Сокоринський Юрій Володимирович Доктрина правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, охарактеризовано стан її наукової розробки. Визначено мету, основні завдання, об’єкт, предмет та методологічні засади дисертаційного дослідження. Сформульовано наукову новизну, теоретичні та практичні результати, що були отримані дисертантом, а також вказано на ступінь апробації результатів дослідження і наявність публікацій за темою дисертації.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні» містить 3 підрозділи, що присвячені вивченню методів дослідження основ правового регулювання пенсійного забезпечення, генезису правового регулювання пенсійного забезпечення, а також ретроспективі розвитку спеціального пенсійного забезпечення.
У підрозділі 1.1 «Методологічні основи дослідження правового
регулювання пенсійного забезпечення в Україні» встановлено, що пенсійне забезпечення являє собою окрему незалежну систему з підсистемами, в якій містяться різні структурні елементи, що є взаємоузгодженими між собою. Відповідно, доктринальне дослідження розроблене за структурою таким чином, щоб максимально дозволити як фахівцям, так і звичайним громадянам усвідомити квінтесенцію поданого матеріалу, зрозуміти базову характеристику всіх категорій, понять і процесів щодо правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні.
Відзначено, що формально-юридичний метод використано для формування конструкції пенсійного забезпечення різних категорій осіб, визначення видів пенсійного забезпечення, вироблення авторського бачення концептуальних основ оптимізації правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні на найближчі роки.
Визначено, що логіко-семантичний метод з’ясування правового регулювання пенсійного забезпечення характеризується тим, що він дає змогу дослідити юридичні категорії, такі, наприклад, як «пенсія», «пенсіонер», з огляду на їхню багатогранність і сприяє їх використанню у багатьох аспектах. Зазвичай він застосовується у взаємозв’язку із порівняльним методом, оскільки у своїй сукупності вони виявляють прогалини і покращують подальшу побудову переліку шляхів їх заповнення. Загалом, це покращує науково-критичне осмислення напрацьованого щодо правового регулювання пенсійного забезпечення.
Статистичний метод є віддзеркаленням реалій, оскільки з його допомогою можливо встановити сучасний стан пенсійного забезпечення різних осіб, сформувати рівень відповідності правових норм і фактичного стану проживання таких людей під час отримання пенсій. Вагомість даного методу полягає в тому, що він дозволяє надати статистичні дані щодо виплат пенсій різним категоріям працівників та верств населення, а також стосовно рівня їх виплат, зокрема у співвідношенні із прожитковим мінімумом та належним рівнем життя. Це дає можливість розглянути наявну ситуацію і виявити її недоліки й проблеми з метою подальшого визначення шляхів оптимізації і формування напрямів удосконалення статистики у досліджуваній сфері.
Таким чином, специфікою методів дослідження правового регулювання пенсійного забезпечення є те, що вони визначають напрями наукового пізнання суто у контексті механізму пенсійного забезпечення, змісту різних видів пенсій, виявлення позитивних та негативних сторін чинного законодавства у сфері пенсійного забезпечення з тим, щоб сформувати ти комплекс заходів, спрямованих на його вдосконалення, у тому числі із врахуванням позитивного зарубіжного досвіду. Кожен з них відіграє свою конкретну роль у вирішенні задач, передбачених структурою та метою проблематики.
У підрозділі 1.2 «Генезис правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні» зазначено, що у різні історичні епохи в різноманітних державних утвореннях сутність захисту таких осіб суттєво відрізнялась. Наприклад, у первісні часи старійшини часто жили на утриманні інших членів суспільства через свій вік та досвід, у той час як хворі та непрацездатні члени соціуму або ж не утримувались взагалі (стародавні слов’яни вбивали людей похилого віку, спартанці позбавляли життя слабких новонароджених), або ж утримувались виключно в силу звичаю, а не нормативно-правових вимог до таких дій (жили на утриманні інших членів суспільства).
Аргументовано, що епоха Київської Русі характеризувалась наступними особливостями:
1) допомога нужденним ще не містила ознак пенсійного забезпечення, проте у певній мірі виконувала його роль;
2) наведені форми забезпечення громадян, які цього потребували, не можна вважати пенсійним забезпеченням у тому розумінні, у якому воно існує на сьогодні;
3) пенсійне забезпечення розглядалось як релігійна акція;
4) нормативно-правове регулювання пенсійного забезпечення мало християнський підтекст, хоча його, окрім церковних статутів, становив, зокрема, перший слов’янський закон - «Руська правда»;
5) соціальне та пенсійне забезпечення не було державним, а являло собою особисту милостиню князя, тобто держава ще не була суб’єктом пенсійного забезпечення;
6) така милостиня була у певній мірі сліпою і обумовлювалася християнського вірою правителя, а також вважалась ним самим одним із головних обов’язків керівника держави.
Досліджено, що особливостями етапу розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення на українських землях у складі Російської імперії в XVII - початок XX століттях, є наступні:
1) сучасні пенсії виникли, по суті, із пенсійного забезпечення військовослужбовців та державних службовців Російської імперії;
2) тогочасне законодавство розрізняло два види пенсійного забезпечення: за віком та по хворобі, у тому числі й такої, що виникла при виконанні службових обов’язків;
3) держава стала суб’єктом пенсійного забезпечення;
4) держава почала надавати пенсійне забезпечення шляхом створення мережі спеціальних державних органів;
5) було прийнято спеціальне законодавство про пенсійне забезпечення;
6) до наповнення тогочасних фондів безпосередньо були залучені самі ж службовці.
Особливостями етапу розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення на українських землях у складі європейських держав у XVII-XX століттях є наступні:
1) станом на початок ХХ століття фактично у кожній державі було прийнято прогресивне законодавство про пенсійне забезпечення;
2) на цих землях забезпечувались пенсіями не лише державні службовці, а й робітники.
Констатовано, що сьогодні проблеми пенсійного забезпечення в Україні є одними із найгостріших питань, у першу чергу, через його низький рівень, недосконалість чинного правового регулювання, існування різноманітних соціальних та демографічних проблем у державі. Враховуючи постійне зростання середнього віку громадян України, слід відзначити, що у майбутньому питання, пов’язані із правовим регулюванням пенсійного забезпечення, можуть набути значно серйознішої гостроти. Для вирішення існуючих та потенційних проблем правового регулювання пенсійного забезпечення в Україні важливо встановити, яким чином воно здійснювалось у різні епохи, оскільки це допоможе встановити закономірності між еволюцією його ролі та тими особливостями й конкретними соціально-економічними обставинами епох, для яких воно було характерним, а також рівнем розвитку суспільства і держав тих періодів.
У підрозділі 1.3 «Ретроспектива спеціального пенсійного забезпечення на території України» зазначено, що на території нинішньої України наприкінці ХІХ століття паралельно з соціальним страхуванням розвивалося й спеціальне пенсійне забезпечення. Категорії осіб, які забезпечувались спеціальними виплатами, були подібними до сьогоднішніх: державні службовці, працівники державного апарату та інші. Коло таких суб’єктів регулювалось спеціальними законодавчими актами.
Спеціальне пенсійне забезпечення в часи перебування України під владою Австро-Угорської імперії (ХІХ - початок ХХ століття) характеризувалося тим, що та частина території України, що входила до складу Австро-Угорщини, зазнавала тотального дублювання норм у сфері спеціального пенсійного забезпечення.
Зауважено, що військовослужбовці як категорія осіб спеціального пенсійного забезпечення є «найстарішою» категорією такого забезпечення, оскільки найбільше спеціальних нормативно-правових актів приймалося саме щодо військовослужбовців та їх сімей. Справедливе відношення до таких категорій, як науковці, державні службовці та інші, не було спочатку закріплено на законодавчому рівні. Це було наслідком встановлення комуністичного устрою та низького рівня правосвідомості правлячої верхівки.
Спеціальні закони в СРСР передбачали певні категорії громадян, яким встановлювалися різні умови виплати спеціальних пенсій. Так, наприклад, вік виходу на пенсію для працівників робітничих спеціальностей та працівників колгоспів був різним. Встановлюючи різний вік виходу на пенсію, законодавці керувалися критерієм «важливості» для суспільства відповідної діяльності.
Етап спеціального пенсійного забезпечення, який триває уже за часів незалежності України (з 1991 р. - до сьогодні), характеризується відсутністю систематизованого законодавства.
Наголошено на тому, що спеціальне пенсійне забезпечення не може бути на високому рівні без сприятливої економічної ситуації в державі. Тому перед тим як проводити якісь реформи стосовно того ж самого спеціального
пенсійного забезпечення, в першу чергу, слід було стабілізувати економіку країни. Цієї помилки допускалися ряд країн в минулому і допускають її сьогодні, не роблячи ніяких висновків з досвіду минулих століть. Такі реформи тільки погіршують ситуацію у спеціальному пенсійному забезпеченні. Для нашої країни головне завдання полягає у створенні такої пенсійної системи, яка дозволить значно підвищити рівень життя певних категорій осіб, і, в той же час, буде стимулювати розвиток економіки в державі.
Впродовж усього періоду становлення й розвитку спеціального
пенсійного забезпечення прослідковується той факт, що воно ніколи не було на уніфікованому рівні (не було єдиного закону, який би регулював
спеціальне пенсійне забезпечення комплексно). Цього не було ні в часи, коли Україна була під владою Австро-Угорської та Російської імперій, ні в часи, коли Україна входила до складу СРСР. Спеціальні нормативно-правові акти існували самі по собі, знаходились в хаотичному порядку без необхідної згрупованості.
Розділ 2 «Зміст системи пенсійного забезпечення» містить 3
підрозділи, що визначають наукову інтерпретацію системи пенсійного забезпечення та її характерні ознаки, систему принципів і гарантій правового регулювання пенсійного забезпечення, а також види систем пенсійного страхування.
У підрозділі 2.1 «Наукова інтерпретація системи пенсійного забезпечення та її характерні ознаки» аргументовано, що ознака регулярності полягає в тому, що пенсія на користь громадян виплачується щомісячно, при цьому така виплата здійснюється спеціально уповноваженими органами у сфері пенсійного забезпечення. Нормативність визначається, насамперед, тим фактором, що соціальні умови, за яких надається виплата, передбачені виключно нормами законодавства. Соціально-аліментарне призначення означає те, що держава в особі уповноважених органів зобов’язана забезпечувати належний рівень життєдіяльності для осіб, які в силу певних соціальних умов, незалежних від самої такої особи, потребують допомоги. Така допомога гарантується з боку держави і є одним із конституційних прав громадян та джерелом існування осіб. Законодавство забороняє здійснювати розрахунок з бюджету у формі пенсій в інші способи, окрім грошового. Пенсія надається громадянам за певних умов (досягнення певного віку, у разі інвалідності, утрати годувальника тощо), разом з тим, ця ознака є спорідненою із ознакою нормативності, тобто вищевказані умови визначені нормативно-правовими актами.
Констатовано, що пенсійним забезпеченням є суспільні відносини щодо забезпечення окремих категорій населення у випадку настання певних соціальних умов, які законодавчо визначені (пенсійний вік, у зв’язку з інвалідністю, в разі втрати годувальника, за вислугу років), надання щомісячних грошових виплат спеціально уповноваженими органами у сфері пенсійного забезпечення за рахунок коштів Пенсійного та інших спеціально створених фондів.
Джерелом формування систем пенсійного забезпечення є те, чим наповнюються певні фонди в залежності від пенсійної системи. Кошти Пенсійного фонду України можна поділити на власні, а також залучені. До власних коштів належать, наприклад, суми єдиного соціального внеску, доходи від використання тимчасово вільних коштів фонду, які сплачені банками за таке користування, кошти від підприємств на покриття фактичних витрат, фінансові санкції та штрафи тощо. Залученими коштами є кошти Державного бюджету України.
Система пенсійного забезпечення - ключовий механізм ефективного функціонування одного із головних інститутів держави, тобто система пенсійного забезпечення і держава взаємопов’язані, без держави існування такої системи неможливе. Неможливе також існування будь-якого із рівнів пенсійної системи без створення певних інститутів в середині держави, які покликані на реалізацію норм законодавства.
У підрозділі 2.2 «Система принципів правового регулювання пенсійного забезпечення» зазначено, що головними ознаками, притаманними принципам пенсійного забезпечення є такі: по-перше, це вихідні ідеї, керівні положення, які в обов’язковому порядку мають виражений нормативний характер; по-друге, вони відображають основні ознаки правовідносин, які виокремлюють право пенсійного забезпечення в окрему правову галузь та складають предмет і метод його правового регулювання.
Принцип заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію полягає в тому, що особі, яка досягла пенсійного віку, визначеного Законом, держава гарантує повне матеріальне та соціальне забезпечення. Ніхто не може бути позбавлений такого права, насамперед, і сама особа повинна бути зацікавлена в такому забезпеченні.
Принцип солідарності та субсидування в солідарній системі розглянемо окремо. Солідарність полягає в тому, що працездатне населення забезпечує непрацездатне. Але якщо й працездатна особа втратить працездатність, держава їй гарантує соціальні виплати від частини її заробітку. Субсидування випливає з того, що держава виступає гарантом та організатором системи пенсійного забезпечення, тобто забезпечує належну фінансову складову існування такої системи.
Принцип фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів потрібно розкривати через призму існування в кожній системі пенсійного забезпечення певних фондів, а також різних джерел їх наповнення, з яких, відповідно, і здійснюються видатки певним категоріям громадян при настанні різних соціальних обставин. До таких фондів можна віднести: Пенсійний фонд України, Накопичувальний фонд, недержавний пенсійний фонд, Державний бюджет України тощо.
Принцип спрямування частини страхових внесків до накопичувальної системи пенсійного страхування для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії і одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з урахуванням інвестиційного доходу є у певній мірі сумнівним. Наразі в Україні накопичувальна система не має належного функціонування, а тому цей принцип залишається лише на рівні нормативно¬правового акта, оскільки механізм його реалізації не приведений в дію.
У підрозділі 2.3 «Класифікація гарантій правового регулювання пенсійного забезпечення» констатовано, що гарантія права на пенсійні виплати полягає у тому, що громадяни України претендують на пенсійне забезпечення у разі відповідності умовам його отримання. Такі умови визначають із огляду на вік такої особи, стаж її роботи, стан здоров’я або ж матеріальний стан особи та її сім’ї. Разом з тим, варто враховувати, що, якщо особа одночасно має право на кілька різновидів пенсій, наприклад, за віком та по інвалідності, то законодавством встановлено, що їй може бути призначено лише один із цих видів пенсій за її вибором. Крім того, особа має право вибору пенсії за різними системами пенсійного забезпечення, які існують в Україні. За допомогою вищенаведеного в державі забезпечуються соціальні гарантії громадян у сфері пенсійного забезпечення.
Гарантія встановлення пенсійного віку полягає у тому, що кожна особа може претендувати на пенсійне забезпечення. У чинному законодавстві встановлено вичерпний перелік випадків, із настанням яких особа може претендувати на пенсійне забезпечення. Вік виступає критерієм, який поширюється на будь-яких осіб, адже він є природною особливістю людини. Таким чином, умова призначення пенсії за віком - гарантія того, що будь-яка особа отримає пенсійне забезпечення у разі обмеження можливостей повноцінно забезпечувати свою життєдіяльність з причини старіння.
Наступна гарантія полягає в тому, що кожній особі надано право на належний юридичний захист у випадку порушення основоположних прав та свобод людини і громадянина. Насамперед, кожна особа може звернутися у певному порядку до Європейського Суду з прав людини за належним юридичним захистом, але лише в тому випадку, коли вичерпає всі національні засоби захисту. Вона також може самостійно всіма можливими способами захищати свої права та інтереси, але такі способи не повинні бути заборонені законом. Тобто, якщо право особи на пенсійне забезпечення було порушеним, вона наділяється широким обсягом компетенції щодо його захисту. Такий захист може мати як внутрішній, так і міжнародний характер. Внаслідок наявності зазначеної гарантії держава не зацікавлена в обмеженні права особи на пенсійне забезпечення і створює для неї усі необхідні можливості стосовно реалізації цього права.
У підрозділі 2.4 «Види систем пенсійного страхування» відмічено, що для громадян наявність справедливої та ефективної системи пенсійного страхування є одним із найкращих стимулів трудової діяльності. Крім того, система пенсійного страхування має важливий вплив на податкову систему країни. Розмір страхових внесків на загальнообов’язкове пенсійне страхування має корелювати із податковим навантаженням на конкретну особу, впливати на методи ведення бізнесу роботодавцями (мається на увазі виплата заробітної плати у конвертах, використання схем із залучення працівників на умовах аутсорсингу та аутстаффінгу тощо), що в результаті відображається на рівні податкових надходжень до Державного та місцевих бюджетів.
Запропоновано таку класифікацію систем пенсійного страхування: 1) за способом фінансування: солідарні, накопичувальні та змішані; 2) за суб’єктним складом або за формою участі: державні, недержавні, змішані; 3) за формою участі: обов’язкові, добровільні, змішані; 4) за організаційно -правовими формами: виробничі, професійні, індивідуальні; 5) за кількістю учасників: індивідуальні, колективні; 6) за підставою виникнення: на підставі закону, на підставі договору; 7) за кількістю рівнів: однорівневі, багаторівневі; 8) за складовими елементами пенсійних виплат: базові, додаткові; 9) за територією дії: загальнодержавні, локальні.
Відзначено, що спеціальне пенсійне забезпечення не входить до системи пенсійного страхування України, проте є важливим елементом її пенсійної системи. Існування цього елементу пенсійного страхування зумовлено наявністю визначених законодавством категорій осіб, які в силу своєї професійної діяльності, соціального статусу чи інших обставин потребують особливої уваги у сфері пенсійного забезпечення. Наразі пенсійна система України перебуває у стані реформування і останні нормативно-правові акти свідчать про наміри законодавця частково відмовитись від надання спеціального пенсійного забезпечення.
За допомогою такого критерію класифікації системи пенсійного страхування як територія дії воно поділяється на загальнодержавне та локальне (за прикладом Швеції). Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування діє на території всієї країни. Воно базується на принципах обов’язковості і солідарності, а платежі надходять до фонду, який адмініструється державою. Такий вид страхування забезпечує отримання особою мінімальної пенсії для забезпечення основних життєвих потреб. На локальному рівні може діяти професійне або ж виробниче пенсійне страхування, зокрема в межах одного підприємства або осіб, які об’єднані за професійною ознакою і проживають у межах одного адміністративно-територіального утворення. Така система пенсійного страхування покликана забезпечити отримання особою додаткової пенсії і базується на принципах добровільності.
Враховуючи досвід інших країн світу, зазначено, що в Україні варто не тільки декларувати такі види пенсійного забезпечення, як професійне, корпоративне та індивідуальне, які покликані забезпечувати отримання особою додаткових пенсійних виплат і реалізуються в рамках недержавного пенсійного страхування, а й здійснювати практичні заходи, спрямовані на їх реальне функціонування, заохочення громадян до участі в таких системах пенсійного страхування, надання державних гарантій у сфері недержавного пенсійного забезпечення (наприклад, збільшити суму гарантування пенсійних накопичувальних вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб).
Розділ 3 «Спеціальне пенсійне забезпечення» містить 4 підрозділи, які присвячені значенню та особливостям спеціального пенсійного забезпечення, правовій природі спеціального пенсійного забезпечення, класифікації принципів і гарантій спеціального пенсійного забезпечення, системі форм спеціального пенсійного забезпечення.
У підрозділі 3.1 «Правова природа спеціального пенсійного забезпечення» зазначено, що спеціальне пенсійне забезпечення виражається не тільки у формі спеціальних пенсій. Таке забезпечення може мати прояв у наступному:
1) додаткових відпустках; 2) безкоштовному харчуванні; 3) безкоштовному лікуванню у санаторно-профілактичних закладах. Законом також можуть передбачатися інші пільги.
Встановлено, що спеціальна пенсія являє собою щомісячну пенсійну виплату, яка отримується особою у разі наявності особливих заслуг перед державою, інвалідності, у зв’язку виконанням державних або суспільно значимих функцій з метою компенсації втраченого заробітку.
Резюмовано, що ознаками спеціального пенсійного забезпечення як правового явища є наступні: 1) спеціальне пенсійне забезпечення - це вид матеріального забезпечення; 2) спеціальне пенсійне забезпечення встановлюється державою (органами, які наділені такою компетенцією);
3) спеціальне пенсійне забезпечення виражається у формі спеціальної пенсії чи у вигляді соціальних послуг; 4) спеціальні пенсії надаються лише особам, які відповідають спеціальним критеріям: стажу, віку, посаді тощо; 5) спеціальне пенсійне забезпечення фінансується за рахунок фондів (Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування) та Державного бюджету;
6) спеціальне пенсійне забезпечення не завжди є головним засобом існування для осіб, які мають право на його отримання (мається на увазі зайняття науковою, підприємницькою, викладацькою діяльністю та іншими видами діяльності, які не мають обмеження щодо віку).
Резюмовано, що недоліком є те, що в Україні немає єдиного уніфікованого акта (закону), який би регулював спеціальне пенсійне забезпечення (спеціальні пенсії) окремих громадян. Наявність уніфікованого документа з приводу вищезазначеного питання значно посилила б його сприйняття та розуміння громадянами.
У підрозділі 3.2 «Принципи та гарантії спеціального пенсійного
забезпечення» зазначено, що принципами спеціального пенсійного забезпечення є керівні засади, що регламентують та визначають нарахування пенсійного забезпечення (матеріальних виплат) на основі індивідуального заробітку, враховуючи певні особливості (вид, сферу, характер трудової діяльності, тривалість такої діяльності тощо).
Встановлено, що основними цілями принципів спеціального пенсійного забезпечення є такі: надання пільгового пенсійного забезпечення певним категоріям осіб (наприклад, пенсія за вислугу років для службовців органів внутрішніх справ або працівників цивільної авіації); захист від втрати постійного матеріального забезпечення за настання соціальних ризиків (старості, непрацездатності та ін.); забезпечення відповідного співрозмірного рівня пенсій із рівнем доходу після завершення трудової функції (слід зазначити, що значно вищі пенсійні виплати працівників прокуратури при виході на пенсію, аніж у звичайних громадян у такій ситуації); надання високого рівня захищеності зазначеному доходу в майбутньому, тобто захист від знецінення, враховуючи інфляційні тенденції (наприклад, існування можливості перерахунку пенсій військовослужбовців після виходу на пенсію).
Підсумовано, що сутність принципів спеціального пенсійного забезпечення проявляється у наступних аспектах: по-перше, враховуються завдання вказаних принципів, що покликані забезпечувати нормальне функціонування як системи пенсійного забезпечення, так і її конкретного прояву - спеціального пенсійного забезпечення; по-друге, сутність визначається з урахуванням специфічної мети, що полягає у пенсійному забезпеченні певної категорії громадян, які отримали право на пенсії, котрі, відповідно, захищаються та охороняються державними органами і виплачуються з відповідних державних фондів; по-третє, враховуються відповідні цілі, що допомагають визначити не тільки соціальне призначення держави в цілому, але й спеціальне пенсійне забезпечення окремих категорій громадян зокрема; по- четверте, важливою категорію є, власне, значення принципів спеціального пенсійного забезпечення, що фактично сприяє кращій реалізації даних принципів на практиці.
Однією із гарантій спеціального пенсійного забезпечення є такий показник як середня заробітна плата працівників, яка регулюється та встановлюється кожного місяця органами статистики. Додатково до неї встановлено таку гарантію як мінімальна заробітна плата. Іншими важливими гарантіями спеціального пенсійного забезпечення є страховий стаж, пенсійний вік, прожитковий мінімум, а також мінімальна пенсія, яка ніяк не пов’язана із заробітком усіх категорій громадян України.
У підрозділі 3.3 «Специфіка форм спеціального пенсійного забезпечення» визначено, що значення форм спеціального пенсійного забезпечення полягає в тому, що диференціація на різні форми дозволяє забезпечити якісний рівень нормативного врегулювання правовідносин у відповідній сфері. Виокремлення різних форм спеціального пенсійного забезпечення працівників має як практичне, так і наукове значення.
Для форм спеціального пенсійного забезпечення обов’язкова наявність законодавчо визначеного періоду спеціального трудового стажу на відповідних роботах або посадах. При цьому до такого стажу зараховуються періоди фактично відпрацьованого часу в трудових відносинах у окремих сферах (державна служба, законодавчі органи, судові органи, прокуратура, ОВС, ЗСУ, вугільна промисловість, цивільна авіація тощо). Правовий режим порядку нарахування спеціального трудового стажу, надбавок, умов пенсійних виплат, оформлення пенсійного забезпечення регламентує спеціальне пенсійне законодавство. Аналіз різних форм спеціального пенсійного забезпечення дає нам можливість стверджувати, що інколи можлива ситуація, коли здійснюється взаємне зарахування періодів спеціального трудового стажу різних видів діяльності, які дають право на отримання спеціальних пенсійних виплат. Для ілюстрації сказаного наведемо приклад, коли стаж роботи на військовій службі, в органах місцевого самоврядування зараховується до загального стажу роботи на державній службі.
Форми спеціального пенсійного забезпечення можна розглядати у двох значеннях: у ширшому - як спеціальне забезпечення, що існує в суспільстві, та вужчому - як спеціальне забезпечення, що надається суспільством (державою). У першому випадку до форм спеціального пенсійного забезпечення належать усі суспільні відносини, метою яких є забезпечення осіб, які цього потребують і не можуть про себе самостійно подбати через наявність юридично значущих обставин. У другому випадку до форм спеціального пенсійного забезпечення доцільно віднести лише те забезпечення, яке надається державою від імені та за рахунок суспільства. Закономірно, що забезпечення, яке надається від імені та за рахунок суспільства державою, є окремим випадком соціального забезпечення у його найзагальнішому значенні.
Резюмовано, що подальше реформування та вдосконалення законодавчого механізму форм спеціального пенсійного забезпечення повинно здійснюватися у двох концептуальних векторах: 1) правовому векторі - шляхом удосконалення системи нормативних документів у правовій сфері форм спеціального пенсійного забезпечення; 2) організаційно-управлінському векторі - шляхом удосконалення концептуальних основ стратегічного розвитку соціальної політики держави як у сфері права пенсійного забезпечення, так і в сфері форм спеціального пенсійного забезпечення.
Відсутність кодифікації пенсійного законодавства зумовлює численні прогалини в правозастосовній практиці, оскільки, по-перше, це дозволяє державним органам застосовувати пенсійне законодавство по-різному і, по¬друге, значно ускладнює розуміння та тлумачення норм пенсійного законодавства громадянами України, які не обізнані в юриспруденції.
У підрозділі 3.4 «Система форм спеціального пенсійного забезпечення» зауважено, що актуальною тенденцією пенсійного законодавства України, яку можна спостерігати з моменту здобуття незалежності України, є диференціація пенсійного забезпечення на різні форми. Слід звернути увагу, що пенсійне законодавство України і раніше регулювало спеціальні види пенсійного забезпечення, але в основі такої диференціації були особливі умови праці та особливий характер праці. Нині диференціація пенсійного забезпечення відбувається, як правило, на основі професійної належності або ж займаної посади. Відтак, спільним з радянським пенсійним законодавством є те, що в основі диференціації пенсійних виплат на різні форми лежить саме суб’єкт пенсіонування.
Систему форм спеціального пенсійного забезпечення складають відповідні суб’єкти пенсійних відносин, а саме: громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, працівники водного та залізничного транспорту, шахтарі, працівники авіації і льотно-випробувального складу. Наприклад, форма пенсійного забезпечення працівників авіації і льотно - випробувального складу передбачає обов’язковий трудовий стаж, який дає право на пенсію за вислугу років, складається з часу роботи на посадах льотного складу за умови фактичного виконання польотів у робочому році. Перерви в загальному трудовому стажі або в стажі роботи на вказаних посадах не впливають на обчислення вислуги років, оскільки підрахунок вислуги років не пов’язаний із безперервністю стажу.
Наявність системи форм спеціального пенсійного забезпечення є безумовним позитивом пенсійної системи України, оскільки в такий спосіб держава підвищує престижність окремих професій, компенсує особливі, небезпечні або важкі умови праці тощо. Окрема думка про те, що спеціальні пенсії є дискримінацією по відношенню до загальних пенсій, не є послідовною та обґрунтованою. Окрім того, досвід провідних держав світу свідчить про позитивну практику впровадження форм спеціального пенсійного забезпечення. Отже, подальше реформування пенсійного законодавства України у векторі систематизації спеціального пенсійного законодавства є тим необхідним кроком, який сьогодні потрібно здійснити нашій державі.
Розділ 4 «Недержавне пенсійне забезпечення» складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто теоретичні та практичні аспекти сутності недержавного пенсійного забезпечення, а також особливості та зміст недержавного пенсійного забезпечення, здійснено характеристику видів недержавних пенсійних фондів.
У підрозділі 4.1 «Законодавча та наукова інтерпретація недержавного пенсійного забезпечення» на основі аналізу законодавчої дефініції поняття системи недержавного пенсійного забезпечення, закріпленої у статті 2 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», зроблено наступні висновки щодо сутності, особливостей та елементного складу недержавного пенсійного забезпечення. По-перше, воно є частиною накопичувального пенсійного забезпечення, тобто співіснує із іншими елементами пенсійної системи. Іншими словами, не можна говорити про недержавне пенсійне забезпечення як про певний відособлений інститут, який існує самостійно та незалежно від інших інститутів пенсійного забезпечення. Недержавне пенсійне забезпечення дозволяє особі додатково забезпечити своє існування після виходу на пенсію, окрім того, це забезпечення, яке надається державою у загальнообов’язковому порядку. По-друге, недержавне пенсійне забезпечення характеризується добровільною участю його суб’єктів. Це означає, що ніхто не може імперативно схилити особу до участі у недержавному пенсійному забезпеченні, яке не має обов’язкового характеру та до якого особи залучаються за власною ініціативою. По-третє, участь у системі недержавного пенсійного забезпечення не виключає можливості брати участь у загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванні. Тобто недержавне пенсійне забезпечення існує поряд із загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням та доповнює багаторівневу систему пенсійного забезпечення із метою поліпшення життя нинішніх та майбутніх пенсіонерів і забезпечення їх безбідного існування після завершення трудової діяльності.
Виходячи з аналізу поняття «недержавне пенсійне забезпечення», закріпленого у підпункті 14.1.116 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, бачимо, що основна специфіка недержавного пенсійного забезпечення полягає у його структурних елементах, а саме суб’єктах, що надають відповідні послуги: недержавних пенсійних фондах, страхових організаціях та банках, які власне і здійснюють даний вид забезпечення. Наведене визначення не враховує іншу специфіку недержавного пенсійного забезпечення. Із її аналізу може скластись хибне враження про те, що недержавне пенсійне забезпечення є таким самим видом пенсійного забезпечення, як і загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, яке здійснюється не за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а здійснюється шляхом участі інших суб’єктів. Насправді ж недержавне пенсійне забезпечення реалізовується додатково, а не замість загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Тобто перше не відміняє останнє - суб’єкт недержавного пенсійного забезпечення залишається і суб’єктом загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Також важливо акцентувати увагу на добровільній участі у недержавному пенсійному забезпеченні. Як випливає вже із самої назви, загальнообов’язкове державне пенсійне страхування є обов’язком кожного громадянина держави, в той час як недержавне пенсійне забезпечення - це можливість, яку особа може реалізовувати, а може й знехтувати нею. Тому констатовано про неповний характер дефініції.
У підрозділі 4.2 «Особливості та зміст недержавного пенсійного забезпечення» встановлено, що основне призначення недержавного пенсійного забезпечення - це, передусім, надання учасникам недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат за рахунок сформованих пенсійних накопичень. Тобто особа, яка є учасником загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, може додатково взяти участь у недержавному пенсійному забезпеченні для збільшення пенсійних виплат у майбутньому.
Вибір системи недержавного пенсійного забезпечення ніяким чином не впливає на участь особи в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. У будь-якому випадку працююча повнолітня особа згідно із нормами чинного законодавства є її учасником.
Суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення можна умовно поділити на три групи: 1) суб’єкти, які власне складають систему недержавного пенсійного забезпечення (недержавні пенсійні фонди, страхові організації, банки); 2) суб’єкти, які беруть участі у недержавному пенсійному забезпеченні (працівники та роботодавці); 3) суб’єкти, які сприяють функціонуванню системи недержавного пенсійного забезпечення (адміністратори пенсійних фондів, зберігачі, аудитори, особи, які надають консультаційні та агентські послуги).
Участь суб’єктів, які беруть участі у недержавному пенсійному забезпеченні, є добровільною, а не обов’язковою. Суб’єкти, котрі сприяють функціонуванню системи недержавного пенсійного забезпечення, також не є стабільними категоріями у контексті недержавного пенсійного забезпечення. У свою чергу, недержавні пенсійні фонди, страхові організації та банківські установи - це ті категорії, які формують фундамент усієї системи недержавного пенсійного забезпечення. Роль кожного із зазначених суб’єктів у недержавному пенсійному забезпеченні у загальних рисах аналогічна, проте правовий статус кожного із них відрізняється. Це, передусім, пов’язано з тим, що недержавний пенсійний фонд є неприбутковою організацією, яка не має на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками фонду, а весь прибуток недержавного пенсійного фонду повинен бути розподілений між його учасниками. Поряд з цим, страхові організації та банківські установи вступають у правовідносини соціального забезпечення саме із метою отримання прибутку та забезпечення його для учасників недержавного пенсійного забезпечення. Недержавні пенсійні фонди створюються спеціально для участі у недержавному пенсійному забезпеченні, в той час як для страхових організацій та банків недержавне пенсійне забезпечення є лише одним із видів діяльності.
У підрозділі 4.3 «Види недержавних пенсійних фондів» визначено, що, окрім основних критеріїв (за правовою природою, за структурою управління, за доступністю участі фондів), слід виділити наступні:
1) за критерієм специфіки утворення:
а) недержавні пенсійні фонди, які утворені шляхом створення;
б) недержавні пенсійні фонди, котрі утворені шляхом приєднання чи злиття декількох пенсійних фондів одного виду;
2) за критерієм засновників:
а) недержавні пенсійні фонди, засновником яких є одна чи декілька юридичних осіб; 
б) недержавні пенсійні фонди, засновником яких є юридична особа- роботодавець або декілька юридичних осіб-роботодавців, до яких можуть приєднуватися роботодавці-платники;
в) недержавні пенсійні фонди, засновником (засновниками) яких є об’єднання юридичних осіб-роботодавців, об’єднання фізичних осіб, включаючи професійні спілки (об’єднання професійних спілок), або фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять);
3) за критерієм специфіки адміністрування недержавного пенсійного фонду:
а) недержавний пенсійний фонд, у якому адміністрування здійснює юридична особа, яка надає професійні послуги з адміністрування недержавних пенсійних фондів (професійний адміністратор);
б) недержавний пенсійний фонд, у якому адміністрування здійснює юридична, особа - одноосібний засновник корпоративного пенсійного фонду, який прийняв рішення про самостійне здійснення адміністрування такого фонду;
в) недержавний пенсійний фонд, у якому адміністрування здійснює компанія з управління активами;
4) за критерієм управління активами:
якому управління активами
якому управління активами
якому управління активами
якому управління активами
який отримав ліцензію на
а) недержавний пенсійний фонд, у
здійснюється компанією з управління активами;
б) недержавний пенсійний фонд, у
здійснюється банком;
в) недержавний пенсійний фонд, у
здійснюється Національним банком України;
г) недержавний пенсійний фонд, у
здійснюється професійним адміністратором, провадження діяльності з управління активами.
до недержавного пенсійного
Тобто сучасний стан наукової уваги забезпечення дійсно є недостатнім для формування несуперечливої правової теорії даного інституту, а також для активного розвитку недержавних пенсійних фондів у вітчизняному суспільстві. Нерозуміння різних сторін видів недержавних пенсійних фондів призводить до того, що навіть через багато років після запровадження даного інституту в Україні він все ще не користується достатнім рівнем популярності серед населення.
Розділ 5 «Оптимізація правового регулювання пенсійного забезпечення» містить 2 підрозділи, які присвячені теоретико-практичним проблемам правового регулювання пенсійного забезпечення, а також аналізу тенденцій розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення.
У підрозділі 5.1 «Проблеми правового регулювання пенсійного
забезпечення та шляхи їх вирішення» визначено, що проблемами функціонування окремих рівнів системи пенсійного забезпечення, зокрема накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, як нами встановлено, є: 
1) гальмування введення в експлуатацію другого рівня пенсійної системи, що, у свою чергу, стримувало функціонування належним чином недержавних пенсійних фондів; 2) погано розвинута система недержавного пенсійного забезпечення.
Проблема інфляції пенсійного законодавства на сьогодні досить актуальна для вітчизняної правової системи. Як нами неодноразово відзначалося у даній роботі, одна із головних проблем функціонування вітчизняної пенсійної системи загалом - непоінформованість громадян щодо власних можливостей у сфері пенсійного забезпечення. Так, дійсно, наразі в Україні прийнято величезну кількість нормативно-правових актів у досліджуваній сфері, встановлення сутності яких є проблемою для пересічних громадян. Зокрема на сьогодні питання пенсійного забезпечення в Україні регулюють близько трьох десятків законів. По суті, пенсійне забезпечення в Україні врегульовується нормами таких нормативно-правових актів, як Законів України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV, «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII, «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 23.11.2018 № 2629 -VIII, «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР, «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 № 1057-IV, «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 № 2664-III, «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII, Кодексу Законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII, Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI та багатьох інших нормативно- правових актів. Окремі із перерахованих законів діють у певній частині, поширеним є встановлення відсильних та бланкетних норм. До кожного із них регулярно вносяться зміни та доповнення. Як наслідок, населення переважно непоінформоване в можливості участі в недержавному чи накопичувальному пенсійному забезпеченні, що, в свою чергу, в результаті призводить до дефіциту Пенсійного фонду України та низьких розмірів пенсій, не достатніх для нормального забезпечення існування в умовах сучасної України.
Запропоновано внести зміни до статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI та доповнити її частиною 6: «...6. Єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, та які створили недержавний пенсійний фонд, встановлюється у розмірі 20 відсотків до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску».
Обґрунтовано, що для вирішення проблеми надання переваг у пенсійному забезпеченні окремим категоріям громадян доцільно внести зміни до даної норми та сформулювати її наступним чином: «2. Для осіб, які досягли віку 65 років, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі 40 відсотків середньої заробітної плати за видом економічної діяльності, у якій особа пропрацювала більшу частину страхового стажу, станом на початок кожного року». Окрім того, функціонування накопичувального та недержавного пенсійного забезпечення дозволяє оптимізувати розмір пенсійного забезпечення особи.
У підрозділі 5.2 «Тенденції розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення» вказано, що в поточному році бюджет Пенсійного фонду України знову є дефіцитним, накопичувальна система пенсійного страхування лише набула запровадження, а недержавне пенсійне страхування все ще не користується популярністю. Тому доцільним є припущення, що подальший розвиток правового регулювання пенсійного забезпечення необхідно пов’язати із заходами, спрямованими на належне функціонування усіх трьох рівнів пенсійної системи.
Про необхідність прийняття Пенсійного кодексу України все ще ведуться дискусії на науковому рівні, тому даний аспект варто віднести до тенденцій розвитку правового регулювання пенсійного забезпечення.
Тенденція до збільшення навантаження на працездатне населення через його поступове старіння полягає у тому, що в Україні співвідношення працездатного та непрацездатного населення змінюється в сторону останнього. Враховуючи, що на сьогодні в Україні повноцінно працює лише солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, зазначимо, що основний тягар навантаження стосовно формування бюджету Пенсійного фонду України лягає на меншу частину населення держави, а також на Державний бюджет України. Тому очевидно, що подальші зміни до пенсійного законодавства будуть спрямовані на зменшення навантаження на працездатне населення та Державний бюджет України.
Тенденція до перетворення ролі держави із забезпечувача населення пенсіями на роль гаранта, регулятора та організатора функціонування пенсійної системи по суті окреслює в своєму змісті більшість із виділених нами тенденцій. Вона полягає у тому, що всі подальші зміни до пенсійного законодавства України будуть здійснені із метою зменшення ролі держави у пенсійному забезпеченні населення. Поступово здійснюється звуження функцій держави та залучення до пенсійної системи недержавних елементів, для того щоб розвантажити і без того проблемний Державний бюджет України.