ГРИНЮК ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ ФУНКЦІЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ: ПРАВОВІ, ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, мета і задачі, об’єкт і предмет, окреслюються методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дисертації та публікацій.
Розділ 1 «Теоретико-правові засади функції обвинувачення в кримінальному процесі» складається з шести підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Стан наукового дослідження функції обвинувачення в кримінальному провадженні» визначено особливості наукового дослідження функції обвинувачення. На підставі проведеного аналізу залежно від наукових позицій щодо розуміння сутності та змісту функції обвинувачення виділено чотири етапи її наукового дослідження.
Перший етап (кінець XIX ст. - початок ХХ ст.) - функція обвинувачення ґрунтовно не досліджувалась, адже обвинувачення розглядалось як діяльність державних уповноважених суб’єктів.
Другий етап (середина та друга половина ХХ ст.) характеризується наявністю наукових досліджень категорії «кримінально-процесуальна функція», коли виникли дискусії щодо виділення трьох функцій: обвинувачення, захисту та правосуддя. Виникають розбіжності поглядів щодо визначення місця функції обвинувачення серед інших функцій. На даному етапі формується дві позиції: 1) функція обвинувачення розглядається як самостійна; 2) функція обвинувачення є частиною функції кримінального переслідування.
Третій етап (розвиток української державності з 1991 р. до 2012 р.) - функція обвинувачення розглядається як самостійна кримінальна процесуальна функція та як частина функції кримінального переслідування. Кримінальний процес України у цей період містив усі ознаки радянського кримінального процесу, а, отже, і підтримувались наукові погляди радянських учених (М. М. Полянський, М. О. Чельцов, М. С. Строгович, О. М Ларін та ін.) щодо розуміння сутності та змісту функції обвинувачення. Однак, переважають позиції, згідно з якими функція обвинувачення є складовою кримінального переслідування.
Четвертий етап пов’язаний із реформуванням кримінального процесу України та прийняттям КПК України, в якому на нормативному рівні сформульовано визначення понять «обвинувачення» та «державне обвинувачення» з урахуванням матеріально-правового та процесуального змісту функції обвинувачення. На даному етапі розвитку кримінального процесу вчені підходять до розуміння функції обвинувачення з урахуванням її матеріально-правового та процесуального змісту. Виникають три підходи до визначення її місця в системі кримінальних процесуальних функцій: 1) функція обвинувачення - це самостійна функція
кримінального процесу; 2) функція обвинувачення - це складова частина функції кримінального переслідування; 3) функція обвинувачення - це одна із основних функцій кримінального процесу, яка ототожнюється із кримінальним переслідуванням.
У підрозділі 1.2 «Поняття та зміст функції обвинувачення у кримінальному провадженні» доведено, що поняття «функція» використовується для позначення динамічної сторони певного явища. Під функцією обвинувачення необхідно розуміти напрямок кримінальної процесуальної діяльності уповноважених суб’єктів, що полягає в отриманні (формуванні, збиранні) сукупності доказів для повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення та складання обвинувального акта, а також у підтриманні обвинувачення під час судового розгляду справи та перегляду судових рішень.
Встановлено, що функція обвинувачення у сучасній кримінальній процесуальній доктрині підлягає характеристиці у контексті процесуального механізму. Суб’єктний елемент механізму функції обвинувачення представлений суб’єктами даної функції. Інструментальний елемент механізму функції обвинувачення проявляється у кримінальних процесуальних діях і кримінальних процесуальних рішеннях. Засадничий елемент механізму функції обвинувачення - це принципи кримінального провадження, що мають основоположний характер для функції обвинувачення (засади початку обвинувачення та засади реалізації обвинувачення). Процедурний елемент характеризується кримінальною процесуальною формою здійснення функції обвинувачення.
Телеологічна основа механізму функції обвинувачення проявляється у меті зазначеної функції. Інформаційною (матеріальною) основою механізму функції обвинувачення є матеріальний зміст обвинувачення. Нормативна основа механізму функції обвинувачення проявляється у нормах кримінального процесуального законодавства, що регламентують здійснення функції обвинувачення.
У підрозділі 1.3 «Становлення та розвиток функції обвинувачення у вітчизняному кримінальному процесі» на основі аналізу наукових та нормативно- правових джерел досліджено особливості становлення функції обвинувачення та її історичного розвитку на території України.
Виділено основні нормативно-правові акти, в яких відображається функція обвинувачення на різних історичних етапах: Руська правда; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.; Статут кримінального судочинства 1864 р.; Декрет № 2 «Про суд» від 7 березня 1918 р.; Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922 р.;
Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 р.; Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р.; Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р.
Залежно від особливостей реалізації функції обвинувачення виокремлено чотири історичні періоди її розвитку. Обґрунтовано, що початок формування функції обвинувачення на українських землях пов’язаний із періодом існування Київської Русі, у якій реалізація функції обвинувачення ґрунтувалася на приватній ініціативі, а кримінальний процес будувався за принципом змагальності між обвинувачем та обвинуваченим.
Визначено, що подальше становлення та розвиток функції обвинувачення пов’язується із періодом перебування українських земель у складі інших держав: Великого князівства Литовського, Князівства Молдавія, Королівства Угорщини, Речі Посполитої, Австро-Угорської та Російської імперій. У ці часи кримінальний процес поступово переходить від змагального до інквізиційного (розшукового). У інквізиційному процесі головною стадією було досудове провадження, що поділялося на загальне і спеціальне слідство. Це було яскравим прикладом реалізації функції обвинувачення та формування і підготовки безпосереднього обвинувачення. Здійснення функції обвинувачення ґрунтувалось на виділенні приватного та публічного обвинувачення.
Після державного перевороту 1917 р. у Російській імперії, до складу якої входили українські землі, розпочинається наступний етап реалізації функції обвинувачення в період радянської України. Розвиток функції обвинувачення проходив у період революцій та війн. Державні органи обвинувачення спочатку скасовувалися, а потім знову формувалися. Прокурор як сторона процесу, наділявся повноваженнями участі у проведенні слідства та дізнання, підтримання обвинувачення в суді, підтримання позову в усіх стадіях процесу. Кримінально- процесуальний кодекс УРСР 1960 р. закріплював, що функція обвинувачення повною мірою починала реалізовуватися на стадії попереднього розслідування після винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого; по закінченню розслідування обвинувачення викладалось в обвинувальному висновку; далі ця функція реалізовувалась на судових стадіях і закінчувалась винесенням обвинувального вироку суду.
Зазначено, що останній історичний період здійснення функції обвинувачення пов’язаний з розбудовою правової незалежної України, який можна поділити на два етапи: здійснення функції обвинувачення під час дії норм КПК України 1960 р.; здійснення функції обвинувачення за КПК України 2012 р. У цей період кримінальний процес характеризується змагальною моделлю кримінального процесу на судових стадіях провадження з розширенням змагальних засад на досудовому розслідуванні.
У підрозділі 1.4 «Суб’єкти обвинувачення та види реалізації ними функції обвинувачення» визначено, що сторонами кримінального провадження є певна сукупність учасників кримінального процесу, які об’єднані спільним процесуальним інтересом. Під процесуальним інтересом необхідно розуміти таку поведінку учасника кримінального провадження, яка спрямована на досягнення бажаного для нього кінцевого результату. Такі інтереси сторін є протилежними, оскільки вони випливають із напрямків діяльності суб’єктів кримінального процесу, тобто їх функцій.
Сторона обвинувачення спрямовує свою діяльність на викриття особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, та притягнення її до кримінальної відповідальності, тобто здійснює функцію обвинувачення.
Доведено, що функція обвинувачення здійснюється уповноваженими суб’єктами на всіх стадіях кримінального провадження (крім стадії виконання судових рішень) з метою об’єктивного та повного встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення і притягнення всіх винних до кримінальної відповідальності та/або застосування інших заходів кримінально-правового характеру. Законодавство регламентує їх процесуальний статус, особливості процесуальної діяльності під час досудового розслідування і судового розгляду, що впливають на способи реалізації суб’єктами досліджуваної функції. Крім того, при реалізації функції обвинувачення суб’єкти обвинувачення перебувають у постійній взаємодії.
Зроблено висновок, що крім нормативно визначених учасників кримінального провадження з боку обвинувачення, а саме слідчого, керівника органу досудового розслідування, прокурора, до сторони обвинувачення слід відносити потерпілого, його представника та законного представника, а також оперативні підрозділи.
Обвинувальна функція реалізується прокурором як на досудовій, так і на судових стадіях. На досудовому розслідуванні прокурор наділений рядом повноважень, що носять підготовчий характер до реалізації функції обвинувачення, та низкою повноважень суто обвинувальних. Первинне обвинувачення реалізується шляхом повідомлення особі про підозру, але заключним етапом обвинувачення на досудовому розслідуванні є затвердження або самостійне складання прокурором обвинувального акта, а також клопотань про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності. Результати проведеного анкетування свідчать, що більшість респондентів відносять до функцій прокурора у кримінальному процесі функцію обвинувачення (державне обвинувачення (вказали 27 % опитаних); публічне обвинувачення (23 % опитаних); процесуальне керівництво (12 % опитаних); обвинувачення (30 % опитаних); прокурорський нагляд (6 % опитаних); розслідування (2% опитаних)).
Визначено, що отримання доказів слідчим і прокурором з боку сторони обвинувачення у досудовому розслідуванні має наступні сутнісні ознаки: наявність владних повноважень сторони обвинувачення на отримання доказів; дії, що спрямовані на отримання доказів, носять активний діяльнісний характер; на сторону обвинувачення покладено обов’язок збирання доказів у досудовому розслідуванні; може супроводжуватись тимчасовим обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина; в окремих випадках існує можливість застосування заходів процесуального примусу.
Потерпілий, його представник та законний представник реалізують функцію обвинувачення у кримінальному провадженні у справах приватного обвинувачення, а у справах публічного обвинувачення - реалізують права, що містять елементи обвинувачення, як на стадії досудового розслідування, так і на судових стадіях, а саме, у підготовчому судовому засіданні, у судовому розгляді, у процесі перегляду судових рішень.
На основі аналізу положень КПК України виділено наступні різновиди обвинувачення: публічне; приватне; обвинувачення при провадженні щодо юридичної особи; обвинувачення при зміні прокурором обвинувачення та згоді потерпілого на його підтримання у раніше пред’явленому обсязі; обвинувачення у кримінальному провадженні на підставі угод.
У підрозділі 1.5 «Предмет і зміст обвинувачення» здійснено характеристику матеріального та процесуального змісту обвинувачення. Предмет обвинувачення розглядається у вузькому значенні та характеризується лише кримінально-караним діянням, передбаченим КК України. До предмету обвинувачення не включаються елементи обвинувальної діяльності уповноважених органів. Тому предмет обвинувачення охоплює елементи вчиненого діяння, що містить ознаки конкретного складу кримінального правопорушення.
Наголошено, що не варто розглядати обвинувачення тільки у кримінально- правовому розумінні, адже це процесуальна категорія, яка має комплексний характер і розкривається через матеріальний та процесуальний (функціональний) зміст, що є взаємозалежними і не можуть існувати відокремлено.
Доведено, що матеріальний зміст обвинувачення розкривається через його структуру. Процесуальний зміст обвинувачення розкривається через сукупність слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій.
Підрозділ 1.6 «Міжнародні стандарти реалізації функції обвинувачення в кримінальному провадженні» присвячено дослідженню функції обвинувачення в міжнародно-правових актах, практиці Європейського суду з прав людини та в країнах англо-американської і континентальної правових систем.
У пункті 1.6.1 «Функція обвинувачення в міжнародно-правових актах і практиці Європейського суду з прав людини» наголошується на тому, що реалізація функції обвинувачення повинна ґрунтуватися на дотриманні прав людини та положень основних міжнародних принципів кримінального судочинства.
На основі аналізу міжнародних нормативно-правових актів і практики міжнародних судів систематизовано міжнародно-правові стандарти реалізації функції обвинувачення у кримінальному провадженні.
Визначено, що в практиці ЄСПЛ термін «обвинувачення» стосується змісту тих процесуальних актів, що виносяться обвинувачем у процесі провадження щодо конкретної особи, а не форми цих актів. Як у національному законодавстві, так і міжнародних стандартах під час реалізації функції обвинувачення повинна реалізовуватись засада обґрунтованості обвинувачення у кримінальному провадженні.
У пункті 1.6.2 «Функція обвинувачення в країнах англо-американської та континентальної правових систем» виділено спільні або схожі та відмінні риси щодо здійснення функції обвинувачення у країнах континентальної та англо- американської правових систем. Однак, наголошено, що суттєвих відмінностей у реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі різних правових систем не існує, адже призначенням цієї функції в усіх державах, у тому числі й в Україні, є забезпечення реалізації функції держави - протидії злочинності.
Розділ 2 «Реалізація функції обвинувачення під час досудового розслідування» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Формування обвинувачення на стадії досудового розслідування» здійснено характеристику особливостей реалізації функції обвинувачення на стадії досудового розслідування слідчим.
Зазначено, що слідчий на основі зібраних і досліджених доказів зобов’язаний сформулювати первинне обвинувачення, викласти його у повідомленні про підозру та вручити його особі, яка вказана у повідомленні про підозру.
Сформульовано, що функція обвинувачення на досудовому розслідуванні складається з: 1) неперсоніфікованого обвинувачення (спрямованого на пошук особи, яка вчинила кримінальне правопорушення; починається з моменту початку кримінального провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення);
2) персоніфікованого (первинного) обвинувачення (доведення винуватості особи, стосовно якої є докази її причетності до вчиненого кримінального правопорушення). Неперсоніфіковане обвинувачення характеризується тим, що органи досудового розслідування встановлюють у діях невідомої особи склад кримінального правопорушення, а, отже, і необхідність здійснення неперсоніфікованого обвинувачення, що проявляється у здійсненні слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, спрямованих на встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Персоніфіковане або первинне обвинувачення є обвинуваченням певної особи, якій повідомлено про підозру.
У підрозділі 2.2 «Умови та процесуальний порядок повідомлення про підозру» на основі аналізу нормативно-правових джерел визначено підстави, умови та процесуальний порядок повідомлення про підозру як початку реалізації персоніфікованого (первинного) обвинувачення.
Обґрунтовано, що органи, які здійснюють досудове розслідування, зобов’язані досліджувати та оцінювати виправдувальні докази. І лише після того, як встановлять, що обвинувальні докази домінують над виправдувальними, здійснювати далі обвинувальну функцію. Під обвинувальною функцією слідчого необхідно розуміти доказову діяльність, результати якої викривають особу у вчиненні кримінального правопорушення.
Сформульовано визначення поняття «повідомлення про підозру» та розмежовано підозру, як: припущення про вчинення особою кримінально-караного діяння; процесуальне рішення; комплекс процесуальних дій, що включає в себе складання та вручення самого повідомлення про підозру. Здійснено поділ підстав повідомлення про підозру на дві групи: фактичні та юридичні.
Доведено, що письмове повідомлення про підозру має бути обґрунтоване шляхом зазначення у ньому доказів. Моментом виникнення функції обвинувачення та захисту за загальним правилом є повідомлення особі про підозру. Зазначене підтверджується результатами проведеного анкетування (37 % опитаних вважають, що здійснення функції обвинувачення на досудовому розслідуванні починається з моменту повідомлення особі про підозру).
У підрозділі 2.3 «Обвинувальний акт та його значення при формуванні обвинувачення» визначено, що під формулюванням обвинувачення слід розуміти стислу і точну форму вираження твердження про винуватість конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Обвинувачення не може виходити за межі формулювання підозри у повідомленні про підозру. Якщо це має місце, у кримінальному провадженні необхідно здійснити повідомлення про нову підозру або зміну раніше повідомленої підозри і лише після цього включити нове формулювання обвинувачення в обвинувальний акт.
Обґрунтовано твердження, згідно з яким у обвинувальному акті підсумково та остаточно формулюється обвинувачення на стадії досудового розслідування і висловлюється впевненість сторони обвинувачення у формі твердження про винуватість конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Для складання обвинувального акта, а, отже, і формування підсумкового обвинувачення на стадії досудового розслідування, необхідна така сукупність доказів, на підставі якої слідчий чи прокурор встановлює наявність всіх обставин, що підлягають доказуванню відповідно до частини першої ст. 91 КПК України.
Розділ 3 «Реалізація функції обвинувачення під час судового провадження в першій інстанції та при перегляді судових рішень» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Підтримання публічного обвинувачення під час підготовчого провадження та судового розгляду» визначено особливості реалізації публічного обвинувачення у процесі підготовчого провадження, а також судового розгляду.
Констатовано, що підтримувати публічне обвинувачення в суді обов’язково має прокурор, який здійснював нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування у формі процесуального керівництва. Згідно з статистичними даними Генеральної прокуратури України у 2015 році прокурори здійснили підтримання публічного обвинувачення у 148 583 кримінальних провадженнях у суді першої інстанції, а у 2016 р. - у 156 953 кримінальних провадженнях, що на 6 % більше, ніж у 2015 р. Дослідивши точки зору науковців (І. В. Гловюк, В. М. Юрчишин,
В. В. Колодчин, С.М. Меркулов та ін.) щодо кримінальної процесуальної функції прокурора, яку він здійснює під час судового провадження, зазначається, що він виконує функцію публічного обвинувачення.
Зазначено, що при вирішенні питання щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності під час підготовчого провадження суд вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, оскільки в ухвалі про закриття кримінального провадження міститься твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. У таких випадках у ході досудового розслідування початкове обвинувачення міститься в повідомленні про підозру, а підсумкове - у клопотанні прокурора, яке у тому ж вигляді стає остаточним - в ухвалі суду про закриття кримінального провадження у зв’язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Сформульовано висновок, згідно з яким встановлення обґрунтованості обвинувачення у підготовчому провадженні має наступні особливості: засноване на процесуальних рішеннях різного характеру мотивування; трансформаційний характер (підсумкове обвинувачення, остаточне обвинувачення); нормативна обмеженість матеріалів для перевірки обґрунтованості обвинувачення; обмеженість пізнавальних можливостей суду. Відповідно, потребує вирішення на нормативному рівні питання регламентації процесуальних засобів такої перевірки та закріплення у ст. 297 КПК України обов’язку прокурора надати разом з клопотанням та додатками до нього матеріали кримінального провадження (для розгляду клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності); встановлення винятків у ст. 291 КПК України із правила щодо заборони подання інших документів до початку судового розгляду для обвинувальних актів, які направляються до суду з угодою; розширення повноважень суду із розгляду клопотань та угод шляхом ініціювання і проведення допитів, дослідження документів, речових доказів, звуко- та відеозаписів.
Обґрунтовано твердження, відповідно до якого ефективне підтримання публічного обвинувачення залежить від якості підготовки прокурора до судового розгляду. Планування обсягу доказів і порядку їх дослідження під час з’ясування обставин кримінального провадження, а також перевірки їх доказами дозволяє прокурору передбачити судові дії, що необхідно провести для встановлення обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні. Саме тому до початку дослідження доказів сторона обвинувачення надає свої пропозиції щодо обсягу та порядку дослідження доказів. Думка сторони захисту та сторони обвинувачення щодо цього питання для суду має рекомендаційний характер, оскільки суд у своїй ухвалі визначає обсяг і порядок дослідження доказів у кожному судовому провадженні.
Обґрунтовано позицію, згідно з якою трансформація обвинувачення (у його процесуально-правовому значенні) відбувається, коли внаслідок зміни обвинувачення, відмови від обвинувачення, початку кримінального провадження змінюється (трансформується) правова природа обвинувачення. Це має місце, зокрема, у ситуаціях зміни обвинувачення прокурором на менш тяжке за кваліфікацією або обсягом, відмови прокурора від підтримання публічного обвинувачення при згоді потерпілого підтримувати обвинувачення в суді, під час початку провадження щодо юридичної особи.
Фактичними підставами трансформації обвинувачення є при зміні обвинувачення - наявність достатніх даних щодо невідповідності кваліфікації або обсягу обвинувачення фактичним обставинам кримінального провадження та необхідності застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення чи про зменшення обсягу обвинувачення; при відмові від обвинувачення - наявність достатніх даних, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується; при початку провадження щодо юридичної особи - наявність достатніх даних щодо підстав застосування кримінально-правових заходів до юридичної особи. Юридичними підставами є процесуальні рішення прокурора.
Констатовано, що участь прокурора під час провадження у суді присяжних регламентується загальними правилами провадження у суді першої інстанції. До її особливостей відносяться роз’яснення обвинуваченому можливості розгляду кримінального провадження щодо нього судом присяжних, поставлення запитань присяжним з метою формування складу суду.
У підрозділі 3.2 «Реалізація функції обвинувачення в системі повноважень прокурора під час перегляду судових рішень» проаналізовано участь прокурора у процесі перегляду судових рішень.
На підставі дослідження положень КПК України зроблено висновок, що під час перегляду судових рішень прокурор може брати участь у наступних стадіях кримінального провадження: провадження в суді апеляційної інстанції,
провадження в суді касаційної інстанції, провадження у Верховному Суді України, провадження за нововиявленими обставинами.
Зазначено, що апеляційна скарга прокурора може містити вимоги як ті, що стосуються реалізації функції публічного обвинувачення, так і ті, що стосуються охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Наприклад, суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; необхідності застосування більш суворого покарання; скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції. Разом з цим суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі пом’якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого; змінює правову кваліфікацію кримінального правопорушення і застосовує статтю (частину статті) КК України про менш тяжке кримінальне правопорушення. Суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення, якщо за наявності відповідних підстав його не було закрито; судове рішення ухвалено незаконним складом суду; судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов’язковою. Судове рішення підлягає скасуванню або зміні у випадку неправильного застосування КК України, тобто також у разі призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті). Вважається, що така процесуальна позиція прокурора обґрунтовується виконанням завдань кримінального провадження.
Схожий напрямок діяльності прокурора прослідковується також під час перегляду судових рішень у інших судових інстанціях.
На підставі вищезазначеного обґрунтовано твердження, згідно з яким під час перегляду судових рішень прокурор здійснює окремий напрям діяльності - підтримання своїх доводів, викладених у апеляційній чи касаційній скарзі, заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України чи за нововиявленими обставинами. Зазначений напрям діяльності прокурора є проявом функції підтримання публічного обвинувачення, а також повноважень, які спрямовані на охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження.
Розділ 4 «Особливості реалізації функції обвинувачення в окремих порядках кримінального провадження» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 4.1 «Особливості реалізації функції обвинувачення в кримінальному провадженні на підставі угод» охарактеризовано порядок реалізації обвинувачення у кримінальному процесі на підставі угод.
Визначено сутність угоди про примирення між потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, а також про визнання винуватості між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим. Констатовано, що угода про визнання винуватості є найбільш характерною для кримінального процесу держав англо-американської системи права.
Зазначено, що перелічені види угод є формами досягнення компромісу у кримінальному провадженні, що дозволяє вести мову про наявність договірного (компромісного) обвинувачення.