ВЗАЄМОДІЯ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ З НАЦІОНАЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Короткий зміст

У „Вступі” обґрунтовується актуальність проблеми взаємодії неурядових організацій і транснаціональних корпорацій з національною державою в епоху глобалізації світового розвитку, необхідність з’ясування їхньої ролі в процесах цивілізаційного поступу; визначено мету, об’єкт і предмет дослідження, поставлено дослідницькі завдання, показано авторську концепцію, визначено наукову новизну, практичне і теоретичне значення дисертації, подано її структуру.

В першому розділі – „Методологічно-теоретичні засади і джерельна база дослідження” – розглядаються традиційні концептуальні підходи до оцінки рольової функції таких транснаціональних акторів, як неурядові організації і транснаціональні корпорації, які відіграють важливу роль у складних процесах глобалізації світового розвитку.

Ефективним механізмом процесу демократизування є всебічне розширення впливу неурядових організацій на різні сфери життя соціуму. В цьому сенсі неабиякої актуальності набуває проблема взаємодії НУО з ТНК (що загалом може бути своєрідним показником ступеня демократичного поступу), з огляду на те, що досі вона традиційно розглядалася переважно в локальних, лінійних вимірах.

Застосований системний політологічний аналіз об’єкта дослідження передбачає розгляд його основних складових у їх взаємообумовленості та взаємодії, тобто у форматі підсистем, яких ми виокремлюємо, принаймні, чотири. По-перше, йдеться про глобалізаційний вимір, де провідну роль відіграють США, які після розпаду Радянського Союзу мають ”і можливості, і мотивації для перебудови всього світу”. Як зазначає один з апологетів ідеї американської ”обраності” – С.Патрік, Америка обстоює ”…неподільний взаємозв’язок між демократичною формою правління і стабільним порядком, ґрунтованим на гегемонії. Ось чому Сполучені Штати були таким завзятим експортером демократії протягом минулого століття”. По-друге, системний аналіз обумовлює потребу врахування такого об’єктивного чинника, як безпосередню причетність Америки до формування та використання у власних стратегічних цілях транснаціональних корпорацій і неурядових організацій. Це суттєво для розуміння авторського підходу до тлумачення теми, оскільки йдеться про основний рушійний елемент процесу взаємовідносин між трьома зазначеними акторами. Щодо наступної, третьої, підсистеми наукового аналізу, то мається на увазі власне процес взаємодії ТНК з НУО в умовах нинішнього світу, який глобалізується. По-четверте, на тлі тісної взаємодії означених підсистем рельєфніше проступає сам процес „спілкування” неурядових організацій і транснаціональних корпорацій з сучасною національною державою, тобто, уможливлюється достовірність теоретичного пояснення цього явища в перебігу нинішніх цивілізаційних трансформацій.

Таким чином, логічно вмотивовується наукова проблема дисертаційної роботи: дослідити ступінь впливу ТНК і НУО на роль та місце національної держави у процесах глобалізування світу, для чого застосовується концептуальний підхід, базований на методологічних засадах синергетичної теорії багатовимірності взаємодії соціоприродних явищ.

Проблема змінюваної ролі і функцій держави в умовах зростаючої ролі недержавних акторів привертає підвищену увагу численних вітчизняних і зарубіжних дослідників. Передусім, варто назвати праці, присвячені тенденціям, пов’язаним з процесом глобалізації, який вивчається нині в рамках різних самостійних наук: в соціології, політології, історії, культурології, філософії, антропології, географії та ін. Потрібно зазначити, що в політичній науці ця проблема останнім часом через свою актуальність стала однією з найпопулярніших. На межі ХХ–ХХІ століть різні автори опублікували статті і монографії, в яких з тих чи інших позицій розглядаються ці знакові явища сучасного міжнародного життя. Причому, ще в дев’яностих роках минулого століття це були наукові розвідки переважно зарубіжних дослідників (П. Аскер, С. Берген, М. Вулф, Дж. Грум, К. Зегберс, П. Кеннеді, І. Льюард, Дж. Розенау, Р. Робертсон, Р. Сміт, С. Гантінгтон, К. Гаджієв, М. Косолапов, В. Кузнєцов, М. Лебедєва, А. Мельвіль, М. Покровський, Є. Примаков, А. Ціпкін, П. Циганков, М. Чешков та ін.).

Різні аспекти досліджуваної нами теми в контексті проблеми глобалізації розробляють вітчизняні науковці О. Г. Білорус, С. Д. Біляцький, В. С. Будкін, І. І. Вітер, О. В. Гаврилюк, Б. В. Губський, В. К. Гура, А. Б. Добровольська, О. В. Зернецька, В. А. Зленко, М. С. Кармазіна, О. А. Клименко, В. Г. Кремінь, І. О. Кресіна, С. Б. Кримський, В. С. Крисаченко, О. В. Курило, Д. Т. Лук’яненко, Є. А. Макаренко, Ю. М. Мацейко, О. М. Мельник, І. Ю. Николин, В. Є. Новицький, Ю. В. Павленко, Ю. М. Пахомов, Г. М. Перепелиця, І. С. Піляєв, О. В. Плотніков, М.М. Рижков, Л.В.Саакадзе, О. К. Скаленко, О. О. Сльозко, Є. Б. Тихомирова, А. М. Хахлюк, М. І. Хилько, Н. В. Ярова та ін. Тим часом в нашій постановці проблема взаємодії неурядових організацій і транснаціональних корпорацій з національною державою на дисертаційному рівні не досліджувалася.

Друга група праць присвячена аналізові ролі неурядових організацій в сучасному світі. Збільшення віднедавна їхньої активності у сфері міжнародних відносин стало однією з причин зростаючого дослідницького інтересу до НУО. При цьому література, яка на сьогодні опублікована з даної проблематики, видана, в основному, англійською мовою. І це не випадково, оскільки досліджувана нами тема дотепер докладніше розроблена в інститутах і наукових центрах США та деяких країн Західної Європи (зокрема, у Великобританії). Серед авторів, предметом наукової уваги котрих є ця проблематика, можна назвати П. Аала, М. Б. Андерсена, К. Йонсона, У. Л. Лоуелла, А. С. Натсіоуса, Б. Поулічні, П. Уїллетса тощо.

Серед небагатьох російських дослідників проблеми участі неурядових організацій у врегулюванні сучасних конфліктів можна назвати А. Х. Абашідзе, І. І. Коваленка, М. М. Лєбєдєву, Г. І. Морозова, Д. А. Чурсіна. Крім того, варті уваги окремі видання, що вийшли друком ще за радянських часів („Зарубежные молодежные организации. Справочник”. – М.: Молодая гвардия, 1978; „Международные неправительственные организации и учреждения. Справочник”. – М.: Международные отношения, 1982).

Третя група праць пов’язана з дослідженням транснаціональних корпорацій та їх взаємодії з державою у сферах внутрішньої і зовнішньої політики. Це, передусім, наукові доробки, присвячені з’ясуванню самої суті ТНК, їх типології, аналізові їхніх стратегій в умовах глобалізації, а також взаємодії з державою.

У той же час проблема взаємодії неурядових організацій і ТНК з національною державою в контексті міжнародних відносин, що динамічно трансформуються, її ідейні витоки, основні положення і політичні імплікації до цього часу не були предметом спеціального дослідження вітчизняних авторів.

В другому розділі – „Неурядові організації та їх роль у світовій політиці ” – досліджуються походження та основні ознаки цих структур, їх типологія, вплив на можливості держав у світовій політиці. Виникнення та еволюція неурядових організацій є невід’ємною складовою міжнародних відносин. Незважаючи на те, що такі організації початку ХІХ ст. ще не можна було назвати міжнародними акторами у повному розумінні цього слова, з появою першої НУО можна, мабуть, говорити про появу нового типу учасників у системі міжнародних відносин. Так, „Британське і Міжнародне Товариство боротьби проти рабства ” було утворене ще в 1823 році.

Кількість неурядових організацій у світі постійно збільшувалась і вже до кінця ХІХ ст. набагато перевищувала кількість створених доти міжурядових організацій (МУО). Особливого поширення ці структури набувають у ХХ столітті (у 1909 році вже існувало 176 неурядових організацій міжнародного характеру). Причиною появи такої тенденції в міжнародній політиці можна назвати те, що до того часу в міжнародних відносинах виникла потреба у розвиткові саме недержавної форми співробітництва. Уряди держав постійно виявляли заінтересованість у безпосередній участі неурядових організацій в міжнародних справах.

Процес створення нових НУО особливо інтенсифікувався з появою на міжнародній арені Організації Об’єднаних Націй. У Статуті цієї універсальної структури, а також у статутах багатьох її спеціалізованих установ були закріплені основні положення, якими передбачалася можливість співробітництва з певними категоріями неурядових організацій. Чимало з них отримали консультативний статус при Всесвітній організації охорони здоров’я, Економічній і Соціальній Раді ООН, ЮНЕСКО та інших спеціалізованих інститутах і установах цієї організації. Відповідно до статей 58 та 77 Статуту ООН, був створений спеціальний інститут консультативного статусу неурядових організацій. Отримавши такий статус, НУО почали координувати свою діяльність з Організацією Об’єднаних Націй, проводячи з цією метою, зокрема, спеціальні щорічні конференції. В результаті у 1950 р. було прийняте рішення про створення спеціальної структури – Конференції неурядових організацій з консультативним статусом при ЕКОСОР ООН.

Таким чином, починаючи з середини минулого століття, неухильне збільшення кількості неурядових організацій у світі поступово привело до виникнення особливих неурядових структур, метою створення яких був не певний вид діяльності у сфері міжнародних відносин, а обслуговування інтересів інших типів НУО. Статистика свідчить, що коли в 1905 р. у світі налічувалося лише 134 неурядові організації, в 1951 р. їх було зареєстровано 832, у 1960-у –1255, а в 1972 році таких об’єднань налічувалося вже від 2190 до 2470, у 1995 р. вже діяло (за різними даними) від 16 до 20 і навіть 27-30 тисяч неурядових організацій.

Бурхливе зростання кількості НУО не могло не мати своїм наслідком істотне збільшення їх впливу на міжнародні процеси. Дійсно, деякі з них мають сьогодні значні фінансові і людські ресурси, які перевищують ресурси багатьох спеціалізованих організацій в системі ООН. Так, наприклад, неурядова організація Грінпіс, заснована в 1977 р. у Канаді, має у своєму розпорядженні сорок філій у більш ніж 30 країнах, її щорічні прибутки перевищують 130 млн. доларів, а персонал – тисячу чоловік.

Можна відзначити єдність позицій дослідників, експертів і політиків стосовно основної ознаки міжнародних неурядових організацій: вони створені не на основі міжнародного договору, не ставлять собі за мету отримання прибутків і об’єднують фізичних та/чи юридичних осіб (напр., Асоціація міжнародного права, Ліга товариств Червоного Хреста, Всесвітня федерація наукових працівників тощо), діяльність яких здійснюється поза рамками офіційної зовнішньої політики держав. Однак спроба дефініції цих структур не стає від цього легшою. На думку французького дослідника М.Мерля, як НУО можуть бути кваліфіковані будь-яка група, асоціація або рух, які належать до різних країн і не переслідують комерційних цілей. Його співвітчизник Ф.Ріфман визнає скоріше як характерний критерій МНУО міжнародний аспект їхньої діяльності.

Існує й ширше тлумачення міжнародних неурядових організацій. Річ у тім, що будь-яка з цих організацій, що розуміється у „вузькому ” значенні цього поняття, незалежно від своїх розмірів, структури, спрямованості діяльності, нині характеризується, принаймні, двома обов’язковими ознаками НУО: на відміну від різних держав, неурядові організації не можуть бути представлені на міжнародній арені як актори, котрі, як зазначав класик політичного реалізму Г.Моргентау, діють в сучасній світовій політиці в ім’я „інтересу, вираженого в термінах влади”.

Тим часом, оскільки в рамках міжнародного публічного права НУО не мають юридичного статусу, оскільки, будучи інститутами, що підпорядковуються положенням міжнародного права, вони перебувають в залежності від законодавства держав, від їх режимів співробітництва та від міждержавних структур. Хоча однією з головних ознак неурядових організацій вважається їхня незалежність від державних структур та інтересів, значення цієї ознаки не можна абсолютизувати: як у внутрішній, так і в зовнішній політиці „теоретична чистота ” цих організаційних утворень часто не витримує випробувань практикою їхнього функціонування.

Відсутність загальноприйнятого визначення самого поняття МНУО навіть у вузькому розумінні створила нині досить непросту ситуацію, коли дослідники виявляються неспроможними запропонувати певну універсальну класифікацію цього типу міжнародних акторів. Тим часом очевидно, що безперечні труднощі типологізації поняття не повинні заслоняти її необхідність: це обумовлено завданнями як епістемологічного, так і практично-прикладного порядку.

Одним з напрямків впливу „традиційних” неурядових організацій на діяльність держав у сфері світової політики є їх зростаюча активність у формуванні нових норм міжнародного права. Зокрема, вони беруть активну участь у вироблені юридичних правил поведінки міжнародних акторів і стежать за їх застосуванням і дотриманням. Йдеться про міжнародні угоди, існуючі норми і правила, які формуються під час міжнародних спілкувань, а також заходи і засоби врегулювання різних юридичних питань.

Міжнародні неурядові організації, що являють собою, передусім, об’єднання приватних осіб, які не мають суверенітету, відіграють роль своєрідного світового громадянського суспільства. Цим пояснюється складність їхніх відносин з державами та міждержавними інституціями. Їхня взаємодія – це постійна боротьба, в якій НУО прагнуть обернути ресурси держав і міжнародних структур на користь загальнолюдських універсалій: захисту і розвитку індивідуальних прав і свобод, особистої безпеки, збереження довкілля, поліпшення соціальних умов і т.д. З цією метою неурядові організації намагаються вплинути на рішення міждержавних інститутів як „зсередини” (висунення своїх пропозицій, консультування, лобіювання, голосування), так і „ззовні” (мобілізація громадської думки, протестні акції, висунення альтернативних ініціатив тощо).

Постійно застосовуючи все новіші технології управління спільними справами, міжнародні неурядові організації відіграють надзвичайно важливу роль у світовій політиці. Водночас один з основних аспектів їх діяльності пов’язаний з тим, що це сприяє підриву традиційних форм державного авторитету.

Третій розділ – „Транснаціональні корпорації як чинники світової політики” – присвячений аналізові природи, ролі і місця ТНК в нинішніх глобалізаційних процесах. Йдеться про організації, підприємства та установи, метою діяльності котрих, на відміну від НУО, є отримання прибутку. Транснаціоналізація економіки – явище не таке вже й нове в історії міжнародних відносин (окремі структури з ознаками транснаціональних корпорацій з’явилися ще в середні віки), однак про транснаціоналізацію як світовий процес можна говорити лише з середини XIX ст., коли феномен ТНК проникає в сектор реальної економіки, а головне – коли виникають потоки прямих іноземних інвестицій. В наші дні транснаціональні корпорації є, безперечно, найсильнішими з нових учасників міжнародних відносин, які успішно конкурують з державами у сфері економіки. Нині транснаціональний капітал контролює до 1/2 світового промислового виробництва, 65% зовнішньої торгівлі, 4/5 патентів і ліцензій на готову техніку, технології і „ноу-хау”. Ядро цієї системи становлять близько 500 ТНК, що мають величезну економічну владу. Сукупні валютні резерви транскорпорацій в декілька разів більші, ніж резерви всіх національних банків. ТНК – це великі бюрократичні структури, які долають ризик у межах корпоративної структури, контролюють величезні грошові потоки, виступають як підрядчики на державному рівні, залучають технології світового класу, а також володіють масою закритої інформації.

Найбільші транснаціональні корпорації мають економічні ресурси, що дає їм перевагу не лише над малими державами, а й часто над середніми і навіть великими. Наприклад, обсяг зарубіжного продажу товарів фірми „Ексон” до середини 70-х рр. минулого століття досяг понад 30 млрд. дол., що перевищило обсяг ВНП такої розвинутої країни, як Швейцарія, і лише ненабагато поступається валовому національному продуктові Мексики. Це дає можливість транскорпораціям істотно впливати у своїх інтересах й на політичну сферу – як у країнах базування, так і у світі загалом (приклад: роль американської компанії ІТТ у поваленні уряду С.Альєнде в Чилі на початку 70-х рр. XX ст.).

Американські вчені виокремлюють у формуванні та розвиткові транснаціональних корпорацій, як правило, три послідовні етапи (поч. XX століття, коли ТНК дбали, переважно, про стратегію експортно-імпортної діяльності в галузі продовольчого постачання та розвиток ринкової стратегії; на поч. 60-х рр. відбувається різкий поворот: скорочення витрат виробництва – за рахунок його раціоналізації та розміщення філій-цехів у третіх країнах – за кордоном та зростання масштабів економіки, що сприяло зростанню норми прибутку; у 80-х рр. минулого століття процеси раціоналізації привели до формування справді глобальної стратегії світової інтеграції виробництва).

Інші дослідники (напр., А.Мовсесян, А.Неклесса, С.Огнівцев, М.Шимаї) в історичному розвиткові ТНК визначають п’ять етапів. Справді, зараз можна говорити про їх п’яте покоління, відмінною ознакою якого є глобальні економічні та політичні умови їх функціонування. За своєю фінансовою та економічною потужністю вони стають самостійними гравцями у світовій економіці, поряд з національними державами. Транснаціональний капітал перетворився у відносно автономний економічний організм зі своєю оригінальною структурою і специфічними цілями розвитку.

Нині вже ніхто не піддає сумніву ту обставину, що транснаціональні корпорації і загалом міжнародний бізнес відіграють дедалі помітнішу і автономнішу роль не тільки в глобальних економічних процесах, а й у світовій політиці, тим самим серйозно впливаючи на ситуацію, яка складається. В літературі, присвяченій дослідженню різних аспектів цієї ролі, відбито різні позиції щодо взаємного впливу держав і ТНК на політичну та економічну сфери. За однією з них транснаціональні корпорації ще більшою мірою, ніж неурядові організації (або нарівні з ними), сприяють мінімізації значення держави, фактично позбавляючи її суверенітету, можливості самостійно обстоювати свої переваги. Прихильники протилежного підходу вважають, що за зовнішньою новизною подій, які відбуваються нині, приховується все той же державно-центричний світ, в якому держави, використовуючи нові можливості (в тому числі й ті, що їм надають неурядові організації і ТНК), які і раніше, успішно обстоюють свої власні інтереси, цілі та цінності. В принципі, обидві позиції черпають свої аргументи в реальних процесах нинішньої діяльності, яка динамічно глобалізується. Однак їх верифікація потребує конкретнішого аналізу існуючих складних і багатоаспектних взаємодій між транснаціональними корпораціями і державою.

Спостерігається тенденція до втрати державою свого традиційного контролю над бізнесом на значних територіях, внаслідок чого чимало багатонаціональних компаній наближаються до того бездержавного ідеалу, який останнім часом став символізувати відхід бізнесу з-під контролю національної держави, коли компанії, що прагнуть до статусу глобальних корпорацій, намагаються відокремити себе від країни походження. Їхні операції, як правило, розсіяні по всьому світові, а дочірні компанії займаються лобіюванням як об’єкти тієї країни, в якій вони розташовані.

Таким чином, транснаціональні компанії – явище досить суперечливе. Вони відіграють провідну роль у розвиткові глобалізації, що сприяє модернізації країн базування, розвитку їх народного господарства, поширенню цінностей і традицій економічної свободи та політичного лібералізму. Водночас вони спричиняють й соціальні потрясіння, пов’язані зі структурною перебудовою, інтенсифікацією праці та виробництва; нові форми панування і залежності – економічної, технологічної, а нерідко й політичної.

ВИСНОВКИ

Здійснене дослідження дало підстави для таких висновків.

Останні десятиліття ХХ-го і початку ХХІ століть позначені бурхливим зростанням транснаціональних акторів світової політики. Дедалі помітнішими з них стають неурядові організації і транснаціональні корпорації. Із звичайних об’єктів міжнародного права вони перетворилися нині в повноцінні дійові особи міжнародних відносин мультицентричного світу. Ця еволюція має особливо вражаючий вигляд на тлі аналізу тих взаємодій, які спостерігаються між НУО і ТНК, з одного боку, та МУО і державами – з іншого.

Нині транснаціональні актори становлять невід’ємну частину міжнародних відносин: вони презентовані в системі багатосторонніх взаємодій, переговорів, глобальних економічних і фінансових процесів, масових протестних рухів і т.д. ТНА намагаються відігравати в цій системі самостійну роль, вносити в неї зміни, що відповідають їхнім власним цілям, сприяють формуванню транснаціональних мереж. Вони створюють нову атмосферу міжнародного середовища, дедалі більше втручаються у ті сфери, які традиційно належать до компетенції держави (безпека, економічні санкції, гуманітарне втручання, миротворчість та ін.). Має сенс, отже, ідея про становлення формату „трикутної дипломатії”, сторонами якої є держави, НУО і ТНК.

Існуючі критерії неурядових організацій не відзначаються чіткістю, дозволяючи як занадто вузьке, таке і надто широке їх тлумачення. Нерідко використовуються інші поняття: „міжнародні асоціації”, „асоціації міжнародної солідарності”, „транснаціональні асоціації”, „організації громадянського суспільства”. Дисертантка вважає, що термін „неурядові організації” має бути збережений через те, що найповніше відбиває суть поняття, використовується в документах ООН: має широкий обіг у політичній практиці. Водночас, зміст поняття, з огляду на його дедалі зростаюче поширення на різні сфери, варто уточнити: додати критерій легітимності, під яким розуміється можливість співробітництва держав і міжнародних інститутів з відповідними неурядовими структурами.

Позиціонуючи себе як „противагу” державам, часто виступаючи з гострою критикою їх (особливо в питаннях дотримання індивідуальних прав і свободи), НУО в той же час стали необхідними партнерами держав у таких сферах, як допомога розвиткові, захист прав людини, захист довкілля. Чимало з них набули нині консультативного статусу при різних міжнародних інститутах. Крім того, скликання світового масштабу конференцій (що почастішало з дев’яностих років ХХ ст.) для обговорення актуальних проблем довкілля, демографії, умов проживання, прав людини, становища жінок тощо, виражає волю держав асоціювати НУО в міжнародну політичну систему як представників громадянського суспільства.

Транснаціональні корпорації, маючи важливі інструменти тиску (інвестиції, зайнятість, платіжний баланс) і використовуючи своє провідне становище на світових ринках, здатні суттєво впливати на внутрішню і зовнішню політику держав. Опосередковано цей вплив здійснюється через міжнародні організації (МОТ, ОЕСР, ЮНКТАД, СNІСЕD), а також через світові ринки і запеклу боротьбу держав за прямі іноземні інвестиції. Безпосередньо ТНК впливають на політику держав шляхом прямого фінансування частки бюджету, проведення своїх прибічників до влади, політику лобіювання у країнах походження.

Проблема полягає не в тім, виходять чи ні транснаціональні корпорації з-під контролю національної держави і не в тім, чи зберігають держави свій суверенітет та роль головної дійової особи у внутрішній і світовій політиці. Проблема в тім, як національні держави змінюють свою політику і сам процес її розробки, аби адекватно діяти в нових умовах глобалізації. Адже держава в її традиційному вигляді занепадає, що створює серйозні труднощі для дедалі ускладнюваного міжнародного життя, оскільки вона залишається головним учасником переговорів, єдиним, хто може авторитетно вести діалог з іншими державами, міжурядовими інститутами та неурядовими учасниками світової політики. Це завдання тим більш актуальне і важливе, що в нинішніх умовах глобалізації держава і суспільство стикаються з цілком реальною загрозою демократії як у її внутрішньому, так і в зовнішньому (міжнародному) вимірах.

Як показало наше дослідження, основна відповідальність за заповнення глобального політичного і соціального регулювання дефіциту покладається на держави, які повинні посилити міжнародне співробітництво і створити нові інституціональні механізми з метою відтворення атрибутів суверенітету, що гарантують дотримання прав людини, а також регулювання відносин держав з неурядовими організаціями і транснаціональними корпораціями – регулювання, що припускає як співробітництво з ними, так і контроль діяльності ТНА в інтересах індивідуальних і колективних свобод своїх громадян.