МОХОНЧУК СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ Кримінально-правова охорона миру та безпеки людства

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, характеризується ступінь її наукового розроблення і зв’язок із науковими планами та програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслюються її методологічне, теоретичне й нормативно-правове підґрунтя, формулюється наукова новизна отриманих результатів, розкривається їх теоретичне і практичне значення, наводяться дані про їх апробацію та публікації.
Розділ 1 «Генеза правової охорони миру та безпеки людства у міжнародному праві та національному кримінальному законодавстві» складається з п’яти підрозділів, присвячених вивченню категорій «мир» та «безпека людства» в їх аксіологічному вимірі, з’ясуванню особливостей теоретико-методологічних засад дослідження, становлення концепції міжнародного злочину в доктрині кримінального права, історичних засад щодо правової регламентації відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства у законодавстві зарубіжних країн та законодавстві України.
У підрозділі 1.1. «Мир та безпека людства як об’єкт правової охорони» надається визначення категорій «мир» та «безпека людства» крізь призму формування уявлень про них у різні історичні періоди розвитку людства та встановлюється їх пов’язаність із природними потребами індивідів та їх спільнот щодо захисту їх життєво важливих інтересів від внутрішніх і зовнішніх загроз. Встановлено, що у процесі еволюції людської цивілізації відбувається трансформація поглядів щодо інструментів забезпечення такої соціально значущої категорії, як мир, від можливості досягнення відповідного стану через протилежні методи (війна) до формування принципів мирного вирішення міжнародних спорів, заборони застосування сили чи погрози силою у міжнародних відносинах, заборони агресії.
Процеси глобалізації, уніфікації окремих сфер життя, підвищення ролі міжнародного співробітництва, масштабність проблеми забезпечення стану миру та безпеки мали наслідком усвідомлення необхідності їх захисту як цінностей, що визначають існування усієї цивілізації. Реалізація свободи індивіда сьогодні можлива лише за умов миру та безпеки, які, у свою чергу, дають можливість обмежувати цю свободу.
Стан миру та безпеки між народами у порівнянні зі станом війни створює міцне підґрунтя стабілізації цивілізації, співробітництва та зміцнення довіри членів міжнародної спільноти. Цей стан потребує постійної охорони, яка повинна ґрунтуватися на міжнародному праві, яке у наш час в цілому визнається дієвим засобом регулювання відносин, що заснований на усвідомленій необхідності співпраці задля забезпечення захисту загальнолюдських цінностей, шляхом встановлення відповідальності за порушення і навіть загрозу порушення миру та безпеки правовими засобами. Існування уніфікованих норм національного права, спрямованих на охорону миру та безпеки людства, визначення певних єдиних стандартів відповідальності за їх порушення є запорукою ефективного захисту цих цінностей і на міжнародному рівні. У такому випадку слід говорити про поєднання міжнародних та національних механізмів правового захисту та про їх взаємодоповнюючий характер і вплив.
У підрозділі 1.2. «Теоретико-методологічні особливості дослідження системи і складів злочинів проти миру та безпеки людства» зазначено, що визначення методологічного інструментарію насамперед обумовлене: метою дослідження й завданнями, що вирішуються для її досягнення, а також його об’єктом і предметом; теоретичними і правовими передумовами, встановлення яких передує накопиченню нових знань.
Обґрунтовано, що в межах дисертаційного дослідження вибір методів та способів пізнання, що мають властивість теоретико-прикладного розвитку й інтеграції, продиктований потребою виокремити існуючі або отримати нові необхідні знання про особливості кримінально-правової відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства. А оскільки дослідження окреслених питань здійснюється з позиції двох наук – кримінального права та міжнародного права, то й обраний методологічний інструментарій охоплює не лише загальнотеоретичні філософські основи пізнавальної діяльності, а й враховує специфіку наукового пізнання різних правових систем – національного права та міжнародного права. Застосування комплексного і міждисциплінарного підходів, що лежать в основі стратегії проведеного дослідження, дозволило здійснити комплексне вивчення висунутих гіпотез, що знайшло віддзеркалення у структурі і змісті дисертації.
Для визначення особливостей кримінальної відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства в рамках роботи використовувалися напрацювання у царині метатеорії, яка характеризується тим, що в цілому виступає як теоретична система знань, яка містить емпіричний базис (систему наукових фактів) і абстрактно-теоретичні матеріали.
Міждисциплінарний підхід, який заснований на застосуванні теоретичних розробок юриспруденції, філософії, історії, політології тощо (що, у свою чергу, засвідчує наявність методологічного плюралізму), забезпечує максимально повне і всебічне дослідження особливостей кримінально-правової охорони миру та безпеки людства. Особливості цього підходу дають можливість продемонструвати багатоаспектність та багатофакторність онтологічних детермінант криміналізації злочинів проти миру та безпеки людства у міжнародному і національному кримінальному праві.
У підрозділі 1.3. «Становлення концепції міжнародного злочину і доктрини міжнародного кримінального права про злочини проти миру та безпеки людства» з’ясовано, що поняття міжнародного злочину почало формуватися набагато раніше, ніж постало питання про можливість визнання існування міжнародного кримінального права. Історичне формування розуміння того, що є протиправним з точки зору міжнародної спільноти, почалося із зародженням співробітництва держав у боротьбі з правопорушниками, які визнавалися такими у національному праві, а вчинені ними правопорушення могли підлягати солідарному міжнародному кримінальному переслідуванню. Підтвердженням цього є характеристика античного періоду, де питання про поняття міжнародного злочину ще не стояло на порядку денному.
У період Середньовіччя активізуються наукові пошуки, спрямовані на обґрунтування необхідності міжнародного співробітництва держав у протидії окремим видам злочинів. Ці дослідження стосувалися переважно відповідальності держав та їх правителів у період війни. Відтак за міжнародні злочини, і зокрема злочини проти миру та безпеки людства, у цей час суб’єктами відповідальності визнавалися держави. З середини ХІХ ст. усі держави зобов’язуються притягувати до відповідальності осіб, що вчинили певні категорії злочинів, через національні каральні органи.
Розвиток концепції злочину проти миру та безпеки людства як окремого міжнародного злочину відбувається під впливом діяльності міжнародних кримінальних судів ad hoc (спочатку Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів, згодом Югославського та Руандійського) і продовжується за сучасних умов під впливом діяльності Міжнародного кримінального суду. Незважаючи на тривалий еволюційний розвиток концепції міжнародних злочинів, слід зауважити, що сучасна наука, передусім міжнародно-правова, не встановлює єдиних понять, що стосуються правопорушень, які посягають на ті чи інші відносини, що охороняються нормами міжнародного права. Розмаїття класифікацій таких злочинів свідчить про складність їх природи.
Конвенційна регламентація та положення Римського Статуту МКС щодо злочинів проти миру та безпеки людства на сьогодні є основою для їх класифікації та визначення їх характерних рис, а існування окремої категорії міжнародних злочинів серед міжнародних правопорушень підтверджується міжнародною нормотворчістю та практикою. При цьому злочини проти миру та безпеки людства розглядаються як найтяжчі злочини, що посягають на найважливіші цивілізаційні цінності.
У підрозділі 1.4. «Особливості правової регламентації відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства у кримінальному законодавстві зарубіжних країн» підкреслюється, що вдосконалення національно-правового механізму забезпечення миру і безпеки людства засобами кримінального права в Україні потребує не лише імплементації відповідних міжнародно-правових норм у внутрішнє законодавство, а й урахування позитивного досвіду зарубіжних країн. Дослідивши питання про місце міжнародних злочинів у зарубіжних кримінальних законах, варто вказати, що за їх змістом пріоритетним родовим об'єктом кримінально-правової охорони є мир та безпека людства.
Установлено, що на сучасному етапі у багатьох країнах світу на конституційному рівні засуджуються протиправні дії, спрямовані на порушення міжнародного миру та безпеки людства. Для переважної більшості зарубіжних країн, передусім європейських, характерним є встановлення відповідальності за вчинення злочинів проти миру та безпеки людства поряд з іншими злочинами у спеціальному систематизованому нормативному акті (кримінальному законі або кодексі). При цьому країнам англо-американської правової сім’ї притаманна множинність джерел кримінального права, а відтак формулювання міжнародних злочинів визначаються низкою окремих нормативних актів, а в деяких країнах романо-германської правової сім’ї (Австрії, Бельгії, Іспанії, Італії, Колумбії, Нідерландах, Сан-Марино, Фінляндії, Франції, ФРН, Швейцарії) поряд із загальнокримінальними актами діють спеціальні військово-кримінальні кодекси, які одночасно з військовими передбачають низку воєнних злочинів.
Виявлено закономірність, що у визначеннях міжнародних злочинів, передбачених кримінальними законами зарубіжних країн, прийнятими наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., більш повно та точно враховується зміст норм міжнародного кримінального права, чим забезпечується гармонізація правової регламентації відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства у відповідних розділах кримінальних кодексів зарубіжних держав. Дослідження особливих частин законів зарубіжних країн про кримінальну відповідальність, що містить визначення злочинів проти миру та безпеки людства, дозволяє дійти висновку, що іноземні законодавці по-різному формулюють об’єкт правової охорони у міжнародних злочинах. Водночас загальною тенденцією розвитку сучасного кримінального законодавства більшості зарубіжних країн є їх орієнтація на норми міжнародного кримінального права.
З метою забезпечення невідворотності відповідальності за посягання на вказані загальноцивілізаційні цінності на сучасному етапі одним із перспективних і водночас пріоритетних напрямів розвитку кримінального законодавства країн світу є уніфікація визначень злочинів із тими, що визначені нормами міжнародного кримінального права.
У підрозділі 1.5. «Еволюція системи злочинів проти миру та безпеки людства за кримінальним законодавством України» встановлено, що криміналізація окремих злочинів проти миру та безпеки людства відбувалася ще за часів Української Народної Республіки 1917 р. У радянський період визначення окремих злочинів проти миру та безпеки людства лише частково були закріплені у розділах кодексів радянської України, що становили систему злочинів проти держави та порядку проходження військової служби. Отже, мир та безпека людства не розглядалися окремими об’єктами кримінально-правової охорони.
Закріплення системи злочинів проти миру та безпеки людства відбулося лише у КК України 2001 р. Виокремлення миру та безпеки людства як об’єкта кримінально-правової охорони стало помітним показником все більшої інтегрованості нашої держави у світове співтовариство. Тому введення розділу ХХ «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» у КК відображає реалізацію нашою державою зобов’язань щодо протидії таким злочинам, які передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Розділ ХХ КК України охоплює систему злочинів, які світове співтовариство розглядає як особливо глобально небезпечні для всього людства, оскільки вони підривають основи всього миропорядку та можуть становити загрозу існування людства як такого. Особливість правової регламентації відповідальності за ці злочини полягає в тому, що на їх формулювання суттєво вплинули норми міжнародного кримінального права.
Водночас виявлено прогалини у правовій регламентації системи злочинів, передбачених у розділі ХХ КК України, з огляду на її міжнародні зобов’язання. Зокрема, встановлена невідповідність об’єктів окремих складів злочинів (ст. 446 «Піратство», ст. 4361 «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів та їх прибічників») родовому об’єкту системи злочинів проти миру та безпеки людства.
Розділі 2 «Об’єктно-суб’єктна характеристика системи злочинів проти миру та безпеки людства за Кримінальним кодексом України» складається з двох підрозділів, присвячених встановленню особливостей об’єкта злочинів проти миру та безпеки людства та специфіки суб’єктного складу цієї категорії злочинів із урахуванням норм національного кримінального права.
У підрозділі 2.1. «Об’єкт злочинів проти миру та безпеки людства» розглядаються підходи щодо правової сутності об’єкта такого виду злочинів з урахуванням доктрини кримінального права. Встановлено, що будучи системоутворюючим елементом складу злочину, об’єкт дозволяє розкрити соціальний зміст злочину та встановити суспільно небезпечні наслідки.
У результаті дослідження об’єкта злочинів проти миру та безпеки людства зроблено висновок, що традиційний підхід до визначення об’єкта злочину як сукупності суспільних відносин є актуальним і з позицій сьогодення. Родовим об’єктом злочинів проти миру та безпеки людства є суспільні відносини, що складаються в результаті дотримання норм міжнародного права і визначають базові засади існування держав і народів, а також основні принципи забезпечення міжнародного миру і безпеки (мирне вирішення спорів, незастосування сили, недоторканність кордонів, територіальна цілісність, самовизначення народів і невтручання у внутрішні справи інших країн, повага прав людини і виконання міжнародних зобов’язань), що в остаточному підсумку охороняють умови існування людства.
Звертається увага на те, що систематизація статей в Особливій частині КК України здійснюється за родовим об’єктом, що обумовлюється специфікою суспільних відносин, які охороняються нормами розділу ХХ КК України, а відтак «міжнародний правовопрядок» не може розглядатися як складова родового об’єкта, оскільки він є змістовно ширшим за поняття «мир та безпека людства» та співвідноситься з ними як ціле і частина. Міжнародний правопорядок слід розглядати як всю сукупність суспільних відносин, які охороняються системою міжнародного права в цілому: права і свободи людини й громадянина, власність, громадський порядок і безпека, довкілля, певною мірою конституційний устрій держави, мир та безпека людства. Тому посягання на ці блага також можна вважати посяганням на міжнародний правопорядок. У зв’язку з цим із метою уникнення термінологічних суперечностей запропоновано вилучити поняття «міжнародний правопорядок» із назви розділу ХХ КК України.
З огляду на суспільну значущість відносин з охорони миру та безпеки людства обґрунтовано доцільність переміщення розділу КК України, що встановлює відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, на початок Особливої частини цього Кодексу.
У підрозділі 2.2. «Специфіка суб’єкта злочинів проти миру та безпеки людства за кримінальним законодавством України» досліджено особливості суб’єкта злочинів проти миру та безпеки людства з урахуванням сучасної доктрини національного та міжнародного кримінального права.
З’ясовано, що проблема визначення суб’єкта злочинів проти миру та безпеки людства у міжнародному праві пов’язана не лише із становленням інституту індивідуальної міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні протиправні діяння, а й з такими складними теоретичними питаннями, як визнання правосуб’єктності фізичної особи (індивіда), становлення міжнародного кримінального права як галузі міжнародного права та вирішення питання про універсальну юрисдикцію у міжнародному праві. Закріплення на міждержавному рівні принципу персональної кримінальної відповідальності за злочини проти миру та безпеки людства дало поштовх формулюванню відповідних складів злочинів у національному кримінальному праві більшості країн.
Проведене дослідження суб’єкта злочинів проти миру та безпеки людства дає підстави для висновку, що в цілому положення розділу ХХ КК України відображають основні принципи, що стосуються статусу суб’єкта таких злочинів у міжнародному праві. Встановлено, що злочини проти миру та безпеки людства можуть вчинятися як загальним, так і спеціальним суб’єктом. Важливим із точки зору забезпечення дії принципу невідворотності покарання є його визнання і застосування щодо вищих посадових осіб держави, які вчинили злочини проти миру та безпеки людства.
Розділ 3 «Особливості імплементації норм міжнародного кримінального права про відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства у національному законодавстві України» складається з двох підрозділів, присвячених теоретико-прикладним проблемам запровадження норм міжнародного кримінального права у внутрішнє законодавство України з урахуванням її міжнародно-правових зобов’язань.
У підрозділі 3.1. «Місце норм міжнародного кримінального права в законодавстві України про кримінальну відповідальність» визначено, що КК України є нормативно-правовим актом, який визначає злочинність та караність діянь, спрямованих проти миру та безпеки людства, та який у частині регламентації відповідальності за ці злочини ґрунтується на нормах міжнародного права. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, визначення якого ґрунтується на положеннях чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Підтверджується, що суспільну небезпечність діяння необхідно визначати не лише на основі КК України, а й чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України; це забезпечить ефективність протидії таким правопорушенням та невідворотність відповідальності за вчинення злочинів, що посягають на найважливіші загальноцивілізаційні цінності – мир та безпеку людства.
Звертається увага, що законодавство України про кримінальну відповідальність повинно відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Це свідчить про обов’язковість внесення відповідних змін до КК у випадку, якщо його положення суперечать міжнародним зобов’язанням України, однак не означає пряму дію міжнародних угод у частині визначення злочинності й караності певних діянь.
Зазначається, що принцип «галузевого монізму», який передбачає, що «у випадку, якщо міжнародним договором встановлюються інші правила, ніж закріплені національним законом, застосовуватися повинні правила міжнародного договору», набуває широкого визнання у сучасній правовій доктрині України. Проте з огляду на формулювання ст. 3 КК України в рамках національного кримінального законодавства він не може бути застосований повною мірою.
У підрозділі 3.2. «Особливості механізму імплементації норм міжнародного кримінального права про злочини проти миру та безпеки людства у Кримінальному кодексі України» показано, що від повноти імплементації залежить якість реалізації норм, що встановлюють відповідальність за вчинення вказаних міжнародних протиправних діянь, а відтак і ефективність дотримання державою своїх міжнародних зобов’язань та створення дієвих гарантій захисту на національному рівні найважливіших цінностей – людини, її прав і законних інтересів, державної і міжнародної безпеки, миру тощо.
З’ясовано, що в Україні створено загальну правову основу імплементації норм міжнародного права. Водночас ефективний національно-правовий імплементаційний механізм, необхідний для виконання нею своїх міжнародних зобов’язань, поки що відсутній.
Встановлено, що при формулюванні злочинів, передбачених розділом ХХ КК України, використовувалися всі основні способи та методи імплементації (трансформація, рецепція, відсилка). Доведено, що з метою удосконалення конструкцій статей, які містяться у розділі ХХ КК України, повинна допускатися зміна способу імплементації і їх корегування для більш чіткого відтворення відповідних норм, що містяться у міжнародно-правових актах, які Україна для себе визнає обов’язковими. Також наголошується, що згідно з вимогами міжнародного кримінального права держава не зобов’язана запроваджувати у своє кримінальне законодавство формулювання, повністю ідентичні тим, що містяться у відповідних міжнародно-правових актах (дослівна рецепція). За міжнародним кримінальним правом важливим є сам результат – забезпечення повної відповідності національного законодавства положенням міжнародних актів. На це вказує і Статут МКС 1998 р.
Важливою методологічною особливістю є те, що розділ ХХ КК України об’єднує злочини проти миру та безпеки людства, визначення яких найбільш повно відображають зв'язок міжнародного і національного права. Імплементовані у національне кримінальне право норми міжнародного права не розчиняються у ньому, а займають особливе положення, оскільки вони зберігають зв’язок із міжнародним правом. У процесі імплементації, у тому числі на стадії правозастосування, вказані норми повинні тлумачитися з урахуванням змісту відповідних норм міжнародного кримінального права. Особливо це стосується тих злочинів, які сконструйовані у КК України за допомогою бланкетної диспозиції. Підкреслюється, що тлумачення норм вітчизняного права, що встановлюють відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, з огляду на зміст відповідних норм міжнародного кримінального права, є важливою складовою процесу національно-правової імплементації.
Розділ 4 «Удосконалення правової регламентації охорони миру та безпеки людства у Кримінальному кодексі України з урахуванням норм міжнародного кримінального права» об’єднує два підрозділи.
У підрозділі 4.1. «Загальні засади концепції модернізації правової охорони миру та безпеки людства у Кримінальному кодексі України» визначаються загальнотеоретичні та практичні положення щодо вдосконалення правової регламентації охорони миру та безпеки людства з урахуванням норм міжнародного кримінального права та специфіки національного кримінального законодавства, а також систематизуються пропозиції щодо внесення змін до КК України, які були висловлені в інших підрозділах дисертаційного дослідження.
Зазначається, що становлення наукових концептуальних начал національної системи права і законодавства держави, окремих галузей права є відображенням об’єктивних процесів їх розвитку на певному історичному етапі. Кримінальне право і законодавство України протягом останніх десятиліть еволюціонує у напрямку гуманізації та демократизації під впливом загальноцивілізаційних процесів. Особливістю формування концептуальних засад охорони миру та безпеки людства у законодавстві України про кримінальну відповідальність є необхідність врахування міжнародно-правової природи злочинів, що посягають на зазначені цінності, та існування розвинутого міжнародно-правового інструментарію, що забезпечує співпрацю держав у боротьбі з такими протиправними діяннями. Належна імплементація норм міжнародного права щодо протидії злочинам проти миру та безпеки людства створює дієву базу для запобігання цим злочинам на міжнародному рівні і одночасно засвідчує реальне визнання нашою державою людини та її прав найвищою соціальною цінністю, прагнення створювати надійні гарантії забезпечення караності найбільш тяжких злочинів.
Важливою концептуальною засадою правової охорони миру та безпеки людства у кримінальному законодавстві України є його поступова уніфікація із нормами міжнародного права, які спрямовані на запобігання вчиненню злочинів проти миру та безпеки людства. Це можна вважати загальною тенденцією, яка відображає глобалізаційні процеси, у тому числі й правові. Отже, з метою забезпечення ефективності протидії злочинам проти миру та безпеки людства на національному рівні повинна відбутися ратифікація нашою державою Римського Статуту МКС, у тому числі визнання його юрисдикції, що є необхідною умовою поглиблення європейської інтеграції. Обґрунтовано, що внесення змін і доповнень до КК України у зв’язку з ратифікацією Статуту МКС не підриває основи вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність.
Систематизовано загальні пропозиції з удосконалення норм КК України, що встановлюють відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, які були обґрунтовані в цьому та інших підрозділах дисертаційного дослідження, щодо: 1) перенесення розділу, що регламентує відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, на початок Особливої частини КК України; 2) незастосування строків давності до найтяжчих злочинів проти миру та безпеки людства та закріплення цього у статтях 49, 80 КК України; 3) посилення кримінальної відповідальності за окремі злочини проти миру та безпеки людства (найманство та злочини проти осіб, що мають міжнародний захист); 4) вилучення поняття «міжнародний правопорядок» із назви розділу, що містить норми про кримінальну відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства; 5) вилучення окремих норм (ст. 446 «Піратство», ст. 4361 «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів та їх прибічників») з розділу, що містить норми про відповідальність за злочини проти миру та безпеки людства, та доповнення його нормою, якою буде встановлено відповідальність за злочини проти людяності; 6) розширення переліку форм діянь, що становлять об’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 4 ст. 382 КК України («Невиконання судового рішення») розділу XVIII «Злочини проти правосуддя», за рахунок включення до нього діянь, що полягають у невиконанні судових рішень інших міжнародних судових органів, юрисдикція яких визнана Україною; 7) виключення ст. 432 «Мародерство», ст. 433 «Насильство над населенням у районі воєнних дій», ст. 434 «Погане поводження з військовополоненими», ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання ними» з розділу ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» КК України, оскільки вони повністю охоплені ст. 438 КК України.
У підрозділі 4.2. «Впровадження норм міжнародного кримінального права щодо окремих злочинів проти миру та безпеки людства у законодавство України про кримінальну відповідальність» дається об’єктно-суб’єктна характеристика таких складів злочинів, як агресія та публічні заклики до агресивної війни; воєнні злочини; застосування зброї масового знищення та вчинення інших протиправних дій, пов’язаних із нею; екоцид; злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист; найманство. Визначається ступінь відповідності формулювань цих злочинів у КК України нормам міжнародного права та її міжнародно-правовим зобов’язанням.
Розгляд національно-правової регламентації відповідальності за такі злочини, як агресія, інші протиправні дії, пов’язані з нею, а також пропаганда війни, дозволяє дійти висновку, що у вітчизняному кримінальному законодавстві (статті 436, 437 КК України) відповідні склади злочинів достатньо повно імплементовані. Разом із тим спосіб імплементації, який обрано законодавцем при формулюванні злочинів, передбачених статтями 436, 437 КК України, – трансформація – не є досить вдалим. Його використання може суттєво ускладнювати забезпечення відповідності кримінального закону України нормам міжнародного кримінального права. Тому саме відсилання є найбільш оптимальним способом забезпечення виконання Україною своїх зобов’язань із запобігання і протидії агресії та її пропаганди.
З’ясовано, що формулювання злочину «Порушення законів і звичаїв війни» (ст. 438 КК України) загалом відповідає нормам міжнародного права. Однак для сучасного міжнародного кримінального права більш характерним є встановлення відповідальності за воєнні злочини, що охоплюються складом злочину «Порушення законів і звичаїв війни», більшість з яких (ст. 432 «Мародерство»; ст. 433 «Насильство над населенням у районі воєнних дій»; ст. 434 «Погане поводження з військовополоненими»; ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання ними») закріплені у чинній редакції розділу ХІХ КК України «Злочини проти порядку несення військової служби (військові злочини)». Такий порядок регламентації кримінальної відповідальності порушує логіку об’єднання норм Особливої частини КК України за єдиним родовим об’єктом та не враховує ступінь суспільної небезпечності вказаних протиправних діянь, а також режим відповідальності за їх вчинення в частині незастосування строків давності.
Обґрунтовано необхідність розширення форм діяння, що становить об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 445 КК України («Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала»), шляхом встановлення відповідальності за незаконне використання прапора, герба міжнародної організації та національної символіки держав під час воєнних дій чи збройного конфлікту.
Встановлено повноту імплементації норм, якими визначені злочини, пов’язані із застосуванням зброї масового знищення та вчинення інших протиправних дій, щодо неї, передбачених ст. 439 («Застосування зброї масового знищення»), ст. 440 («Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення») КК України. Разом із тим для забезпечення належного виконання Україною міжнародно-правових зобов’язань доцільно розширити предмет злочину, передбаченого ст. 440 КК України, визнавши протиправними діяння, пов’язані з розробленням, виробництвом, придбанням, зберіганням, збутом, транспортуванням не лише зброї масового знищення, а й речовин, матеріалів та обладнання, спеціально призначених для її виробництва.
У результаті вивчення особливостей національно-правової регламентації відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 442 КК України («Геноцид»), зроблено висновок, що він є прикладом найбільш послідовної і повної імплементації норм міжнародного кримінального права, спрямованих на протидію таким протиправним діянням.
Специфіка правової регламентації злочину екоциду в КК України (ст. 441) як масового знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери та водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу, свідчить про досягнення певного рівня відповідності національного законодавства про кримінальну відповідальність нормам міжнародного права, які є обов’язковими для України. При цьому у контексті повного виконання Україною взятих на себе зобов’язань вбачається необхідним розширити предмет злочину екоциду, визначивши кримінально караними також діяння, посягають на земельні ресурси та надра. Для забезпечення відповідності кримінального законодавства України нормам міжнародного кримінального права необхідно також поширити режим незастосування строків давності на злочин екоциду.
Вивчення особливостей імплементації норм, що закріплюють склади злочинів проти осіб та установ, які мають міжнародний захист (статті 443 і 444 КК України), дає підстави для висновку про неврахування низки положень міжнародно-правових актів у цій сфері та наявність внутрішніх неузгодженостей під час викладення диспозиції вказаних статей, зокрема, щодо найвищого ступеня суспільної небезпечності нападу на осіб і установ, які мають міжнародний захист, визнання їх предметом кримінально-правової охорони, а також уточнення поняття «напад» стосовно осіб і установ, які мають міжнародний захист.
Дослідження формулювання злочину, передбаченого ст. 447 КК України («Найманство»), дозволяє дійти висновку, що з метою забезпечення належної імплементації міжнародно-правових норм щодо заборони злочину найманства необхідно провести диференціацію кримінальної відповідальності за вербування, фінансування, навчання, використання дітей, тобто осіб, що не досягли 18-річного віку, як найманців та встановити підвищені санкції за такі діяння, додавши окрему частину до ст. 447 КК України. Окрім того, для удосконалення кримінально-правової регламентації відповідальності за вчинення злочину найманства у вітчизняному кримінальному праві доцільно розширити перелік форм діяння, що становлять його об’єктивну сторону. Зокрема, кримінально караним доцільно визнати також перевезення, постачання найманців та будь-які інші дії, що сприяють вчиненню зазначеного злочину.