Харченко, Юлія Володимирівна. Феномен політичного в бутті глобалізованого соціуму

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь її
наукового опрацювання, сформульовано мету й основні завдання, об’єкт і
предмет, окреслено методологічні засади й принципи дослідження, визначено
наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів,
наводиться інформація про особистий внесок здобувача, апробацію результатів
дисертаційного дослідження, наукові публікації автора, що відображають основні
результати дисертації, структуру роботи.
Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження феномену
політичного в бутті глобалізованого соціуму» присвячено філософській
рецепції феномену політичного, його концептуалізації, виявленню його
культурно-цивілізційних витоків та соціокультурних основ, а також визначенню
основних понять та методології дослідження.
У підрозділі 1.1. «Культурно-цивілізаційні джерела зародження феномену
політичного» обґрунтовано, що поява політики в історичному просторі і часі є
природним фактором. Показано, що в політичній сфері відбувалася
трансформація механізмів управління щойно змінювалася та чи інша форма
державного устрою. Отже, політичне від самого початку репрезентує творчу
здатність людини як інтелектуальної істоти (або спільноти людей) виробляти нові
блага, відповідно до індивідуальних та надіндивідуальних потреб, перманентно
вдосконалювати суспільний лад. З цієї причини виокремлюються ключові
структурні компоненти політичного – політична влада, політичні відносини,
політична діяльність, що визначають якість політичної свідомості й дають змогу
ефективно управляти політичним процесом, а також регулювати людську
поведінку.
Акцентується увага на тому, що вже в давнину людина намагалася
управляти речами. Вона висувала припущення про божественне походження
влади. Поступово відбувався розподіл людей на сім’ї, племена, клани, етноси
тощо й встановлювалися закони, норми та правила поведінки. Проте людська
свідомість практично не виробила імунітету проти тиску та маніпуляції. Це
дозволяло тогочасним правителям майстерно впливати на настрої широких мас,
тлумачити природні явища та події у вигідний для політичної влади спосіб.
Дослідження показало, що ставлення людей одне до одного від самого початку
11
відзначалося несиметричністю. Дехто більшою мірою демонструє «волю до
влади», бажання маніпулювати іншими, підкорювати, приборкувати.
В індійській та китайській політичних практиках жорстка кастовість мала на
меті врегулювання суспільних відносин, встановлення універсальних моральних
законів і норм. В античній культурі політичні традиції й цінності сформувалися
на ґрунті перших полісів. Цей досвід ліг в основу державотворення європейських
та інших країн. Платонівська концепція ідеального суспільства, в якій
поліфонічно переплітаються культурний, естетичний, духовний, політичний,
повсякденний початки, стала праобразом майбутньої конструктивної політики.
Антична політична культура відтворила образ людини як «політичної істоти». У
Середні віки владу розуміли двояко: абсолютна влада належала Богу, а земна –
Церкві. У Новий час фундаментом політики як професійної сфери діяльності
стали нові раціоналістичні підходи та методи наукового пізнання, що дали змогу
виробляти легітимні закони та законодавчі акти. Відбувається диференціація
політичних відносин, з’являються нові терміни – «державний діяч», «сенатор»,
«депутат», «дипломат», «мер», «уряд» тощо. Кінець ХІХ століття – початок і
середина ХХ століття не лише продемонстрували зародження і крах політичних
ідеологій, але й ознаменувалися відкриттям квантової теорії, що кардинально
змінила як наукову картину світу, так і геополітику як таку. Обґрунтовується ідея
«політичного мультиверсуму», що базується на принципах рівноправного
співіснування учасників політичного процесу, які виробляють індивідуальні
мікрокосми.
У підрозділі 1.2. «Соціокультурні детермінанти політичного буття
суспільства» показано, що політичне не лише вибудовує складну архітектоніку
політичних відносин у суспільстві, а й суттєво впливає на інші сфери суспільного
буття – економіку, виробництво, науку і техніку, освіту, культуру і мистецтво,
сферу побуту тощо. Тобто, політичне збагачує свій змістовний потенціал за
рахунок їхньої практичної цінності. Встановлено, що соціально-культурні
чинники політичної сфери сформувалися історично як комплекс культурних і
цивілізаційних кодексів, що забезпечують відносну інваріантність взаємозв’язків
у структурі політичного. Політична культура регулює поведінку людей не стільки
через контроль їхніх біологічних програм, скільки через вироблення соціальних
інтересів та потреб, загальноприйнятих норм і правил. Вона продукує спільний
для тієї чи іншої етнокультурної цивілізації культурний архетип та загальні
екзистенційні орієнтації. Звідси випливає, що культурні кодекси формуються
історично внаслідок протиборства (почасти конструктивного, почасти
деструктивного) людини і природи, людини і суспільства, людини і людини.
Саме психіка людини, особливо сфера її свідомості, безпосередньо стосуються
процесу творення, а також самовідтворення політичної культури. Отже,
політичне здатне імпліцитно та експліцитно виявлятися в культурі та через
культуру набувати своїх численних сигніфікацій. Звичаї, традиції, обряди,
вірування сформували різні типи ментальностей, що стали базисом політичної
культури в різних несхожих одне на одного етнокультурних середовищах.
Політичне наближає культуру до рівня цивілізації. Остання породжує щоразу
12
більш ефективні технології, впроваджує нові засоби виробництва, вдосконалює
інструментарій державного управління. Політичне конституюється на тлі
цивілізації у різних формах виробничих відносин і в стратегіях, що націлені на
інноваційність у створенні продуктів виробництва.
В підрозділі 1.3. «Понятійно-термінологічний апарат та методологічна
база дослідження феномену політичного в бутті глобалізованого соціуму»
здійснюється підбір відповідної для даного дисертаційного дослідження
методології, що сприяла виявленню структури та основних вимірів політичного.
Провідними методологічними підходами стали культурно-історичний та
соціокультурний, яким у свою чергу підпорядковані методи: історичний,
компаративний, герменевтичний, синергетичний, феноменологічний, а також
принципи системності, відповідності, доповняльності. Реалізація загально-
філософських методів соціально-філософського дослідження передбачила
упровадження наступних загальнонаукових методів – абстрагування, аналізу,
синтезу, індукції, дедукції. Особливості методологічного аналізу виокремленних
завдань сформували логіку дослідження та аналіз політичних явищ і процесів
глобалізації, внаслідок чого виявлено сутнісні взаємозв’язки між різнорідними
елементами політичного як такого: політичною свідомістю, політичними
практиками, політичною діяльністю, політичною комунікацією, політичним
управлінням, політичною владою.
Культурно-історичний та соціокультурний підходи дозволили здійснити
рецепцію та соціокультурну репродукцію феномену політичного як особливого
виміру буття соціального, який проявляється в момент встановлення
взаємозв’язків між політикою, економікою, культурою, мистецтвом, освітою,
наукою, технікою, виробництвом, побутом та іншими сферами суспільного
життя. Ці підходи були спрямовані перш за все на: виявлення системних
характеристик феномену політичного; визначення його культурно-ціннісних
підвалин (як традиційних, так і нових); встановлення місця і ролі політичної
свідомості в бутті соціального; окреслення його глибинної архітектоніки в розрізі
історичного розвитку суспільства, культури, а також у контексті становлення
світового геополітикуму.
Для ефективного розв’язання поставленої проблеми й конструктивного
дослідження сформульованих задач також було застосовано синергетичний
метод, який дозволив шляхом аналізу особливостей взаємодії політичних практик
окреслити образ політичної реальності та виявити закономірності її модифікації в
умовах впливу на її географічні та геометричні параметри глобалізаційних
чинників (застосовувалися також інші принципи, закони й категорії цього
методу – принцип «біфуркації», принцип «ентропії», категорії «порядку» і
«хаосу»). Феноменологічний підхід був представлений як комплекс ідей, що
дозволив розглянути феномен політичного в контексті відношення «політична
реальність-психічна реальність», осягнути сутність політичного явища в ейдосі
(образі політичного), визначити політичне як конструктивний початок політичної
реальності. Герменевтичний метод дав змогу здійснити інтерпретацію ключових
характеристик феномену політичного. Компаративний аналіз політичних
13
міжособистісних комунікацій як лінгвістичних феноменів дозволив розкрити
особливості їхньої знаковості в політиці.
У другому розділі «Політичне в контексті соціального буття» політичне
представлене як багатогранне й багатоаспектне явище, що поєднує різні рівні
суспільних відносин, а також відповідні їм культурні традиції, морально-етичні
норми. Показано, що політичне суттєво впливає на життєве середовище й
індивідуальну екзистенцію кожної людини, визначає конфігурацію цього
середовища, змінює його на кожній ділянці.
У підрозділі 2.1. «Принципи функціонування політичного в соціальних
практиках» показано, що в процесі постійного становлення політичного як
такого вибудовуються нові моделі соціальних практик, модернізуються
традиційні форми суспільного устрою. При взаємодії соціальних практик
відбувається поєднання різних управлінських традицій, здійснюється вибір
найбільш оптимальних варіантів розвитку держав та політичних інститутів.
Останні розвиваються швидше з огляду на прийняття нових правил поведінки та
впровадження в життя інновацій. Тобто, політичне безпосередньо впливає на
соціум, організовує його й координує взаємодію соціальних практик. Політичне
визначає конфігурацію соціальних відносин, впливає на розвиток політичних
систем й установлює комунікацію між політичними практиками. При цьому
політичне охоплює практично всю сферу соціального. Кожна соціальна практика,
що займає окрему ділянку в загальній інфраструктурі соціального, «викривлює»
його, оскільки, в свою чергу, є складною системою. В своїй індивідуальній
цілісності кожна соціальна практика існує як топологічний конструкт.
Отже, соціальні практики включають множину інших практик, в яких, у
свою чергу, поєднуються різні види суспільної та професійної діяльності.
Суспільство ж виступає регулятором цих відносин. Соціальні
практики виробляють якісно нові механізми для покращення повсякденного
життя людей. При цьому блага, які виробляються суспільством, не залежать
повністю від біологічної складової користувачів, вони можуть охоплювати й
сферу духовності. Соціальні практики створюють умови для комфортного
існування великих і малих соціальних груп, а також впливають на їхні інтереси та
характер взаємодії з іншими соціальними групами. Політика координує поведінку
індивідуумів, впливає (конструктивно чи деструктивно) на їхні життєві позиції,
визначає рівень поінформованості у політичних питаннях. Кожна з соціальних
сфер визначає напрямки професійної діяльності людей. Політична діяльність
передбачає накопичення нових політичних знань, набуття практичного досвіду в
політиці. Отже, політичне існує як суб’єктивно-об’єктивна реальність, що
модифікує існуючі моделі соціальних практик та встановлює новий порядок у
розвитку соціальних взаємодій в політичних практиках.
У підрозділі 2.2. «Політичні маніпуляції в процесі управління соціальними
практиками» показано, що через маніпулятивний характер сучасної політики у
геополітичній площині виникають деструктивні тенденції, які порушують баланс
сил у сфері міжнародних відносин. Ці технології впливають на психіку широких
мас, спричиняють деформацію свідомості (як індивідуальної, так і колективної).
14
Політичні маніпуляції породжують значні ризики в сфері управління
соціальними практиками. Обґрунтовано, що в періоди економічного та
політичного декадансу спостерігаються численні психічні розлади. Тому в
повсякденну практику спілкування з психоаналізу ввійшли терміни «фобія»,
«стрес», «фрустрація», «депресія», які ілюструють різні невротичні стани
сучасної людини. У більшості випадків ці фобії спричиняють серйозні неврози,
які виникають через накопичення індивідами потужної негативної енергії, що
знаходить вихід у політичних конфліктах, протистояннях, зіткненнях, війнах.
Підтверджено, що впровадження маніпуляційних технологій дозволяє
управляти настроями великих груп людей, внаслідок чого і спричиняються
штучні політичні конфлікти між державами або всередині держав. Деформація
свідомості відбувається через репресивні за характером дії, що породжують
почуття небезпеки, страху. Внаслідок цього стани фрустрації загострюються.
Найбільш загрозливою формою маніпуляції свідомістю є «семантичний терор», в
умовах якого продукується численна кількість квазіметафор, термінів-кліше.
Страх виступає емоцією, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або
соціальному існуванню індивідів. Ця емоція спрямована на джерело дійсної чи
уявної небезпеки. Отже, політичні конфлікти загострюються в тих середовищах,
де відбувається руйнування ідеологій та зникає свобода слова, нівелюються
національні традиції й цінності. Поступово людина втрачає здатність
ідентифікуватися й планувати повсякденне життя.
У підрозділі 2.3. «Влада, контроль і примусова сила як ознаки
політичного в бутті соціального» показано, що людина від народження є
владною істотою, оскільки протягом життя вона вчиться приймати рішення,
спостерігаючи за спонтанними проявами війни та миру, хаотичним перебігом
щоденних подій та не завжди контрольованою поведінкою інших людей. З цієї
причини вона творить політику як особливу соціальну практику й як сферу
професійної діяльності. Таким способом вона здатна утримувати державну владу,
займатися розробкою законодавчої бази для державних установ та міжнародних
організацій, здійснювати контроль в усіх сферах суспільно-політичного життя, а
також зміцнювати політичні інститути. Політичне ж охоплює не лише сферу
політики, але й політичну свідомість, яка виходить далеко за межі практичного
життя суспільства, оскільки функціонує й на трансцендентному рівні. Саме у
політичному концентруються глибинні людські потенціали – воля до влади, а
також раціональність і прагматизм. Причому волюнтаризм постає
неусвідомленим бажанням людини домінувати, яке корениться в її психічних
структурах (у царині «Воно»). Також це бажання є природним виявом спонтанної
позитивної або негативної енергії.
Політика і влада стають практично тотожними поняттями. Вироблення
політичних ідей та формування на їхній основі політичних ідеологій, а також
розробка політичних стратегій і тактик, що сприяють більш чіткій організації
політичних систем, потребують застосування нових раціональних підходів. Ці
підходи відтворюють різні критерії щодо вибору способів та засобів реалізації
політичної влади. Отже, влада може існувати у декількох іпостасях – як спосіб
15
управління та як засіб для застосування сили. Вона безпосередньо впливає на
поведінку суб’єктів та об’єктів політики. Функцією політичної влади є
демонстрація волі та контроль, а також організація, реорганізація та
впорядкування політичних відносин. Термін «політична влада» є багатозначним,
він відкриває широку можливість для різних тлумачень. Тому нерідко її
порівнюють з насиллям. Насилля, як тільки воно відбулося, стає владою. Влада
як примусова сила є значно ширшою за змістом, вона включає набагато більше
інструментів впливу й вона не така швидкоплинна, як насилля. Насилля ж
відбувається в конкретний момент часу, якщо йдеться про фізичне насилля.
У третьому розділі «Структура феномену політичного в бутті соціуму»
виявляються його онтологічні засади. Показано, що у політичній діяльності
реалізуються не лише раціональні поведінкові програми, але й ірраціональні. При
цьому політична свідомість безпосередньо впливає на структурні компоненти
політичного – політичну владу, політичні відносини, політичну діяльність й
визначає їхнє місце у політичному процесі.
У підрозділі 3.1. «Раціональний та ірраціональний компоненти в системі
політичних практик» показано, що людська свідомість функціонує як вища
психічна форма відображення світу, яка фіксує численні «образи» політичного в
момент встановлення комунікаційних зв’язків між його ключовими
структурними компонентами. Свідомість і несвідоме є частинами цілого –
психіки, тому вони є невіддільними одне від одного. Як частина психіки
політична свідомість не завжди в змозі протистояти різного роду виявам
несвідомого. Обґрунтовано, що у своєму політичному розвитку різні політичні
практики є неоднорідними, оскільки час від часу в сфері управління деякими з
них починає домінувати ірраціональний компонент. У таких середовищах
політична влада є нестійкою, а політичні відносини тимчасовими. Тобто,
почергове падіння та відновлення політичних режимів у політичній історії
окремих держав відбувається, з одного боку, через антагонізм раціонального та
ірраціонального у людській психіці («Я» і «Воно»), а, з іншого боку, через
втручання зовнішніх сил у їхні внутрішні справи.
В дисертації було порушено питання стосовно того, що превалює в психіці
людини – раціональне чи ірраціональне. Було встановлено, що виявити
співвідношення цих компонентів у структурі політичного можна лише приблизно
через виняткову абстрактність психічних явищ. Це означає, що консенсус між
свідомістю та несвідомим постає нестійким. Політичні відносини через вияв
ірраціонального можуть бути хаотичними, ситуативними, а політична
комунікація може встановлюватися тимчасово. Раціонально-ірраціональна основа
психічних процесів породжує ефект постійного коливання в політиці. З одного
боку, політичні системи тяжіють до стабільності. З другого боку, у будь-якому
разі з часом вони перетворяться на нестабільні. Отже, людська свідомість є
індикатором будь-яких змін, що відбуваються у площинах політичних практик,
вона їх фіксує в образах і символах. Від якості сприйнятої свідомістю політичної
інформації залежить характер політичних відносин. Психічні процеси
відтворюються через мову політики та інші види політичних комунікацій.
16
Людська свідомість постає свого роду «передавачем» та «приймачем» у процесі
вилучення політичної інформації та оцінки політичних подій. Політична
комунікація, в свою чергу, виконує роль «посередника» між різними
структурними компонентами політичного. Політична комунікація також
відтворює різні комбінації зв’язків – більш стійких чи менш стійких,
довготривалих чи короткотривалих, міцних чи слабких тощо.
У підрозділі 3.2. «Особливості функціонування політичних практик в
інфраструктурі «соціального» соціальне показане як середовище, де створені
спеціальні умови для підтримання життєдіяльності людей. В ньому також
концентруються їхні численні потреби (матеріальні й духовні). Соціальне
середовище має багатопланову інфраструктуру, яка поєднує різні сфери
суспільного життя. Обґрунтовано, що інфраструктура соціального збагачується за
рахунок потенціалу соціальних практик. Унаслідок взаємодії останніх
встановлюються якісно нові зв’язки й налагоджуються відносини
(міжособистісні, міжкультурні, міжцивілізаційні). Ці зв’язки можуть і
розпадатися. Саме деструктивні тенденції у політичній сфері найчастіше
призводять до дисбалансу в соціальних відносинах. Ці тенденції окреслюються у
політичних практиках внаслідок виникнення гострих міжетнічних,
міжнаціональних, міжконфесійних суперечностей та інших чинників. Саме на
ґрунті втрати державами суверенітету та низького економічного рівня життя
поглиблюються дистанції між різними верствами населення у цих державах.
Встановлено, що політичні практики ефективно розвиватимуться і
взаємодіятимуть, коли буде вироблена універсальна логістика політичних
відносин, а рівень політичної культури відповідатиме найвищим міжнародним
стандартам. Це якісно змінить зміст політичної свідомості, призведе до розробки
такої моделі політичної ідеології, яка б не залежала від шаблонної поведінки
учасників політичного процесу, а також від політичної кон’юнктури. Політичні
практики різноманітні, різновекторні й тому вони природним способом
конкурують на ігровому геополітичному полі, репрезентуючи неоднакові стилі
політичного управління, моделі державного устрою, політичні традиції й
цінності. Кожна з них займає особливе положення у політичному континуумі й
демонструє індивідуальні характеристики, хоча при цьому кожна розвивалася по-
різному в межах історичного часу. В умовах глобалізації спостерігається ситуація
домінування одних політичних традицій над іншими, тобто рівноправна
взаємодія політичних практик, результатом якої є політичний діалог, консенсус,
симетричний обмін цінною інформацією, у деяких випадках практично
виключається.
У підрозділі 3.3. «Політична свідомість та політична діяльність:
особливості взаємовпливу» продемонстровано, що будь-який поворот у
геополітиці, кардинальна зміна векторів політичного розвитку впливають на
зміст політичної свідомості. Встановлено, що сьогодні нерідко робляться спроби
замінити реальну політику символічною політикою, реальну економіку
символічною економікою, а капітал – символічним капіталом. Наслідки таких дій
є згубними. Отже, політична діяльність є динамічною системою політичних
17
відносин, що відтворює симетричну або несиметричну взаємодію суб’єктів
політики з політичним світом. Несиметричність виявляється, якщо суб’єкт
політики не реалізує свою творчу активність у політичній діяльності адекватно,
тоді він може перетворитися на об’єкт. Політична діяльність як така передбачає
конструктивну організацію політичних дій, але її метою постає не стільки власне
вдосконалення, скільки отримання результату, вигоди, прибутку. Саме ефективна
політика забезпечує стабільність й налагоджує політичну співпрацю між
державами на основі добросусідських стосунків та обопільної довіри. Шляхом
«занурення» у площину практичної політики політична свідомість поєднує різні
політичні традиції, узагальнює досвід. У сфері політичного виробляється
політичний світогляд, що концентрує в собі політичні знання, уявлення, погляди,
переконання, морально-етичні установки, ціннісні орієнтації.
Амбівалентність політичної свідомості та політичної діяльності виявляється
у наступному: політична діяльність передбачає виконання конкретних функцій
влади, а політична свідомість – контроль за якістю владних відносин.
Конкуренція між матеріальним та духовним початками у політиці й зумовлює
амбівалентність політичної діяльності та політичної свідомості. В цих умовах
формується метаполітика, що передбачає аналіз політичних процесів, вироблення
ефективних політичних знань, які наповнюють політичну свідомість змістом і
дозволяють їй абстрагуватися від конкретних дій та подій у площині практичної
політики. Теоретична та практична складові політичних знань показують, що
людська свідомість є відкритою для акумуляції цінної політичної інформації.
Вона здатна не лише критично сприймати й оцінювати політичні події, а й
вилучати зі значної кількості подій ті, що є актуальними та значущими. Від якості
політичної інформації залежить, якою буде позиція людини як активного й
свідомого члена суспільства. Лише ефективна інтелектуальна політична
діяльність сприяє виробленню модернізованих політичних платформ.
У підрозділі 3.4. «Місце політичних відносин у структурі політичного»
структура політичного розглядається як відносно стійка упорядкованість зв’язків
між його складовими (політичною владою, політичною діяльністю, політичними
відносинами) та як конструкція, що зберігає цілісність. Політичні відносини
репрезентують взаємодію суб’єктів політики перш за все на рівні політичних
інтеракцій. Дискурсивні практики по-різному відтворюють якість комунікаційних
процесів. Політичні комунікації, в свою чергу, об’єднують сферу політичної
свідомості й сферу практичної політики, сприяють налагодженню механізмів
політичної взаємодії, фіксують моменти обміну політичною інформацією,
внаслідок чого політичні відносини постійно модернізуються.
Показано, що спільна діяльність людей у політиці є спланованою й
організованою інтелектуальною роботою, спрямованою на зміцнення політичної
влади, вдосконалення її інструментарію, а також на реалізацію нових політичних
програм. Політичне натомість є: просторово-часовим континуумом, де
розгортається політична діяльність у всій своїй повноті, встановлюються або
руйнуються політичні відносини, протікають політичні події, які час від часу
породжують системні флуктуації у полі практичної політики; багатополюсним
18
утворенням, що визначає вектори розвитку політичного буття як такого.
Політичне повністю вибудовує архітектоніку соціальних відносин, допомагає їм
самовідтворюватися, збалансовуватися, самоорганізовуватися. Отже, політичне
постає сукупністю усіх можливих інваріантних відносин (структур), які
визначають динаміку розвитку різних політичних систем і вимірюють ступінь
їхньої життєздатності. Час їхнього життя – різний. Стійкість політичних систем
залежить від якості комунікаційних зв’язків та взаємодій між різними
структурними елементами політичного, а також від усіх інших факторів, які
гарантують цю стійкість. Політичне є структур-медіатором політичних відносин,
тобто посередником, що проектує поведінку множини суб’єктів політики,
репрезентує різні моделі політичних комунікацій, забезпечує інтенсивні й
екстенсивні шляхи розвитку політичних систем, координує політичну діяльність.
У четвертому розділі «Глобалізація як чинник трансформації
політичних практик у Постмодерну добу» політичне і політика представлені як
своєрідні маркери Постмодерну.
У підрозділі 4.1. «Специфіка політичного у добу Постмодерну»
підтверджено, що поява Постмодерну зумовлена необхідністю переосмислення
існуючої політичної реальності, породженої попереднім історичним часом. Тобто
Постмодерн представлений як епоха, що сформувалася під упливом та внаслідок
об’єктивних культурно-історичних, соціокультурних й політико-культурних
причин. Обґрунтовано, що ця епоха породжує нову реальність, яка може бути
представлена в якості штучної політичної реальності, культивованої й
привнесеної ззовні представниками одних політичних співтовариств, й
запропонованої в якості альтернативи політичного, економічного, культурного
життя іншим, з іншими моральними принципами, менталітетом і способом
мислення. В таких умовах держави з традиційними цінностями, що були
засновані на віротерпимості, рівноправ’ї, толерантності, відступають на другий
план. Відбувається істотне розшарування людей за класовою, ідеологічною,
расовою, гендерною та іншими ознаками. Все стає приблизним, ненадійним,
розмитим. Показано, що повалення світових релігій дало змогу зняти останні
пута, які сковували раніше морально-етичними едиктами людину, і
сконструювати «постмодерну людину». Остання сьогодні вже практично не має
батьківщини, родини, професії й чітко окресленої мети. Це дозволило наблизити
моральне й аморальне, високе й низьке в політиці. Під впливом вседозволеного,
внаслідок відсутності творчої, вдумливої, прискіпливої й педантичної сублімації,
розщеплюється продуктивна свідомість, а несвідоме актуалізує комплекс
тваринних інстинктів.
Політика проникає в усі сфери суспільного буття, стає домінантою культури
й привносить у повсякденність елементи ірраціональності й деструктивності.
Отже, ідея «тотальної влади над культурою» асимілювалася в політику й замість
того, щоб сприяти зняттю ідеологічних обмежень, зняла будь-які моральні,
духовні, культурні обмеження. Це призвело до переоцінки базових ідей та
цінностей. Відтак відбулося «розділення» людей на «своїх» та «чужих». Тобто, в
умовах Постмодерну політична влада є також домінантою суспільних відносин, а
19
політика глибоко проникає в приватне життя кожного. При цьому їм характерна
вдавана публічність. Існує велика різниця між реальним становищем речей у
політиці й продемонстрованим широкій публіці «образом політики». Показано,
що публічність і театральність мають схожі риси. Їм притаманні: наявність
ефектів, жонглювання сенсами, гротескність, уміння маскуватися, азартність, гра,
любов до сценічних пасажів, сарказм, іронія й зарозумілість. У таких умовах
змінюється й публіка. Вона сприймає політичну дію як розвагу чи як шоу й уже
не спроможна мислити ті чи інші політичні події критично й неемоційно.
Виникає враження, що між фактами й вимислом, чи відвертою дезінформацією
непомітно стирається різниця. Отже, такий політичний театр є прозорою
конструкцією з нечітким центром управління. Така «прозорість» мала б свідчити
про чесність політичних гравців й легітимність політичних рішень, угод,
домовленостей, проте, вона найчастіше постає лише симулякром. Як наслідок,
політичне зникає, а натомість приходить постполітика.
У підрозділі 4.2. «Нелінійність проявів глобалізації у політичному онтосі»
показано, що біфуркаційні тенденції у політичному онтосі є наслідками
прийняття некомпетентних і безвідповідальних політичних рішень, а також
неоднозначного впливу глобалізаційних процесів на різні соціокультурні
середовища. Внаслідок незворотності процесу переходу старої політичної
системи у новий стан порушується симетрія цілісного геополітичного простору.
Отже, моделі державного устрою різних країн кардинально перебудовуються
(нерідко насильницьким способом), змінюються форми й методи управління,
використовується більш ефективний і вдосконалений інструментарій для
реалізації політичної влади, утворюються нові політичні інститути. В таких
умовах комунікаційні процеси носять яскраво виражений нелінійний характер.
Тобто, політичні відносини вибудовуватимуться симетрично, а глобальна
політична система виглядатиме збалансованою за умови застосування
«коеволюційного» підходу до конструювання принципів міжнародної політики.
Кризові ж явища й біфуркаційні тенденції, які спостерігаються у політичному
онтосі, напряму залежать від особистісних моральних інтенцій і установок
державних діячів, а також рівня їхнього професіоналізму.
Встановлено, що точки біфуркації можуть утворюватися в кожній
суб’єктивній локальності, якщо виникає невідповідність, неузгодженість,
напруга, конфлікт. У політичному житті суспільства виокремлюються
непропорційні за кількістю групи (частини) учасників політичної комунікації –
«більшість» та «меншість», які постійно антагонізуюють і демонструють полярні
думки. Глобалізація виступає фоном сучасної геополітики, що також перебуває в
стані неузгодженості відносно позицій її ключових гравців. Глобалізацію
обґрунтовано як штучний проект, який покликаний уніфікувати культурні
цінності, «стерти» національні кордони, нав’язати іншим чужий образ життя. У
цьому випадку вона спричиняє знищення індивідуальної історії, реідентифікацію
особистості, залучення її до ерзацминулого, втрату почуття любові до своєї
держави. Як природний процес глобалізація навпаки втілює ідею глобального
світу як органічного цілого. Тобто вона передбачає колективну співпрацю та
20
пошук можливостей для встановлення тотального миру. У таких умовах
визначаються оптимальні шляхи для справедливого й пропорційного
забезпечення усіх учасників геополітичного процесу технологіями, продуктами
інтелектуальної праці, ресурсами тощо. Проте навіть як природний процес
глобалізація може нести низку небезпек через неоднорідність середовищ у плані
політичному, економічному, культурному, етнічному, демографічному.
Однорідний політичний світ породжує ситуацію зростання ентропії, яка порушує
природний порядок речей. Військові, етнічні, релігійні й інші конфлікти
розпочинаються через нерозуміння того факту, що не лише кожна людина є
окремим світом, але й кожна країна, культура, цивілізація, держава репрезентує
цілий комплекс індивідуальних якостей, характеристик, рис, особливостей.
У підрозділі 4.3. «Основні характеристики просторової симетрії
політичного в умовах глобалізації соціуму» визначені ключові характеристики
просторової метрики політичного, обґрунтовані причини перебудови цілісного
геополітичного простору. Показано, що він переоснащується інтенсивніше
внаслідок порушення основного принципу симетрії – «співмірності». Доведено,
що сучасні реалії політичного життя не призводять до встановлення стабільних
взаємозв’язків між локальними політичними середовищами, а також до
збалансування цілісної геополітичної багатовекторної системи відносин, яка
формується на глобальному рівні. Зроблено висновок, що територіальна
експансія залишається найбільш швидкісним й, у більшості випадків,
насильницьким способом примноження матеріальних цінностей. Це дозволяє
об’єднати різні ділянки суші навколо «аттрактора» – своєрідного центра, що
притягує й, нерідко, ламає національні кордони. Іноді він навіть стає ядром
етнокультурної цивілізації, культурним кодом чи архетипом. У таких випадках
здійснюється інжектування «чужих» у тіло етнокультури й відбувається їхнє
болісне обернення на «своїх». Традиційно суша й вода як основні географічні
маркери наземного світу залишаються базисом для сучасної геополітики, хоча
поняття простору трансформувалося й практично стало абстрактним паттерном.
Встановлено, що симетрію політичного простору неможливо виявити
геометричним способом, проте йому притаманна деяка інваріантність, яка
дозволяє зафіксувати його пропорції. Політичне виробляє всі необхідні для
політичного життя умови та блага, об’єднує суб’єктів політики, наприклад, як
носіїв спільної політичної культури. Відповідно, в політичній сфері формуються
симетричні та асиметричні взаємодії. Закон, порядок, норма, правило, мораль
формують базис для гармонійних політичних відносин. Під впливом
глобалізаційних факторів ці взаємодії постійно модифікуються, ускладнюються,
контакти здійснюються практично миттєво, комунікаційні процеси є
надмобільними. Тому зміни у політичних системах протікають все більш
інтенсивно й можна спостерігати як ці системи переходять у новий стан. Оцінки,
судження, установки, ціннісні орієнтири й інші індивідуальні інтенції суб’єктів
геополітики є розбіжними і зазвичай це й породжує неузгодженість. Така
множина індивідуальних суб’єктивностей є нескінченною кількістю змінних.
Різні політичні практики неоднаково впливають на соціальний простір, змінюють
21
його метричні властивості й у кожній його точці в плані економічному,
культурному окреслюються топологічно. Отже, глобалізований соціум
відобразив нелінійні тенденції, які окреслилися внаслідок порушення симетрії у
політичних відносинах. Основною причиною цих незворотних змін є той факт,
що вся повнота влади, стратегічно важливі природні ресурси, цінні наукові
технології й інші блага розподілені між політичними опонентами непропорційно.
У п’ятому розділі «Політичні комунікації як процес реалізації буття
політичного в глобалізованому світі» виявлено його глибинні системні
характеристики, що зумовлюють глобалізаційні чинники. Політичне як
напівштучна реальність виступає базисом для розгортання і розвитку
комунікаційних та комунікативних процесів.
У підрозділі 5.1. «Роль комунікацій у політичних практиках» показано, що
сучасні політичні практики є «віддзеркаленням» різних лінгвістичних традицій і
способів організації політичних відносин. Їхній змістовний потенціал залежить
від якості політичних комунікацій та динаміки розвитку останніх. Політичні
комунікації репрезентують поліфонію лінгвістичних явищ, що зафіксовані в
знаково-символічній формі у політичних дискурсах різних культур. Доведено, що
багатоаспектність дискурсів влади глибоко позначається на міжнародних
відносинах. Налагоджені комунікації дозволяють політичним опонентами або
партнерам ефективно взаємодіяти. На рівні спілкування комунікації служать
механізмами, які інтенсифікують процеси сприйняття, аналізу та транзиту
політичної інформації. Отже, політичний дискурс як такий є складною системою
вербальних та невербальних засобів спілкування, що виступають
«інструментами» для неперервного продукування сенсу політичних повідомлень
та обміну інтенціями між політичними опонентами. Політичний дискурс як
процес «об’єднання», «блукання», «міркування» безпосередньо пов’язаний із
мисленням та логікою людини. Він сприяє встановленню контактів між
суб’єктами політики та забезпечує відправлення їхніх політичних повідомлень.
Політичні практики, в свою чергу, виступають сприятливими середовищами
для розповсюдження політичної інформації між комунікаторами. Це дає останнім
змогу швидше адаптуватися до нових умов політичного життя, знайти час для
розшифровки змісту політичних подій. Комунікації є базисом для політичної
співпраці як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, а також для реалізації
спільних взаємовигідних політичних проектів, програм. Політичну реальність
неможливо описати лише засобами мови. Кожне слово або предмет породжують
множину сигніфікацій. Тому політичні мови й політичні дискурси, як словотворчі
процеси, неперервно розвиваються. Знак, символ як комплексні дискурсивні
утворення містять численні смислові комбінації, які перетворюють «розуміння»
на відносно можливе й відносно неможливе, а відстані між політичними
комунікаторами на відносно близькі й відносно далекі. Образи та сенси, які при
цьому продукуються й є непостійними, свідчать про неможливість остаточного
розуміння висловленого на рівні політичних дискурсів. Отже, комунікаційні
процеси представлені як взаємозв’язки, взаємодії, засоби репрезентації та
передачі політичної інформації у політичних практиках.
22
У підрозділі 5.2. «Взаємозалежність політичної комунікації і політики»
встановлено, що політичні комунікації мають безпосереднє відношення до
політики як практичної сфери діяльності. Показано, що у цій сфері по-іншому
конструюються принципи суспільного життя. Політика прагматично підходить
до організації політичних відносин і спрямовує свою діяльність на прийняття
оптимальних рішень. Вона безпосередньо пов’язана з державою. Процес
державотворення передбачає наявність суб’єктів політики, а також відповідних
політичних інститутів, які здатні консолідувати суспільство й забезпечити стійкі
зв’язки між політичними елітами та громадянами. Часто управління є
неефективним, тому взаємозв’язки між державою і народом практично відсутні,
тобто втрачається комунікативна основа – можливість вести діалог із виборцями,
політичними партіями, політичними опонентами тощо. Отже, найважливішими
аспектами конструктивної політики є професіоналізм, свобода волі, свобода
вибору, моральні імперативи, політична відповідальність, а також інноваційність
менеджменту.
Обґрунтовано, що налагоджене політичне співробітництво сприяє
підвищенню рівня самосвідомості учасників політичної інтеракції, поглибленню
міжрегіональних та міжконтинентальних зв’язків (дипломатичних, економічних,
культурних, транспортних тощо). Отже, політичні практики демонструють
високий або низький рівень розвитку політичної культури, яка виступає
індикатором якості накопичених людьми знань і досвіду. Політична комунікація
в широкому значенні слова виступає: способом прокладання шляхів для
встановлення нових політичних відносин; тією чи іншою моделлю політичного
спілкування; специфічною формою взаємодії суб’єктів політики в процесі їхньої
пізнавальної й трудової діяльності, яка головним чином здійснюється за
допомогою політичної мови (іноді за допомогою інших знакових систем).
Політична комунікація у вузькому значенні слова виступає процесом передачі та
обміну політичною інформацією, який структурує політичну діяльність і надає їй
нового значення, формує громадську думку й сприяє політичній соціалізації
громадян з урахуванням їхніх потреб та інтересів. Інноваційний характер
політичних комунікацій визначає якість політики, внаслідок чого її
інструментарій постійно оновлюється.
У підрозділі 5.3. «Політична комунікація в архітектоніці політичної
сфери» політична сфера представлена як одна з штучних моделей життя у бутті
соціального. Політична сфера, що сформувалася протягом історії, стала носієм
великої кількості цінної політичної інформації. Людина, активно займаючись
політичною діяльністю, перетворилася на прагматика і виробила здібності, що
дозволяють їй швидко вирішувати складні завдання в площині практичної
політики. Як політична істота вона в процесі встановлення комунікації постійно
коригує інформаційні данні, а будь-який образ політичної дійсності сприймає як
тимчасовий. Причинами такої онтичної непостійності політичного є, по-перше,
неоднозначний характер вияву індивідуальних оцінок, суджень, поглядів,
переконань, способів сприйняття політичної дійсності, який можна спостерігати в
процесі зіткнення суб’єктивностей в комунікативному середовищі. По-друге,
23
багатоманітність, багатоаспектність та невичерпність політичного перетворюють
його на універсальну психофізичну реальність, що розгортається в політичному
просторово-часовому континуумі. Інформаційні технології, які активно
застосовуються в політичній сфері, а також в економіці, виробництві, освіті,
культурі, а також у інших сферах, суттєво впливають на образ політичного світу.
Відповідно, політична сфера перетворилася на особливий інформаційний
праксис, фундаментом якого є знання і наука. В момент здійснення комунікації в
політичній сфері встановлюються зв’язки між суб’єктами і об’єктами політики,
відбувається обмін даними й відкривається доступ до нової політичної
інформації.
Комунікаційні та комунікативні процеси є засобами фіксації взаємозв’язків,
що виявляються на різних системних рівнях політичного буття, а також
способами існування різних типів політичної взаємодії. Вони є тими необхідними
початковими умовами, які необхідно створити для подальшого вилучення
політичної інформації. Суб’єкти політики обмінюються даними, коли
контактують між собою. Момент фіксації зв’язків (усвідомлена реакція, обмін
думками, політичний діалог, радіозв’язок) може бути довготривалим або
короткотривалим, миттєвим або нескінченим, спонтанним, хаотичним або
логічним, продуманим. Існують моменти, коли зв’язки руйнуються й на їхньому
місці утворюються різні опозиції. В момент фіксації зв’язків відкривається канал
через який відбувається обмін інформаційними потоками. В процесі
встановлення комунікації зміст і структура будь-якого матеріального чи
нематеріального утворення змінюється – ускладнюється або спрощується. Якщо
зв’язок через якусь причину перервано, то канал зникає, тоді учасники політичної
комунікації втрачають можливість розвиватися. Втрата даних може спричинити
руйнування локальної чи навіть універсальної, простої чи складної політичної
системи.
У підрозділі 5.4. «Тенденції політичних комунікацій у бутті
глобалізованого світу» показано, що глобалізація впливає на всі сфери
суспільного життя. Обґрунтовано, що вона є політичною технологією. По-перше,
глобалізація швидкими темпами вносить корективи у політичний простір. По-
друге, характер таких змін є незворотнім і непередбачуваним. По-третє, вона
інтенсифікує комунікаційні процеси, що стають багаторівневими й
багатовекторними. Глобалізація по-новому репрезентує фізичну та символічну
географії. З одного боку, в політичному просторі окреслюється її американський
вектор, який спрямований на виокремлення центрів сили, що відповідатимуть за
міжнародну безпеку. Також виділено європейський вектор глобалізації, який
передбачає взаємопроникнення цінностей і традицій європейського зразка в
іншокультурні середовища, а також модернізацію їхніх інструментів державного
управління. В такій моделі комунікації превалює комунікативний її аспект,
оскільки обмін інтенціями відбувається більшою мірою на рівні політичного
дискурсу. Глобалізація може діяти в «примусовий» спосіб у процесі вибору
напрямків цивілізаційного розвитку іншими державами. Американський,
європейський та інші вектори глобалізації перетинаються в зоні її економічного
24
впливу на ці середовища. Економічна глобалізація є об’єктивною тенденцією,
оскільки сьогодні до економічної співпраці залучається все більше країн світу.
При цьому економіка, зовнішня і внутрішня політика останніх контролюється
транснаціональними корпораціями.
Обґрунтовано ідею «втрати комунікації» на прикладі арабо-мусульманського
вектору глобалізації. Остання нерідко є прямою загрозою ідентичності
представників арабського й мусульманського світів. Виокремлено також
китайський, індійський, центрально-азійський вектори глобалізаційного
розвитку. Ці вектори репрезентують кардинально протилежні варіанти розвитку
глобального світу. Ресурси, які закладені на африканському континенті, а також у
Євразії дозволили виділити африканський та східноєвропейський вектори
глобалізації. Комунікаційні процеси під впливом глобалізаційних чинників
можуть розвиватися і в будь-який інший спосіб, вони можуть виявлятися через
утворення міжнародних організацій, союзів, блоків, альянсів. Ці організації також
виступають центрами впливу, які мають легітимні повноваження в плані
здійснення контролю у сфері міжнародного права. Похідною та антиподом
глобалізації стає явище глокалізації. Проект глобалізації передбачає застосування
ефективних комунікаційних технологій з метою залучення до цього процесу
численних локальних етнокультурних спільнот. Політичні комунікації в
глобалізованому і глокалізованому просторах відтворюються несиметрично, з
одного боку, можна говорити про тотальне об’єднання етнокультурних спільнот,
з другого боку, можна спостерігати їхнє відчуження і крайню поляризацію
позицій і поглядів. Комунікації виявляються як багатоманітність зв’язків у
глобалізованому світі – стійких і нестійких.