати людину великими буквами, не подавав її “на виріст” – в ім’я безоглядного наслідування за канонами  ідеального героя”³. На  його думку, письменнику  притаманна  любов

––––––––––––––––––––––––––

1. Шевченко А. Феномен Євгена Гуцала/А. Шевченко // Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 22.

2. Дончик В. Г. Проза українського серця/ В. Г. Дончик // Урок укр. мови і л-ри в шк. – 2002. – № 4. – С. 54.

3.Жулинський М. Г. Людина як міра часу. Концепція людини і проблеми характеру в сучасній радянській літературі/ Жулинський М. Г. – К.: Дніпро, 1979. – С. 29.

до простої, звичайної людини, любов до життя в усій його не завжди видимій складності, прагнення відкрити у звичайному незвичайне, у буденному –святкове, у смішному – драматичне, у трагічному – життєствердне.
М. Слабошпицький, М. Стрельбицький, В. Яворівський наголосили, що, увійшовши в літературу як майстер психологічної прози, Є. Гуцало залишався вірним саме такому творчому принципу. 

Осмислення зробленого літературознавцями у вивченні проблеми психологізму творів письменника відкриває перспективи цілісного дослідження означеної теми.

У другому розділі “Концептуально-змістові особливості психологізму прози Є. Гуцала 70-х років ХХ ст.” висвітлено модель світу в прозі Є. Гуцала 70-х років, окрему увагу приділено філософії любові, розгляду концепції світу дитинства та материнської любові, самотності як домінуючому психічному стану героїв.

У підрозділі 2.1. “Модель світу у прозі Є. Гуцала 70-х років” доведено, що особливістю художнього моделювання дійсності Є. Гуцалом є наскрізна психологізація її зображення. Специфіка світобачення письменника значною мірою зумовила вибудовану ним модель світу героїв у його прозі 70-х років, тип її героя, насамперед рефлектуючого як форми втілення психологізму шістдесятників, героя-дивака, особливості художньої реалізації наскрізної психологічної теми, засоби психологізації вираження стану героя.

 Своєрідність художньої моделі світу в прозі митця виявляється в тому, що в її центрі знаходиться особистість з її неповторним внутрішнім світом, рефлексіями, переживаннями. Особистість, як правило, зображена в граничних ситуаціях, її морально-етичні засади перевіряються війною, повсякденням, побутом, дружбою, коханням, ставленням до природи й довкілля. Зазвичай герої Є. Гуцала зображені на етапі становлення, активних шукань власного “Я” та свого земного призначення. Взаємозв’язок людини і світу найчастіше у прозі письменника відтворюється очима дитини, через її сприйняття, оскільки саме дитячі враження є формотворчим чинником світогляду дорослої людини. Своєрідність створення моделі світу розглянута на матеріалі збірок “Запах кропу”, “З вогню воскресли”, “Весна високосного року”, “Бережанські портрети”, “Передчуття радості”, “Княжа гора” та окремих повістей (“Подорожні”, “Біль і гнів”, “Сільські вчителі”, “Шкільний хліб”, “Двоє на святі кохання”), на різних рівнях художнього тексту досліджена її психологічна наповненість. Наголошено на тому, що в низці новел, оповідань та повістей письменника виразно простежується сковородинівське начало: погляд на людину як мікросвіт, що є носієм і водночас творцем великого світу. Модель світу постає крізь призму людської психології. Актуалізація психологізму в реалістичних повістях і малій прозі   Є. Гуцала 70-х років засвідчила увагу автора до самоцінності людської особистості. Герої його прози несуть інформацію про світ, у  якому відбилася   людська діяльність як конструктивна,

так і руйнівна. Світ природи, гармонії та краси протиставлений світові воєнної  веремії. Структурні складники моделі світу в прозі Є. Гуцала 70-х років ХХ ст. розкриваються в системі опозицій або співвіднесень: особистість та її внутрішній світ – соціум, соціум – особистість, соціум – культура – природа, що відтворюють взаємозв’язок людини і світу (“Тече ріка”, “Біле озеро”, “З вогню воскресли”).

Окреслено хронотоп моделі світу в прозі письменника – це повоєнне село й місто. Місце й час перебігу дії конкретизовані. Герої постійно перебувають у чітко визначеному просторі, який безпосередньо впливає на них. Є. Гуцало моделює тип динамічного простору – змінного впродовж твору місця перебування героя. Модель сільського життя автор намагався показати зсередини, через детальне розкриття психології героя, загострену увагу до морально-етичної проблематики та пов’язаних з нею проблем духовності й морального вибору. Для прози Є. Гуцала 70-х років характерне зображення психологічного часу, традиційно співвіднесене в народній уяві з водою, рікою життя. Образ пам’яті й часу постає на сторінках творів письменника як образ-символ криниці, колодязя. Образ колодязя часу, у дзвінкій далечині якого можна побачити своє дитинство, – своєрідний архетип в оповіданнях, новелах і повістях Є. Гуцала. Масштабне зображення села як моделі світу є визначальним у таких повістях, як “Бережанські портрети”, “Тепла осінь у Бережанах”, “Дівчата на виданні”, “Передчуття радості”, творах, уміщених у збірках “Весна високосного року”, “З вогню воскресли” та дилогії “Шкільний хліб”, “Сільські вчителі”. Модель міського життя досліджена в так званій “міській” прозі  (повістях “Хай святиться твоє ім’я, любове!”, “Двоє на святі кохання”, “Індульгенція на безсмертя”), у яких Є. Гуцало використовує свій улюблений художній прийом – “оголення” душі героя, у зв’язку з чим його твори набувають сповідального характеру.

У підрозділі 2.2. “Філософія любові у прозі Є. Гуцала” основну увагу зосереджено на концепції кохання – любові у творчому доробку письменника.    Доведено, що всі його герої випробовуються любов’ю. Літературознавці неодноразово наголошували, що в основу прози митця покладене почуття любові. Своєрідна гуцалівська концепція “кохання – любові” виявляється вже на рівні поетики назви його творів, як-от: “Двоє на святі кохання”, “Хай святиться твоє ім’я, любове!”, “Що ми знаємо про любов”, “Серпень, спалах любові!”, “Любов у такому віці”. Любов у трактуванні письменника – це насамперед комплексний душевний феномен, виявлення суто “людського” начала, породження духовності та моралі, оскільки найсвітліші риси характеру героїв творів автора розкриваються саме через здатність любити світ, життя, людину, землю, матір, дітей, Батьківщину. Визначено, що філософія любові
Є. Гуцала становить своєрідний сплав ідей філософії вітаїзму та філософії кордоцентризму Г. Сковороди. Проте з часом авторський погляд на любов як святиню (повісті “Хай святиться  твоє ім’я, любове!”, “Двоє на святі кохання”) у прозі майстра відверто трансформувався в діаметрально протилежний: приземлене, інстинктивне почуття (збірка новел і оповідань “Мистецтво подобатися жінкам”, роман “Блуд: Україна: розпуста і виродження”). Концепція любові у прозі Є. Гуцала 60 – 70-х років ХХ ст. нам видається близькою до філософії любові М. Бердяєва: герої Є. Гуцала ніби приречені на любов-страждання, заборонену суспільною мораллю, але зректися її – все одно що зректися власного Я. Герої письменника прагнуть любові як єдино можливого порятунку від самотності. Подолати самотність і відчуження їм допомагає любов: материнська, братерська, любов до себе, до життя, до Бога. На світоглядній парадигмі прози Є. Гуцала відбилися філософські погляди
М. Бердяєва та В. Соловйова на любов як повне викорінення егоїзму, перенесення інтересу Я із себе на інше. Відтворюючи внутрішній стан закоханої людини, її думки, переживання, письменник широко використовує такі засоби психологізму: фіксація жестів, пози, міміки, виразу очей. Його герої випромінюють внутрішнє світло, що виокремлює їх із натовпу.

Мотив любові в повістях автора 60 – 70-х років пов’язаний із концептом цінності свободи, постає як реалізація повноти особистості та особистісного безсмертя. Не випадково прозу Є. Гуцала дослідники називають своєрідним українським екзистенціалізмом, ідеї якого позначилися на погляді на любов як заперечення смерті, втечу від самотності. Письменник відтворив різні вияви любові: розрахунок, звичка, хвороблива любов-залежність та любов, про яку герої говорять як красу.

У підрозділі 2.3. “Світ дитинства та материнської любові” розкривається образ матері як центр моделі світу новел, оповідань і повістей
Є. Гуцала. Це особливо особистісний художній образ, що має значною мірою автобіографічний характер, і постає він у прямому й символічному значенні – як своєрідний архетип, що ввійшов у підсвідомість героїв і допомагає їм подолати самотність. Як зізнавався письменник у “Літературних діалогах” з
М. Жулинським, він автобіографічний у багатьох дитячих оповіданнях, у лірико-поетичних циклах “Наодинці з природою”, “Осяяння”, у повістях “Біль і гнів”, “Мертва зона”, також у “Сільських вчителях”, “Шкільному хлібі”, “У гаї сонце зацвіло”. Отже, образ матері у трактуванні митця священний, іконописний, багатогранний. Образ матері-страдниці з малою дитиною на руках він традиційно порівнює з образом діви Марії. “Земна мадонна” постає на сторінках його повістей та оповідань як передчасно посивіла, втомлена від роботи на землі сільська жінка. Це й жінка “міського типу”, неординарна, самостійна, сильна особистість, і справедлива сільська вчителька Олена Левківна, і мати, катована фашистами у Велику Вітчизняну війну. Проте в окремих оповіданнях (“Дорослі дівчата нашого дитинства”, “Хто ти?”, “Чужа”) образ матері постає і в негативній площині, що пов’язано із відмовою від дитини або зрадою інтересів останньої. Виразно окреслений у творах письменника “Дорослі дівчата нашого дитинства” (Оксана Верещак), “Хто ти?” (Одарка Шмаглій), “Чужа” (безіменна головна героїня), хоча в цілому такий образ матері не традиційний для української літератури.

Наголошується, що Є. Гуцало, творячи образ матері у вищеназваних оповіданнях, використав низку психологічних засобів, серед яких превалює психологічний діалог, діалогізований монолог, монолог-сповідь, відтворив психологію вчинків та  внутрішній світ героїв через його зовнішні прояви – жести, міміку, вираз очей, голос. Психологічна мотивація вчинків розкривається і в сповідальних монологах.

Як правило, крізь призму дитячого сприйняття модель світу постає у творах Є. Гуцала у двох площинах: протиставлення воєнного світу гармонійному. У повісті “Сільські вчителі”, як і в інших творах Є. Гуцала (повісті “З вогню воскресли”, “Княжа гора”, “Коляда”, низка оповідань і новел, що ввійшли до збірок “Орлами орано”, “Що ми знаємо про любов”, “Весна високосного року”), художньо зображено події світу війни і миру, природи. Світ дитинства, якого ще не торкнулася війна, – пантеїстичний, добрий світ.

 Дослідження своєрідності психологізму творів письменника дає можливість стверджувати, що провідним серед засобів психологізму є відтворення психічного стану дитини, який розкривається на рівні діалогів, монологів, внутрішньої мови, психологічних деталей. Улюбленим художнім прийомом митця є розкриття характерів дітей у граничних ситуаціях, які виникають у зіткненні з небезпекою, зі смертю, виходять за межі щоденного буття та спрямовують до вчинку як морального самовизначення.

Неперевершений знавець вікової психології, Є. Гуцало відтворив процес дорослішання особистості, переживання героїв на межі дитинства й юності, зокрема переконливо довів, що усвідомлення самотності, по суті, є природне відчуття або психічний стан особистості, ознака дорослості.

 Дослідження підрозділу 2.4. “Самотність як психічний стан героїв прози Є. Гуцала” будується на концепціях, розроблених у працях Р. Нємова, Н. Хамітова, застосуванні філософських положень Е. Фромма та           М. Хайдеггера. Аналіз прози Є. Гуцала 60-х – 70-х років показав, що серед психічних станів героїв найповніше відтворені автором як емоційно стабільні, так і афективні, самотність, відчуження, тривога, ейфорія, закоханість. Провідним психічним станом гуцалівського рефлектуючого героя є самотність, екзистенційний аспект якої розкривається у творчому доробку письменника як внутрішній конфлікт особистості, в основу якого покладена невідповідність між трьома “Я” людини: актуальним (якою людина бачить себе на цей момент часу), ідеальним (якою людина прагне стати) та відображеним (якою людину сприймають інші). Екзистенційний аспект самотності героя пов’язаний з міською прозою
Є. Гуцала та найвиразніше простежується в повісті “Двоє на святі кохання”. Самотність Івана Поляруша ґрунтується на невідповідності між його актуальним Я (відчуває себе на момент оповіді підтоптаним парубком, безвольним тюхтієм), ідеальним Я (прагне стати впевненою в собі, позбавленою роздвоєності цільною натурою) та відображеним Я (сприймається й оцінюється іншими героями повісті, зокрема Іриною, як нікчема, рожева двонога істота, чуйність якої гірша жорстокості й бездушності).  

Усвідомлення самотності зумовлює самозаглиблення гуцалівських героїв, пошуки ними сенсу життя. Постійне відчуття самотності й внутрішньої спустошеності змушує Івана Поляруша (“Двоє на святі кохання”) блукати вулицями Києва, намагаючись злитися з натовпом, проте серед незнайомих людей він ще гостріше відчуває свою самотність. Письменник переконливо доводить, що самотність, яка причаїлася в глибинах підсвідомого кожної людини, перешкоджає щастю. Єдино можливий порятунок від екзистенційної самотності митець вбачає в єднанні з природою та в любові.

Встановлюється, що Є. Гуцало розглядає самотність і як природне відчуття особистості на шляху її дорослішання (наприклад, саме такий стан душі відчуває Михайло (“Сільські вчителі”, “Шкільний хліб”)), і як самотність соціальну, або ситуативну, що відтворена в повістях “Дівчата на виданні”, “Двоє на святі кохання”. Відчуття самотності у творах Є. Гуцала не завжди супроводжується загальними песимістичними настроями героя, пригніченістю, внутрішніми переживаннями. Стан самотності є конструктивним моментом буття гуцалівського героя, оскільки передбачає можливість самопізнання й духовного розвитку. Герой повісті “Біле озеро” стверджує, що стан самотності “лікує” людську душу, а ліричний герой новели “Лозинка”, написаної в шістдесятих (збірка “Новели”, 1969), наодинці з собою намагається збагнути сенс людського життя.

У третьому розділі “Специфіка відтворення внутрішнього світу героїв у прозі Є. Гуцала 70-х років ХХ ст.” з’ясовуються питання про своєрідність характеротворення, психологічні засоби розкриття внутрішнього світу героїв, наративну організацію новел, оповідань, повістей Є. Гуцала.

 У підрозділі 3.1. “Своєрідність характеротворення у прозі Є. Гуцала 70-х років ХХ ст.” аналізуються твори письменника в аспекті виявлення художніх прийомів та засобів психологізму. У художній системі митця органічно поєдналися тонкий ліризм, психологізм оповіді, традиційна народна поетика та оригінальні художні прийоми в майстерному зображенні типових характерів селян – вічних трудівників, наділених високими моральними якостями, переконливому відтворенні особливостей дитячої психології. Характеротворча манера Є. Гуцала проявляється насамперед на рівні розкриття внутрішнього світу героїв. Навіть у невеликому за обсягом оповіданні митець створює яскраві психологічні неординарні типи героїв. Є. Гуцало виписує характери завжди різнопланово, обов’язково виокремлюючи провідну рису (нерідко шляхом винесення її в назву твору). Так, у назвах оповідань “Легкий, веселий”, “Пісня про джигуна Овдія Гору” вже прочитуються домінуючі риси характеру героя, захоплення, пристрасть. Визначальний принцип характеротворення Є. Гуцала – це відображення одвічного боріння світлого й темного, доброго й злого начал людської душі. Розкриваючи характер героїв у взаємозв’язку зі світом, митець намагався пізнати внутрішній світ, таїни душі, почуття, прагнення, моральні цінності людини шляхом психологічного аналізу. Психологічний світ героя розкривається через мотивацію його поведінки, вчинків. Мотивація дій розкрита на рівні заглиблення у внутрішнє життя: думки, сни, переживання, внутрішні монологи. Монолого-психологічна характеристика героїв доповнюється авторською оцінкою, логічною підосновою сюжету.

Письменник часто відтворює психіку своїх героїв на зламі, у момент переосмислення ними вічних цінностей або їх втрати, руйнування звичної картини світу, розкриває афективні стани. Принцип “археології почуттів”
(М. Стрельбицький) у прозі Є. Гуцала виявляється не лише шляхом “оживлення” емоційної пам’яті героя, а й на рівні дослідження природи почуття, моменту його зародження, причини трансформації або загасання. Письменник майстерно передає подвійні почуття: любов, змішану з ненавистю або болем тощо. 

Є. Гуцало – майстер у створенні психологічного портрета, який є важливим засобом вираження внутрішнього світу героїв. Розкриття переживань, змін настрою досягається через емоційну портретну деталь, видиму мову почуттів героя (міміку, жести, пози, вираз обличчя). У портретній характеристиці письменник уважний до найдрібнішої рисочки зовнішності, яка індивідуалізує образ, робить його живим, свідчить про певну рису характеру або вказує на вік.

Відтворюючи психічні стани героїв, Є. Гуцало використав такі засоби психологізму, як внутрішній монолог, діалог, потік свідомості, інтонація голосу, дії, спогади, асоціації, підтекст, прийом замовчування, паузи, повторення, роздуми, психологічний пейзаж, контраст, психологічний вибір, художня деталь (вираз обличчя, очей, погляд, міміка, жести, поза, рухи, звукова, кольорова, запахова, портретна).

У підрозділі 3.2. “Наративний дискурс прози Є. Гуцала” розглядається наратив тексту творів письменника як певна буттєва модель, а саме модель світу, оскільки на рівні наративної організації чітко простежуються взаємозв’язки людини і світу. Саме оповідь містить оцінку об’єктивної дійсності, є певною мірою виявом “Я” наратора. Наголошується, що наративна перспектива героя Є. Гуцала, своєрідність його мовлення виконують важливу естетичну функцію, зумовлюють психологізацію прози майстра, працюють на художнє виявлення індивідуального буття героя.

Наративна організація прози митця відтворює модель внутрішнього світу героїв та є зовнішньою складовою структурування соціальної моделі світу, зокрема відображеної крізь свідомість конкретної особистості. Характерною ознакою новел, оповідань, повістей письменника є зображення подій звичайного, буденного життя людей, що реалізується, як правило, у зовнішньо простому сюжеті, причому подія не виступає засобом організації всіх елементів твору, цю функцію виконує й сама оповідь. Автор визначає і наратора, і спосіб нарації. У наративній системі прози Є. Гуцала голос автора є головним, усі події сприймаються крізь призму його бачення, проте наратором може бути й герой твору. Наративна організація прози письменника 60-х – 70-х років відзначається глибоким психологізмом, фіксуванням найменших порухів душі, різних станів героя, пози, міміки, жестів як їх зовнішнього вияву. Автор доповнює себе в героях твору. В основному Є. Гуцало використовує “Я-нарацію” як спосіб художнього викладу, що визначає структуру його малої прози. Хоча є випадки застосування “ти-нарації” та об’єктивізованого повістування, де авторська позиція виявляється опосередковано, переважно через непряме мовлення героїв.

 Визначальними рисами наративного дискурсу творчості майстра в цей період є: інтертекстуальність (автор звертається до прямого цитування й стилізації) та широке використання мотивів народної пісні, поліфонізм, домінування “Я-нарації”, психологізм, що поглиблює ліризм оповіді, увиразнює характери героїв, сприяє естетичному збагаченню тексту. Ліризм, психологізм оповіді, використання фольклорних елементів – характерні ознаки гуцалівської прози. У текст своїх оповідань та повістей він широко вводить народну пісню, нерідко передаючи потік свідомості героя через пісенні рядки (повість “Хай святиться твоє ім’я, любове!”). У текст вводяться також фрагменти народних пісень у виконанні героїв. Деякі оповідання, створені в 70-ті роки, автор називає піснями (“Пісня про Максима”, “Пісня про мить”, “Пісня про Високі Гори”, “Пісня про три дуби”, “Пісня про стару хату”), які об’єднує ліризм оповіді. Рядки пісні можуть бути винесені в назву твору (“Орлами орано”). Опосередковано, за допомогою пісні автор відтворює певні події, думки, переживання героїв. Пісня може виконувати функцію кільцевого обрамлення, може належати героям, а може й існувати відокремлено та вводитися в текст автором. Як правило, пісенні мотиви в Є. Гуцала сумні, пов’язані зі спогадами про минуле, ностальгією тощо.

У тексті творів Є. Гуцала природно оприявнено чужий наративний дискурс. Переплетіння або чергування авторської нарації з інтертекстом, діалог суб’єктів нарації значною мірою зумовлює поліфонізм прози митця. Аналіз творів Є. Гуцала дає підстави для виділення двох типів зв’язків між художнім текстом письменника та інтертекстом: відкритий – пряма цитата з іншого тексту; закритий, внутрішній – перегук із іншими сюжетами, образами, пародійна обробка тексту тощо. Інтертекст виконує безпосередню функцію назви. Цитата з вірша М. Вінграновського “У синьому небі я висіяв ліс” трансформувалася в назву оповідання Є. Гуцала “У синьому небі я висію ліс”. Назва оповідання “Ясна, як сад...”, що ввійшло до збірки “З вогню воскресли”, є обірваним поетичним рядком з вірша М. Рильського “У теплі дні збирання винограду”, і водночас образ “ясної, як сад” нареченої є алюзією на поезію
М. Вінграновського “Вона була задумлива, як сад”. Інтертекст у прозі Є. Гуцала виконує яскраво виражену психологічну функцію, допомагає відтворити почуття, переживання героя. Головному герою оповідання “І дівчина, як парус!” Олегу Лавринишину здавалось, що чужі вірші здатні замінити власні почуття, оскільки вони настільки повно зливаються з ними, настільки глибоко виражають їх. Інтертекст є одним із психологічних засобів художнього відтворення характерів героїв.

 Інтертекст як органічний елемент наративної структури прози Є. Гуцала несе вагоме психологічне навантаження, є засобом розкриття почуттів, переживань, стану душі героя, а також одним із психологічних засобів художнього відтворення характерів. Психологічна функція інтертексту в прозі митця тісно пов’язана з функцією катарсисною. Письменник художньо розкриває механізм очищення душі від пилу буденності, бо душа людини, сприймаючи прекрасне, співпереживаючи, багатшає, щедрішає на добро. Як правило, він вводить у свої новели, оповідання й повісті класичний, хрестоматійний художній текст, який легко ідентифікувати. Метатекстом у нього є поетичні рядки Т. Г. Шевченка, М. Лермонтова, М. Рильського,
М. Вінграновського. Використання інтертексту – “чужого голосу” – поглиблює загальний психологізм оповіді, є важливим засобом характеристики героя, своєрідного дивака, дає можливість відтворити його різні психічні стани.

У Висновках узагальнюються результати проведеного дослідження.

Визначаючи специфіку психологізму в прозі Є. Гуцала 70-х років ХХ ст., ми виходимо з того, що психологізм є важливим естетичним принципом зображення людини в художньому творі. Художній психологізм становить   концептуальний елемент новел, оповідань, повістей Є. Гуцала, за допомогою якого розкривається співвідношення героїв і світу, внутрішнє життя, переживання, душевні стани. Він є найпродуктивнішим засобом індивідуалізації героя. Психологічні засоби уведені в систему поетики прози митця 70-х років як матеріал характеротворення. Неперевершений знавець вікової психології, Є. Гуцало зобразив героїв на етапі становлення, активних шукань власного Я, визначення в житті, переконливо відтворив такі вікові етапи, як дитинство, юність, зрілість тощо. Письменник розкрив психологію й оригінальне світосприйняття міського жителя й селянина, їх погляди на дійсність, створив динамічні психологічні портрети.

Cімдесяті роки ХХ ст. – це зрілий період творчості Є. Гуцала, у прозі якого органічно поєдналися різні типи психологізму (експресивний, оповідний, філософсько-епічний, аналітичний, хронотопічний) та напрями психологічного аналізу, проте домінуючим є психолого-аналітичний підхід до відтворення внутрішнього життя героїв. Шляхом заглиблення у внутрішній світ героя письменник прагнув відтворити зв’язок психічного і соціального, з’ясувати внутрішні мотиви вчинків, поведінки. Концептуально-змістовими особливостями психологізму новел, оповідань, повістей Є. Гуцала 70-х років ХХ ст. є наскрізна психологізація зображення, побудова моделі світу як системи опозицій або співвіднесень: особистість та її внутрішній світ – соціум, соціум – особистість, соціум – культура – природа, що відтворюють взаємозв’язок людини і світу. Психологічний світ героїв розкривається на рівні наративної організації тексту, як правило, через “Я-нарацію”, інтертекст, техніку потоку свідомості.     

Провідна риса гуцалівського психологізму – акцентування стану душі героя, що досягається шляхом використання таких психологічних засобів, як відтворення потоку свідомості героя через внутрішні монологи і діалоги, сповідь, монолог, діалог, інтонації голосу, прийом замовчування, спогади, підтекст, роздуми, сни, марення, мрії, психологічна розповідь, хронотоп, інтертекст (уведений у сюжетну тканину творів як цитування або декламація, внутрішня мова героїв, численні алюзії, він несе інформацію про настрій, переживання, стан героя), створення ситуації морального вибору, аналіз вчинків та їх мотивації, художня деталь (вираз очей, погляд, жести, міміка, рухи героїв, звукова, кольорова, запахова, речова, деталь інтер’єру) тощо.

Письменник акцентує перебіг почуттів і мінливі психічні стани закоханої людини.  Для прози Є. Гуцала характерним є складне, багатошарове й різнобічне розуміння феномена любові у філософському, психологічному, морально-етичному аспектах.