Попович Максим Михайлович КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄДНОСТІ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється стан наукової розробки проблеми, з’ясовується його зв’язок із науковими програмами, планами, темами, формулюється мета, завдання, визначається об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію.
У розділі 1«Теоретично-методологічні засади розуміння єдності судової практики», що складається з двох підрозділів, розкрито сутність єдності судової практики через призму верховенства права та свободу суддівського розсуду.
У підрозділі 1.1 «Принцип верховенства права та єдність судової практики» сформульовано положення про те, що у світлі вимог рівності і справедливості, правової визначеності та обґрунтованості очікувань судова практика має бути сталою і послідовною. Стала судова практика є невід’ємним елементом права на справедливий суд, адже неоднакове застосування закону є, як правило, джерелом порушення прав людини і основоположних свобод. Звідси невід’ємним атрибутом верховенства права є визначеність і передбачуваність, із чого випливає вимога формулювання правил таким чином, щоб їх адресат міг самостійно або за порадою кваліфікованого юриста самостійно передбачати можливі наслідки їх дії та планувати свою діяльність на майбутнє. І цим критеріям також має відповідати судова практика, які є необхідною умовою її сталості. Тому при вирішенні справ, які ґрунтуються на однакових правових засадах та мають однакові фактичні обставини, суди повинні демонструвати послідовність у своїх правових позиціях, виходячи з рішень в аналогічних справах. Недодержання цих вимог судами без належного обґрунтування є нічим іншим, як проявом суддівської сваволі. На підставі цих положень дано характеристику конституційного механізму забезпечення єдності судової практики.
У підрозділі 1.2 «Єдність судової практики та межі суддівського розсуду» дано характеристику природи суддівського розсуду, який має ключовий вплив на формування сталої судової практики. Суддівський розсуд тісно пов'язаний з інтерпретацією правових норм, в ході якої суд може додержуватися різноманітних підходів: судового мінімалізму, судового стримування (самообмеження), судового активізму. При цьому важливим є те, що має місце саме суддівський розсуд, а не судовий розсуд, оскільки інтерпретація правових норм пов’язана з розумовою діяльністю носія судової влади – судді, яка полягає в належному обґрунтуванні судових рішень. Суд змушений визначати певні критерії формулювання й обґрунтування власної правової позиції задля подолання стану правової невизначеності, що може бути зумовлено низкою факторів (мова і стиль закону, прогалини і колізії в законодавстві, співвідношення судових юрисдикцій, ієрархія нормативно-правових актів). Навіть у таких формалізованих рамках суд набуває повноважень щодо вибору розв’язання ситуації, яке, на його думку, є найбільш прийнятним, достатнім і доречним з урахуванням реального стану правового регулювання і динаміки правових відносин. Згідно із засадами верховенства права надмірна свобода розсуду є джерелом свавілля. Однак суди при вирішенні юридичних справ мають справу з поліваріантністю розв’язку справ, що актуалізує дослідження суддівського розсуду. Тим більше, сьогодні в Україні на практиці вельми насторожене ставлення до суддівському розсуду, так само як і насторожене ставлення до ролі судової практики як джерела права. Як не дивно, це є певною мірою стримуючим фактором для виявлення єдиних підходів щодо забезпечення єдності судової влади.
У розділі 2 «Межі юрисдикції Конституційного Суду України у контексті єдності судової практики», який складається з трьох підрозділів, з’ясовано зміст поняття конституційної юрисдикції та переваги і недоліки доктрин «політичної доцільності» та «політичного питання» як основної стратегії для стримування активності Конституційного Суду України.
У підрозділі 2.1 «Предмет відання і повноваження Конституційного Суду України» проведено розмежування понять «конституційна юстиція (правосуддя)», «конституційна юрисдикція» та «конституційне судочинство», на підставі чого зроблено висновок, що конституційна юрисдикція стосується предмета відання та повноважень конституційних судів, зокрема і визначення їх меж. Зроблено висновок, що за своєю природою Конституційний Суд України дає тлумачення Конституції України і не має давати тлумачення законів, що забезпечується судами загальної юрисдикції. Тим більше, суди загальної юрисдикції в особі Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів шляхом тлумачення законів покликані забезпечувати єдність судової практики. У цьому аспекті здійснено критичний аналіз спроб Конституційного Суду України здійснювати наступний конституційний контроль над законами про внесення змін до Конституції України, що призводить до вивищення конституційної юрисдикції над установчою владою народу України і, як правило, загрожує засадам демократичного конституційного порядку. Тому залежно від конкретної ситуації Суд має збалансовано обирати одну зі стратегій – стратегію судового мінімалізму, судового стримування (самообмеження) чи судового активізму. Основним критерієм цього є обґрунтованість рішень, їх відповідність засадам правової визначеності та обґрунтованим очікуванням.
У підрозділі 2.2 «Основні засади самообмеження юрисдикції Конституційного Суду України та доктрина «політичної доцільності» здійснено критичний аналіз існуючого підходу Суду щодо формулювання критеріїв самообмеження власної юрисдикції. Наголошується на тому, що поняття «політичної доцільності» як критерій самообмеження Суду суперечить принципу верховенства права та принципу пропорційності. Зроблено критичний аналіз розмежування питань конституційності і законності в діяльності Конституційного Суду України як такий, що не відповідає вимогам правової визначеності та конституційній ієрархії правових актів (частина друга статті 8 у поєднанні зі статтею 9): Конституція України – міжнародні договори України – закони – підзаконні нормативно-правові акти, що має покладатися Судом в основу обґрунтування власних рішень.
У підрозділі 2.3 «Доктрина «політичного питання» та юрисдикція Конституційного Суду України» аналізується зазначена доктрина як перспективний напрям діяльності Суду, виходячи як із зарубіжного досвіду, так і з природи конституційної юстиції. На основі аналізу трьох судових стратегій – мінімалізму, самообмеження та активізму – формулюються основні критерії доктрини «політичного питання» як змістовного критерію самообмеження конституційної юрисдикції. Наголошується на тому, що Конституційний Суд як вищий орган влади своїми актами певною мірою впливає на політичний процес, але цей вплив є опосередкованим правовими засобами – тут має місце явище «юридизації» політики, тобто введення політичного процесу суто у правові, конституційні, рамки. Конституційний Суд не втручається у питання зовнішньої політики, що аж ніяк не означає відмову від здійснення конституційного контролю над додержанням конституційності надання Україною згоди щодо обов’язковості міжнародних договорів. Також Конституційний Суд не втручається у питання, що належать до поля вільного розсуду та узгодження політичних рішень у трикутнику відносин між інститутами влади: Верховна Рада України – Президент України – Кабінет Міністрів України. З тих же позицій зачіпається проблема реальних гарантій незалежності суддів Конституційного Суду, порушення вимог Конституції, яке може встановлювати винятково сам орган конституційної юрисдикції.
У розділі 3 «Конституційні засади забезпечення єдності судової практики в діяльності судів загальної юрисдикції», який складається з двох підрозділів, проаналізовано роль Верховного Суду України та вищих спеціалізований судів у формуванні сталої судової практики в Україні.
Підрозділ 3.1 «Функції Верховного Суду України щодо забезпечення єдності судової практики» присвячено критичному аналізу галузевого законодавства з позицій верховенства Конституції України як основоположного закону в національній правовій системі. Зроблено висновок, що поточне законодавство викривлює сутність змісту конституційного статусу Верховного Суду як «найвищого суду» в системі судів загальної юрисдикції, позбавивши його функції касаційної інстанції та вихолостивши через процедуру допуску скарг для перегляду судових рішень з причин неоднакового застосування закону, про що ухвалює рішення заінтересована установа – вищий спеціалізований суд, рішення якого власне й оскаржують за винятковими обставинами до Верховного Суду. З аналізу видно, що такі положення у поточному законодавстві з’явилися, зокрема, у зв’язку з низкою помилкових рішень Конституційного Суду, які, власне, і були потім покладені в основу цих положень процесуального законодавства. У роботі сформульовано низку пропозицій щодо посилення позицій Верховного Суду в забезпеченні єдності судової практики.
Підрозділ 3.2 «Функції вищих спеціалізованих судів щодо забезпечення єдності судової практики» розкриває основні напрями впливу зазначених судових установ на суди нижчого рівня у рамках їх спеціалізації. На основі компаративного аналізу та аналізу положень КПК України зроблено висновок, що вищі спеціалізовані суди мають занадто громіздкий і неефективний механізм забезпечення єдності судової практики. Корисний ефект цього механізму доволі низький, а в кримінальному процесі можливість перегляду судових рішень на підставі неправильності кваліфікації кримінального правопорушення чи визначення покарання менш суворого, ніж мав застосувати суд (статті 433, 437 і 439 КПК України), по суті є нічим іншим, як рівним поводженням зі сторонами обвинувачення і захисту при їх неоднаковому статусі, оскільки сторона обвинувачення користується перевагою, спираючись на всю потугу державного апарату та можливості доступу до інформації (зокрема, шляхом формально законного застосування негласних методів слідства), тобто має місце очевидна дискримінація сторони захисту. Ці правила в такий спосіб опосередковано покладають на суд функцію державного обвинувачення. Те ж саме має місце в адміністративному судочинстві всупереч фундаментальним засадам адміністративних процедур – принципу довіри, принципу розслідування, тягаря доказування суб’єкта владних повноважень у ході адміністративного судочинства. Проаналізовано переваги і недоліки трьох варіантів удосконалення механізму забезпечення єдності практики вищими спеціалізованими судами: а) збереження в цілому нині існуючої системи перегляду судових рішень зі скасуванням Вищого спеціалізованого суду та передачею касаційних повноважень Верховному Суду, у складі якого, окрім цього, створюється палата з єдності судової практики, в яку може звертатися будь-який суд у разі необхідності ухвалення принципово важливого рішення чи перегляду сталої судової практики; б) диференціація розгляду справ за інстанціями та функціями щодо забезпечення єдності судової практики за ступенем їх складності між Верховним Судом і вищими спеціалізованими судами; в) скасування вищих спеціалізованих судів і повернення до централізованої судової системи.
Розділ 4 «Вплив Європейського суду з прав людини на судову практику в Україні» присвячений аналізу взаємодії практики вітчизняних судів та практики Європейського суду з прав людини.
У підрозділі 4.1 «Практика Європейського суду з прав людини як джерело права в Україні» визначаються характерні риси юридичної сили правових актів цієї міжнародної судової установи. Досліджується юридична сила рішень Європейського суду з прав людини як міжнародної судової установи, яка відображає сучасні тенденції глобалізації та діалектичний зв'язок між універсальним характером прав людини та їх релятивізмом. Релятивізм прав людини зумовлює свободу розсуду національних держав щодо впровадження у національні правопорядки положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Як джерело права практика Суду аналізується з точки зору верховенства Конституції України. Отже, положення Конвенції і практика Суду мають застосовуватися винятково у світлі конституційних цінностей і принципів і володіють перевагою перед положеннями вітчизняного законодавства лише у разі, якщо вони встановлюють кращий стандарт захисту, ніж гарантує Конституція України. Тому вітчизняні суди мають збалансовано, виважено застосовувати положення Конвенції і прецедентне право Європейського суду з прав людини. Таке розуміння практики Європейського суду з прав людини цілком відповідає Віденській конвенції про право міжнародних договорів та зобов’язанням України перед Радою Європи.
Підрозділ 4.2 «Основні напрями впливу практики Європейського суду з прав людини на судову практику в Україні» розкриває ефективність індивідуальних та загальних заходів із забезпечення виконання рішень Суду. Поступово практика Суду набуває поширення у правовій системі України: рішення Європейського суду з прав людини застосовує у своїй практиці Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. При цьому важливим для вітчизняних судів є коректне застосування практики Суду, оскільки існують непоодинокі випадки використання певних супутніх міркувань цієї міжнародної установи, які не лягли в його рішення по суті, як джерело обґрунтування судових рішень (наприклад, як це зробив Конституційний Суд України в рішеннях по соціальним правам на рубежі 2012 – 2013 років). В Україні існує належна законодавча база щодо впровадження практики Європейського суду з прав людини в діяльність Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції. Проблема полягає в коректному використанні рішень судами для обґрунтування власних правових позицій. Іншою проблемою є неухильне виконання рішень ЄСПЛ шляхом вжиття індивідуальних і загальних заходів, а також справедливої сатисфакції.