| Короткий зміст: |
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок із науковими планами та програмами, об’єкт, предмет, мета і завдання, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводиться апробація результатів дисертації та публікації.
Розділ 1 „Теоретико-правові засади адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття і особливостей адміністративно-правового статусу громадян; з’ясуванню місця адміністративно-процесуальних гарантій у механізмі реалізації прав та свобод громадян; дослідженню видів адміністративно-процесуальних гарантій прав і свобод громадян.
У підрозділі 1.1. „Поняття і особливості адміністративно-правового статусу громадян” зазначається, що для осмислення проблем правового становища громадянина в адміністративному процесі необхідно з’ясувати сутність цього статусу як самостійного правового явища. Стосунки, що виникають між державою та особою, а також взаємовідносини людей фіксуються державою в юридичній формі прав, свобод та обов’язків і, по суті, в сукупності формують основу правового статусу особи.
Наведено основні підходи до розкриття сутності адміністративно-правового статусу громадян у науці адміністративного права. Зазначається, що визначення поняття адміністративно-правового статусу громадян формулювалось через такі категорії, як правовий статус людини, права і свободи, обов’язки, законні інтереси.
Загальний адміністративно-правовий статус громадян, закріплений у Конституції України, є однаковим для всіх громадян України. У роботі звертається увага на те, що громадянин як носій загального адміністративно-правового статусу не перебуває у трудових або службових відносинах з конкретним органом управління і не має стійкого організаційного зв’язку з ним. Також підкреслюється, що адміністративно-правовий статус громадян тісно пов’язаний з їхніми соціальними ролями. Наведено конкретні види адміністративно-правового статусу громадян виходячи із класифікації їхніх соціальних ролей в адміністративних процедурах, а саме: а) загальний, характерний для всіх видів адміністративних проваджень; б) особливий (спеціальний), характерний для певних конкретних проваджень; в) одиничний, характерний для конкретних учасників при конкретних обставинах.
Автор погоджується з висновками науковців щодо необхідності розгляду адміністративно-правового статусу громадян у вузькому і широкому значенні. Згідно з існуючими правовими підходами, адміністративно-правовий статус громадянина у вузькому значенні являє собою сукупність соціальних і правових якостей громадянина як об’єкта управління. Елементами цього статусу є права, правоздатність, дієздатність, свободи, обов’язки і законні інтереси громадян. У широкому значенні адміністративно-правовий статус включає сукупність усіх засобів, за допомогою яких визначається становище громадян в адміністративному процесі: 1) адміністративно-правовий статус у вузькому значенні; 2) правові принципи; 3) адміністративно-правові гарантії цього статусу; 4) функції, права і обов’язки інших суб’єктів адміністративно-процесуальної діяльності. Водночас, на думку автора, віднесення вченими останніх двох елементів до адміністративно-правового статусу громадянина в широкому значенні потребує додаткової аргументації.
У підрозділі, зокрема, вказується на те, що обсяг прав та обов’язків іноземних громадян та осіб без громадянства вужчий, ніж у громадян України, хоча за загальним правилом вони користуються тими ж правами, і на них накладаються ті ж обов’язки, що й на громадян України. Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття їх в Україну і в основному завершується після залишення її території.
Визначено, що втілення в життя „управлінської послуги” як новації в переліку функцій виконавчої влади зумовлено потребою подальшого удосконалення, приведення у відповідність до нових умов, що склалися в Україні, механізму правової охорони, об’єктом якої є права і свободи громадян. Імплементація в чинне законодавство управлінських послуг призведе до появи подвійного статусу громадян у стосунках з владою. Перелік прав та обов’язків громадян змінюватиметься залежно від того, отримує він послугу, чи відносно нього приймається державно-владне рішення.
Зроблено висновок, що адміністративно-правовий статус громадян має набути свого відображення і розвитку у відповідних адміністративно-правових і процесуальних нормах, зокрема в Адміністративно-процедурному (процедуральному) кодексі або окремому законі.
У підрозділі 1.2. „Місце адміністративно-процесуальних гарантій у механізмі реалізації прав та свобод громадян” наголошено, що будь-яке право, закріплене відповідними актами держави, залишиться декларацією за відсутності механізму його забезпечення та гарантій цього права. У результаті аналізу понять гарантій і механізму забезпечення прав та свобод громадян зазначається, що вони є суміжними і часто переплітаються, проте їх слід розмежовувати.
Адміністративно-процесуальний механізм забезпечення прав та свобод громадян визначається як система способів і засобів, що забезпечують необхідний порядок здійснення всіх основних прав та свобод громадян у їх взаємовідносинах з адміністративними органами. Система способів і засобів складається з механізму реалізації, механізму охорони та механізму захисту.
Адміністративно-процесуальний механізм реалізації прав та свобод громадян становить передбачену нормами права поведінку суб’єктів, яка дозволяє громадянину задовольнити свої потреби, іншими словами, процесуальні норми, що регулюють відносини, які виникають під час реалізації прав та свобод громадян при їх взаємодії з іншими суб’єктами процесу. Адміністративно-процесуальний механізм охорони прав і свобод громадян містить процесуальні норми, що регламентують діяльність суб’єктів процесу, спрямовану на попередження порушень прав і свобод громадян, а також усунення різних перешкод, які заважають їх реалізації. Адміністративно-процесуальний механізм захисту прав і свобод громадян є сукупністю заходів, які ведуть до відновлення порушених неправомірними діями адміністративних органів та їхніх посадових осіб прав і свобод громадян і відповідальності осіб, які вчинили правопорушення.
Сферу застосування поняття процесуальних гарантій поширено на галузь адміністративного права. Процесуальні гарантії у сфері державного управління, з одного боку, розглядаються як система правових способів та засобів, встановлених законом для забезпечення належного виконання своїх функцій органами, що мають державно-владні повноваження. З другого боку, зазначається, що адміністративно-процесуальні гарантії дають усім учасникам управлінських відносин можливість реалізувати свої обов’язки і використати надані їм права.
Поняття адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян містить категорії „засобів”, що розглядаються як знаряддя досягнення мети провадження, та „способів”, які визначено як шляхи реалізації засобів.
Вперше сформульовано поняття адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян як передбачених законодавством правових засобів та способів, що забезпечують реалізацію, охорону і захист прав та свобод громадян і спрямовані на законний хід і результати процесу.
Підрозділ 1.3 „Види адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян” присвячено дослідженню системи зазначених гарантій, а здійснено їх поділ на окремі види.
Виділено критерій класифікації за джерелом фіксації гарантій, відповідно до якого адміністративно-процесуальні гарантії прав і свобод громадян діляться на:
адміністративно-процесуальні гарантії прав та свобод громадян, що забезпечують належне функціонування державного управління;
адміністративно-процесуальні гарантії, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян.
До адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян, що забезпечують належне функціонування державного управління, віднесено: порядок реалізації права громадян на звернення, судовий контроль, нагляд прокуратури, здійснення контролю інспекціями, радами, комісіями та ін.
Адміністративно-процесуальними гарантіями, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян, є: гарантований правовий захист з боку суб’єктів, наділених контрольними повноваженнями (т.зв. адміністративно-процесуальний контроль); процедура внутрішнього розгляду скарг та апеляція в інстанційному порядку; процесуальна діяльність суб’єктів, що представляють інтереси громадян (адвокат, законний представник); визначений порядок реалізації відповідальності посадових осіб адміністративних органів; процесуальні строки; комплекс процесуальних прав (активна діяльність громадян щодо здійснення своїх прав). Наведені гарантії становлять окрему самостійну гарантію прав та свобод громадян – наявність достатньої адміністративної процедури.
Розділ 2 „Характеристика окремих видів адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян та шляхи їх удосконалення” складається з чотирьох підрозділів, які присвячено аналізу адміністративної процедури як самостійної гарантії прав та свобод громадян і окремих видів адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян, дослідженню факторів, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ, та зарубіжного досвіду забезпечення прав та свобод громадян у державному управлінні.
У підрозділі 2.1. „Наявність достатньої адміністративної процедури як самостійна гарантія прав та свобод громадян” зосереджується увага на необхідності подолання існуючої недооцінки ролі законів у правовій регламентації відносин між адміністративними органами і громадянами. Реалізація громадянином своїх прав, свобод та законних інтересів безпосередньо залежить від наявності достатньої адміністративної процедури, яка б гарантувала їх здійснення.
Співвідношення понять „процедура” і „провадження” в адміністративному процесі розглядається як загальне і окреме. Тобто під процедурою автор розуміє загальний встановлений порядок розгляду та вирішення справи адміністративним органом (модель провадження), а під провадженням – власне розгляд та вирішення окремої справи (тобто конкретну активну діяльність). Адміністративну процедуру визначено як встановлений законодавством порядок розгляду та вирішення адміністративними органами індивідуальних адміністративних справ. Загальною метою такого роду процедур є створення єдиного впорядкованого методу вирішення адміністративної справи.
Адміністративна процедура розглядається як самостійна гарантія прав та свобод громадян через наявність в її елементах положень, які містять правові засоби та способи, що забезпечують реалізацію, охорону і захист прав та свобод громадян і спрямовані на законний хід і результати процесу. Саме сукупність таких засобів і способів в адміністративних процедурах під час розгляду та вирішення адміністративними органами та їхніми посадовими особами індивідуальних адміністративних справ і гарантує громадянину його права та свободи.
Зазначається, що адміністративна процедура, будучи загальною моделлю провадження, встановлює єдиний порядок розгляду та вирішення адміністративними органами та їхніми посадовими особами індивідуальних адміністративних справ і складається з таких елементів: початок процедури, або сповіщення сторін процесу; збір та надання всієї значущої інформації сторонам; слухання, що включає як формальне, так і неформальне слухання, а також, рідше, адміністративний суд; вирішення справи. Зроблено висновок про необхідність удосконалення певних елементів уже існуючих адміністративних процедур та запропоновано низку доповнень до вже існуючих процедур.
Наголошується на необхідності законодавчого закріплення загального порядку розгляду та вирішення адміністративними органами та їхніми посадовими особами індивідуальних адміністративних справ. Такий порядок пропонується закріпити в Адміністративно-процедурному (процедуральному) кодексі або окремому законі, що унормував би ефективний механізм забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян у відносинах із владою.
У підрозділі 2.2 “Гарантії, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян” досліджуються окремі гарантії, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян, обґрунтовується висновок щодо необхідності удосконалення зазначених гарантій та їх законодавчого закріплення. Зроблено висновок, що динаміка адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян – це зміни у ході розвитку провадження, які відбуваються під впливом адміністративно-процесуальних гарантій, що дозволяють реалізувати надані громадянину права і свободи.
У підрозділі зазначається, що підставою для об’єднання адміністративно-процесуальних гарантій, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян, у систему є їх спільна риса, а саме те, що дані гарантії не впливають на процес шляхом втручання, а лише коригують його напрямок, а також усвідомлення того, що тільки за їх сукупного існування і функціонування можна реалізувати надані громадянину права та свободи.
Значне місце у підрозділі відведено дослідженню адміністративно-процесуальних гарантій, що забезпечують динаміку адміністративного процесу, а саме:
процесуальні строки. Процесуальний строк визначається як передбачений законом відрізок часу, протягом якого повинна або може бути вчинена окрема процесуальна дія або сукупність дій;
гарантований правовий захист з боку суб’єктів, наділених контрольними повноваженнями (т.зв. адміністративно-процесуальний контроль). Вважається за доцільне у чинних нормативних актах, які визначають порядок здійснення адміністративно-процесуального контролю за процедурою підготовки та прийняття управлінських рішень, закріпити норму щодо необхідності переглядати проміжні процесуальні акти та стадії виконання окремо від адміністративного рішення по суті справи. Підкреслюється також, що внутрішня і адміністративна підзвітність у більшості випадків є частиною адміністративної процедури і не потребують окремого провадження, до того ж їх здійснення забезпечує динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян, а тому є адміністративно-процесуальною гарантією;
процедура внутрішнього розгляду скарг та апеляція в інстанційному порядку, під якою автор розуміє оскарження рішень, дій чи бездіяльності до органу або посадової особи вищого рівня чи спеціального апеляційного органу. Визначається, що дієвість даної процедури як адміністративно-процесуальної гарантії прав та свобод громадян залежить від її нормативно-правового забезпечення, зокрема закріплення можливості оскарження процедурних рішень, дій та бездіяльності адміністративного органу (посадової особи) та окремого оскарження поведінки службовців адміністративного органу. Процедуру внутрішнього розгляду скарг пропонується доповнити так званим „проханням про перегляд” рішення у справі, при цьому чітко прописати процедуру та випадки, за яких такий перегляд можливий;
визначений порядок реалізації відповідальності посадових осіб адміністративних органів за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов’язків, що призводить до неможливості реалізації громадянином своїх прав та свобод. З метою удосконалення цієї адміністративно-процесуальної гарантії пропонується закріпити механізм застосування відповідальності;
комплекс процесуальних прав (активна діяльність громадян щодо здійснення своїх прав). Дана гарантія є неоднорідною і, на думку автора, складається з сукупності окремих процесуальних прав. До таких, зокрема, віднесені: право на обґрунтування своєї позиції (або право бути вислуханим), відповідно до якого громадянин має право надати адміністративному органу факти та аргументи у справі. Зворотною стороною вказаного права є обов’язок адміністративного органу забезпечити доступ до інформації у справі та обов’язок при необхідності надати громадянину за його запитом відомості, що його цікавлять;
процесуальна діяльність суб’єктів, що представляють інтереси громадян (адвокат, законний представник). Поряд з інститутом представництва, що знайшов своє відображення в цивільному та кримінальному процесі, автор вважає доречним закріпити в законодавстві України також процесуальну діяльність суб’єктів, що представляють інтереси громадян (адвокат, законний представник). Такий представник повинен бути наділений правом спостерігати за здійсненням процесуальних дій, брати в них участь зі сторони громадянина, а також правом на отримання інформації про процесуальні дії, що здійснює адміністративний орган. Якщо особа діє без представника, то в такому разі важливою гарантією захисту її прав та свобод є обов’язкове зазначення адміністративним органом у самому адміністративному акті засобів правового захисту та якомога повнішого та конкретного переліку процесуальних прав та свобод громадян.
У підрозділі 2.3 „Фактори, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ” наводиться характеристика цих факторів та досліджено їх вплив на гарантованість прав та свобод громадян.
Наголошується на тому, що навіть нормативно закріплене право зі встановленою процедурою його здійснення може бути нереалізоване через негативний вплив факторів, які хоча й не належать до сфери процесуального регулювання, однак впливають на розгляд конкретних адміністративних справ.
Проведене дослідження дозволило визначити фактори, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ як сукупність нормативно незакріплених істотних обставин та умов, що спричиняють або впливають на перебіг конкретних адміністративних проваджень, а отже, – і на їх вирішення. Суттєвою ознакою таких факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ, є їх ненормативність.
У роботі пропонується до факторів, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ, віднести такі: економічні, соціальні, ідеологічні, соціально-психологічні, політичні, організаційно-управлінські та правові.
До економічних факторів належать скорочення бюджетних видатків на утримання працівників адміністративних органів та недостатнє матеріально-технічне забезпечення власне адміністративних органів. Похідним від зазначених факторів є відтік кваліфікованих кадрів у недержавний сектор економіки. Соціальними факторами є: професія, кваліфікація, компетентність, рівень освіченості, місце проживання, вік і пропозиції можливого працевлаштування працівника адміністративного органу та інші. З-поміж ідеологічних факторів виділимо відсутність загальнодержавної ідеології, професіональних ідеологій, ідеологій галузевих наук, мистецтва, інших сфер діяльності, що призвело до ідеологічного вакууму. Головним соціально-психологічним фактором є негативна суспільна думка щодо посадових осіб адміністративних органів. Існування політичних факторів, які впливають на вирішення адміністративних справ, обумовлене неефективною державною політикою у формуванні системи адміністративних органів, їхньої штатної структури, широти повноважень, рівня самостійності, умов фінансування, кадрового забезпечення і соціальної підтримки.
Постійні створення та розформування низки державних органів та служб, неоднозначність в оцінці їхніх завдань і функцій з боку держави перешкоджають розумній організації і плануванню діяльності адміністративних органів. До організаційно-управлінських факторів також віднесено об’єктивну неможливість працівників адміністративних органів повністю втілити вимоги закону в життя та відсутність особистої зацікавленості посадових осіб у результатах власної праці через неправильну її організацію та невміле управління. Серед правових факторів, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ, виділено ступінь розвиненості і досконалості законодавства з точки зору юридичної техніки та особисту інтерпретацію законодавчих норм посадовою особою адміністративного органу.
У дисертації обґрунтовується думка про те, що фактори, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ, можна умовно поділити за специфічними ознаками об’єктивного та суб’єктивного характеру. Фактори об’єктивного характеру є життєвими обставинами, що існують і впливають на провадження незалежно від суб’єктів проваджень, а фактори суб’єктивного характеру напряму залежать від особи, котра є суб’єктом адміністративного провадження. Залежно від характеру впливу на статус громадян фактори поділено на два види: позитивного та негативного характеру.
Удосконалення системи гарантування прав та свобод громадян неможливе без зменшення впливу факторів, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ.
У підрозділі 2.4 „Зарубіжний досвід забезпечення прав та свобод громадян у державному управлінні: значення та можливості використання” на основі узагальнення зарубіжного досвіду (Франції, США, Великої Британії, Японії та ін.) сформульовано конкретні пропозиції і рекомендації, спрямовані на вдосконалення теоретико-правових засад і практики реалізації адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян. Зокрема, це стосується визначення та врегулювання окремим розділом проекту Адміністративно-процедурного кодексу порядку застосування адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян.
Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що запозичення та імплементація в чинне українське законодавство зарубіжних здобутків у сфері гарантування прав та свобод громадян можливе лише за умови їх дієвості в існуючій українській правовій системі.
ВИСНОВКИ
У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення низки наукових праць із різних галузей знань, автором запропоновано нове вирішення наукового завдання, що виявляється у визначенні сутності і поняття адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян, характеристиці їх видів, а також шляхів удосконалення нормативного закріплення та практичного використання. Проведене дослідження дало змогу сформулювати низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання. Основні з них такі:
1. Вперше сформульовано поняття адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян як передбачених законодавством правових засобів та способів, що забезпечують реалізацію, охорону і захист прав та свобод громадян і спрямовані на законний хід і результати процесу.
2. Виділено критерій класифікації за джерелом фіксації гарантій, відповідно до якого адміністративно-процесуальні гарантії прав та свобод громадян діляться на:
адміністративно-процесуальні гарантії прав та свобод громадян, що забезпечують належне функціонування державного управління;
адміністративно-процесуальні гарантії, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян.
До адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян, що забезпечують належне функціонування державного управління, віднесено: порядок реалізації права громадян на звернення, судовий контроль, нагляд прокуратури, здійснення контролю інспекціями, радами, комісіями та ін.
Адміністративно-процесуальними гарантіями, що забезпечують динаміку адміністративного процесу відносно реалізації прав та свобод громадян, є: гарантований правовий захист з боку суб’єктів, наділених контрольними повноваженнями (т.зв. адміністративно-процесуальний контроль); процедура внутрішнього розгляду скарг та апеляція в інстанційному порядку; процесуальна діяльність суб’єктів, що представляють інтереси громадян (адвокат, законний представник); визначений порядок реалізації відповідальності посадових осіб адміністративних органів; процесуальні строки; комплекс процесуальних прав (активна діяльність громадян щодо здійснення своїх прав). Перелічені гарантії становлять окрему самостійну гарантію прав та свобод громадян – наявність достатньої адміністративної процедури.
3. Адміністративно-процесуальний механізм забезпечення прав і свобод громадян визначено як систему способів і засобів, що забезпечують необхідний порядок здійснення всіх основних прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з адміністративними органами. Дане поняття адміністративно-процесуального механізму забезпечення прав і свобод громадян є суміжним із поняттям адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян, проте доцільно їх розмежовувати.
4. Набуло подальшого розвитку поняття правового статусу людини як системи визнаних і гарантованих державою в законному порядку прав, свобод та обов’язків, а також законних інтересів людини як суб’єкта права. Правовий статус і його юридичні гарантії – суттєва сторона правового становища, що визначається, насамперед, приналежністю особи до конкретної держави, її громадянством. Громадяни як учасники адміністративних процедур реалізують свої права і законні інтереси та сприяють здійсненню даних процедур. Адміністративно-правові гарантії є складовою адміністративно-правового статусу громадянина у широкому розумінні та засобами, за допомогою яких визначається становище громадян в адміністративному процесі.
Адміністративно-правовий статус громадян визначається нормами права, тому їхнє правове становище залежить від того, наскільки досконалим є законодавство про права і обов’язки у сфері державного управління. Імплементація в чинне законодавство управлінських послуг призведе до появи подвійного статусу громадян у відносинах із владою.
5. Обґрунтовано необхідність подолання існуючої недооцінки ролі законів у правовій регламентації відносин між адміністративними органами і громадянами. Реалізація громадянином своїх прав, свобод та законних інтересів напряму залежить від наявності достатньої адміністративної процедури, яка б гарантувала їх здійснення.
Адміністративну процедуру доцільно розглядати як самостійну гарантію прав та свобод громадян через наявність в її елементах положень, які містять правові засоби та способи, що забезпечують реалізацію, охорону і захист прав та свобод громадян і спрямовані на законний хід і результати процесу. Саме сукупність таких засобів і способів в адміністративних процедурах під час розгляду та вирішення адміністративними органами та їхніми посадовими особами індивідуальних адміністративних справ і гарантує громадянину його права та свободи.
Необхідно законодавчо закріпити загальний порядок розгляду та вирішення адміністративними органами та їхніми посадовими особами індивідуальних адміністративних справ. Такий порядок пропонується закріпити в Адміністративно-процедурному (процедуральному) кодексі або окремому законі, що унормував би ефективний механізм забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян у відносинах із владою. Також необхідно удосконалити певні елементи вже існуючих адміністративних процедур, з даного приводу запропоновано низку доповнень до вже існуючих процедур.
6. Визначено, що навіть нормативно закріплене право зі встановленою процедурою його здійснення може бути нереалізоване через негативний вплив факторів, які хоча й не належать до сфери процесуального регулювання, однак впливають на розгляд конкретних адміністративних справ.
Фактори, що впливають на вирішення конкретних адміністративних справ, – це сукупність нормативно незакріплених істотних обставин та умов, що спричиняють або впливають на перебіг конкретних адміністративних проваджень, а отже, – і на їх вирішення. До таких факторів віднесені: економічні, соціальні, ідеологічні, соціально-психологічні, політичні, організаційно-управлінські та правові. Удосконалення системи гарантування прав та свобод громадян неможливе без зменшення впливу на неї цих факторів.
7. Аналіз чинного українського законодавства та узагальнення зарубіжного досвіду дозволяють сформулювати низку конкретних пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення теоретико-правових засад і практики реалізації адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян. Зокрема це стосується визначення та врегулювання окремим розділом проекту Адміністративно-процедурного кодексу порядку застосування адміністративно-процесуальних гарантій прав та свобод громадян.
|
